Тегеранська конференція

З наближенням кінця війни перед лідерами антигітлерівської коаліції все гостріше поставало питання післявоєнного врегулювання. Перше серйозне його обговорення відбулося на Московській конференції міністрів закордонних справ СРСР, США та Англії, що проходила з 19 по 30 жовтня 1943 р. Головним завданням конференції була підготовка зустрічі глав держав та урядів СРСР, США та Англії — "Великої трійки".

Значна робота, проведена дипломатами, дала змогу організувати зустріч на вищому рівні між Й. Сталіним, Ф. Рузвельтом, В. Черчіллем. Вона увійшла в історію під назвою "Тегеранська конференція" (28 листопада — 1 грудня 1943 p.), оскільки відбувалась у столиці Ірану Тегерані. Під час зустрічі обговорювались питання подальшого ведення війни та повоєнного устрою світу. За результатами обговорень, попри протиріччя, які виникали між керівниками союзних держав (Черчілль пропонував відкриття Другого фронту на Балканах, Сталін — у Північній Франції, звідки відкривався найкоротший шлях до кордонів Німеччини), СРСР домігся необхідних для нього рішень із ключових питань:

— було узгоджено остаточну позицію щодо висадки в травні 1944 р. у Франції союзних військ;

— перенесення кордонів Польщі на захід до Одеру та визнання майбутнього східного кордону по "лінії Керзона";

— задоволення радянських претензій на Кенігсберг;

— визнання анексії прибалтійських держав Радянським Союзом.

Сталін дав згоду на участь СРСР у війні з Японією після розгрому нацистської Німеччини.

Перед конференцією і після неї Рузвельт і Черчілль провели переговори з Чан Кайші, в результаті яких було вирішено звільнити загарбані Японією території, позбавити її островів у Тихому океані, повернути Китаю захоплені землі, надати незалежність Кореї.

Тегеранська конференція сприяла зміцненню антигітлерівської коаліції, виробленню єдиної стратегії, наближаючи тим самим час остаточного розгрому фашизму.

Частина 5

20. Нацистський "новий порядок" в Європі

Окупація фашистськими державами значних територій в Європі, Азії та Африці супроводжувалася встановленням "нового порядку". Основним його змістом стало забезпечення панування загарбників. Цей порядок базувався на терорі та насильстві.

Окуповані країни Європи та Азії зазнали значних територіальних змін. Австрія, Чехословаччина, Польща, Югославія, Люксембург та Греція були ліквідовані. У Данії, Норвегії, Бельгії, Голландії та Франції до влади прийшли профашистські (колабораціоністські) уряди.

Окуповані радянські землі було розділено на три частини; тилові райони німецьких груп армій передано під управління воєнного командування, а інші підпорядковано "східному міністерству" на чолі з Розенбергом і поділено на два рейхскомісаріати—"Остланд" (Прибалтика і більша частина Білорусі) та "Україна". Західноукраїнські землі було приєднано до польського "генерал-губернаторства".

З окупованих територій до Німеччини вивозилися продовольство, сировина та інші матеріальні цінності. Усього ж жертвами окупації стали 10 млн радянських людей. Для роботи на німецьких підприємствах вивозилися мільйони робітників (лише з України понад 2 млн "остарбайтерів"). Економіка окупованих країн перетворилася на придаток воєнної машини Німеччини.

Важливим елементом насадження "нового порядку" стали концентраційні табори, до яких відправляли усіх незадоволених і расово неповноцінних. В Європі налічувалося близько 30 концтаборів. Найбільші з них — Дахау, Бухенвальд, Майданек, Освенцім. Окупаційна політика Японії за формою була дещо іншою, але по суті такою самою. Агресивні прагнення прикривались гаслами "створення процвітаючої Азії", "звільнення Азії від білих колонізаторів". До утворюваних окупаційних адміністрацій намагалися залучити лідерів національно-визвольних рухів.

Голокост

Антисемітська політика, яку проводили нацисти після приходу до влади в Німеччині, з початком Другої світової війни набула ще жахливіших форм. Почалося планомірне і систематичне знищення нацистами єврейського населення Європи. Цей процес отримав назву "Голокост". Відразу після загарбання Польщі, де проживала одна з найбільших єврейських громад, усе єврейське населення було розміщено у спеціально створених гетто — відокремлених від зовнішнього світу поселеннях з мінімальними умовами для проживання.

За наступаючою німецькою армією рухалися спеціально створені чотири "айзацгрупи" (дві з них діяли на Україні), які повинні були знищувати "ворожі елементи", зокрема євреїв. Вже у перші місяці війни відбулися масові страти євреїв у Литві, Білорусі та на Україні. Страшним символом Голокосту стала трагедія у Бабиному Яру (29-30 вересня 1941 р.). У січні 1942 р. нацистське керівництво прийняло рішення про створення на території Польщі таборів смерті, обладнаних газовими камерами і крематоріями (Треблінка, Собібур, Майданек, Освенцім, Бєлжец). Створення таких таборів супроводжувалось масовими стратами населення гетто. На території СРСР протягом

1941-1942 pp. були ліквідовані майже всі гетто, а їх населення відправлено до таборів смерті або знищено на місці. Така політика нацистів не могла не спричинити опору єврейського населення: він був як пасивним (духовний опір, втеча тощо), так і збройним. Найбільше повстання відбулось у Варшавському гетто (квітень-червень 1943 p.). Загалом жертвами Голокосту стали 6 млн євреїв.