Література до розділу 6. А. ПрЂсняковъ, Княжое право въ древней Руси, Петербургъ, 1909. . Галицько-Волинська держава. Володимирко. Ярослав Осмомисл. Роман. Король Данило і його рід. Татарська Руїна. Упадок Галицько-Волинської держави

Література до розділу 6

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. III, Львів. 1905, розділ III і IV.

Д. Багалій, Нарис історії України на соціяльно-економічному ґрунті, т. І, Харьків, 1928.

В. Серг Ђ евичъ, Древности русскаго права, т. І і II (було кілька видань).

А. Пр Ђ сняковъ, Княжое право въ древней Руси, Петербургъ, 1909.

В. Новицький, Снеми руської землі Х-ХІІ віків, «Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права, т. ІІІ, Київ», 1927. Про «Руську правду» з старшої літератури:

П. Мpoчекъ-Дроздовскій, Изсл Ђ дованія о Русской Правд Ђ. І-ІІІ, Москва, 1881-92;

В. Серг Ђ евичъ, Русская Правда, Петербургъ (війшло в «Лекціи и изсл Ђ дованія по исторіи русскаго права»);

Н. Рожновъ, Очерки юридическаго быта по русской Правд Ђ, «Журналъ Министерства Народнаго Просвещения», 1897, XI і XII;

В. Ключевскій, Курсъ Руской исторіи т. І, розділ XIII-XIV.

З новішої літератури:

М. Максимейко, Опытъ практическаго изсл Ђ дованія Р. Правды, Харьків, 1914: його ж, Систем Руської Правди в її поширеній редакції, «Праці Комісії історії укр. права», т. II, Київ, 1926; його ж, Інтерполяції в тексті поширеної Руської Правди, там же, т. VI, Київ, 1929.

В. Чернов, До питання про аналізу текста Руської Правди, «Записки Істор. Філол. Відділу Української Академії Наук», т. XX, Київ, 1928.

М. Максимейко, Закупи Р. Правди, «Наук. Записки, наук, дослід, катедри іст. укр. культури», 10, VI, Харьків, 1927; його ж, Про смердів Р. Правди, «Праці Комісії істор. укр. права», т. III, Київ, 1927.

С. Шелухин, До вивчення Р. Правди, Прага, 1930.

Видання Р. Правди:

К. Левицький, Правда Руська, памятник законодатний права руського з XI віку, Львів, 1895 і

Р. Лащенко, Памятка українського права, І, Руська Правда, Прага, 1927.

Питання про феодалізм в Київській Руси:

Н. Павлов - Сильванскій, Феодализмъ въ древней Руси, изданіе 2-е, Москва, 1923;

Н. Рожковъ, Руская исторія въ сравнительно-историческомъ осв Ђ щеніи, т. XI;

Н. Рубінштейн, До історії соціальних відносин Київської Руси XI і XII в., «Наукові записки наук. дослід. катедри історії укр. культури», т. IV, Харьків, 1927;

С. Юшков, Феодальныя отношенія въ Кіевской Руси, «Ученыя Записки Саратовскаго Государственнаго Университета», т. ІІІ-IV, Саратов, 1924.

Огляд питання у Д. Багалія, Нарис укр. історії, т. І, розділ VIII.

Про торговлю Київської Руси з Заходом досі ще не перестаріла праця:

В. Васильевскій, Торговля Кіева съ Регенсбургомъ, «Журналъ Министерства Народного Просв Ђ щенія», 1898, VII.

Любомировъ, Торговыя связи древней Руси съ Востокомъ въ VIII-IX в Ђ кахъ, Саратовъ, 1923.

Гр. Величко, Політичні й торговельні взаємини Руси і Візантії в X і XI ст. «Записки наукового тов. ім. Шевченка», т. VI, Львів, 1894.

A. Szel№gowski, Najstarsze drogi z Polski na wschуd w okresie bizantyсsko-arabskim, Krakуw, 1909.

Матеріяльна культура й мистецтво, загальні огляди:

Д. Антонович, Скорочений курс історії українського мистецтва, Прага, 1923, (літоґраф. )

М. Голубець, Начерк історії українського мистецтва, т. І, Львів, 1922.

Ф. Шміт, Мистецтво старої України-Руси, Харьків, 1919.

К. Широцький, Українське мистецтво старо-князівської доби і його вивчення, «Наше Минуле», Київ, 1918, т. І.

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. III. ст. 422-452.

Спеціяльніша література:

В. Січинський, Архітектура старокнязівської доби (Х-ХШ ст. ), Прага, 1926,

І. Моргилевський, Київська Софія в світлі нових спостережень, Збірник «Київ», 1926;

М. Макаренко, Скульптура й різьбарство Київської Руси, «Київські збірники історії й археолоґії, побуту й мистецтва», т. І, Київ, 1931;

М. Макаренко, Черніговський Спас, «Записки істор. -філол. Відділу Укр. Академії Наук», т. XX, Київ, 1928;

І. Мортилевський, Спасо-Преображенський собор у Чернігові за новими дослідами, Збірник «Чернігів і північне Лівобережжя», Київ, 1928;

М. Макаренко, Борзенькі емалі й старі емалі України взагалі, там же; інші статті М. Макаренка й І. Моргилевського в тому ж таки збірнику.

Про освіту й літературу ХІ-ХІІІ віків:

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. III, ст. 454-503.

М. Возняк, Історія української літератури, т. І, Львів, 1920;

М. Грушевський, Історія української літератури, т. 1-3, Львів, 1923-24;

С. Єфремов, Історія українського письменства, т. І, Ляйпціг, 1924.

Б. Лепкий, Начерк історії української літератури, т. І, Коломия, 1922.

Ів. Франко, Нарис історії українсько-руської літератури, Львів, 1910.

В. Перетц, Слово о полку Ігоря, Київ, 1926.

ЗМІСТ

 

Розділ 7

Галицько-Волинська держава. Володимирко. Ярослав Осмомисл. Роман. Король Данило і його рід. Татарська Руїна. Упадок Галицько-Волинської держави

 

Коли в першій чверті XII століття в південно-східніх наших степах показалася перша татарська орда, вона не застала вже на Руси єдиної держави, подібної до держави Ярослава Мудрого й його синів. Українсько-руська земля давно вже розпалася на окремі землі-князівства, і серед цих земель Київ уже не відогравав ролі політичного центра. Такий центр утворився на західньо-українських землях, у Галичині. Як ми вже бачили, Галицька земля відокремилася ще в кінці XI століття. Тут з другої половини того століття засіла династія Ростислава Володимировича, Ярославового внука. Його три сини Рюрик, Володарь і Василько поділили були між собою Галичину. Рюрик скоро помер, і фактично князями залишилися Володарь, що мав свою столицю в Перемишлі, і Василько в Теребовлі. З відокремленням Галичини не могли помиритися князі сусідньої Волині, піддержувані великим князем Київським Святополком. Почалася завзята боротьба, одним з траґічних епізодів якої було осліплення Василька. Та Володарь і Василько відбились від Святополка погромивши його самого на Рожнім полі (на Галицько-волинськім пограниччю) і його союзників-угрів під Перемишлем (1099). Василько й Володарь померли майже одночасно, і за якийсь час майже вся Галичина опинилась в руках Володаревого сина, талановитого й енерґійного Володимирка (1141-1153). Він переніс свою столицю до Галича, а свойому небожу Івану віддав в уділ Звенигород. Коли ж Іван (прозваний Берладником) почав інтриґувати проти нього за допомогою бояр, він вигнав його з Звенигорода і почав панувати в Галичині единовласно. Він жорстоко покарав крамольних бояр і твердо сидів у свойому Галичу, не вважаючи на небезпечне сусідство з Угорщиною й Польщею, з котрих кожна зазіхала на Галицьку землю, та на ворогування з київськими князями. В боротьбі проти угорського короля Гейзи Володимирко спирався на союз з імператором візантійським Мануїлом Комненом (сестра Володимирка була за грецьким царевичем), а супроти київського великого князя Ізяслава II Мстиславича — на союз з його ворогом, суздальським князем Юрієм Довгоруким, скріплений шлюбом Володимиркового сина Ярослава з дочкою Юрія. Багато клопоту Володимиркові наробив Іван Берладник, яґкий мав своїх призільників і серед бояр, і серед простого люду в Галичині. Він захопив був одного разу самий Галич, а другий раз навів на Володимирка київські полки і поляків. Але Володимирко відбився від ворогів. Скористувавшися з боротьби Ізяслава II з Юрієм Довгоруким, Володимирко захопив Ізяславові землі на Волині, т. зв. Погоринську волость. Тоді Ізяслав з одного боку, а його союзник угорський король Гейза з другого, рушили на Володимирка. Хитрощами й підкупом угорських вельмож удалося Володимиркові прихилити на свій бік Гейзу, і той вплинув на Ізяслава так, щоб не вигонити Володимирка з Галичини, а лиш зобовязати під присягою, що він поверне Погоринську волость. Удаючи з себе тяжко хворого, Володимирко заприсягся на хресті св. Стефана, привезеному з собою уграми, що верне Ізяславу забрані землі, а Гейза виступив в ролі поручителя. Одначе, як тільки минула гроза, Володимирко й не думав додержати присяги, а коли присланий від Ізяслава посол нагадав йому хрестне цілування, Володимирко насміявся з його. Але того ж самого дня він нагло помер (1153). Ця смерть в звязку з обставинами порушення даного слова й присяги зробила глибоке вражіння на сучасників, і в Київськім Літопису знаходимо надзвичайно живе й майстерне оповідання про смерть Володимирка, писане певно по живих слідах події. Хоч Володимирко встиг дуже скріпити Галичину, між іншим — поширивши експанзію свого князівства в південно-східньому напрямі на т. зв. Пониззя, на теперішнє Поділля, Буковину й Бесарабію, але його насліднику Ярославу довелося почати своє князювання серед дуже тяжких обставин.

Ярослав, прозваний Осмомислом (1153-1187), був ще більш видатним політичним діячем, ніж його батько. Літопис характеризує його як «князя мудрого й красномовного, богобоязненого, поважаного по чужих землях і славного своїми полками». Ярослав натурою сильною й палкою, часто нестриманою в своїх поривах, був добрий політик, добрий господарь. Він ще більше скріпив своє Галицьке князівство, зробившись одним з найпотужніших руських князів свого часу. Не дурно автор «Слова о полку Ігоря» звертавпся до нього з такою апострофою: «Галицький Осмомисле-Ярославе! Ти високо сидиш на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські (себто Карпати) своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти одчиняєш ворота київські; стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях! »

Спочатку, під вражінням батькової смерти, він упокорився перед Ізяславом, заявив, що віддається під його протекцію. Але скоро опанував собою й продовжував батькову лінію, не віддаючи Погоринської волости Ізяславу, і між ними прийшло до війни. Ізяслав прийшов з київськими, волинськими й чорноклобуцькими полками до Галичини. Під Теребовлею счинилася крівава битва (1154) з нерішучим вислідом; після неї Ізяслав заплямував себе жорстоким вчинком звелів вистилати усіх полонених галичан. Та скоро по тому помер, і Ярослав увільнився від небезпечного ворога. Він завязав широкі дшиюматичпі звязки, — з візантійським імператором, (царевич Андронік Комнен довший час гостював у Ярослава в Галичині), з угорським королем, з німецьким імператором Фридрихом Барбаросою. Спирався він також на поміч Юрія Довгорукого, що з його дочкою був одружений. Деякий клопіт справив Ярославу Іван Берладник, що знову виплив був на політичну арену. Він зібрав собі дружину з ріжного бродячого елементу (їх звали «берладниками») що дуже нагадував пізнішу низову козаччину в її початковій стадії. Може бути, що назва «берладник» пішла від міста Берладі в теперішній Молдавії. Прикликавши собі на поміч ще й половецьку орду Іван кинувся на південну область Галицької держави, на Подунавіє, забрав її в свої руки й рушив вгору Прутом на Пониззя й далі. На поміч Івану вирушив з Київа син Ізяслава II, Ізяслав III, але Ярослав справився з своїми ворогами, Ізяслава III він навіть вигнав з Київа. Берладник скоро загинув, опинившись у Греції, і Ярослав Осмомисл мав з того часу спокій.

Держава Ярослава поширилася, як я тільки що згадав, аж до Чорного моря. Галицькі кораблі випливали Дністром у Чорне море, провадили торговлю з Олешшям при усті Дніпра, а галицькі рибалки ловили рибу в Дністровому лимані. Торговля збогачувала землю й давала князю ресурси для утримання сильного війська й активної закордонної політики. Столиця держави Галич став великим торгівельним і культурним осередком. Тут можна було зустрінути купців зі сходу й заходу, тут перехрещувалися впливи Візантії й Західньої Европи, і памяткою цих впливів лишилися останки Пантелеймонівського храму, що в своїй архітектурі і в красах носить риси двох стилів: візантійського й романського. Саме місто було дуже добре укріплене. В Галичі за Ярослава Осмомисла заложено єпіскопську катедру.

Одначе зовнішній силі держави не зовсім відповідали справи внутрішні. Вже за Володимира дуже велике значіння придбала боярська верства, що перетворилася помалу в родову й земельну аристократію з колишніх старих дружинників. Бояре претендували на участь у владі, домагалися, щоб князь нічого не робив без боярської думи (ради), захоплювали вищі уряди. Бояре власне тому й піддержували такого претендента, як Іван Берладник, що сподівалися тримати його в своїх руках і сами правити за нього. Уже в часі Володимирка боярські «коромоли» стають язвою, болячкою галицького життя. Ярослав Осмомисл мав слабу сторону в особистих родинних справах: він не любив своєї шлюбної Ольги Юрієвни, залишив її і взяв собі за жінку якусь " Настаську" з боярської фамілії Чагровичів. Він мав од неї сина Олега. Родичі Настасії придбали сильний вплив при дворі, і це викликало незадоволення й заздрість інших бояр. Діло скінчилося дворцовою революцією: бояре захопили Ярослава в свої руки, нещасну Настасію спалили на вогні як чарівницю, всю фамілію Чагровичів вибили й узяли від Ярослава присягу, що він знову буде жити з Ольгою Юрієвною яка перед тим мусила утікати з своїм сином Володимиром до Польщі. Ярослав мусив скористися, але по-прежньому ставився недобре до Ольги Юрієвни, так що вона таки покинула його й після ріжних пригод повернулася на свою батьківщину, Суздальщину, де скінчила вік у черницях. Ярослав ледве терпів її сина Володимира, так що цей мусив був його на якийсь час покинути й шукати притулку аж у Путивлі у свого швагра Ігоря, що за ним була його сестра, знаменита Ярославна «Слова о полку Ігоря». Умираючи (1187) Ярослав Осмомисл поділив був свою державу між обома синами, але як тільки він помер, бояре вигнали Олега, сина Настасії, і Володимир залишився князем сам один. Та він не мав позитивних прикмет свого діда й батька, це був пяниця й розпусник. З боярами він не вмів дати собі ладу, і ті збунтувалися проти нього й вигнали з Галича (1188). Вони запросили до себе на князівство талановитого Романа Мстиславича волинського, внука Ізяслава II київського з дому Мономаховичів.

Та зразу це привело лиш до великої усобиці. Володимир Ярославич утік з своєю родиною до Угорщини шукати помочи. Король Бела III дійсно прийшов з військом, витіснив Романа й заняв Галич, одначе не вернув його Володимиру, а проголосив себе за " короля Галичини" й залишив своїм намісником у Галичу сина Андрія (1189). При ньому зосталася й Угорська залога. Бояре спочатку були задоволені з того, бо фактично сами правили краєм. Але скоро угри дались усім в знаки. Та і взагалі на все населення чужоземна окупація зробила дуже прикре вражіння. Особливо повстало проти православне духовенство, і київський митрополіт почав закликати усіх князів, щоб вони визволили Галицьку землю зпід влади чужоплеменників. Кинувся був до Галичини син нещасливого Івана Берладника, княжич Ростислав, зібравши невеличку дружину. Але угри побили його й узяли в полон, де він і помер від ран. Тим часом Володимир втік від короля Бели, що держав його в арешті, подався до імператора Фридриха Барбароси й прохав помочи. Але Фридрих був занятий приготуваннями до свого відомого хрестоносного походу і йому було не до галицьких справ. Він тільки доручив польському королю Казимиру Справедливому, як свойому васалу, помогти Володимиру. Коли Володимир з польським військом явився в Галичину, всі зустріли його з радістю, угрів вигнали, і Володимир знову сів у Галичу. Ця перша угорська окупація тяглася недовго, всього якийсь один рік. Володимир до своєї смерти (1199) сидів у Галичу, спираючись між іншим на протекцію свого дядька Всеволода Суздальського. З його смертю припинилась в Галичині династія Ростиславичів, бо два сини Володимира залишилися в Угорщині і більше вже на Україну не повернулись.

Галичина перейшла до Романа Мстиславича (1199-1205), видатнішого князя на цілій Україні-Руси кінця XII століття. За короткий час йому удалося сполучити в одних руках Галичину й Волинь і створити нову велику державу, яка обєднала українські землі від Карпатів до Дніпра. Хоробрий, рішучий, Роман безоглядно поводився з своїми ворогами, особливо з крамольними боярами, проте залишив по собі вдячну пам'ять і в письменних кругах, і серед простого народу, в його усній поезії. Літописець величає його «приcнопамятним самодержцем всея Руси», котрий «подолав усі поганські народи завдяки свойому розуму й мудрости і поводився згідно з Законом Божим. Він кидався на поганих, як лев, був сердитий, як рись, губив їх як крокодил, переходив через їхні землі, як орел, а хоробрий був, як тур, наслідуючи діда свого Мономаха, що понищив поганих ізмаїлтян, так званих половців». До памяти про Романа навязує літопис і чудову легенду про Евшан-Зілля. Він же згадує про те, що половці імям Романа лякали своїх дітей. Ще в XVI віці литовський хроніст Стрийковський, згадуючи про походи Романа на литовців, переказує, ніби Роман запрягав полонених литовців у плуги й орав ними, й що звідти, мовляв, повстала приказка: «Ой, Романе, Романе, худо живеши, Литвою ореши».

Син польської княжни, дочки Болеслава Кривоустого, Роман в молодих літах довго жив у Польщі й Німеччині, й це йому дуже придалося для розуміння політики в середній Европі. Його батько Мстислав, бувши в 1167-69 роках князем київським, посадив Романа князем в Новгороді (1168). По смерти батька, який втративши Київ на користь Андрія Боголюбського, сів княжити у Володимирі на Волині, Роман повернувся на Україну й став князем волинським. Як ми вже бачили, в 1188 р. він зробив був невдалу спробу захопити й Галич. По смерти Володимира Ярославича він поновив свою спробу й цим разом задержав Галич у своїх руках. Тепер він став, як каже Грушевський " найбільшою політичною силою на Україні". Він приборкав крамольних бояр у себе дома, побив свого тестя київського князя Рюрика й посадив там, як намісника, свого далекого родича, князя Інґвара Луцького, потім пішов на половців і погромив їх кочовища. Але як тільки Роман повернувся до Галичини, Рюрик за допомогою Чернігівських князів і половців захопив був Київ і немилосердно його спустошив. Роман таки вигнав його знову, захопив у свої руки й постриг у ченці. Київ переходив з рук до рук і остаточно тратив своє політичне значіння. Він опинився тепер в залежності від галицько-волинського князя.

Роман піддержував приязні зносини з Візантією, з Угорщиною, зносився з папою Інокентіем III. В історичній літературі зберігся переказ, ніби папа пропонував Романові королівську корону, якщо він прийме латинство, але Роман відкинув цю пропозицію. Та новіші історики вважають цей переказ за легендарний. Під кінець свого життя Роман вмішався в боротьбу між Вельфами й Гогенштауфенами, ставши по стороні останніх. Він хотів помогти королю Филипу Швабському й пішов війною на союзника Вельфів, на польського короля Лєшка, але в бою під Завихостом в літку 1205 року наложив головою.

Передчасна смерть не дала Романові закріпити престол за своїми малолітніми синами Данилом (що мав 3 роки) і Васильком (1 рік). Боярська опозиція знову підняла голову. Чернігівські Ольговичі знову явились в Галичину й захопили самий Галич. Вдова Романа з дітьми [... ] у Володимирі на Волині, але, боячись, що бояре видадуть її ворогам, утікла потай з міста й втікла до Польщі. Польський король Лєшко залишив її з Васильком у себе, а малого Данила вислав в Угорщину до короля Андрія. З цього часу для молодих Романовичів настали часи, повні ріжних пригод і трівог, а для Галичини — 40-літній період усобиць, дуже красномовно названий в Галицько-волинському літопису «Великим мятежем». Держава Романа зробилась предметом аспірацій її ближчих сусідів — Польщі й Угорщини, які думали поділити її між собою, а з другого боку — її шарпали ріжні претенденти й боярські інтриґи.

Спочатку Галичину захопили три Ігоревичі (сини звісного героя походу на половців Ігоря Святославича), родичі Осмомислової фамілії. Але вони посварилися з галицькими боярами і, щоб мати з ними спокій, справили по всьому краю різню боярам. Вирізано їх було коло пятисот. Але це тільки розлютовало бояр. Вони вдалися за допомогою до угорського короля, удаючи, що хочуть мати князем Данила, піймали двох Ігоровичів у свої руки й повісили (1211). Коли молодий Данило прибув до Галича, то виявилось, що бояре хочуть правити його іменем сами. Вони вигнали матір Данила, а за нею мусив знову покинути Галич і Данило. Тоді провідник боярської партії боярин Володислав Кормильчич проголосив себе князем (1213). Але з цим не могли помиритися ані українські князі ані сусідні володарі. Андрій з Лєшком зїхалися в 1214 році в Спішу й умовилися між собою, щоб посадовити угорського королевича Коломана в Галичині, який мав одружитися з польською княжною. Польща забирала собі частину Галичини з Перемишлем і Берестейщину. Молоді Романовичі мали дістати собі Волинь. Галичину знову окуповало угорське військо. Цим разом угри почували себе твердіше й носилися вже з планами заведення в Галичині церковної унії. Одначе, становище, витворене Спішською умовою, продержалося недовго. Андрій скоро посварився з Лєшком і цей спровадив до Галичини, за порозумінням з галицькими боярами, новгородського князя з смоленської династії Мстислава Удатного, завзятого вояку. Мстислав зявився, вигнав угрів і став князем галицьким (1219). Гірко було Данилові, що його батьківщина опинилася знову в чужих руках, але він помирився з Мстиславом і одружився навіть з його дочкою, в надії по смерти Мстислава (що не мав синів) таки стати князем у Галичу. Тим часом він занявся відновленням цілости свого Волинського князівства і відібрав назад від поляків Берестейщину й Забужжя. Але на поворот собі Галича довелося йому дожидати ще дуже довго. Поляки й угри пішли війною на Мстислава, і він мусив разом із Данилом утікати на галицьке Пониззя. Але прийшла поміч від половців і литовців, і Мстислав з Данилом здобули назад Галич, при чім угорська й польська залога попали в полон разом з угорським королевичем Коломаном. Але коли довелося миритися з уграми, то Мстислав умовився, що віддасть свою другу дочку за наймолодшого угорського королевича Андрія й зробить його своїм наслідником у Галичині. Данило знову був обійдений. Аж тільки смерть Мстислава (1228) розвязала йому руки. Він уже добре укріпився на Волині. Його брат Василько, що сидів у Бересті, був йому вірним другом і помічником. Данило зручно використав усобицю у Польщі й з усіма своїми силами взявся добувати галицький стіл від угрів. Він здобув таки в 1229 р. Галич, і населення радісно його вітало. Але бояре далі снували свої інтриґи й коромоли, і за їх допомогою угри знову опанували Галичину. Вдруге забрав був Данило Галич (1233), але бояре висунули йому нового конкурента в особі чернігівського князя Ростислава Михайловича. Кілька років тяглася ця боротьба, аж поки в 1237 році Данило «не заволодів Галичем у третє — і на цей раз уже остаточно. В 1240 році він заволодів Київом і посадив там свого намісника. Та остаточно зломив він свого ворога Ростислава, якого піддержували угри, аж в 1245 році в крівавім бою під Ярославом. Після того з Угорщиною настав мир.

Але тут вдарила страшна гроза зі сходу: на Україну насунули татари. Цей татарський поход був відрухом могучого руху в Азії, що його викликав Чінгіз-хан Монголії Темучин на початку XIII в.

Джерелом наших відомостей про татар являються записки й оповідання ріжних авторів — китайських, перських, арабських, славянських і західньо-європейських. Протягом XIX століття орієнталісти зібрали й видали в перекладі цілий ряд відомостей про монголів та їх походи. Серед записок сучасників дуже важливі записки францисканського ченця, італійця Плано Карпіні, що в 1246-47 роках їздив в посольстві від папи Інокентія IV до татарського хана і переїздив через Київ, і ченця Вільгельма де Рубрук, що їздив у 1254 році від короля Людовика IX до хана Сартака, Батиєвого сина. Існують ріжні видання їх записок, англійські (1903 і 1900 років), французькі (1889-1909), нарешті російські (1911). Має значіння й відома праця Марко Поло, подорожнього з 1271 року. З наукової літератури, окрім перестарілої праці Гаммера (Geschichte der Goldenen Horde, 1840) можна вказати на праці російського вченого Березіна, правда, теж давні, з 1853-55 р.

Батьківщиною монголів був степ Гобі за Байкалом, на південному сході в басейні Амура. Тутешні орди кочували в степу, часом грабуючи сусідів, часом наймаючись до них на службу, як от до китайців. На чолі кожної орди стояли свої династії, з поміж котрих вибирались на сеймах — «курултаях» хани. В половині XII в. в семї хана Багатура народився син Темучин, який обєднав окремі орди в одну сильну орду, а в 1206 р. курултай в Каракорумі вибрав його «Чінгіз-ханом» — великим ханом усієї Монголії. З того часу починаються його великі походи й завоювання. По черзі були завойовані: східний Туркестан, Китай, потім Західній Туркестан, — Самарканд, Бухара, Хіва, Мерв, Герат. Боротьба з султаном Ховерезма (Хіви) Магометом привела до опанування цілого східнього й південного побережжа Каспійського моря. Скрізь завойовники несли з собою спустошення й руїну. В погоні за Магометом вислав Темучин корпус свого війська під проводом Джебе й Субутая. Вони загнали Магомета на один острів Каспійського моря, де він і помер. Але Субутай пішов далі, опанував північну Персію, пограбував Грузію, перейшов понад Каспієм повз Дербент і вийшов на північний Кавказ. На одсіч татарам виступили яси, косоги й половці. Улесливими обіцянками й дарами татарські ватажки одвели половців і погромили ясів та косогів. Тоді кинулись на половців. Це сталося в 1222 році. Половецький хан Котян утік до свого зятя Мстислава Удатного, що сидів на той час у Галичу. Половці рознесли трівогу по руські землі. З ініціятиви Мстислава у Київі відбувся сойм українських князів. Зібрались тут три Мстислави: Мстислав Романович, великий князь Київський (з галузі Смоленських Мономаховичів), Мстислав Удатний галицький і Мстислав Всеволодович Чернігівський. Були й молоді князі: Данило Романович, Михайло Всеволодович та інші. Були й половецькі хани. Вирішено було помогти половцям і по лицарськи зустріти ворога в полі.

Тим часом татари зимували в 1222-1223 році в наших степах і зробили диверсію на Крим, де спустошили Судак. Весною 1223 зібралося блискуче військо: кияне, чернігівці, волиняне, галичане й смольняне. Піші полки плили вниз Дністром, кіннота йшла суходолом. Збірний пункт був коло острова Хортиці низче порогів. Галицьке військо приплило на тисячі човнах Дністром в море, а звідти вгору Дніпром. Від Хортиці вирушили просто на схід у степ. Літопис переказує, що від татар було посольство, яке умовляло прийняти мир, але князі не схотіли вступати в переговори і навіть наказали вбити послів. Данило Романович ішов в аванґарді і погромив перші татарські чати. Військо йшло, видко, Залозним шляхом і наближалося до Азовського моря. Над річкою Калкою (теперішній Калміус) зустріли головні татарські сили. Серед князів не було єдиного командування, ані якогось спільного плану. 31 мая 1223 року стався бій. Половці не витримали натиску монголів і кинулись тікати, вносячи замішання й паніку в українські полки. Княжі дружини й земські полки билися хоробро, але були розгромлені. Кияне з своїм князем Мстиславом Романовичем три дні оборонялись в таборі, але мусили капітулювати. Цілий ряд князів попав у полон і був замордований татарами. Усе кинулось тікати до Дніпра. Чимало загинуло в часі татарської погоні. Ті, що добігли до Дніпра, скоріше перевезлися на той бік і попалили за собою човни. Загинуло 9/10 цілого війська, а було його, коли вірити літопису, мало не сто тисяч. Данило Романович врятувався, хоч і був поранений. Погром справив страшне вражіння на всій Україні, але татари не розвинули свого успіху, повернули назад на схід і зникли в степах. Літописець міг лиш записати, що страшний ворог «не знати, звідки прийшов, і невідомо, куди подівся».

Українські князі скоро отямились після удару, і не видко, щоб Калський погром вніс якісь великі зміни в їхні взаємовідносини. Знову закипіла боротьба, головно за Галич, між Данилом і Ростиславом, якого піддержував Михайло Чернігівський. Як я згадував, боротьба закінчилась покищо перемогою Данила в 1237 році. Аж тут [... ] лише прелюдією загального погрому. В 1237 ропі татари показалися знову, в більшому числі, під проводом хана Бату, чи Батия. Цим разом вони вдарили на землю Рязанську, потім на Ростово-Суздальську. Великоруські князі ставили сміливий опір, але кожен боровся поодинці, і татари брали одно місто за другим. Великий князь Юрій II поляг в бою. Зруйнувавши протягом 1237—1238 років Великорусь, татари весною 1239 року зявилися на Україні. Вони взяли та зруйнували Переяслав, потім Чернігів, спустошили ціле Лівобережжя, а в кінці 1240 року переправились через Дніпро й облягли Київ. Тут сидів намісник Данила Галицького тисяцький Дмитро. Після геройської оборони Київ був узятий і зруйнований.

Татари рушили далі на захід, перейшли Волинь, Галичину, потім Польщу й Угорщину, і тільки на Шлеську під Лігніцем зупинили їх заковані в залізо чеські й німецькі лицарі. Літом 1242 р. почав Батий свій відворот, знов перейшов всю Україну й зупинився аж над Волгою. Тут він заложив свою резиденцію й розіслав звідси своїх послів, вимагаючи у князів зруйнованих Великоруси й України покори й визнання себе за верховного правителя.

Почалося тоді паломництво тероризованих руських князів до татарського володаря в орду. Вони їздили «на поклон» і для підтвердження своїх княжих прав. Разом із тим почалася довга доба в історії як Великоруси, так і України, відома під назвою «татарського ярма». Для великоруських земель ця доба тяглася формально аж до 1480 року. Для України вона була значно коротша й носила відмінний характер: у нас татарське панування полишило без порівняння менше сліду в обсягу соціяльного й політичного устрою, в обсягу культурно-побутовому. На Великорусі, завдяки більшій ґеоґрафічній близькости й зручности сполучення по Волзі татари безпосередньо налягли на князівства, взяли в свої руки справу затвердження князів, близько втручались в їхні внутрішні стосунки. Населення було обложено поголовною даниною, яку збирали татарські урядовці. Обхоплена з усіх боків татарськими сітями Суздальська Русь була відрізана від зносин з іншими сусідами, за виїмком новгородської республіки, що одна з поміж великоруських земель не була завойоана татарами й продовжувала стояти в тіснім звязку з Ганзейським оюзом. Лиш дуже помалу, аж з другої половини XIV століття почала Великорусь емансипуватися зпід татарської зверхности. Але довге перебування під цією зверхністю положило свій відпечаток на цілу дальшу історію великоруського народа й на саму його національну вдачу, надавши їй риси грубости, жорстокости й деспотизму.

Інакше було у нас на Україні. Правда, й тут спочатку татари наложили було руку на князів, і сам Данило Галицький мусив їздити в орду на поклон. Але ця подорож викликала загальне почуття образи за таке пониження свого князя — сліди цієї образи бачимо в літописнім оповіданні про подорож Данила в орду. Знов же таки й факт замордування чернігівського князя Михайла в орді за те, що він не схотів виконувати там понижуючих для його становища церемоній, свідчить, що на Україні інакше реаґували на накидання васальної залежносте від татарського хана.

Упокорившись поки що перед ханом, Данило дістав від нього потвердження: «бисть поручена земля його йому». Одначе Данило не думав на завжди примиритись з таким становищем: він почав наново зміцнювати свої сили й засоби оборони, упорядкувавши відносини з своїми ближчими сусідами, і в той же час оглядався за поміччю на Заході. Насамперед він замирився з угорським королем і одружив свого сина Льва з його дочкою (1256). Потім розпочав зносини з римським папою Інокентієм IV, сподіваючись, що той зможе викликати хрестовий поход проти татар.

Ще перед тим, як Данило навязав зносини з папою, поїхав до Риму якийсь «архієпископ руський» і, не заставши там папи, явився літом 1245 року до Ліону, де саме відбувався в присутности папи Інокентія IV церковний собор. Як доводить Ст. Томашівський, цим архієпископом був Петро Акерович, київський митрополит, поставлений на митрополію за допомогою чернігівського князя Михайла Всеволодовича. Прогнаний татарами з своєї столиці він, в порозумінні з Михайлом Всеволодовичем, що, видко, не мав сили сам його оборонити, поїхав на захід шукати у папи поради й оборони. На соборі він розповів про погром Руси татарами і перестеріг західньо-европейське суспільство перед грізною небезпекою з боку татар. Його оповідання зробило велике вражіння і, може бути, що під впливом Петра Акеровича папа вислав на розвідки в орду свого легата Плано Картоні. Про виступ Петра Акеровича в Ліоні на соборі (він пристав до унії з римською церквою) збереглося оповідання в двох анґлійських літописах половини XIII в. На цих літописах головно й засновує свою розвідку про місію Петра Акеровича проф. Томашівський.

Плано Карпіні, їдучи в орду, на початку 1246 р., бачився з князем Васильком і намовляв його до унії з римською церквою. Потім, уже в березні місяці, десь на Подонні зустрів він самого Данила, як той повертався з орди, й мав з ним переговори. Коли ж Плано Карпіні повертався сам від татар і бачився літом 1247 року з Данилом і з Васильком, то довідався, що від Данила вже поїхав до папи посол, ігумен Григорій. З Плано Карпіні поїхало нове посольство від Данила. Між галицьким князем і папою завязалося дуже жваве листування, папа висилав до його булу за булою, заявляв, що приймає його в «протекцію св. Петра» й обіцяв поміч. Одначе самого головного, на що сподівався Данило, — організувати хрестовий поход проти татар — папа не зміг, а тому скоро прохолов Данило і до церковної унії з Римом, на яку погоджувався, думаючи придбати за це західньо-европейську поміч.

Ведучи зносини з папою, Данило задумав ще інший далекосяглий план, який мав здобути йому певну опору на заході. Коли по смерти останнього герцога Австрії з дому Бабенберґів почалася боротьба за його спадщину, і Австрію захопив був чеський король Отокар II, Данило пристав на пропозицію угорського короля Бели і згодою з папою) одружити свого сина Романа з сестрою померлого герцога Гертрудою, наслідницею австрійського трону. Роман поїхав до Австрії і взяв під Віднем шлюб з Гертрудою (1252). Але угри дуже слабо піддержали його в боротьбі за австрійську спадщину Отокаром, і Роман мусив тікати до батька, покинувши жінку, тім і скінчився австрійський епізод політики Данила. З Польщею Данило жив у добрих відносинах.

Тим часом у Данила зявився новий ворог — на півночі. Це була Литва. Вже Романові Мстиславичу довелося вести завзяту боротьбу з литовським племенем Ятвягів. По його смерти литовці знову почали непокоїти своїми нападами Волинь. В 1219 році прийшло було з ними до згоди, але нові наїзди Ятвягів примусили Данила заключити союз з мазовецькими польськими князями і з Тевтонським Орденом і взятись до рішучої боротьби з Ятвягами. Ця боротьба велася ним з великою жорстокістю: ятвягські оселі скрізь палено, а самих ятвягів винищувано. Справа закінчилась завоюванням Ятвягської землі і поділом її між союзниками (1254). Коли литовські племена уперше обеднав в одній державі князь Мендовг (1219—1264), Данило спочатку жив з ним в миру й навіть одружився був з його дочкою, але зріст сили Мендовга став здаватися йому небезпечним, і він з'аложив проти Мендовга сильну коаліцію з тевтонських лицарів і деяких литовських племен. Одначе війна не мала великих змірів, і вороги скоро замирилися (1254): Данило заручив свого наймолодшого сина Шварна з дочкою Мендовга, а Романові, що вернувся з своєї австрійської пригоди, Мендовг дав уділ на Білій Руси з Новгородком, Слонімом, Волковиськом та іншими городами. Тепер держава Данила й сфера його безпосереднього впливу поширились далеко на північ, аж до басейну Німана й Нарева.

Саме серед цих походів папа прислав Данилові через свого легата королівську корону. Готуючись до боротьби з татарами, Данило не хотів, щоб коло прийняття ним з папських рук королівської рони було багато шуму. Тому одже коронація відбулася тихо й скромно, на самій північно-західній окраїні Данилових володінь в Дрогичині (1253).

Тим часом уже наростав конфлікт з татарами. Він виник через т. зв. «Татарських людей», себто тих українських громад, які вибилися зпід безпосередньої залежности від своїх князів і піддалися сами під татарську зверхність. Питання про цих татарських людей звязу

⇐ Предыдущая45678910111213Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: