Микола Зеров

Офіційна радянська циркулярна критика ставила творчу діяльність Зерова в зв'язок з зростанням буржуазії часів непу.

Це невірно вже хронологічно, бо всі твори, що ввійшли до " Камени" і " Антології", були написані перед непом, в роки громадської війни, в період внутрішньої еміґрації (20-23 рр. ), коли Зеров жив, учителюючи в Баришівці, " болотяній Лукрозі", невеличкому містечкові на Полтавщині. Ці самотні глухі роки були найліпшими в житті Зерова.

В перше п'ятиліття після першої світової війни, в роки 1918-1923, Зеров остаточно склався і виявив себе як високообдарований поет, витончений майстер сонета, довершений перекладач, вмілий редактор, тонкий критик і оригінальний історик літератури.

Супроти спроб пов'язати " хронологічно", а тим самим і " клясово" Зерова з непом, треба ствердити, що неп не відкрив, а, навпаки, закрив для Зерова двері у літературу. Уже з середини 20-их років до Зерова починає застосовуватися політика всіляких " ущемлений". Не забудьмо при цьому того основного – і в даному аспекті вирішального факту, що після двох збірок оригінальних і перекладних поезій " Камени" і " Антології", які вийшли на початку 20-их років, більше за життя Зерова не з'явилося жодної іншої збірки. " Сонетаріюм", збірка поезій, яку Зеров готував протягом наступних 15 років, збереглася тільки в рукописі, так і не побачивши світу за його життя.

За багато років до того, як гасло " Европи" стало бойовим гаслом сучасности в світовій боротьбі, Мик. Зеров ясно бачив, що шляхи українського народу це шляхи високої культури й европеїзму, що це основні вимоги й кардинальні умови українського відродження.

Уже тоді большевицька партія розцінила гасло " Европи" як антибольшевицьке гасло, як тезу, в основі своїй, мовляв, антирадянську, що підлягає запереченню. Неоклясиків плямували, як " реакціонерів" і " реставраторів". Ваплітяни намагалися захистити неоклясиків. Один з керівних ваплітян О. Досвітній запитував: " Чи можна віднести неоклясиків до тих, що хочуть повернути колесо історії назад? Чи прагнуть вони до збереження старого в його протилежності визвольному рухові нашого часу? " (Вапліте, зошит І).

Червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 року відповів на це позитивно, давши директивні вказівки щодо політичної оцінки неоклясиків: " Тепер серед українських літературних груп типу неоклясиків спостетрігаємо ідеологічну роботу, розраховану саме на задоволення потреб української буржуазії, що зростає. Характерне для цих кіл прагнення спрямувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв'язок з буржуазною Европою!.. "

Курс на культурний зв'язок з Европою був розцінений як антирадянський курс, як прагнення спрямувати Україну на шлях капіталістичного розвитку. Всілякі дальші коментарі, як то кажуть, зайві. Жодні уточнення не потрібні.

На всю літературну діяльність Зерова, як поетичну, так і критичну цією постановою був накладений інтердикт. Сучасність для нього була заборонена. Для нього лишалася тільки одна ще ділянка: галузь історично-літературних студій. На ці позиції Зеров і сходить в другій половині 20-их років з кінцем " літературної дискусії". Він пише передмови до творів українських письменників, що їх видавала " Книгоспілка" та " Сяйво". З цих статтей складається книжка " Од Куліша до Винниченка".

Але на цих позиціях пощастило затриматися недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став зламним етапом. " Книгоспілка" була реорганізована, " Сяйво" закрите. Куліш і Винниченко оголошені фашистськими письменниками. В числі інших, заарештованих в зв'язку з процесом СВУ, взято також Максима Рильського, – погрозливе попередження для всіх неоклясиків. Бо хто зна, чи цю долю не приготовлено й для кожного з них?..

Лютий-березень 1930 року. Зерова примушують виступити " свідком" на процесі СВУ. І хоч суд, після дачі Зоровим виказів на запитання голови суду, і не каже затримати свідка, але становище Зерова в ці роки (1930-1934) хитке й непевне. Як і всі українські інтеліґенти, він живе під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування. Вище ми навели кілька цитат з книжки Є. Гірчака. Вони достатні, щоб скласти уявлення про нахабну неписьменність, цинічну тупість і погрозливу безцеремонність всіх інших аналогічних!

Крах приходить за крахом. Кожна сходинка, на яку стає поет, сподіваючись затриматися, заламлюються. Під ногами відкривається чорна безодня нищення. Життя обертається катастрофою. Самогубство Хвильового в травні 1933 року нове мементо для Зерова.

Так за цих критичних років створюється ситуація, типова взагалі для тих умов, коли творчу працю заборонено, але ніщо при цьому не дозволено. Тим часом мовчання теж заборонене. Людину тримають весь час під вогнем, в становищі постійного нервового напруження. З кожного приводу од Зерова й Филиповича вимагають самокритичних заяв і політичних деклярацій. Писані з примусу й під диктат листи до редакції ставали псевдодокументами " перебудови".

Осінь 1934 року приносить утрату за втратою. Невдовзі Зерова остаточно звільнено з університету. З-під ніг вибито матеріяльну базу. Треба шукати якоїсь праці, кидати Україну. В туманній синяві грудня глухо прозвучали постріли: розстріляли Косинку й Влизька!.. Наближалося й стало фактом вигнанство. Зеров переїздить до Москви, шукає яких-небудь випадкових заробітків. Що трапиться. Можливо, літературних, можливо, інших.

І це сприймається як образа, ганьба й біль. Зеров примушений стати вигнанцем, поневірятись, шукати якихось поденних заробітків.

В останні дні квітня 1935 року Зеров був заарештований.

В ці роки він займався перекладами. Переклад Пушкінського " Бориса Годунова" вже не міг вийти під його прізвищем. Він вийшов під прізвищем Леоніда Пахаревського, ^*

який наважився на цей, зрештою, небезпечний крок: після арешту Зерова дати його переклад до театру Франка для пушкінської ювілейної вистави, як це колись і передбачалось, та опублікувати його в друкові під своїм ім'ям.

В ці роки Зеров весь час працює над перекладом Верґілієвої " Енеїди". Ця праця стала для нього чільною роботою. Вона оберталася в подвиг. Вибір був полемічний. Справа йшла про шляхи української літератури. Од перелицьованої " Енеїди" Котляревського до " Енеїди", перекладеної Зеровим, – такий накреслювався шлях української літератури " між двох революцій" за 150 років.

Можна зректися всього. Можна дійти до остаточного самознищення. Можна всього позбутися, усе загубити й нічого не мати. Можна потрапити до в'язниці, стати в'язнем. Чимало було тих, що, сидячи під слідством, місяцями витримували гніт допитів і знаходили в собі моральну силу не підписати акт обвинувачення. Але не меншу моральну й творчу силу треба було мати, щоб і під час слідства і потім на засланні продовжувати свій труд над перекладом " Енеїди".

І постать людини текстом латинського клясика в обірваних кишенях зношеного пальта, що починав свій творчий труд гімназіяльним учителем латинської мови в Златополі і кінчив його в'язнем на Соловках, засуджений на заслання за приналежність до контрреволюційної терористичної організації, стає символічною. Виростає в образ зворушливий і героїчний, де некорисливість праці сполучається з її самовідданою величністю.