Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Діяльність «Плеяди». Трактат дю Белле «Захист і звеличення французької мови».

Розвиток французької літератури другої половини XVI ст.характеризується розквітом гуманістичної поезії. Найвищим її досягненням була творчість поетів паризької літературної групи Плеяда Жоашена дю Белле, ЖанаДора, Жана Антуана де Баїфа, Етьєна Жоделя, Понтюса де Тіара, Ремі Белло іособливо її глави — П'єра де Ронсара. Утворилася ця група у 1547 р. під назвою Бригада. Спочатку вона складалася з чотирьох членів: Ронсара, де Баїфа, дюБелле — учнів коледжа та їхнього учителя і керівника коледжа, філолога-еллініста Жана Доза. Згодом, на початку 50-х років, розширився склад Бригади — до семи чоловік — і відповідно змінилась назва — тепер група іменувалась

Плеяда. Всіх її учасників об'єднували дружба, єдність переконань і мети.Ще в період існування Бригади у 1549 р. дю Белле опублікував трактат Захист і звеличення французької мови, в якому, по суті, сформулював теоретичні

засади групи. Цей трактат і вважається програмним маніфестом Плеяди. Основне в Захисті — заклик до створення нової національної гуманістичної поезії,яка б грунтувалася на засвоєнні античності. Написаний трактат емоційно, пристрасно. Передусім дю Белле виступає проти латиномовної поезії і відстоює правафранцузької мови. З осудом він говорить про французів, які надають перевагилатинській мові, зневажають рідну, і презирливо ставляться до неї, заперечує хибні твердження, нібито вартість думок залежить від того, якою мовою вони висловлені. Його міркування про рідну мову пройняті вірою в її величезні можливості,гордою впевненістю у тому, що вона зрівняється з мовою самих греків і римлян

і породить за їхнім прикладом Гомерів, Демосфенів, Вергіліш і Ціцеронів (кн. І,гл. 3). Дю Белле стверджує, що мова є свідомим витвором людей і може змінюватися. Багатство чи бідність мови, на його думку, залежать від того, як її розви-

вають, адже мови не виростають самі собою, як трава, коріння і дерева однінемічні й кволі за своєю природою, інші — здорові, могутні, здатні нести вантаж людських думок; ні, могутність їх породжується волею і бажанням смертних

(кн. І, гл, 3). Дю Белле закликає збагачувати і розвивати мову і пропонує для цього відповідні засоби: сміливе створення, за прикладом греків, нових слів, введення,звичайно, в міру, слів старовинних і запозичених з давніх мов. Вій радить поету

спілкуватися не тільки з ученими, а й з людьми різних професій і видів ремесла:корабельниками, ливарниками, художниками, граверами й іншими, а також знайомитися з їхніми винаходами, назвами матеріалів і знаряддями, якими вони користуються у своєму ремеслі і мистецтві(кн. II, гл. II).Багато уваги приділяється в Захисті обгрунтуванню принципу наслідування античності. Засвоєння змісту, жанрів і стилю античності, переважно еллінської поезії, за дю Белле,— це основний шлях до створення національної поезії високоїестетичної досконалості і великих громадських, філософських та моральних проблем. Його літературні критерії грунтувалися на античному розумінні цінності поезії. Засуджуючи поезію чисто розважальну, банальну, де Белле вимагав створення літератури великого емоційного заряду. Знай, читачу, тільки той будемсправжнім поетом, хто змусить мене обурюватися, заспокоюватися, радіти, страждати, любити, ненавидіти, захоплюватися, жахатися — коротше кажучи, хтомбуде по своїй волі керувати й розпоряджатися моїми почуттями. Ось правдивий пробний камінь, на якому слід перевіряти всі поеми на всіх мовах (кн. І, гл. II).

Для оновлення поезії, на думку дю Белле, слід зректися національних традицій середньовічної поезії та її жанрів — рондо, балади, віреле, канцони — і сприйняти поетичні жанри і форми античних віршів — епіграми, за прикладом Марціала, елегії, за прикладом Овідія, оди, ще невідомі французькій Музі, еклоги,епопею, а також італійський сонет. При цьому повинен вироблятися і відповідний вчений, високий стиль: вірші слід прикрашати серйозними сентенціями, яскравими фарбами, надавати їм вишуканої класичної ерудиції. Зневажливо говорить дю Белле про середньовічні драматичні жанри — фарс і

мораліте — і вважає потрібним відродити славу класичних комедій і трагедій.Чільне місце в Захисті посідають міркування про образ поета і його призначення. Вони основані на розумінні поезії як плоду, з одного боку, свідомої праці і виробленої майстерності і, з другого — як натхнення. За дю Белле, поет маєбути великим трудівником, відзначатися вченістю, багатством знань, здатністюдо захоплення й натхнення. Праця поета розцінюється як шляхетна, суспільне значима діяльність, позбавлена дріб'язковості й корисливості, спрямована довеличної мети — духовного збагачення людини.

Містяться в трактаті дю Белле й критичні випади проти І.ридворного середовища, проти Сорбонни, яка чинить перешкоди поширенню знань, розвиткові наукі мистецтв.Сформульовані в Захисті принципи знайшли практичне втілення в поезіях

самого дю Белле та інших членів Плеяди. Але з роками, в процесі розвитку творчості, позначився певний розрив між теоретичною програмою і реальною практикою митців. Зокрема, всупереч вимогам Захисту, поети зверталися до національних поетичних традицій і плідно використовували їх у своїй творчості. Провідна роль у створенні нової поезії і в діяльності Плеяди належала королю поетів Ронсару.

це те саме що й вище, але мені подобається як описано: - Жоашена дю Беллі "Захист і прославляння французької мови" (La Deffence et illustration de la langue francoyse, 1549), що поділяється на дві книги. У першій роз'яснюються концептуальні погляди плеядистів:

· французька мова не настільки багата, як грецька або латинь; але стверджується, що французька має необмежені можливості, їх варто невпинно розвивати;

· одними перекладами класичних творів, при всій їхній корисності, цього не домогтися, тому краще наслідувати класиків;

28 )Творчість П’єра Ронсара

П'єр де Ронсар - видатний поет французького Відродження, жив і творив з 1524 по 1585 рр. у Франції. Він став провідною фігурою літературної групи "Плеяда" ("La Pleiade"), до якої, крім Ронсара, увійшли провідні письменники, поети та драматурги Франції: Жоашен Дю Беллі, Жан Дора, Жак Пелетьє дю Манс, Жан-Антуан Де Баіф, Ремі Белло, Етьєн Жодель, Понтюс Де Тіар.

Народився П'єр де Ронсар 11 вересня 1524 року в шляхетному сімействі, що володіло замком Ля-Посоньєр, у долині Луари (провінція Вандомуа). П'єр, пройшовши курс навчання в Наварському коледжі, став пажем синів, а потім і сестри короля Франциска I. Під час королівської служби Ронсар відвідав Шотландію, Англію та ельзаське місто Хагенау. Під час останньої подорожі він познайомився з багатьма відомими вченими, але одночасно переніс важку хворобу, наслідком якої стала глухота. Оскільки дипломатична і військова кар'єра відтепер були для нього закриті, він цілком присвятив себе вивченню класиків і поезії. Разом з іншими молодими дворянами, настільки ж закоханими в науку, Ронсар працював у паризькому коледжі Кокре, де його наставником стала викладач навчального закладу - Дора. У коледжі, за ініціативи П'єра група молодих і перспективних письменників, поетів, драматургів і вчених започаткували літературну групу "Плеяда". Усі поети "Плеяди" відрізнялися надзвичайною запопадливістю і пристрастю до навчання. У 1650 Ронсар був зведений у ранг придворного поета. Після смерті Карла IX він жив в абатствах Круаваль у Вандомуа і Сен-Ком у Турині. Помер Ронсар у Сен-Ком-сюр-Луар 27 грудня 1585.

П'єр де Ронсар, як і його однодумці з "Плеяди", ставив за мету реформування французької літератури і створення віршованих творів, що могли б зрівнятися з класичними. Відмовившись від середньовічної традиції й обравши зразком для наслідування класичну літературу Греції і Риму, він вплинув на розвиток французької поезії двох наступних сторіч.

Творчість Ронсара нерівноцінна. Афектовані і штучні Оди (Odes, 1550-1553) були явним наслідуванням Піндара та Горація. Так і не завершена епічна поема Франсіада (La Franciade, 1572) була невдалою. Дійсну славу принесла Ронсару лірика - збірники Любовні вірші (Amours, 1552), Продовження любовних віршів (Continuations des Amours, 1555) і Сонети до Олени (Sonnets pour Hlne, 1578). У любовній поезії Ронсара домінують теми швидкоплинного часу, в'янення квітів і прощання з юністю, одержує подальший розвиток мотив Горація "carpe diem" ("лови мить").

.
Ронсар також великий співак природи - річок, лісів, водоспадів. Його внесок у реформу відчувається у поетичній мові автора, особливо ліричній, коли він оспівує красу природи або рідних місць. Велика і різнопланова творчість Ронсара включає майже усі віршовані жанри - від героїчної епопеї до інтимної лірики (він автор п'яти книг "Од", збірників сонетів і пісень "Любовні вірші", "Гімнів" і ін.). Його оди, любовні сонети й есе - найчастіше складені на класичні теми, але повні глибоких людських почуттів і співчуваючої особистісної участі. У "Міркуваннях про нещастя нашого часу" (Discours des misres de ce temps, близько 1562 р.), створених у період релігійних воєн, Ронсар виявив себе майстром політичної сатири і поетом патріотичного складу. Йому належить також безліч віршів "з нагоди". Популярність його досягла Німеччини, Голландії, Італії, Швеції і Польщі. Його творчим спадком насолоджувалися, під його впливом перебували багато англійських поетів - Уайєт, Сидні, Херрік, Спенсер і Шекспір. Відродивши восьмискладовий і десятискладовий вірші, Ронсар вдихнув нове життя в майже не відомий Середнім століттям "олександрійський", або дванадцятискладовий вірш, розвинув його і додав великої звучності. Завдяки Ронсару французька поезія знайшла музичність, гармонію, розмаїтість, глибину і масштаб.

Він увів до неї теми природи, почуттєвої й одночасно платонічної любові, цілком обновив та розширив її зміст, форму, пафос і лексичний запас, тому його з повним правом можна вважати засновником ліричної поезії у Франції. Увесь розвиток французької лірики другої половини XVI століття пройшов під знаком поезії Ронсара. Під час створення літературної групи Ронсар узяв за зразок Олександрійську Плеяду, що включала сімох відомих грецьких поетів епохи Птолемея II. Позитивний принцип об'єднання, заснований на поклонінні грецькій, римській та італійській літературам, мав противагу - менш виправданий негативний принцип - презирство до рідної французької словесності. Маніфестом нового покоління поетів став трактат однодумця П'єра де Ронсара - Жоашена дю Беллі "Захист і прославляння французької мови" (La Deffence et illustration de la langue francoyse, 1549), що поділяється на дві книги. У першій роз'яснюються концептуальні погляди плеядистів:

· потрібно відмовитися від примарної мети відродити на французькому ґрунті грецьку або латинську словесність. У другій книзі мова йде про те, що природний талант поета може бути посилений ревносним вивченням класичних авторів; детально аналізуються жанри, які необхідно культивувати у Франції (ода, елегія, еклога, епічна поема, комедія, трагедія і сонет); обговорюються технічні прийоми. Завершується трактат закликом до французів писати рідною мовою. Слава маніфесту усієї школи плеядистів, набагато більша, ніж того заслуговує її зміст, це пояснюється своєчасністю появи у літературному світі і пристрасністю мови. Справжня ж заслуга її автора відноситься до сфери власне поезії. П'єр Ронсар прагнув здійснити реформу мови та розвинути на французькому ґрунті далекі їй колись види літературної творчості. Вимагаючи корінних перетворень прозаїчного і віршованого складу, відзначаючи недосконалість сучасної йому словесності, через свої твори Ронсар прагнув віднайти, хоча б у минулому, зразки, гідні наслідування. І джерелом пошуку став для нього класичний світ.

Класицизм є однією з найбільш характерних рис усієї творчої діяльності поета. В основу судження самого Ронсара: "Abrege d'аrt poetique" (1565), що розглядало питання віршування, рими, поетичних оборотів, були покладені принципи поезії античності. Щоправда, зачасти він писав штучним складом, але був здатен створювати зразки витонченого поетичного стилю.

П'єр де Ронсар зверхньо ставився до середньовічних письменників і їхньої мову, але припускав, що в інтересах багатства літературної мови, доцільно включення у неї оборотів і слів, узятих з окремих провінційних діалектів Франції. Слава Ронсара свого часу була дуже великою; майже жодного істотного заперечення не лунало проти його теорії; ще у XVII столітті багато письменників (наприклад сатирик Матюрен Реньє) були рішучими її прихильниками. Торквато Тассо дуже високо оцінював Ронсара; шанувальником і послідовником французького поета у Німеччині був Мартін Опіц; сліди впливу відчуваються також у тогочасній польській літературі. Згодом настала пора забуття Ронсара, що було настільки ж несправедливим, як і колишнє безумовне поклоніння. П'єр де Ронсар писав: "На жаль, не час плине, пливемо ми".

Художня діяльність П'єра де Ронсара і досягнуті ним результати дотепер оцінюються по-різному: одні заперечують будь-яке видатне значення творів, підкреслюючи його негативні, певною мірою смішні сторони, інші відзначають заслуги поета. Безсумнівно, що Ронсар багато у чому помилявся: у його творах іноді виявлявся педантизм, в клоняючись класикам, він надто холодно і зневажливо ставився до всієї середньовічної літератури, складав нові слова механічним шляхом, іноді зовсім усупереч духові французької мови. Часто, не знаходячи підтримки серед французьких поетів того часу, він продовжував творити. "Хто живе, даремно жде хвальби зарозумілої юрби" пише П'єр Ронсар.

Ронсар був твердо переконаний, що докорінний переворот у літературі можна здійснити за кілька років, і хотів продемонструвати це на власному досвіді. Він щиро приймав до серця інтереси французької літератури, уболівав, бо бачачи, що вона не може зрівнятися з грецькою і латинською, і все рівно прагнув піднести її до античного рівня. Творчість П'єра де Ронсара має величезне історично-літературне значення, як для французької літератури, так і для світової культурної спадщини

29.Мішель де Монтень. «Проби» як зразок есеїстики відродження» http://briefly.ru/monten/opyty/» спилка на скорочений цей твір …
Мішель Ейкем де Монтень (, *28 лютого 1533 — †13 вересня 1592) — французький богослов, філософ і письменник, есеїст-мораліст (фр. Essais: «Досліди», також перекладається як «Проби»), громадський діяч. Двічі був обраний мером Бордо. Під час гугенотських воєн, побоюючись розколу країни, став на бік офіційної католицької церкви, хоча й відрізнявся віротерпимістю. Роботу над «Дослідами», котрі принесли йому світову славу, Монтень продовжував до самісінької смерті
Мішель Монтень народився в купецькій сім'ї, родове ім'я якої було Ейкем. Вивчав філософію в Гійєнському коледжі й університеті міста Бордо. Продовжив навчання в Тулузькому університеті. З 1557 був членом парламента Бордо, двічі ставав мером Бордо. На його погляди вплинули ідеї стоїцизму та скептицизму

Не прагнучи створити власну філософську систему, виступив основоположником жанру філософсько-моралістичного есе в європейській культурі. Був загальновідомий як глибокий знавець і тонкий інтерпретатор класичної традиції. Метою творчості Монтеня було написання своєрідного «підручника життя», оскільки на думку Монтеня «немає нічого прекраснішого й виправданого, ніж добре й чесно виконати роль людини»

дівчата вибачте питання дуже тупе і то всьо шо по ньому є((

(«Досвіди») Мішель Монтень (1533 - 1592) оприлюднив у сорок сім років. У цій книзі він насамперед вирішив відповісти на запитання, яке стало його гаслом: «Хто я?»

Героєм «Проб» можна вважати саму людську думку, вільну від догматизму і схоластики, незалежну від сильних світу цього, безстрашну, критичну. Найбільша цінність для письменника — людина. Завдяки розкутій манері викладу в творі можна знайти різні літературні жанри: і філософську розвідку, і критичне есе, і повіс-тярське побутописання, і навіть вірші в прозі. Мовою оригіналу твір Монтеня називається «Есеї». Але в українській мові слово «есей» має вже зовсім інше значення. Отже, перекладач вирішив повернутись до часів французького філософа, коли ще не було наукової термінології.
З трьох об'ємистих книг перекладач вибрав і змонтував уривки так, щоб вони склалися в щось на зразок п'єси чи кіносценарію. Батько-мати письменника, дитинство, виховання, навчання, хвороби, подорожі, улюблені книги, замок, куди він самітнився для писання, самооцінка «Проб». Словом, перекладач прагнув, щоб Монтень постав перед читачем живою людиною, як наш сучасник.
«Проби» написані старофранцузькою мовою. Щоб читач більше відчув їхній несучасний дух і колорит, перекладач дозволив собі використати деякі нині маловживані слова, запозичивши їх з давньоукраїнської мови. Звідси поява таких слів, як читальник (читач), шатня (гардероб), кружганок (галерея круг дому) тощо.

Перша та друга книги «Проб» помітно відрізняються від третьої. Написана пізніше від двох перших, з перервою в десятиліття, третя книга видається більш вільною, а в розумінні навколишнього життя, мабуть, і глибшою. Монтень сам змінювався і усвідомлював цю зміну в собі. «Ніколи не буває, — писав він, — аби дві людини однаково дивились на одну й ту саму річ, і два цілком однакові міркування неможливо виявити не лише у двох різних людей, але й в однієї і тієї ж людини в різний час» («Проби», III, розд. XII).
Ще не так давно М. писав, що «відмінна ознака мудрості — це незмінно радісне сприйняття життя...» (І, розд. XXVI). Емоційне тло третьої книги видається не надто відповідним цьому гаслові, і хоч автор провів виразну межу між собою як мером і собою як М. (III, розд. X), його політична кар'єра у важкі для Франції часи не могла не відобразитися й на пафосі тих багатьох місць у «Пробах», що звернені до сучасників.

При переході від однієї системи жанрів до іншої, що відповідає новим реаліям, необхідний експеримент. Такий експеримент (пробу!) поставив Монтень, розробивши відразу два нових жанри: жанр «проби» (чи по-французьки «есе» — цей термін увів у світову літературу саме Монтень) і жанр «проб», тобто цілісної книги таких есе.

. Есе Монтень чи не вперше втілили в усій повноті принцип «жанрової свободи» на противагу схоластичній вченій, філософській традиції. Письменник нехтує стрункістю композиції, на перший погляд, текст есе є довільним монтажем за асоціацією найрозмаїтішого матеріалу: історичних фактів (у цілковитому хронологічному безладі), загальних міркувань, суто особистісних оцінок і фактів індивідуального життєвого досвіду тощо.

У передмові Монтень називає свою книгу «щирою». Ця особливість не пройшла повз увагу читачів наступних поколінь. Очевидно, у визначенні «щира книга» є глибокий підтекст. Це характеристика, яка більше підходить людині, а не книзі. Або книзі, що сприймається як жива істота. Якщо зерном «Проб» є певна система ідей та їхніх доказів, то їх можна розглядати як своєрідний «скелет», що тримає ідейну композицію, а приклади, які їх пояснюють, — як цілісний світ, позбавлений диференціюючих параметрів, не розбитий на фрагменти. З цього огляду впадає в око характерна для монтенівського тексту особливість: у кожному есе відчувається модель цього цілісного світу, а отже, кожен фрагмент, навіть відокремлений від інших, несе в собі загальну інформацію про концепцію книги.
З одного боку, Монтень майже повсюдно говорить не про окремі частини, а про всю книгу в цілому. Більше того, він сам слідкує за тим, як складається його книга, що стає ніби героєм самої себе. Але це не така єдність книги, за якої жодна з частин не може бути вилучена без шкоди для розуміння загального задуму.

«Щира книга» Монтень дійсно ніби живе своїм життям, її склад не заданий і жорстко не фіксований. Очевидно, саме цим пояснюється виникнення традиції друкувати Монтень уривками. Свобода доповнень таким чином перетворилась у свободу вилучень. Інакше кажучи, «пробам» як текстовій єдності властива та сама «жанрова свобода», що й «пробі» («есе») як окремому твору.

30) Загальна характеристика іспанського Відродження.

Перехід від Середніх віків до Відродження охоплює в Іспанії кінець XIV - перші три чверті XV ст. У цей час інтенсивно розвиваються народна поетична творчість і придворна аристократична література. В народній поезії XV ст. провідна роль належить романсу - це ліричний або ліро-епічний вірш, який розвинувся переважно на грунті реконкісти і пройнятий духом патріотизму і незалежності.Згодом романс засвоюється також аристократичною поезією, йому належатиме помітна роль у розвитку літератури Відродження. У XV ст. Іспанія була тісно пов'язана з Італією і досить добре ознайомлена з її культурою. Досвід італійської літератури, особливо творчість Данте, Петрарки і Боккаччо, засвоюється придворною літературою. Під сильним впливом Петрарки створюється в цей час в Іспанії сонет (маркіз де Сантільяна), з'являються в аристократичній літературі дидактичні поезії, алегоричні твори, епічні поеми, твори сатиричного характеру.

Наприкінці XV ст. іспанська література вступила в період Відродження. У своєму розвитку вона спиралася як на досвід античної і гуманістичної літератури європейських країн, особливо Італії, так і на національну літературну традицію і народну творчість.Від самого початку в ній визначилися два напрями: один із них базувався на традиціях народної літератури, а другий, «учений» - на використанні ідей античності.Перший напрям був провідним, у ньому найповніше проявився характер ренесансної літератури, визначений тими силами, що існували в іспанському народі і були породжені його героїчною історією. Звідси й характерні риси іспанської літератури: обмежений демократизм, багата уява, пристрасність, органічне засвоєння й збереження народних поетичних форм. Водночас у своєрідних обставинах країни рано визначився розрив між ідеями Відродження і реальністю, що зумовило й раннє розчарування в гуманістичних ідеалах, і гострокритичне зображення реальної дійсності в літературі.

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒