Чінквеченто (XVI ст.) — Високе Відродження (Високий Ренесанс).

Хронологічні рамки століття не зовсім збігаються з певними періодами культурного розвитку. Так, проторенесанс датується кінцем XIII ст., Ранній Ренесанс закінчується в 90-х pp. XV ст., а Високий Ренесанс вичерпує себе у 30-ті pp. XVI ст. Він триває до кінця XVI ст. лише у Венеції — саме до цього періоду найчастіше застосовують термін «пізній Ренесанс».

Кінець XIII ст., дученто — прелюдія Відродження, доба звільнення селян від кріпосної залежності, послаблення могутності феодалів, поява антифеодальних програм і конституцій на зразок «Встановлення справедливості» у Флоренції. Це століття Данте і Джотто. Громадяни виступили тоді єдиним фронтом проти дворянства, в якого були відібрані політичні права. Проторенесанс був початком ренесансної культури Італії. Він ще тісно пов´язаний із середньовіччям, з романськими, готичними та візантійськими традиціями1.

Раннє Відродження, XIV ст., треченто — це доба пополанської демократії, республіканських міст-держав. У цей період з´являються перші мануфактури. Це століття великого поета Франческо Петрарки, для якого найважливішим була «реальна, земна, внутрішньо вільна людина». У цю добу звичайна людина — купець, прядильник — стає героєм новел Джованні Бокаччо і Франко Саккеті — нової життєстверджувальної літератури.

Кватроченто, XV ст. — це час розквіту образотворчого мистецтва Відродження. У політичній еволюції Італії з кін. XIV ст. починається новий період: придушення народних повстань, встановлення олігархії, і, нарешті, встановлення тиранії. У період кватроченто ідеал народності поступається загальнолюдському ідеалові «всебічно й гармонійно розвиненої особистості».

Останній період Відродження, XVI ст., чінквеченто — це доба небаченого розквіту мистецтва й філософії, доба Леонардо да Вінчі й Нікколо Макіявеллі. Нікколо Макіявеллі писав у той час, коли культура італійського Відродження досягла найвищого піднесення, а стиль ренесанс поширився максимально широко й перетнув Альпи4. Разом із тим це час великих потрясінь в економічному й політичному житті Італії. Країна вступила у смугу глибокої політичної й економічної кризи, що провіщала занепад і рефеодалізацію XVII ст.

У цей період гармонійна цілісність класичного стилю розпадається. У 20— 50 рр. XVI ст. у свідомості італійців відбуваються певні зміни. Після 1532 p., коли батьківщина класичного ренесансу Флоренція перетворилася на столицю феодального герцогства, у культурному житті не тільки Італії, а й інших країн Європи починається якісно нова доба, яку називають «добою маньєризму», або «контр-ренесансом» чи «антивідродженням». До цієї доби належать такі вчені й письменники, як П´єтро Аретино, Торквато Тассо, Джордано Бруно.
У літературі й образотворчому мистецтві виникає новий стиль — маньєризм. Індивідуалізм витісняється суб´єктивізмом, ідеалізація людини — спіритуалізацією або підкресленим інтересом до окремої, характерної риси; свобода волі придушується, а розум витісняється почуттями, навіть інстинктом як останнім притулком «природної» свободи. Поетові й художникові-маньєристу все у світі починає здаватися ненадійним, плинним, у тому числі й він сам. Митець перестає бути тотожним самому собі. Наприклад, живописець Лотто, коли пише портрет, зображує людське обличчя одразу з трьох боків. У маньєризмі ми знову бачимо розщеплення людської істоти на дух і плоть.
Однак маньеристам чужий середньовічний аскетизм. Права, завойовані гуманізмом Відродження для плоті, не заперечуються.
Зміна стилю ренесансу на стиль маньєризм відбувалася в Італії у межах мистецтва й літератури доби Відродження. Учені стверджують, що 30-ті pp. XVI ст. в Італії впала естетична система національного класичного стилю, а не культура Відродження. Гуманізм був надто могутнім явищем, щоб згаснути в один момент, без напруженої, героїчної боротьби за власні ідеали.
Зокрема, у літературі Італії другої третини XVI ст. ідейна боротьба не згасає, а навпаки, загострюється. Маньєризм як стиль не тільки вторинний і перехідний, а ідейно полівалентний. Він дисгармонійний і принципово еклектичний. Ця риса вказує на програмний зв´язок маньєризму з Відродженням. Маньєризм утворюється з уламків ренесансу, що сполучаються дивним чином. Він намагається продовжувати й вдосконалювати «велику манеру» Рафаеля й Мікеланджело, Петрарки й Бокаччо у таку добу, коли ідеологічні основи класичного стилю виявляються в Італії неприйнятними ні для противників, ні для прихильників класичного гуманізму доби Відродження.

18) Італійський Передренесанс. Данте. Іван Франко про Данте.

13 -14ст в Італії відомі як Передренесанс.Перехід від середньовіччя до ренесансу
Література з центром у Флоренції,де виріс Данте.
Данте Аліг'єрі народився у Флоренції у травні 1265 року в родині юриста. Справжнє ім'я поета було Дура нте, яке він скоротив до Данте, зробивши з імені начебто літературний псевдонім.

Про його дитинство і юнацтво маємо окремі відомості. В дев'ять років він закохався у дівчину своїх років, пам'ять про цю любов змінила всю його душу і життя, визначила ідеальну і піднесену єдність, які так вражають у його творчості. На підставі випадкових спогадів поета можна встановити, що він одержав поверхневу і недостатню освіту, яку розвинув і довів до виняткової для тих часів повноти завдяки наполегливій роботі у зрілому віці. Можливо, він і в дитячому віці виявляв схильність до на­уки і поезії. Коли йому виповнилося 24 роки, взяв участь у військовій операції проти сусідніх міст — Ареццо (битва при Камкальдіно) і Пізи (облога Канрони). У 1296 році він одружився з Джеммі Донаті, а в 1300-му здійснив відповідальне дипломатичне доручення і виконував обов'язки пріора. Данте відігравав значну роль у суспільстві і брав активну участь у політичному житті рідного міста.

Поет за традицією своєї сім'ї належав до партії гвельфів, яка розкололася у 1300 році на «чорних» і «білих» (назва за кольором гербів двох родин). Поштовхом до розколу були інтриги папи Боніфація VIII: він хотів повністю підкорити собі Флоренцію, а свого родича поставити на її чолі. «Чорні» підтримували Папу, а «білі», в тому числі і Данте, вистапили проти нього. Боніфацій домагається перемоги «білих». У той час, коли Данте представляв інтереси своїх однодумців при дворі Папи (січень 1302 р.), «чорні» у Флоренції віддали його під суд, звинувативши у підкупі, хабарництві, інтригах проти церкви і винесли вирок: вигнання на два роки, великий штраф і позбавлення права обіймати публічні посади. Оскільки Данте був неспроможний оскаржити це рішення, судді постановили вигнати його назавжди, а у разі його появи у Флоренції — спалити на вогнищі. Незаслужена образа глибоко принизила горду душу Данте. Впродовж 1302 — 1304 років він намагався у союзі з іншими «білими» повернутися до Флоренції, але картина особистих інтриг і розпусти серед них відштовхнула його. Він відокремився від своїх однодумців і організував «партію для самого себе». Протягом 20 років мандрував Італією, користувався підтримкою освічених магнатів і правителів окремих міст. Він побував у Вероні, Казелтіні, Луніджані, Равенні.

У 1310 році з'явилася надія на імператора Генріха VII Люксембурзького, але той помер і не встиг нікому відчинити двері до Флоренції. Вигнання поета було підтверджене декретом від 6 листопада 1315 року, крім того, двічі він був виключений із числа городян, які підлягали амністії (у 1311 і 1316 рр.).

Останні роки поет провів у Вероні і Равенні, помер у Равенні 14 вересня 1321 року, оточений увагою і турботами останнього покровителя — Гвідо Новелло да Полента. Тіло Данте покоїться у Равенні і зараз, не дивлячись на всі спроби Флоренції повернути у свою країну того, кого вона не зуміла захистити за життя.

Для нас Данте попри все поет, автор «Нового життя» і «Божественної комедії», мислитель, вчений і політик.

Поетична слава Данте припадає на його юнацький роман «Нове життя», написаний в 1291 або на початку 1292 року. Складається він з 30 сонетів, пов'язаних прозаїчною розповіддю. Таким чином, психологічний аналіз набуває чіткості, глибини і витонченості. Надихнула Данте на створення цієї поезії Беатріче, я якою він зустрівся у своїх неповних дев'ять років, коли супроводжував свого батька на свято в будинок Фолько Портінарі. Тоді Беатріче було вісім років. Т ак склалося, що Данте оспівував її все життя. Цей твір — історія любові. Беатріче — ідеал духовного, платонічного кохання. Вона була одружена з дворянином Симоне де Барді і померла у 1290 році. А Данте довелося одружитися з Джеммі Донаті.
«Божественна комедія» Комедія писалася майже 14 років. Данте розпочав роботу над головним своїм твором у 1307 році, коли був у вигнанні. Поштовхом до написання був сон, який наснився йому напередодні Великодня в 1307 році.

Слово «божественна» додав вже після смерті Данте Дж. Боккаччо. Для поета це була комедія (як поєднання піднесеного з повсякденним і тривіальним). А комедією твір був названий тому, що починався сумно, але мав щасливий кінець. Крім того, священна поема, яка трактувала відвертість земного буття. За своєю формою цей твір — своєрідна подорож у потойбічний світ, здійснена Данте у художній уяві, видінні. Твір мав і морально-практичну мету — показати середньовічній людині й усьому людству шлях до спасіння. У своїй подорожі Данте хотів висвітлити глибокий зміст трьох шарів буття: свою власну думку, історію суспільства та світ природи. Комедія складається з трьох частин: «Пекла», «Чистилища» і «Раю». Три частини — це три світи, де водночас жив Данте: реальне життя, яке багато в чому було схоже на пекло; чистилище внутрішньої боротьби та рай віри, яку ніколи не втрачав поет. В Україні перший переклад поеми українською мовою зробив Іван Франко 1878 року, переклавши білим віршем пісню «Пекла».

Франко про Данте ….все що вдалось знайти ….перечитайте цю статтю

Інтерес до незрівнянного італійського поета виник у Івана Яковича ще з юності. В Дрогобицькій гімназії Франко знайомився з творами Данте в німецькому та польському перекладах, і тоді ж виникло нестримне бажання: відтворити дантові шедеври рідною мовою! Наприкінці 80-х років ХIХ ст. Франко пише Драгоманову, що Данте, «цю колосальну святиню середньовікового духу», слід цінувати «головно задля недосяжної простоти і грандіозності його стилю». І додає, що сам має намір взятись за лірику Данте і «Божественну комедію»: «Може, удасться дещо й на наше бідне поле перенести». Зовсім не випадково, що саме останні, найважчі 10 років (а втім, які роки з життя Франка були легкими?) активізували бажання творця «Мойсея» приступити до написання біографії Данте й опублікувати переклади «Комедії» та сонетів. Починаючи з 1907 року на сторінках «Літературно-Наукового Вісника» з’являється ряд «студій» Франка про Данте і його час; шість років потому, у 1913-му, важко хворий поет, грунтовно переробивши ці статті, доповнивши їх власним перекладом частини «Божественної комедії» та аналізом ліричної і дидактичної поезії великого флорентійця, видав усе це у вигляді єдиної книги (І.Франко, «Данте Алігієрі», Львів, 1913 р.). Книга ця, без перебільшення, один з найяскравіших (і, на безмежний жаль, останніх) спалахів духовної енергії нашого Титана...

Франко — блискучий історик, літературний критик та Франко — перший, по суті, перекладач Данте — в цій книзі чудово доповнюють один одного. Перші два розділи твору: «Середні віки» та «Культура середніх віків» створюють широкий, вражаючий історичний фон, що передував появі Данте. Франко вмів писати просто, чітко й ясно («Хто ясно думає — ясно виражає думку», за Шопенгауером), але не забудемо, що перш ніж взятися за перо, він ретельно простудіював праці німецьких та італійських істориків (Карл Федерн, Роберт, Крафт, Карло Гаспарі...). Франко-вчений, таким чином, гармонічно поєднувався з Франком-митцем. Решта книги — це біографія і переклади.

І, безперечно, лише той творець, хто, подібно до Франка, збагнув загадкову й горду душу геніального італійця, міг би написати такі чудові, натхненні рядки: «Дантова поема — се не лише малюнок даного закутка дійсного світу, який Данте переходив своїми ногами, і малюнок тої історичної доби з її героями й катастрофами, яку пережив Данте; се не лише малюнок того космічного порядку, який тогочасна наука бачила в світі з його поділом на землю, пекло, чистилище й небесні сфери; се не лише малюнок індивідуальної душевної драми, що відбулася в Дантовій душі; се щось іще більше, ще глибше: се малюнок душевного перелому в душі кожного чоловіка, того перелому, що починається гріхом, порушенням суспільного порядку та етичного закону, і через безодні завзятості, зневіри, розпуки доходить до жалю, каяття, покути і кінчиться розкошами поєднання і душевного відродження та заспокоєння. Се віковічна повість кожного з нас, кожного, хто думав, любив, помилявся, падав духом і знов підносився. Данте силою свого генія зробив... першу новочасну психологічну повість, першу студію новочасної душі, виведеної з гармонії і раз у раз занятої змаганням знов дійти до гармонії».

Так, він побачив у гарячих очах Данте щось своє, тільки йому дане, неповторне. Відбувся діалог віч-на-віч двох геніїв. Про те, що Франко постійно співвідносив свою долю з долею Данте, свідчать дуже цікаві спогади громадської діячки Северини Кабаровської, яка у січні 1914 року прийшла привітати Івана Яковича з 40-річчям творчої діяльності. Ось що вона згадує: «Наша делегація вручила йому вінки, серед них — терновий, з білими трояндами. Франко затримався довше перед великим терновим вінком з китицею білих рож і червоними стрічками. — Від кого сей вінок? — спитав. — Від жіноцтва ходорівської землі. — Чому ж терновий? — усміхнувся неначе. — Бо тернова ваша слава... — А ця китиця білих рож? — Це китиця ясних хвилин у Вашому житті, високодостойний ювіляре! Він поглянув на мене швидко й допитливо і тихо, і якось болісно сказав: — І стільки їх не було... але — додав у мент якийсь — ся хвилина, яку дали-сьте мені нині, є однією з тих білих рож...».
19. Творчість Франческо Петрарки

Біографія: Франческо Петрарка посів важливе місце в італійській та європейській літературі Відродження як засновник гуманізму, перший теоретик і поет. Він заклав основи класичної філології, виступив неперевершеним майстром жанру сонету .
Народився Франческо Петрарка 20 липня 1304 року в родині флорентійського нотаріуса П'єтро ді Паренцо ді Гардзо.. Батько письменника був пов'язаний дружбою і єдністю політичних поглядів з Данте, належав до партії «білих» гвельфів. У 1302 році після перемоги «чорних» гвельфів у Флоренції одночасно з Данте став вигнанцем. У вигнанні, місті Ареццо, і народився Франческо. В Ареццо родина прожила менше року, а потім переїхала до Інчизе, згодом — в Пізу і нарешті до Авіньйона (1311 р.), де на той час знаходилась папська резиденція. Там батько майбутнього поета займав гідне місце через дружбу з кардиналом Нікколо да Прато. З дитячих років хлопець виховувався в атмосфері політичних і культурних інтересів оточення свого батька, який дуже хотів бачити сина юристом. Тому, незважаючи на особистісні уподобання сина, наполіг на подальшому навчанні на юридичному факультеті спочатку в Монпельє (Франція) (1316—1320 рр.), а згодом — в Болоньї (Італія) (1320—1326 рр.). Одного разу батько дуже розгнівався на сина за те, що той надав перевагу літературі, і кинув його улюблені книжки Вергілія і Цицерона у піч. Той так істерично заплакав, що батько змушений був власноруч виймати книги з полум'я. Повернувши синові книжки, він сказав: «Добре, хай одна з них, із купи книжок, допоможе твоїй праці, а друга — відпочинку».
Петрарці виповнилося двадцять два роки, коли він втратив батька, а згодом і матір. Залишившись без засобів до існування, не відчуваючи інтересу до юридичної практики, він обрав звичайний для освіченої людини того часу шлях: прийняв духовний сан капелана, отримав церковний приход, хоча більше цікавився світським життям, ніж церковним. Це надало йому можливість користуватися всіма перевагами сану, не вимагаючи виконання усіх церковних зобов'язань, а також займатися улюбленою справою — літературною творчістю та наукою. Після знайомства з родиною авіньйонського кардинала Джованні Колонна став служити в його домашній церкві та виконувати обов'язки секретаря. коли він жив у Джакомо Колонни, вивчав і розшукував античних класиків, здійснив подорож до Парижу, підготував наукове видання «Декад» Тіта Лівія, здійснив у квітні 1336 року сходження на гору Мон-Ванту. Перейшов на службу до брата Джакоми кардинала Джован- ні Колонна. З метою краще пізнати людей і світ, здійснив подорож по Франції, Фландрії, Брабанту, Ренанії, наприкінці 1336 побував у Римі, який полюбив назавжди.
у квітні 1327 побачив у церкві Лауру, яка стала його музою
з 1347 року остаточний розрив стосунків з кардиналом Джованні Колонна. Жахлива епідемія чуми в 1348 році забрала життя багатьох друзів і Лаури (вона померла 6 квітня 1348 р.). У цей час відбулася зустріч із Дж.Боккаччо у Флоренції. У 1350 році поет знову відвідав Рим з нагоди ювілею церкви, і з цього року, за його власним твердженням, він відмовився від чуттєвих насолод.
Ідеал Петрарки — активна творча особистість з чіткою позицією борця зі злом, яка не уникала політичної діяльності. Сам він все життя боровся за єдність Італії. Ідеал діяльності особистості шукав в античності.Франческо Петрарка не любив століття, в якому жив. У «Листі до нащадків» він зазначав: «..час, в якому я жив, був мені завжди не до душі, і, якби не заважала тому моя прихильність до тих, кого любив, я завжди волів би бути народженим в будь-яке інше століття і, щоб забути це, постійно прагнув жити душею в інших віках..»
Літературна спадщина: Художня спадщина Петрарки складалася з двох частин — латиномовної та іта- ломовної. До першої належала збірка «Буколічні пісні», куди увійшло 12 еклог. У ній поет оспівував життя пастухів. Латиною написана і комедія «Філологія» та епічна поема «Африка» у дев'яти книгах
.До італомовних творів належали поеми «Тріонфі»(«Тріумфи») та збірка ліричних пісень «Канцоньєре» («Книга пісень»), які й забезпечили поетові всесвітню славу.
«Африка» - незакінчена, написана гекзаметром. Сюжет запозичений з ант.літ.Розповідається про події кінця 2-ї Пунічної війни, завоювання Карфагена.Твір пройнятий ідеєю –створення могутньої держави.
«Про зневагу до світу»--трактат суперечності світогляду поета.Використав форму видіння і алегорії.Сюжет –сон в якому до нього прийшла істина.В образі Франціска є сам Петрарка.У творі Петрарка спорить сам з собою, відображення його внутрішнього світу, а також розповідь про боротьбу старого і нового у свідомості. Цей трактат назив коментарієм до «Кансоньєре»
«Кансоньєре»- це книга пісень, збірка віршів італ.мовою.
він поділив її на 2 частини
1частина –на життя Мадонни Лаури
2 –на смерть
Тема – любов поета до Лаури
Канцоньєре містить любовну лірику.Це перша в літературі різнотемна лірична збірка. Є вірші на теми політ,моральні,оспів.дружба,природа і т.д
«Італія моя»-патріотична канцона. Виражає любов до Італії
Наприкінці 16ст Петрарку перекладали Клирик Острозький згодом М.Зеров, Д. Павличко

Помер 20 червня 1374 року в день свого народження, сидячи за роботою, з пером у руці, незадовго перед цим написавши: «Уже ні про що не мислю я, крім Неї. Хай же квапить Вона нашу зустріч у небі і кличе мене за собою!»

20) Джованні Бокаччо та його «Декамерон»
письменник народився у Парижі в середині 1313 року внаслідок незаконного зв'язку Боккаччіно із Жанною ді Келліно — знатною французькою дамою майже королівського походження. У 1313 році він утік з Парижу, а бідна покинута Жанетта народила сина і невдовзі померла. Проте це — легенда. Наспра­вді ж Джованні Боккаччо народився або у Флоренції, або, що вірогідніше, у Черта- льдо. Точно встановлено, що він був позашлюбною дитиною. Про його дитинство майже нічого невідомо, крім того, що мачуха, зайнята своїми дітьми, ігнорувала інтереси Джованні. Десь у середині 20-х років батько відвіз сина до Неаполя і віддав у науку до великого комерсанта. Однак купця із Джованні так і не вийшло. Тоді йому було наказано ходити до університету і вивчати канонічне право, проте й до вигідної професії юриста юнак не відчував схильності. Молодий Боккаччо захопився поезією. Гроші і становище батька відкрили йому доступ до великосвітського товариства, де звучали вірші трубадурів.
При дворі короля молодий Боккаччо зустрів Марію д'Аквіне, яку покохав і уславив у своїх творах під іменем Ф'ямметти, що у перекладі означало «вогник», «жаринка». Існує легенда, начебто Марія була позашлюбною дочкою короля Роберта Анжуйського. Її зустріч з поетом відбулася у страсну суботу в церкві Сан-Лоренцо. Вона стала музою поета. Спочатку це було романтичне оспівування, яке з часом набуло земного оформлення. З нею пов'язані такі літературні твори, як пастораль «Амето», поеми «Любовні видіння мадонни Ф'ямметти». Проте кохання для легковажної Марії було черговою розвагою. Коли вона залишила Джованні, він глибоко страждав.
Неаполітанський період
Крім численних поезій, що оспівували Ф'ямметту, між 1336 і 1340 роками він написав прозовий роман «Філококо»(історія кохання язичника Флоріо і християнки Б’янгіфлоре) та дві досить великі поеми: «Філо- страте» і «Тезеїда», та пастораль «Амето» (кохання юнака Амето до німфи Тії.Цей твір поклав початок розвитку нової літ.теми природи та жанру пастораль)
Флорентійський період
Флоренція, куди повернувся Боккаччо, жила неспокійним життям: тут тривала жорстока боротьба між простим народом і грандами. Його ідеалами були демократичні принципи. Саме це дозволило письменнику перейти до ренесансного гуманізму, притаманному майже всім творам, написаним у рідному місті: «Любовне видіння» (1342),
«Елегія мадонни Ф'ямметти» ( 1343— 1344) – прозова повість з 9 глав, побудована у формі сповіді героїні. У ньому Бокачо дав психологічний аналіз жіночого характеру.і в цьому є новаторство письм.Це перша психологічна повість у Європейській літ.,
«Ф'єзоланські німфи» (1344—1346). Основа – легенда про назви річок.Стиль відповідає змісту, поет вводить народну мову, говорить просто, щиро
Здобутком ренесансного реалізму став роман «Декамерон».
.«Декамерон»( 1350-1353) - це найвищий етап у творчій еволюції Боккаччо, збірка оповідань, якою закладено основи жанру художньої реалістичної новели в Європі. Його виникнення пов'язане з трагічною подією - епідемією чуми, що охопила багато міст Європи, а 1348 року дійшла й до Флоренції. Описом чуми й починається «Декамерон», пошесть - це ніби відправний пункт у композиційному задумі письменника. Композиція «Декамерона»: десятеро молодих людей, - сім жінок і три юнаки, - зустрівшися випадково в церкві, вирішили тимчасово залишити місто, оселитися в позаміських маєтках, осторонь від вогнища епідемії, і прожити цей час, поки лютує пошесть, якнайспокійніше, в розвагах, співах, а надто - в розповідях. Намір виконано, оповідачів десятеро, за містом вони лишаються десять днів, кожен з них щодня розказує по одній оповідці, отже, за допомогою цього композиційного принципу об'єднано сто оповідок. Назва твору знаходить своє пояснення саме тут. Декамерон - це грецьке словоутворення, значення якого - десятиденник.

У збірці є ще одна організуюча рамка - авторське слово про твір. «Декамерон» відкривається переднім словом Боккаччо і завершується його післямовою.У післямові автор вказує на читацьке призначення твору. Він присвячує свій твір жінкам, які «не вигострили свого розуму науками ». Особливість змісту «Декамерона»-це його енциклопедичність. У творі широко зображується повсякденне життя з усією розмаїтістю подій і людських вчинків, різноманітністю людських типів. Персонажами новел є люди усіх станів і соціальних прошарків тогочасного італійського суспільства. Новели різноманітні за тоном і настроями: одні сповнені комізму, інші - романтичності й трагізму, буття постає в них з усіма сврїми радощами і болями.
ДО ТВОРУ УВІЙШЛО 100 ОПОВІДОК,ЯКІ ЗЄДНАННІ ВСТУПНИМ ОПОВІДАННЯМ –ОБРАМЛЕННЯМ

Теми новел надзвичайно різноманітні. Однією з провідних є антиклерикальна тема. Священнослужителі висміюються за те, що прикидаються і лицемірять, спекулюють на релігійності віруючих, маскують святенництвом шахрайство і злочини. Ці пороки Боккаччо знаходить у духівництва всіх рангів - від волоцюги-ченця до вищих священиків папського двору. Центральне місце в «Декамероні» займають новели-любовної тематики. Боккаччо по-новому зобразив жінку, відкинувши церковний погляд на неї як на істоту злу і гріховну, показав її як повноправну людину, а кохання інтерпретував як пристрасть чуттєву, здорову, радісну і благородну. У багатьох новелах засуджується шлюб з розрахунку, безправне становище жінки в сім'ї і славить любов як велике природне почуття, що руйнує станові упередження.. Багатою і складною є мова «Декамерона», для якої властиве поєднання різних тенденцій. У творі широко представлена міська говірка, каламбур, дотеп, прислів'я і примовка