Принцип поділу влади, його функціональні і соціальні передумови.

У XVIII ст. відомий французький мислитель доби Просвітництва Ш. Монтеськье зробив висновок про необхідність такого порядку, при якому законодавча, виконавча і судова влади, будучи відносно незалежними, могли б взаємно стримувати один одного.

В політиці використовують методи єдності та розподілу влади. Для успішної реалізації влади суб’єкт влади розглядається, відповідно, як інститути законодавчої, виконавчої та судової влади. За тоталітарно-авторитарних режимів панівним принципом виступає єдність цих інститутів влади, за ліберально-демократичних режимів – їх розподіл. У ліберально-демоккратичних режимах панує метод розподілу влади, намагання урівноважити вплив різних гілок влади. Важливим у таких режимах є принцип рівноваги різних інститутів влади, взаємодія їх задля досягнення спільної мети. Метод розподілу влади створює широкі можливості для врахування інтересів і цілей різноманітних суспільних груп, допускає існування опозиції, вимагає, щоб політична діяльність здійснювалася у межах чинного права, а суб’єкти влади переконували об’єкти у слушності системних цінностей та цілей, при цьому, головним способом реалізації політики є переконання, широкий плюралізм думок, різних поглядів.

Основні положення теорії розподілу влади:

1) законодавча, виконавча і судова влада надаються різним людям і органам згідно з Конституцією;

2) всі влади рівні і автономні, жодна з них не може бути усунена будь-якою іншою;

3) жодна влада не може користуватися правами, наданими Конституцією іншій владі;

4) судова влада діє незалежно від політичного впливу, судді користуються правом тривалого перебування на посаді. Судова влада може проголосити закон недійсним, якщо закон суперечить Конституції.

Потреба в розподілі влади прямо витікає з відмінності владних політичних функцій і їхньої орієнтації на різні критерії ефективності.

Законодавча влада служить, перш за все, як орган, що артикулює і агрегує волю і інтереси певних соціальних груп, що формулює соціально й ідеологічно орієнтовані цілі. У демократичному суспільстві вона порівнює свої дії з думкою виборців, яка і є для неї основним критерієм ефективності. Перед виконавчою владою стоїть інше завдання – забезпечити реалізацію суспільної волі. Про її ефективність судять, відповідно, по ступеню досягнення поставленої мети і оптимальності витрачених для цього зусиль і засобів, соціальній ціні скоєного. Критерій ефективності правоохоронних органів – правопорядок, відповідність закону, справедливість.

Зрозуміло, повністю розділити гілки влади можна тільки в теорії. Це пов'язано з багатьма причинами, і в першу чергу, з неможливістю на практиці повністю розмежувати функції управління. Кожна з гілок влади з потреби реалізує весь набір цих функцій в межах здійснення головного свого призначення. Законодавці не можуть обмежитися ухваленням рішень – вони повинні забезпечити виконання певної їх частини хоч би в межах самоорганізації за участю власного виконавчого апарату; значна частина рішень, так званих підзаконних актів, не може не прийматися в надрах виконавчої влади та ін.

Неможливо, мабуть, повністю уникнути і взаємного втручання гілок влади в справи один одного. Наприклад, у всіх країнах з розвиненим демократичним механізмом законодавчим органам надана можливість контролювати виконання ухвалюваних ними рішень. Розповсюдження права на діяльність депутатів і чиновників ставить тих і інших в залежність від правоохоронних органів. Все це веде до неминучого конфлікту, який, проте, в стабільних політичних системах введений в жорстке правове русло і не набуває характеру небезпечних для суспільства політичних катаклізмів.

Абсолютизувати розподіл влади не можна і тому, що за своєю природою, влада єдина. У одній системі не можуть довго співіснувати два незалежні суб'єкти управління. Реальна міра і межі розподілу влади, що забезпечують стабільне і ефективне управління суспільством, виробляються історичною практикою.

Пошук оптимальної структури політичної влади не може бути обмежений якимось певним терміном, тим більше його не можна обмежувати політичною діяльністю конкретних політичних осіб.

Велике значення для легітимності влади має і характер розподілу владних ролей в державі, структура відносин, що склалася між законодавчою і виконавчою владою. Громадяни повинні бути впевнені в тому, що існуючий розподіл владних ролей у політичному режимі є максимально ефективним і, отже, не створює перешкод на шляху реалізації прийнятих політичних рішень. Суперечливість або конфліктність у здійсненні владних ролей, що виражаються, наприклад, у прагненні однієї гілки влади підпорядкувати собі іншу, або наділення виконавчої влади функціями законодавчої, не можуть сприяти формуванню легітимності.