Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Італійська історіографія 13 страница

У 1946 р. авторитетний німецький історик Фрідріх Майнеке (1862-1953) видав книжку "Німецька катастрофа", в якій поставив питання необхідності ревізії традиційних положень німецької історіографії. Джерела національної трагедії XX ст. він вбачав у антиліберальному і антидемократичному дусі Німецької імперії, створеної 1871 р. на ідейних засадах прусського мілітаризму, який розривав зв'язки з цінностями загальноєвропейської культури.

Історична наука Федеративної Республіки Німеччини

Нацизм і фашизм він вважав не тільки німецьким явищем, а загальним результатом схиляння європейських інтелектуалів перед "матеріалізмом і утилітаризмом". Учений вказав на шляхи примирення Німеччини та Європи - відновлення ліберальних і демократичних цінностей, гостру критику всіх проявів тоталітаризму, утвердження у суспільній свідомості німців "почуття вини" за нацизм.

Проте звільнення від усталених історіографічних стереотипів проходило у ФРН не просто. У 40-50-ті роки домінуючі позиції в історіографії займали представники старшого консервативного покоління дослідників. Визнаним авторитетом був професор Фрай-бурзького університету Ґергард А. Ріттер (1888-1967). Для нього та інших істориків-консерваторів важливим питанням було визначити роль нацизму в історії Німеччини. Ґ. Ріттер виводив його із загальної кризи ліберальної форми державності і суспільства. Кладучи в основу своїх міркувань політичну історію державності, він ідеалізував прусський мілітаризм як такий, що був змушений постійно захищатися від сусідніх держав, які прагнули знищити Пруссію. Корені войовничого мілітаризму вчений пов'язував з Французькою революцією і Наполеоном, в той час як політику * Бісмарка оцінював як таку, що стримувала і обмежувала мілітаристські тенденції ("Держава і війна. Проблема мілітаризму в Німеччині", 4 томи, 1954-1968). Інший представник консервативного напряму Ганс Йоахім Шьопс (1909-1980) також намагався насамперед реабілітувати Пруссію та "німецький дух". У п'ятитомній праці "Духовна історія Німеччини нового часу" він заперечував будь-який зв'язок між прусським мілітаризмом і нацизмом. Останній він вважав наслідком Версаля, що принизив "німецький дух" і, тим самим, привів до влади радикальних націонал-соціалістів.

У дискусію з такими поглядами вступив професор Гамбурзького університету Фрщ Фішер. У 1961 р. він опублікував працю "Зрив до світового панування". Вивчивши архівні матеріали, він зробив висновок, що німецький уряд напередодні Першої світової війни плекав експансіоністські плани, які підтримували більшість політичних сил і населення. Мало того, вчений стверджував, що Гітлер фактично ставив такі ж загарбницькі цілі, тим самим демонструючи спадкоємність німецької політики у XX ст.

Консервативні історики не погодилися з такими міркуваннями, вважаючи, що вони принижують національну гідність німців.

Сучасна світова історіографія

/сторична наука Федеративної Республіки Німеччини

Дискусія досягла апогею 1964 р. Фріц Фішер відстоював свої погляди у пізніших працях, наполягаючи на взаємозв'язку і спадкоємності між прусським мілітаризмом і нацизмом ("Війна ілюзій. Німецька політика в 1911-1914 pp.", 1969). Його погляди розвинули учні, зокрема, професор Гамбурзького університету Гельмут Беме у фундаментальній роботі "Німецький шлях до могутності 1848-1881" (1966). Цей дослідник розширив поле аналізу, включивши у вивчення не тільки державу, а й економічні та соціальні стосунки. Він стверджував, що внаслідок промислової революції і боротьби за ринки Пруссія змогла встановити своє економічне панування у Центральній Європі, об'єднати господарство інших німецьких держав і поставити їх в залежність від себе. Результатом стало усунення від впливів буржуазних сил і зосередження влади в руках аристократичних угруповань. Таким чином, сформувалася міцна авторитарно-консервативна система, яка вплинула на розвиток Німеччини.

Консервативні погляди були властиві історикам правої політичної орієнтації. Вони гуртувалися навколо створеного у Тюбін-ґені 1960 р. Інституту післявоєнної німецької історії. У численних працях консерватори намагалися висвітлювати історію Німеччини з націоналістичних позицій. Так, у двотомній праці А. Гельбока "Історія німецького народу" (1964-1967) пропагувалися ідеї про вищість німецької нації над іншими народами, необхідність об'єднання всіх німців в єдиній державі, включення в неї Австрії і частини Швейцарії, а також територій, з яких після війни було виселено близько 7 млн німців. Для цих істориків національні цінності залишалися пріоритетними, а держава - прямим знаряддям їх втілення. Професор Рурського університету Б. Віллмс у праці "Німецька нація" (1982) зазначав, що історія творить і згуртовує націю, яка є вищою цінністю, "не підвладною моралі". Тому й період нацизму є невід'ємним елементом німецької нації, з яким повинен ідентифікуватися кожен німець.

Натомість у ліберальному таборі більшою мірою були представлені різноманітні ідейні підходи. У 60-ті роки на його розвиток певний час вплинули теоретики Франкфуртської школи неомарксизму, зокрема "соціальної філософії" Юрґена Габермаса. Цей вчений пропонував історико-філософську концепцію вдосконалення соціальної організації, засновану на "комунікативній взаємо-

дії членів суспільства в рамках раціоналізації взаємовідносин у соціумі, яка забезпечує появу та зміцнення громадянського суспільства. У лівому спектрі історичних ідей постулати неомарксизму зближувалися з ідеологією соціал-демократії, котра мала і має вагомі позиції в політичному житті ФРН. Певний час (до об'єднання Німеччини) в спектрі історичної науки були представлені також ортодоксальні марксисти, пов'язані з нечисленною компартією та її Інститутом марксистських досліджень.

У 60-70-ті роки в німецькій історіографії стався перелом, сформувався і поширився напрям соціальної історії. Його каталізатором, як і в інших тогочасних історіографіях, були ідеї Школи "Анналів", американські й британські здобутки "нових істориків". Молоде покоління істориків ФРН, що виросло після війни, було більш відкритим до світових історіографічних новацій, критично ставилося до традицій і оптимістично дивилося на майбутнє історичної науки та суспільний поступ. їхня увага перемістилася з подієвої політичної історії на історичні процеси й соціальні структури, досліджувані з допомогою методів соціальних наук. При цьрму вони пригадали теоретичні й методичні постулати К. Маркса, К. Лампрехта і, насамперед, М. Вебера. У центрі зацікавлень істориків були явища індустріалізації, умови життя і праці різних верств населення, до наукового вжитку запроваджувалися нові масові і статистичні джерела, методи аналізу. Відбулося поступове зближення історії та соціальних наук. Потрібно зазначити, що в розвитку соціальної історії у ФРН важливу роль відіграли ідейно-політичні чинники: критика традиції пошуку в історії "німецького духу", своєрідний "розрахунок з минулим" і утвердження нових поглядів на майбутнє. Тому в працях прихильників цього напряму політичні асоціації тривалий час були присутніми на підсвідомому рівні.

У 1957 р. група істориків з Гайдельберґа під керівництвом К. Янтке і В. Конце створила "Робочу групу сучасної соціальної історії"", яка об'єднала прибічників міждисциплінарних студій. У 60-ті роки було відкрито нові університети у Білефельді, Дортмунді, Реґенсбурзі, Констанці, Бохумі, де виникли відповідні кафедри соціальної історії, згуртувалися молоді дослідники. Кількість прибічників соціальної історії почала стрімко зростати, охопивши з часом більшість університетів. 1975 р. вони об'єдналися навколо заснованого цього ж року часопису "Історія і суспільство. Часопис історичної соціальної науки". Провідну роль у ньому відігравав Г. У. Велер.

Сучасна світова історіографія

В основі "історичної соціальної історії" були концепти суспільства рівноправних громадян, в яких йшлося про значення раціональної орієнтації в справі врегулювання суспільних проблем. Вони стали методологічною основою для оцінки сучасності й минулих подій. Завдяки їм на історичну арену виводилися народні маси та їх роль у суспільних трансформаціях. Виник особливий ґатунок історіописання - т. зв. "політична соціальна історія", де події політичного життя пояснювалися за допомогою соціальних процесів. Прихильниками такого історіописання стали знані й молоді історики Ф. Фішер, К. Д. Брахер, Г. У. Велер, Т. Шидер, Г. А. Вінклер та інші.

Особлива роль у соціальному спрямуванні німецької історіографії належить Вернеру Конце (1910-1986). У своїх студіях він спирався на теорію індустріального суспільства. На його думку, промислова революція XVIII-XIX ст. глибоко змінила хід історії, запровадивши колективну дію мас на місце волі окремих осіб. Традиційні замкнуті суспільні структури були зруйновані і на їх місці сформувалися нові відкриті суспільства із взаємообміном культурними здобутками. Учений запропонував нову періодизацію всесвітньої історії: доісторична епоха примітивних культур, епоха високої культури статичного характеру і епоха високих культур динамічного плану (сучасність). Однодумці й ровесники В. Конце -Г. Ротфельс і Т. Шидер - підсилили культурні аспекти його підходу завдяки залученню теорії ідеальних типів М. Вебера. Цим же шляхом пішли й численні учні. Проте в Німеччині виникло декілька різних течій соціальної історії.

Представники "історичної соціальної науки" були змушені в 70-ті роки виступити на захист історичних знань, котрі в цей час були піддані сумнівам через їхню політичну заангажованість та уповільнену реакцію на світові світоглядні зміни. У низці земель ФРН викладання історії в школі було замінене курсом "суспільствознавства". Це викликало протест Союзу німецьких істориків, бурхливі дискусії на тему "чи потрібна історія?" в засобах масової інформації та парламенті. Рішення про скорочення курсів історії в школах невдовзі було скасоване, а дискусія послугувала стимулом до активізації історичного середовища щодо висвітлення тих тем, які викликають найбільший суспільний інтерес. Наслідком дискусій стало зростання престижу і впливів історіографії у 80-90-ті ро-

Історична наука Федеративної Республіки Німеччини

ки XX ст., коли стався культурно-антропологічний поворот в істо-ріописанні й на перший план вийшли проблеми "пам'яті" та "ідентичності", що спричинили жвавий інтерес ширшої громадськості.

Зближення історії з іншими соціальними і гуманітарними науками виявилося плідним для німецької історіографії. Слідом за світовою історичною думкою у 80-90-х роках німецькі історики активно переключилися на свідомісні процеси. Культурна антропологія привернула увагу багатьох дослідників, спрямувала їх пізнання на вивчення свідомісних структур - менталітету. Вона змусила підсилити герменевтичний складник досліджень, розшифрування сенсів, які стоять за мовою і артефактами відповідної епохи й середовища. Хоча назагал постмодерністські впливи позначилися на розвитку німецької історіографії меншою мірою, ніж в інших західних країнах.

У 1990 р. німецька історіографія опинилася в новій ситуації -до неї приєдналася східнонімецька історична наука, що мала певні особливі традиції, наукові центри і здобутки. Історики НДР, поза прискіпливим ідеологічним контролем з боку комуністичного режиму, зуміли розвинути плідні дослідження з аграрної історії Центральної та Східної Європи, історії Ганзи і скандинавських країн, Порівняльної історії революцій нового часу. Після утворення об'єднаної Німеччини розпочався процес "департизації"" східнонімецьких університетів, під час якого історичні факультети були тимчасово закриті до завершення набору нових викладацьких кадрів за існуючою у ФРН процедурою. У 1991 р. директором Інституту історичних наук Берлінського університету став знаний західнонімецький вчений-історик Г. А. Вінклер. Вдалося уникнути "полювання на відьом" і працевлаштувати за фахом більшість істориків колишньої НДР, зберегти провідні історичні часописи, оновити тематику досліджень. У Берліні було створено Центр досліджень з історії та теорії науки, де почали працювати відомі східнонімецькі гуманітарії, зокрема історики. Отримавши в своє розпорядження багаті архіви НДР, під егідою спеціальної комісії бундестагу історики підготували і опублікували у 1990-х роках дев'ять томів документів про комуністичний режим НДР.

Наприкінці XX ст. німецька історіографія являла дуже строкату картину. У ній працюють найрізноманітніші школи і напрями, представники яких досліджують як проблеми національної, так і

Сучасна світова історіографія

всесвітньої історії. В останнє десятиріччя XX ст. німецькі історики поза конкретно-історичними студіями реалізовували і, частково, реалізовують низку міжнародних науково-дослідницьких проектів. Серед них проект "Диктатури в Європі XX ст.", який виконує Центр досліджень сучасної історії в Потсдамі під керівництвом Ю. Кокки. Під егідою Фонду Фрідріха Еберта і під керівництвом Г. А. Ріттера реалізується 12-томний проект "Історія робітників і робітничого руху в Німеччині". З 1991 р. публікують дослідження серії, присвяченої історії європейської буржуазії, у якій побачили світ монографії Г. Берґгоффа, М. Вінфорта та інших. Професор Берлінського університету В. Бенц ініціював реалізацію міжнародного проекту "Європейська історія", який за участю провідних вчених багатьох країн світу повинен у декількох десятках томів висвітлити всі аспекти історії континенту від часів античності до наших днів. Зацікавленість німецьких істориків викликає тема "реального соціалізму" або вивчення суспільного розвитку НДР та його порівняння з ФРН.

Організація історичної науки. На відміну від інших західних країн історичні дослідження у ФРН зосереджені не тільки в близько 40 університетах та вищих школах, айв численних спеціалізованих науково-дослідних центрах, інститутах, товариствах. Дослідження спираються на солідні фінансові субсидії з федерального і земельних бюджетів, партійних кас і доброчинних фондів. Особливістю ФРН є широкий спектр доброчинних організацій, котрі фінансують гуманітарні і, зокрема, історичні дослідження: Союз фондів для розвитку німецької науки, фонди Ф. Тіссена, Фольксвагена, Рокфеллера, Г. Форда, К. Аденауера, Г. Зайделя, Ф. Наумана, Ф. Еберта тощо.

Найбільшим спеціалізованим центром є мюнхенський Інститут сучасної історії (1947), який вивчає історію Німеччини у XX ст. Він має свій часопис ("Квартальник сучасної історії""), публікує документи і дослідницькі праці ("Баварія у часи націонал-соціалізму", 6 томів, 1977-1983). Він же видає "Бібліографію історії сучасності", яка налічує понад 75 тис. публікацій, присвячених історії націонал-соціалізму. Подібні проблеми вивчає також Воєнно-історичний центр досліджень у Фрайбурзі (1957), який опублікував 10-томну працю "Німецький райх і Друга світова війна" (1979-1985).

Одним з найбільших фахових товариств є Союз істориків Німеччини (СІН), створений 1949 р. на базі розпущеного Союзу ні-132

Історична наука Федеративної Республіки Німеччини

мецьких істориків, що існував з 1893 р. Він об'єднує фахових істориків університетів, історичних установ і шкіл на засадах індивідуального членства. У 90-х роках його членами було понад 900 істориків. До того ж, в складі СІН створено вісім комісій, котрі координують дослідження в різних напрямах, починаючи з давньої історії і закінчуючи історією Східної Європи.

З 1949 р. діє Союз вчителів історії Німеччини (СВІН), що об'єднує 11 земельних союзів вчителів і три тисячі членів. Його метою є обмін досвідом викладання, методична допомога і підвищення кваліфікації. Видається часопис "Історія в школі", щотри роки проводять з'їзди товариства.

У 1972 р. було створено Об'єднання позауніверситетських історичних дослідницьких закладів у ФРН, до якого увійшло понад 50 наукових організацій і центрів. Воно утворило низку комісій, котрі займаються координацією досліджень, поширенням інформації науково-історичного характеру, проведенням наукових конференцій і семінарів. Об'єднання видає авторитетний "Щорічник історичних досліджень у ФРН", що подає інформацію про стан і проблеми історичної науки.

Особливу роль у німецькій історіографії відіграє Товариство імені Л. Ранке, засноване 1950 р. в Гамбурзі. Воно об'єднує фахових істориків консервативного табору (Г. А. Райн, Г. Ресслер, О. Гаузер та інші). У 60-ті роки Товариство відмовилося від одіозного націоналізму й почало підтримувати серйозні наукові дослідження. Щорічно воно проводить тематичні засідання в замку Ізенбурґ Бюдінґен, куди з'їжджаються німецькі та зарубіжні вчені, видає свій друкований орган "Історико-політична книга" і серію праць "Особа в історії"" (вийшло понад 100 томів). Проявляючи інтерес до суспільних еліт, публікує серію "Провідні верстви Німеччини нового часу" (понад 10 томів), а також "Книги Януса: нариси всесвітньої історії" (понад 20 томів).

Архівні установи Німеччини привертають особливу увагу істориків; у них зібрано багато документів, важливих для дослідження насамперед європейської історії ХІХ-ХХ ст. Провідною архівною установою ФРН є створений 1960 р. Федеральний архів у м. Кобленц з відділеннями Воєнного архіву у Фрайбурзі і Політичного архіву в Бонні. На їхній базі у 1956 р. продовжено видання багатотомної серії "Документи німецької зовнішньої політики

Сучасна світова історіографія

© —

1918-1945" (понад 60 томів). Федеральний архів зберігає документи центральних державних установ Німеччини, а також частину архіву НСДАП.

У Берліні діє два великих архівосховища - Архів фонду прус-ського культурного спадку, що містить матеріали з історії Пруссії, і Берлінський документальний центр, у якому зберігаються документи НСДАП (11 млн облікових карток членів), СС, міністерства з расових питань (до 1990 р. перебував у віданні держдепартаменту США). У Мюнхені діють Баварський головний архів і Таємний державний архів. Подібні архівні установи розташовані в центрах інших земель ФРН - Гамбурзі, Вісбадені, Ганновері, Кілі, Штутґарті, Кьоль-ні тощо. Діють також численні університетські та місцеві архіви.

Історична періодика ФРН охоплює понад 250 різних часописів, квартальників та щорічників. Авторитетними вважаються "Історичний журнал" ("Historische Zeitschrift"), що виходить у Мюнхені з 1859 p., теоретично-методологічний часопис "Століття" ("Saeculum"), що з 1950 р. видається у Фрайбурзі, часопис з історії робітничого руху "Архів соціальної історії"" ("Archiv fur sozialge-schichte"), що виходить під егідою Фонду Ф. Еберта з 1961 р. Популярністю користуються часописи "Аргумент" ("Das Argument"), "Сторінки німецької та міжнародної політики" ("Blatter fur deutsche und internationale politik"), "Історичні соціальні дослідження. Квант інформації" ("Historische sozialforschung. Quantum information") тощо.

Соціальна історія. Як зазначалося вище, з 60-х років XX ст. у німецькій історичній науці стався рішучий поворот у бік соціальної історії. У процесі утвердження засад соціального дослідження у ФРН виникло декілька напрямів і шкіл.

Найперше заявила про себе школа соціальної історії в Ґай-дельберзькому університеті, засновником якої вважають В. Конце. Тут виникло "Робітниче товариство з сучасної соціальної історії"" (1957), члени якого досліджували інтеграцію промислових робітників до капіталістичної суспільної системи. Товариство розпочало випуск серії досліджень "Індустріальний світ"; у них розглядали різноманітні питання, пов'язані зі змінами німецького суспільства у XIX - на початку XX ст. Молоді дослідники звернули особливу увагу на робітників і робітничий рух, вважаючи, що з ними пов'язані важливі соціальні процеси і перетворення, які заторкнули все німецьке суспільство. У підсумку виникла нова типологія німе-

Історична наука Федеративної Республіки Німеччини

цького і міжнародного робітничого руху. Було виокремлено три основні типи робітничого руху: англосаксонський, російський і німецький. Англосаксонський тип вирізнявся прагматизмом, реформізмом та ідеологічною слабкістю. Для російського типу були характерні підвищена увага до ідеологічних питань і активна революційна позиція, що зумовлювалося існуванням консервативно-авторитарної політичної системи. Німецький тип робітничого руху посідав проміжну позицію між двома вищеназваними і вирізнявся особливими суперечностями: йому були властиві значне відчуження від держави і суспільства, прагнення створити окрему соціальну групу та її політичне представництво, дуалізм революційної ідеології і реформістські практики. Тому німецький робітничий рух розвивався особливо складним шляхом.

У Марбурзькому університеті навколо професора Вольфґан-ґа Абендрота (1906-1985) у 70-ті роки сформувалася марксистська ("марбурзька") школа історії робітничого руху. Представники школи зверталися насамперед до питань ідейно-політичного розвитку робітничого руху і становища робітництва. Цим питанням присвятив свої роботи засновник школи - "Піднесення і криза німецької соціал-демократії"" (1964), "Історія німецької соціал-демократії"" (1975). Він вважав, що німецьке робітництво було найбільш \послідовним носієм демократичних ідей, що пробивали собі шлях у Німецькому суспільстві в цілому.

Інший представник цієї школи - Райнгард Кюнль - вивчав історію німецького нацизму. Його роботи виявили причини значного поширення націонал-соціалістичних ідей у німецькому суспільстві після Першої світової війни ("Націонал-соціалістична ліва", 1966; "Фашизм. Причини. Структура панування. Актуальність", 1983; "Нація. Націоналізм. Національне питання", 1986). Він показав, що нацисти, на відміну від традиційних консервативних партій, змогли забезпечити масову базу для реалізації цілей, яких намагалися Досягти правоконсервативні сили. Результатом цього став союз Двох нерівноцінних партнерів - масової націонал-соціалістичної партії і промислово-аристократичних еліт. Масовість руху, що відображала прагнення як великої буржуазії, середніх і дрібних власників, так і найманих працівників, стала запорукою встановлення нацистської диктатури.

Сучасна світова історіографія

Ще одна школа, яка одержала назву " соціально-критичної ". виникла в Білефельдському університеті. її характеризував більш широкий підхід до соціальної історії в дусі Школи "Анналів", який передбачав аналіз соціальних шарів, політичних форм панування, економічного розвитку і соціально-культурних феноменів. У такому плані соціальна історія повинна була досліджувати соціальні структури, процеси та дії, розвиток класів, верств і груп, їх взаємодії та конфлікти. Через такий підхід історики намагалися критично переосмислити німецьке минуле, звільнити його від "елітарних" тлумачень, вивести на перший план масові демократичні процеси. Водночас така оновлена історія мала стати "політичною педагогікою", що розвінчає усталені націоцентричні стереотипи. Теоретичною підставою досліджень було обрано теорію модернізації, ідеї М. Вебера і марксизм.

Лідером соціально-критичної школи став професор університету в Білефельді Ганс Ульріх Велер. Він створив концепцію німецької історії ХІХ-ХХст. ("Бісмарк і імперіалізм", 1969, "Німецька імперія 1871-1918", 1973 тощо). Учений показав, що всі сфери суспільного життя нерозривно пов'язані між собою. Політика імперіалізму, яку проводили правлячі кола Німеччини в другій половині XIX і на початку XX ст., була одним із способів стабілізації влади, що прагнула розв'язати внутрішні проблеми не шляхом реформ, а зовнішньої експансії. Це спричинило поширення націоналізму, який переріс у шовінізм і закріпився у свідомості мас. У результаті цього не відбулося модернізації суспільних відносин, збереглися віджилі форми авторитарного правління, котрі штовхали країну до чергової диктатури, якою став нацизм. Учений склав послідовний ланцюг спадкоємності влади від Бісмарка до Гітлера, аргументовано показав відставання модернізації суспільних стосунків від індустріального розвитку, що становило внутрішню суперечність історії Німеччини. Своєрідність Німеччини, на його думку, полягала в тому, що на рубежі нового часу у ній не відбулося успішної демократичної революції.

Генріх Август Вінклер свої дослідження присвятив історії робітничого руху у Веймарській республіці ("Робітники і робітничий рух у Веймарській республіці", 3 томи, 1984-1987). Проаналізувавши великий комплекс різноманітних документів, учений показав, що робітничий рух не зумів закріпити демократичних засад державного правління, пішов на необгрунтований компроміс зі 136

Історична наука Федеративної Республіки Німеччини

старим бюрократичним апаратом і консервативними силами. При цьому значну долю вини за крах демократичних інститутів у Веймарській республіці він поклав на німецьких комуністів, які теж причинилися до компрометації і розхитування демократичних інститутів за вказівкою Комінтерну, що полегшило встановлення нацистської диктатури.

Професор Дюссельдорфського університету Вольфганг Мом-мзен досліджував проблеми німецького та міжнародного імперіалізму, спираючись на творчі здобутки М. Вебера. Він побудував свою теорію імперіалізму як технологічної та економічної переваги розвинутих країн, для яких стали тісними їхні власні кордони. Учений виокремив два типи імперіалізму - реакційний і загарбницький, що здійснює захоплення нових територій, й історично прогресивний, який спрямований на вивіз капіталів, міжнародну співпрацю й кооперацію.

Найбільш різноманітну картину соціальної історії Німеччини презентував знаний представник цього напряму Юрґен Кокка. У численних роботах про стан і зміни німецького суспільства в XIX і XX ст. він прагнув простежити за змінами, що відбувалися в різних соціальних групах під впливом політичних, економічних, воєнних, культурних чинників. В одній з монографій, присвячених стану німецького суспільства в роки Першої світової війни ("Класове суспільство під час війни. Німецька соціальна історія 1914-1918", 1973) він довів, що у той час значно зміцнилися позиції промислових підприємців, котрі відтіснили земельну аристократію на другий план. Але це не змінило ситуації на краще - демократичні реформи, яких потребувала Німеччина, так і не відбулися. В інших працях Ю. Кокка зайнявся вивченням розвитку німецького капіталізму, ролі і становища соціальних верств у цьому процесі.

Уривок з праці Ю. Кокки "Ремісники, робітники і держа- | ва: з соціальної історії початків німецького робітничого руху" (1991):

"У підсумку можемо ствердити, що, по-перше, ранній робітничий рух більшою мірою сформували ремісники і халупники та їхні традиції, ніж це було визнано самим робітничим рухом і ніж звичайно представляли пізніші історики. Якщо серйозно поставити-j ся до цього питання, то побачимо, що ранній робітничий рух не був

Сучасна світова історіографія

⇐ Предыдущая 8 9 10 11 121314 15 16 17 Следующая ⇒