Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Італійська історіографія 11 страница

Сучасна світова історіографія

теоріях і встановлених фактах. Історія, підсумовував він, є "нескінченний діалог між істориком і фактом, між сучасним і минулим". Е. Карр наполягав, що історичне пізнання є процесом нагромадження матеріальних і духовних цінностей, щоб удосконалити суспільні відносини.

Погляди Е. Карра викликали схвальний відгук серед багатьох молодих дослідників, які прагнули "творити" науку, а не літературу, спираючись на квантифікацію, методи соціології та демографії. У 60-ті роки з'явилося чимало праць прихильників "нової історії"", в яких обґрунтовувалися можливості нових підходів до вивчення і розуміння минулого. Напрям швидко ставав "модним", здобував прихильників та інституціоналізувався.

Думки Е. Карра підхопили інші історики, серед яких були добре знані Пітер Берк, Джордж Барраклоу, Аса Бріґґс, Джордж Пламб, Сідней Поллард, Лоуренс Стоун, Кейт Томас та інші. З'явилися численні публікації з обґрунтуванням міждисциплінарного характеру історичних досліджень, які повинні заторкувати найрізноманітніші соціальні структури - верстви, групи, колективи, родину, партії тощо.

Уривок з книги Д. X. Пломба "Смерть минулого " (1969):

'■ "Мета історії, на мій погляд, зрозуміти людину як інди-

| відуальність і як учасника соціальних стосунків у часі. Соціальні ■ основи всієї людської активності - економічної, релігійної, полі-I тичної, мистецької, правової, військової, наукової, усякої - дійсно • впливають на життя людства. І це, безперечно, не є статичне вив-j чення, а дослідження руху і змін. Не тільки необхідно докладно і розкрити, наскільки це дозволяє спотворений образ речей, якими І вони є насправді, але також те, чому вони є такими, і чому вони і змінилися; жодне людське суспільство не залишилося незмінним. і Безперечно, всередині себе і всередині суспільств ми маємо велику: кількість залишків минулого, але ми відкидаємо, переростаємо, зневажаємо, губимо їх значно більше. Усі ми сформовані Часом, по- і чинаючи з голого туземця малайського лісу і закінчуючи нобе- і лівським лауреатом Інституту Рокфеллера. Це є трюїзмом, але, як і це трапляється, ставить завдання виключної інтелектуальної складності. Матеріалами для його розв'язання є залишки самого Часу -записи, артефакти, пам'ятки, навіть ландшафт, в якому ми живемо, і мова, якою розмовляємо, - матеріалами, що є нескінченні в їх кількості і багатоманітності, до того ж такі, що потребують впо-

Історична наука Великої Британії

рядкування та інтерпретації. Історичні методи і техніки дослідження цих процесів є порівняно молодими; більшість з них, зокрема археологічні, палеографічні, топографічні, соціологічні, лінгвістичні, демографічні та їм подібні застосовуються істориками трохи менше ста років. Мета історичного дослідження полягає у виробленні відповідей у формі концепцій та узагальнень щодо фундаментальних проблем історичних змін в соціальній активності людей. Такі узагальнення щодо суспільства, зрозуміло, не можуть бути незмінними, вони завжди є експериментальними. Тим не менше, вони повинні бути як точні, так і наукові, бути докладним дослідженням глибокого змісту людської дійсності. Так само мета історика - поглибити розуміння людини і суспільства не тільки задля них самих, а з надією, що глибинне знання і глибинне незнання допоможуть сформувати гуманістичну свідомість і гуманістичну поведінку. Знання і розуміння не повинні закінчуватися розмовами, а діями" (Historians on History. An Anthology edited and introduced by John Tosh. Harlow etc.: Peargon Educatio, 2000. P. 50-51).

"Нові історики" досить швидко опанували академічні заклади. Цьому сприяло також виникнення нових університетів (Ворвік, Сассекс, Ессекс, Східна Англія, Кент тощо), в яких засновувалися кафедри соціальної історії, економічної та соціальної історії. У Кембріджському університеті 1964 р. виникла дослідницька група з вивчення історії населення і соціальних структур під керівництвом Пітера Ласлетта. Група зайнялася дослідженням історичної демографії Англії. 1976 р. було створено Британське товариство соціальної історії (А. Бріґґс) і згодом часопис "Соціальна історія" ("Social History"). 1986 p. почало виходити періодичне видання "Континуїтет і зміна" ("Continuity and Change"), а в 1990 - "Сільська історія" ("Rural History") тощо "Нові соціальні історики" швидко розійшлися за спеціальностями, вивчаючи економічні процеси, соціальні групи міста і села тощо. Оптимістичні настрої стимулювали британських істориків до переоцінки багатьох проблем і періодів минулого, активного зближення історії з іншими науками. У 1980 р. знаний дослідник Пітер Берк у праці "Історія і соціологія" дуже високо оцінив інтеграцію історії з іншими науками і висловив надію на виникнення нової соціально-історичної теорії.

Захоплення студіями соціальних структур перетворилося на моду британської історіографії 60-70-х років. Але воно не скасувало прагнення до історичного синтезу. Взірцем для такого стала

©L

Сучасна світова історіографія

"глобальна історія" Школи "Анналів" і марксизм. Прихильником синтезу в британській історіографії виступив Ерік Гобсбаум, який 1971 р. опублікував у часописі "Daedalus" ("Дедал") статтю з промовистою назвою "Від соціальної історії до історії суспільства". У ній вчений виступив з пересторогою, щоб за вивченням соціальних структур не втратити з поля зору всього суспільства як взаємодії цих структур. Він зазначав, що синтезуюча історія вимагає від дослідника конструювання такої моделі суспільства, в якій всі структури знаходилися б у взаємодії й взаємозалежності.

Для впорядкування соціальних структур британські історики з охотою зверталися до соціологічних теорій, зокрема теорії модернізації, що формувала модель переходу від традиційного аграрного до модерного індустріального суспільства. Прикладом застосування її до конкретних досліджень була праця А. Бріґґса "Соціальна історія Англії" (1983), численні студії Е. Гобсбаума тощо Проте соціальні історики здебільшого уникали синтетичних моделей, задовільняючись узагальненнями на рівні окремих структур.

"Нова історія" з усіма її різноманітними спеціалізованими течіями характеризувалася певною методологічною єдністю. Але з кінця 70-х років в бік її прибічників стали лунати критичні голоси, звинувачення у втраті головного "актора" історії - людини. Свою роль у цьому відіграли і постмодерністські віяння, пов'язані з "лінгвістичним зворотом" і культурною антропологією. Ще в дискусіях 60-х років з "новими істориками" прихильники "індивідуалізуючої" історії виступали проти її "онаучнення" за допомогою методів інших наук. Так, один з провідних британських істориків Джефрі Елтон у 1967 р. в книжці "Практика історії"" звинуватив опонентів у "детерміністичних помилках" і неврахуванні свідоміс-ної сфери людських діянь. "Уява, що контролюється вченістю і ерудицією, вченість і ерудиція, що набувають значення завдяки уяві - ось інструменти дослідження, які перебувають в розпорядженні історика", - писав він. Критика вченого була спрямована передусім проти пошуку закономірностей соціального розвитку і змін, котрі штовхають людей до необдуманих вчинків. У книзі "Політична історія. Принципи і практика" (1970) Д. Елтон пропагував повернення до подієвої політичної історії, щоправда з врахуванням соціальних аспектів. Такі погляди, носіями яких були також інші відомі британські історики Д. К. Кларк, X. Тревор-Ропер, А. Д. П. Тейлор та інші, відображали політичні настрої

Історична наука Великої Британії

британського суспільства, що характеризувалося поворотом від лівих поглядів до консерватизму.

Водночас постмодерн з його постструктуралізмом заохочував істориків відмовитися від аналізу зовнішніх соціальних структур і переходити до свідомісних. За таких умов у 1979 р. в часописі "Минуле і сучасне" з'явилася стаття Лоуренса Стоуна "Відродження наративу", про яку йшлося вище (див. розділ "Історична наука у другій половині XX - на початку XXI століття"). На початку 80-х років у Великій Британії заговорили про "кризу історіографії"". Дискусія навколо кризи заторкнула й "нових істориків", які відчували певний дискомфорт щодо дистанціювання своїх досліджень від суспільної свідомості. Неповною виглядала картина минулого без уявлень про повсякденне життя, розвиток ідей і культури.

У таких умовах 1991 р. вийшла друком згадувана вище праця професора Манчестерського університету Патріка Джойса "Візії народу. Індустріальна Англія і питання класу 1848-1914", якій судилося стати переломною в британській історіографії. її автор переконливо аргументував постмодерністський погляд на те, що реальна дійсність завжди є лише її репрезентацією. Він писав: "Дійсність" можна окреслити як таку, що існує незалежно від наших уявлень про неї і впливає на ці уявлення. Але ця послідовність завжди є дискурсивною, і треба підкреслити, що історія ніколи не презентується нам в іншій формі, ніж дискурсивній". Позиції П. Джойса поділяв також інший відомий нині британський вчений Ґерет Стедмен Джоне, який у своїх дослідженнях показав, що саме поняття "робітничого класу" формувало і соціальну спільноту під такою ж назвою ("Мова класу: студії з історії робітничого класу 1832-1982", 1983).

Пропозиції постмодерністів були лише частково сприйняті та адаптовані британським історіографічним середовищем. Це проявилося у застосуванні нових методів дослідження (лінгвістичних, антропологічних, культурологічних), зміні тематики, в центрі якої опинилися передусім свідомісні процеси. Проте традиційні напрями соціальної і політичної історії не зникли з історіографічного небосхилу, а збагатилися новою історією культури, антропологічною історією, інтелектуальною історією, усною історією тощо.

Організаційні підстави британської історіографії, як і в більшості країн Заходу, ґрунтуються на системі державних, комунальних і приватних університетів. Певну роль відіграють також

Сучасна світова історіографія

Історична наука Великої Британії

спеціальні дослідницькі установи і фахові наукові товариства. Університети провадять підготовку фахових істориків, організовують наукові інститути, центри і групи, в яких гуртуються дослідники. Традиційно престижними університетами є одні з найдавніших в Європі - Оксфорд і Кембрідж. У їх складі з'явилися нові коледжі і наукові центри, що готують спеціалістів і провадять дослідження не лише з історії Англії, а й Східної Європи, Латинської Америки, Азії та Африки, Тендеру, антропології тощо. Ці найстаріші британські університети традиційно співпрацюють у всіх сферах освіти і науки, тому часто їх називають об'єднаною назвою "Оксбрідж". У 1966 р. історики Оксбріджа створили фахове об'єднання і почали видавати часопис "Історична робітня" ("Historical Workshop"). Вони організовують відкриті публічні дискусії з історичних проблем, матеріали яких друкують у часописі. 1990 р. історики Оксбріджа розпочали випуск нового часопису, присвяченого новітній історії, -"Британська історія XX ст." ("XXth Century British History").

Після війни зросли авторитет і позиції Лондонського університету, який перетворився на найбільший науково-освітній центр країни. У його складі діє понад 50 коледжів, вищих шкіл і наукових інститутів, тут навчається шоста частина всіх студентів Великої Британії. Серед відомих наукових центрів університету є авторитетна Школа економіки і політичних наук, Школа східноєвропейських і слов'янських студій тощо. Діє Інститут історичних досліджень, де готуються кадри докторів наук і реалізуються дослідницькі проекти. Є також інститути археології, германістики, історії США тощо. Усі наукові установи мають свої періодичні видання. Підготовка фахових істориків розпорошена по різних коледжах, де є спеціалізовані відділення історії. У 60-ті роки відкрили Інститут сучасної історії, який розпочав видавати часопис "Журнал модерної історії" ("Journal of Modern History").

У 60-70-х роках у Великій Британії виникли нові університети внаслідок перетворення окремих коледжів (Бат, Бредфорд, Брансл, Серрей, Селфорд тощо) і заснування т. зв. "міських" (комунальних) університетів (Манчестер, Ноттінгем, Шеффілд, Белфаст). У багатьох з них було відкрито гуманітарні та історичні відділення, створено дослідницькі інститути і центри. Зокрема, у Бірмінгем-ському університеті почав діяти Центр досліджень сучасної культури (1964), в Університеті Гулля - Центр соціальної історії (70-ті ро-

ки) з часописом "Соціальна історія", а також Центр європейських досліджень, Центр вивчення Південно-Східної Азії тощо. Міський університет Лестера відомий як провідний осередок вивчення "локальної історії"" та "міської історії". В Університеті Ворріка з 1970 р. діють потужний Центр вивчення етнічних стосунків і Центр соціальної історії.

На відміну від англійських університетів традиційні шотландські зберігають специфіку організації підготовки кадрів та проведення наукових досліджень. Тут існують факультети і відділення, навчання провадиться за більш широкими програмами з увагою до загальних курсів (Сент-Ендрюс, Глазго, Абердин, Едін-бурґ). В історичних дослідженнях перевагу надають минулому Шотландії, регіональній історії. У наукових і навчальних центрах Шотландії, а також Велса, Північної Ірландії багато уваги приділяють вивченню минулого народів, котрі входять до складу Об'єднаного Королівства, їх внеску в розвиток культури Великої Британії.

У другій половині XX ст. британський уряд створив низку спеціалізованих науково-дослідних інститутів, завданням яких є обслуговувати державні установи - Міжнародний інститут стратегічних досліджень (1958), Інститут расових стосунків (1958), Інститут вивчення конфліктів (1970) тощо. У їх складі працює немало істориків. Держава також виділяє кошти на розвиток наукових досліджень, але основні субсидії у вигляді грантів і стипендій британські історики одержують від доброчинних фондів (Дослідницької ради соціальних наук, Карнеґі, Пілігріма, Леверголма, Форда тощо).

Вагому роль у розвитку і поширенні історичних знань відіграють численні та різноманітні історичні товариства (близько 100). Одним з найдавніших серед них є Товариство антикварів (1572). Існують також спеціалізовані фахові та любительські товариства. Проте у фаховому середовищі провідну роль відіграють два найбільші. Королівське історичне товариство (КІТ) бере свій початок у 1868 р. і включає до своїх лав лише знаних істориків, британських і зарубіжних, які здобули визнання своїми дослідженнями. Керує його роботою вибрана Рада в складі 15 вчених (раду очолювали такі знані історики, як Д. Елтон, Д. Голт, Д. Габакук та інші.). КІТ організовує реалізацію дослідницьких програм і проектів, зокрема Щодо публікації документів, монографій, проведення конференцій,

Сучасна світова історіографія

видає "Бібліографію британської історії" (з 1937 р.) і збірник "Праці KIT" ("Transactions of Royal Historical Society"), а також серію монографій "Дослідження з історії" ("Studies in History"). Кількість членів КІТ сягає двох тисяч.

Другим впливовим фаховим товариством є Історична асоціація (ІА), яка існує з 1906 р. як об'єднання вчителів історії, викладачів університетів і любителів минулого. Вона є масовою громадською організацією, що налічує понад 8 тисяч членів і має свої відділення в більшості регіонів країни, а також у країнах Співдружності. ІА провадить діяльність з поширення і популяризації історичних знань, вдосконалення викладання історії, захисту інтересів фахового середовища. Товариство та його відділення організують літні школи, семінари, конференції, публікують серії видань на допомогу школярам, студентам, вчителям ("Загальна серія", "Вивчаючи історію", "Тим, хто вивчає історію"). ІА видає декілька авторитетних історичних часописів, зокрема "Історія" ("History"), "Історія сьогодні" ("History Today"), "Історик" ("Historian"), "Вивчення історії"" ("Teaching History"), "Початкова історія" ("Primary History"). У 1982 p. ІА створила "Робочу групу для захисту історії в університетах", яка виступила з протестом проти скорочення державних асигнувань для університетів, а згодом - таку ж груп}' за збереження викладання історії в школах, щоб не допустити "розчинення" історії в курсі соціальної науки. Водночас члени ІА провели змістовні дискусії про структуру і зміст історичних знань, матеріали яких публікувалися у часописі "Історія сьогодні".

Соціальна історія. У другій половині XX ст. найбільш динамічною і багатобарвною галуззю британської історіографії була соціальна історія, що нав'язувала до "нової історії"". У розвитку цього напряму в історіописанні помітну роль відіграли історики-марксисти, що виступили прихильниками вивчення соціально-економічних структур і процесів. Проте на подальший розвиток студій "нових істориків" більшою мірою вплинула модель Школи "Анналів" і концепція М. Вебера. На розходженнях у розумінні "нової соціальної історії"" позначилися ідейно-політичні орієнтації її прибічників, які сповідували ліві, ліберальні або праві ідеології. Більшість з них була переконана у можливостях "нової історії"" змінити загальний погляд на минуле, сконструювати цілком нову історію "з соціальної точки зору".

ПО

Історична наука Великої Британії

Захоплення "нових істориків" пошуком наукових істин спонукало до колективних досліджень із залученням представників інших наук. У 1964 р. в Кембріджському університеті була створена "Група з вивчення народонаселення і соціальних структур XVII-XIX ст." під керівництвом Пітера Ласлетта. Члени групи провели велику дослідницьку роботу, зібравши і обробивши численні документи про соціальне становище народних мас Англії. Результати ї студій вони виклали в колективній роботі "Вступ до англійської f історичної демографії"" (1966) під редакцією Е. А. Ріґлі і праці } П. Ласлетта "Світ, який ми загубили" (1966). У них простежувалася І динаміка народонаселення країни в зв'язку зі станом господарства і \ соціальними умовами.

! Подібні тенденції розвивалися в університетах Оксфорда,

" Ворріка, Сассекса, Ессекса, Лестера. Зокрема, в Оксфорді під ке-*■' рівництвом Р. Семюеля 1967 р. постала "Історична робітня" з '<■ одноіменним часописом, в рамках якої молоді дослідники вивчали, становище широких верств населення, передусім робітництва, його V^і повсякденне життя, свідомість, форми соціального протесту. У * 1984 р. група перетворилася на Центр соціальної історії, розширив-^: ши дослідження на різні соціальні спільноти - жінок, дітей, конфе-}', сійні групи тощо. Впливовий Центр соціальної історії 1968 р. ви- "',, ник в університеті Ворріка, де його засновником був знаний іс-■^; торик-марксист Е. П. Томпсон. Дослідники Центру акцентували | увагу на вивченні робітничого класу.

; Особливе місце в британській історіографії займає наукова

) творчість колишнього професора Лондонського університету і ' прихильника марксизму Еріка Гобсбаума — автора численних праць з історії робітництва і робітничого руху. Світову славу здобули його синтези, присвячені ХІХ-ХХст. ("Вік революції 1789-1848", "Вік Капіталу 1848-1875", "Вік Імперії 1875-1914", "Вік екстремізму. Коротка історія XX століття"). У них він намагається зберегти цілісність європейської історії, розглядаючи зміни суспільних структур як взаємозв'язані процеси трансформації всіх сфер людського Життя - від господарства до свідомості. Історик зазначав: "Те, що я Намагався зробити в цій книзі, а також інших, які їй передували.., так це зрозуміти і пояснити світ в процесі революційної трансформації. Прослідкувати коріння нашого сучасного, зануреного в Грунті минулого, і, можливо, крім іншого, подивитися на минуле як

Сучасна світова історіографія

Історична наука Великої Британії

на пов'язане ціле.., ніж як на зібрання окремих тем: історію різних держав, політики, економіки, культури тощо. З того часу, як я почав цікавитися історією, мені завжди хотілося знати, яким чином і чому всі ці аспекти минулого (або сучасного) життя з'єднуються між собою". Виконуючи це завдання, Е. Гобсбаум в своїх роботах уважно аналізував не країни, а процеси - політичні, економічні, соціальні, культурні. Водночас він знаходив те важливе, що їх об'єднувало і впливало на напрям змін - ідеї та дії.

На розвиток соціальної історії в 60-70-ті роки значний вплив мали праці Лоуренса Стоуна. Він виступав прибічником зближення історії з іншими соціальними науками. У 1965 р. вийшла його монографія "Криза аристократії 1558-1640". У ній читач знайшов докладний образ "стилю життя" англійської аристократії - способу ведення фінансових справ, поведінки в політиці, звичаїв у родині і між родинами. Вчений показав, що англійська аристократія в XVII ст. втратила суспільний престиж і, тим самим, політичну роль, оскільки на той час вже не мала економічного потенціалу, позбулася військових функцій, була прив'язана до королівського двору і поділена на фракції. Кульмінацією студій Л. Стоуна в річищі соціальної історії стала праця "Причини Англійської революції" (1972). Прагнучи пояснити передумови революції XVII ст., історик вдався до моделювання і квантифікації, за лаштунками яких, однак, залишилися свідомісні аспекти суспільного життя. Книга зустріла критичну реакцію інших істориків у зв'язку зі спрощенням реальних процесів і малозрозумілу мову тексту, насиченого соціологічною та економічною термінологією.

Це змусило дослідника дещо змінити тематику студій. У 1977 р. вийшла нова його монографія "Сім'я, стать і шлюб в Англії 1500-1800". Л. Стоун зібрав і опрацював величезний джерельний матеріал, який ілюстрував зміни моделей сім'ї від т. зв. "відкритої сім'ї" до "закритої нуклеарної сім'ї¹". Щоб охарактеризувати таку трансформацію, він розглянув сім'ю з погляду демографії, соціології, політики, господарських, психологічних та статевих стосунків. Ця книга стала переломним моментом у переході від соціальної до культурно-антропологічної історії, що почала набирати сили у 80-90-х роках.

У переорієнтації британських істориків на нові теми і методи помітну роль відіграв часопис "Минуле і сучасне", який у 70-80-ті ро-

ки організував дискусії і обговорення нових проблем, пов'язаних з культурою і антропологією. Як і в інших європейських країнах, зворот в бік цієї тематики здійснювали ті ж самі історики, котрі до цього були прихильниками соціально-структурної історії (Л. Сто-ун, П. Берк, Е. П. Томпсон, Р. Семюел).

Культурно-антропологічна історія. Критика соціально-структурної історії досягла апогею у 80-ті роки. їй закидали дезінтеграцію і фрагментацію суспільства, ігнорування індивідуальних і колективних форм свідомості. Не останню роль у знеохоченні істориків до структуралізму, поряд з науковими чинниками, відіграв розпад комуністичної системи.

Дослідження з історії культури у Великій Британії мали свою традицію. Новий інтерес до культури був стимульований особливими обставинами, які склались у свідомості істориків під впливом постмодерну. Інспірацією до погляду в бік культури послугували праці англійського антрополога Едварда Еванса-Прічарда — автора роботи "Антропологія і історія" (1961). Послідовником його поглядів виступив Кейт Томас у праці "Людина і природний світ. Зміна ставлення в Англії 1500-1800". У книжці було проаналізовано зміну ставлення англійців до природи, краєвиду, показано які емоції вони у них викликали.

Культурно-антропологічна історія радикально відрізнялася від традиційної історії культури: вона розглядала культуру як стан індивідуальної й групової свідомості та їх зміни в часі й просторі. П. Берк визначив її як "систему сприйнятливих значень, позицій та цінностей, а також символічних форм (дій, артефактів), в яких вони виражаються або втілюються. Культура в такому розумінні є частиною цілісного стилю життя, але не ідентична йому" ("Народна культура у ранньомодерній Європі", 1978). Такий підхід відкривав перед істориками широкий простір дослідження повсякденного життя і менталітету. Він також "вводив у гру" цілком нові соціальні об'єкти - окремі особистості, етнічні і расові спільноти, статеві групи, маргінальні угруповання тощо. Антропологічний підхід до культури відкрив історикам непростий шлях до вивчення і розуміння станів свідомості у минулому, давши простір для найрізноманітніших способів їх пізнання - історії повсякденності, ментальностей, тендеру, інтелектуальної, усної, мікроісторії, історії знизу тощо.

Сучасна світова історіографія

Історична наука Великої Британії

Багатоманітність і різнорідність культурно-антропологічних студій в сучасній британській історіографії не піддається строгій типології. її окремими спільними рисами можна вважати методологічну еклектику, відмову від соціально-економічного детермінізму, сцієнтизму і телеології, надання переваги одиничному і особливому перед загальним. Разом з тим, вона містить також приховану тенденцію до нового історичного синтезу, спрямованого на пошук цілісності через її окремі частини.

Ілюстрацією культурно-антропологічних студій може слугувати книжка Роя Портера і Леслі Холла "Факти життя: формування статевого знання в Британії 1650-1950" (1995). Автори проаналізували публікації щодо сексуальної практики досліджуваного періоду, щоб розкрити, як змінювалися моральний, релігійний, науковий, медичний, громадський і культурний контексти цих творів.

Іншим прикладом може послугувати робота воєнного історика Джона Елліса "На фронтах. Воєнний досвід очима солдатів під час II світової війни" (1980). На оригінальних матеріалах, що включають мемуари, листи, офіційні документі тощо, історик реконструював бачення простими вояками воєнних дій, побуту, порядків в армії, стану свідомості і психіки, тобто всього того, що, як правило, залишалося за межами традиційних історичних описів війни.

З'явилися також численні дослідження тендерної проблематики, яка вивчає особливості становища жінок в Англії (С. Алексан-дер, Р. Герріс, М. Тестер, С. Роснейм), чоловіків (Е. Коен, Д. Вікс, А. Брей). У 1989 р. почав виходити спеціалізований часопис 'Тендер і історія" ("Gender and History").

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒