 |
Література до розділу 8. Д. Багалій, Нариси української історіографії т. І. Київ, 1923. . Устрій і побут на українських землях в складі великого князівства Литовського в XIV-XVI століттях. Князівська влада й орґани центральної й краєвої управи. Пани-Рад
|
|
|
|
Література до розділу 8
М. Грушевський, Історія України-Руси, т. III, Львів, 1905 і т. IV, Львів, 1907.
П. Клепатскій, Очерки по исторіи Кіевской земли, т. І, Литовскій період. Одесса, 1912.
Про литовські літописи:
Д. Багалій, Нариси української історіографії т. І. Київ, 1923.
Т. Сушицький, Західньо-Руські Літописи, частина І. Київ, 1921: частина II, Київ, 1929. Самі літописи видано в т. XVII, «Полнаго Собранія русскихъ л Ђ тописей», Петербургъ, 1907.
Загальні огляди історії Великого Князівства Литовського:
В. Антоновичъ, Очеркъ исторіи Великаго Княжества Литовскаго, «Монографіи», Київ 1885; український переклад в т. VI «Руської Історичної Бібліотеки», Тернопіль, 1887.
Н. Дашкевичъ, Зам Ђ тки по исторіи Литовско-Русскаго Государства, Київ, 1885.
М. Любавскій, Очеркъ исторіи Литовско-Русскаго Государства, Москва, 1910. 2-ге видання 1915 р.
Про окремих литовських князів:
І. Wolf, Rуd Gedymina, Krakуw, 1886; Він-же, Kniaziowie litewsko-ruscy od koсca czternastego wieku, Warszawa, 1895
K. Stadnicki, Olgierd i Kiejstut, Lwуw, 1870; він-же. Synowie Gedymina, Lwуw, 1881.
А. Барбашевъ, Витовтъ и его политика до Грюнвальденской битвы, Петербург, 1885; він же, Витовтъ, Посл Ђ днія двадцать л Ђ ть княженія, Петербургъ, 1891 Vytautas Didysis 1350-1430. Redagavo, P. Љleћas. Kaunas, 1930
J. Pfitzner, Grossfьrst Witold von Litauen als Staatsmann. Brьnn, 1930.
J. Kolankowski, Dzieje Wielkiego Ksiкstwa Litewskiego za Jageііonуw. Tom I. 1377-1499. Warszawa, 1930.
Б. Ляскоронскій, Русскіе походы въ степи въ уд Ђ льно-в Ђ чевое время и походъ князя Вітовта на татаръ въ 1399 году, «Журналъ Министерства Народнаго ПросвЂщенія». 1907, кн. IV-V і окремо. Петербург, 1907.
Б. Бaрвінський, Жиґимонт Кейстутович, Львів, 1905. А. Prochazka, Wіadysіaw Jageііo, 2 tt., Krakуw, 1908.
Важніша література про Люблинську унію:
В. Пичета, Литовско-Польскія уніи и отношеніе къ нимъ литовско-русской шляхты, «Сборникъ статей, освященныхъ В. Ключевскому», Москва, 1909.
|
|
|
S. Kuttzeba, Unja Polski z Litw№, Krakуw, 1914.
O. Halecki, Dzieje Unji Jageііoсskiej, 2 tt. Krakуw, 1919-20.
И. Лаппо, Люблинская Унія и Третій Литовскій Статутъ, «Журналъ Министерства Народнаго Просв Ђ щенія», 1917, V.
ЗМІСТ
Розділ 9
Устрій і побут на українських землях в складі великого князівства Литовського в XIV-XVI століттях. Князівська влада й орґани центральної й краєвої управи. Пани-Рада. Суспільні верстви. Литовський статут і Копні суди
Я довше зупинився на огляді зовнішньої історії Великого Князівства Литовського аж до того часу, коли воно після Люблинської Унії 1569 року перестало відогравати самостійну ролю в політичному житті Східньої Европи. Зробив я це тому, що головна сила, спираючись на яку виросла ця обширна держава, був елемент руський, себто український і білоруський. Це обидва ці народи вклали свій хист, свою творчу енергію, свої матеріяльні засоби в будову Литовської держави; елемент литовський відограв свою орґанізуючу ролю лише в самому початку; він послужив звязуючим, скріпляючим цементом, щоб знову зліпити до купи окремі частини українського й білоруського світу, розбитого удільною системою й татарською руїною. Він дав свою династію, талановиту й енергійну в її перших поколіннях. Сама окупація руських земель Литвою в XIV в., як підкреслює Грушевський, мала характер не завоювання, не чужоземної напасти, а прилучення, збірання земель руської держави, аналоґічного з тим, як збірали колись розсипані частини Київської Держави її провідники Х-ХІ віків. Князі литовські дивилися на себе, як на спадкоємців давньої руської держави. Тому то українське й білоруське населення дивилося на них, як на своїх законних володарів, а на Литовське Князівство, як на свою власну державу. Цей погляд держався ще й за тих часів, коли після тіснішого зближення Литви з Польщею повіяло вже зовсім іншим духом.
|
|
|
Всі обставини, здавалося, вели до того, щоб Велике Князівство Литовське зробилося державою руського племени й забезпечило цьому племені вільний політичний і культурний розвиток. Але так не сталося. У руського елемента в Литві з кінцем XIV століття появився могучий суперник — Польща, яка володіла такою сильною для тих часів зброєю, як римо-католицька церковна орґанізація, підпорядкована римській курії з її світовими завданнями. Вже на початку XV віку польсько-латинська стихія бере в Литві гору над русько-православною. Руський елемент, поки він ще не зазнав обмежень і переслідувань практично, обмежувався лиш до часткової опозиції. Ця опозиція все зростала в міру того, як правні обмеження руського елементу давали себе чути на ріжних ділянках суспільного життя все дошкульніше. Коли ж більшість українських земель опинилася безпосередньо під Польщею, почав дуже скорим темпом наростати конфлікт. Цей конфлікт виник тому, що Польща несла на українські землі зовсім інший соціяльний уклад, ніж той, що був під Литовською державою. І тому конфлікт був фатально неминучий. Він і вибух вже в кінці того самого XVI століття, коли сталося остаточне обєднання Литви з Польщею.
Як і сама державна орґанізація, суспільний устрій Литовсько-Руської Держави — так правильніше було б називати Велике Князівство Литовське — являються орґанічним продовженням, розвитком і еволюцією суспільних форм давньої Руси. Державне право, взагалі правні відносини Великого Князівства Литовського виросли і розвинулися безперечно на ґрунті староруського права та його практики. Розуміється, старе українське право зазнало при тім певних змін, які викликалися новими обставинами життя. Але ці зміни були до половини XV віку нормальним внутрішнім, орґанічним процесом. Тільки від половини XV віку починаються на Литовській Руси польські та німецькі впливи й дають суспільному розвитку новий напрямок. До того ж часу руські впливи панують в усіх сферах політичного, суспільно-економічного й культурного життя.
Більшість істориків сходиться на тому, що Велике Князівство Литовське по своїй структурі наближалося до типу федерації (Грушевський, Любавський, Довнар-Запольський). Новіші дослідники (М. Чубатий і Л. Окиншевич) вважають його за «Staatenstaat» себто «державу держав» — така форма сполучення державного, коли суверенна держава виявляла свою зверхність над залежними від неї державами в тім, що вони, маючи дуже широку незалежність у внутрішніх справах, на зовні підлягали певним обмеженням: вони повинні були давати до розпорядження суверенній державі своє військо або й платити дань. Але треба мати на увазі, що таке становище існувало не довго, доти лиш, доки князь Вітовт не поскидав удільних князів та не посадив своїх намісників: наступники Вітовта довершили його діло, і при кінці XV віку Велике Князівство Литовське вже було вповні обєднано одною центральною велико-княжою управою, хоч кожна з його областей, колишніх удільних князівств, зберігала досить широку внутрішню автономію.
|
|
|
Носителем суверенної влади в державі був рід Гедиміна, так як в старій Руси рід Рюриковичів. Одначе в способі наслідування Гедиміновичі, хоч і ділили свою державу на уділи (відповідно до історичних країв, що входили в склад держави), але на великого князя призначали не так старшого сина, як найбільш здатного або улюбленого батьком. Але трудно говорити про якийсь сталий порядок наслідування, бо рід Ягайла, який задержав велике князівство в своїх руках, не розростався, а навпаки, зменшувався і в другій половині XVI віку зі смертю Жигимонта-Августа II вигас. Так як на Руси виликокняжий престол був звязаний з Київом, так на Литві він був звязаний з Вільною, головним містом корінної етноґрафічної Литви. Великий князь був зверхником цілої держави, він полагоджував відносини й суперечки між удільними князями, заміщав опорожнені уділи, керував спільною військовою силою, провадив закордонну політику, репрезентуючи державу на зовні. По уділах сиділи представники Гедимінового дому, або призначувані великим князем, або ж діставши в спадщину по батькові. Грала тут певну ролю й воля самого населення. По деяких областях воно привязувалося до своїх князів, як от на Київщині, де протягом трьох поколінь сиділи князі з династії Володимира Ольгердовича, що дуже дбали за свою землю й багато для неї попрацювали. Протягом цілого XV століття, як ми бачили, велася боротьба великого князя з системою уділів, і з цієї боротьби вийшов переможцем принцип єдиної влади великого князя.
|
|
|
В звязку з питанням про устрій Литовської держави стоїть питання про існування в ній феодалізму. Про те, що державний і суспільний устрій Литовсько-Руської держави розвинувся на основі феодальних відносин, говорили вже перші дослідники державного права цієї держави на початку XIX століття. Пізніше феодальний устрій Литовського Великого Князівства визнали цілий ряд українських і білоруських учених: В. Антонович, Дашкевич, Молчановський, Линниченко, Багалій, Лаппо, Пічета. Так само й польські вчені Прохазка та Кутшеба. Один з молодших українських учених І. Балінський розпочав спеціяльну працю «Нариси з історії феодалізму та феодального права в Польщі, Литві та на Україні» (1926), на жаль, не скінчену за його передчасною смертю. З деякими застереженнями визнають існування феодальних відносин такі авторитети для історії Литви, як проф. М. Любавський та М. Довнар-Запольський. Так само з великими застереженнями ставиться до феодалізму на Литві й Грушевський. Він уважає, що теорія рецепції феодальних порядків з Заходу зовсім не правдоподібна, одначе сам «не бачить простого виходу з цього питання». Автор розвідки про «Державно-правне становище українських земель Литовської держави» Чубатий є тої думки, що феодалізм на Заході та удільно-княжий лад у великім литовсько-руськім князівстві на сході Европи мають між собою багато лиш зовнішних подібностей: у феодалізмі зверху й до низу маємо діло з наскрізь служебним ладом, ієрархічна драбина виступає тут ясно, а в удільнім порядку, як було й на Литві, головну ролю відогравав чинник династично-родовий.
Не мало й інших учених виступило проти рецепції феодальних порядків на Литві, уважаючи, що відносини, аналоґічні до феодальних, виникли на Литві, як місцеве явище в наслідок певних умов суспільно-політичного життя. (Владимирський-Буданов, Леонтович, Сергієвич та інші). Як писала Ол. Ефименкова, «устрій литовсько-руського суспільства, маючи деякі істотні риси феодального устрою, був дуже далекий від тієї вироблености форм, що характеризує феодальну систему Західньої Европи, і тому не слід прикладати до соціяльних відносин Литовсько-Руської держави цієї доби такий певний термін як феодалізм, бо інакше ми створимо шкідливу плутанину в термінології».
Одначе всі ці непогодження щодо феодалізму на Литві мають здебільшого чисто формальний характер, бо справа властиво йде про певну назву явища, котре, як тепер уже загально признано в історичній науці, існувало всюди: майже всі країни, перебуваючи в стані натурального господарства, на певнім щаблі свого розвитку пережили добу феодалізму й феодальної системи, модифікуючи її форми в залежності від своїх економічних, політичних та інших умовин. Іще один з старих польських істориків Литви І. Ярошевич (у своїй праці «Obraz Litwy pod wzglкdem jej cywilizacyi», 1844/45) вказував, що феодальні порядки на Литві без усяких зовнішніх впливів виникли ще за часів Гедиміна через внутрішні обставини: потребу великого князя тримати в послуху місцевих князів і потребу у військовій силі. Великий князь роздавав землю найбільш впливовим боярам-рицарям, з умовою відбувати військову службу. Отже, земельна власність була умовна, звязана з відбуванням військової служби. Згодом феодальні повинності ленників зменшувалися, натомість право вільно розпоряджатись землею, як своєю власністю, збільшувалося. І як би ми не називали ці відносини, чи прикладаючи до них термінологію західньо-європейського феодалізму (як то, між іншим, практикувалося й в самім Вел. Княз. Литовськім), чи визначаючи якось інакше, суть цих відносин зостається та сама: як влучно висловився Грушевський, воєнна служба була альфою й омегою постулатів, які ставила влада Великого Князівства Литовського своїй суспільності. А відбування цієї воєнної служби було нерозривно звязане з володінням землею, що вважалася власністю великого князя. Великий князь роздавав її під умовою служби якому небудь панові, той віддавав частину своєї округи іншій особі, та особа могла віддати частину третій особі, і так установлялася васальна ієрархія відносин, певна суспільна драбина, що на її найвищому щаблі стояв сам «господарь» землі, великий князь.
|
|
|
В другій половині XV віку зникли останки старого удільного ладу. На чолі держави стояв тепер великий князь, по суті необмежений монарх. Він не був звязаний ніякими правними нормами, але фактично з кінця XV віку примушений був ділити свою владу з Панами-Радою. Круг компетенції й діяльности великого князя по прежньому був дуже широкий: в його руках сходились, так би мовити, усі нитки державної управи, всі справи зовнішньої й внутрішньої політики. Він був не тільки «господарь», але й найбільший земельний власник: прибутки з великокняжих маєтків це була головна стаття великокняжого скарбу. Великий князь був завалений масою справ: розгляд земельних і взагалі маєткових тяжб, спори про спадщину, про шляхетство, про грабунки й образи... Подвійність становища великого князя відбивалася на складі орґанів центральної управи: одні виникають в звязку з потребами дворцового господарства, другі виникають з потреб держави. Так появляються дворцові урядовці — маршалок дворний, подчаший, крайчий, стольник, мечник, подскарбій і т. д.
Поруч них виникають уряди земські: подскарбій земський — з функціями міністра фінансів: канцлер — начальник державної канцелярії і міністр закордонних справ; гетьман — військовий міністр. Аж до половини XVI віку всі ці земські уряди не мали самостійного значіння, були лиш виконуючими орґанами. Але коли на перший план виступає шляхта після 1569 р., ці уряди дійсно робляться міністерськими.
При великому князю помалу сформувався постійний орґан — Пани-Рада. Так як і більшість форм та установ Великого Князівства Литовського, і це був пережиток і спадщина старих руських часів: це була княжа рада або боярська дума, що існувала й за послідніх галицько-волинських князів.
Проф. Малиновський, який у своїй праці «Рада Великаго Княжества Литовскаго въ связи съ боярской Думой древней Россіи» (1904-1912) перевів дуже докладне порівняння між обома цими установами, признає, що боярська Дума була першим генеалогічним ступенем до Ради і що вона правно вповні була оформлена з кінцем XV століття. Проф. Владимирський-Буданов каже, що Рада була орґанізована «по образу, і подобію» старих боярських дум: первісні литовські князі, великі й удільні, сиділи на руських землях й користувались з готових давніх установ руських, між іншим і найбільше з думи боярської тих земель, що їх вони були захопили. Отже Рада як установа, це безпосереднє продовження руської Думи. Так само каже й Ол. Ефименкова: литовська Рада, як і московська боярська Дума, були дальшим розвитком княжої думи удільної доби. Звичайний характер, неоформленість компетенції відзначають цю установу, як і за руських князів. Ми бачимо, що Вітовт постійно радиться з своїми вірними панами, закликаючи також католицьких біскупів і провінціяльних намісників. Те саме й за Свитригайла й Жигимонта. За Казимира вже виразно виступає склад Ради: князі, намісники, біскупи, вищі двірські і земські достойники. За Олександра й за Жигимонта-Августа І вже цілком оформлюється постійний склад Ради. З особистої ради при великому князю Пани-Рада виростає в державну Раду Великого Князівства Литовського, яка працює й без князя в його відсутності. Спеціяльні привілеї 1492 і 1506 років закріпили правне становище Ради: вони наділили її правами, які звужували прерогативи велико-княжої влади: Рада дістала законне право вести дипломатичні зносини вкупі з великим князем: великий князь без Ради не міг переміняти чи скасувати її постанов у внутрішніх ділах; зобовязувався «не держати гніву» за противність своїм думкам і словам, виявлену на Раді кимсь з її членів; великий князь не міг одбирати урядів і карати когось без поради з Радою, так само не міг роздавати самовільно і староств; нарешті не міг витрачати державних коштів або вивозити їх за кордон без відома Ради. Привілей 1509 року просто казав, що всі закони видаються по обміркуванню їх Панами-Радою.
Що стосується національного складу Ради, то руський елемент у ній був сильний лиш на початках, до унії з Польщею, коли не тільки русини, але й природні литовці стали польщитися, приймаючи римо-католицьку віру. Так що ті князі й пани руського імени, що засідали в Раді в XV столітті, були русинами тільки по імени. Безперечних представників як української, так і білоруської народности було там дуже небагато. Виїмок творило лиш князювання Свитригайла. Унія з Польщею між іншим впровадила до Ради як постійних її членів чотирьох католицьких біскупів Литовського Великого Князівства. Ці члени Ради мали в ній великий вплив і вживали його, звісно, в інтересах своєї церкви, які за тих часів покривалися з інтересами польської народности й польської духової культури. Звичайно, на біскупів призначувано не русинів, а литовців уже спольщених.
Пани-Рада обмежила владу великого князя на користь аристократії. Вплив і значіння Панів-Ради зменшується в міру зросту значіння сойму й шляхти. Вже Статут 1566 р. закріплює перевагу за соймом, але все ж таки вища адміністрація й підготовка законопроектів для сойму залишилась й на далі в руках Ради.
Коли виник литовсько-руський сойм? Він виріс і дійшов до свого значіння орґанічно. Спочатку ми бачимо надзвичайні з'їзди рицарства для вирішення дуже важливих справ. Такий був з'їзд 1401 року литовського й білоруського лицарства для обміркування унії. Те саме повторилось в 1413 році. В 1446 р. зібрався з'їзд для вибору Казимира Ягайловича. Це був уже властиво перший вальний сойм в дійснім розумінні слова. Потім сойм повторюється все частіше, але в XV віці ініціятива його скликання все лежить в Панів-Ради, і компетенція його неповна. Але в XVI віці компетенція сойму безмірно поширюється, формується шляхетське представництво, і Статут 1566 р. юридично закріплює сойм як постійну інституцію, установляє і порядок представництва: по 2 чоловіка від кожного повіта (хоч в теорії шляхта ніби може засідати поголовно). Сойм ділиться на два «кола»: коло Панів-Ради, яка входить до сойму in corpore, і лицарського кола. Вальні сойми послужили доброю політичною школою для шляхти, яка виробила собі звичаєве право соймів, закріплене Статутом 1566.
Професор Владимирський-Буданов в одній з своїх останніх праць, підкреслюючи, що литовсько-руський сойм розвинувся з поширеної Ради, каже, що протягом цілого XV століття властиво не було соймів, бо за сойм треба вважати таке зібрання, де виступають люде не тільки від своєї особи, але й від інших людей, заступаючи їх інтереси. Тим часом усі зібрання, що їх звуть соймами, складалися з людей, що їх поіменно, персонально було запрошувано: це були постійні члени Ради, князі й пани, що не були членами Ради, але особисто були запрошені. Отже, на думку Владимирського-Буданова такі збори правильніше називати «Посполитою Радою», себто поширеною. Перший справжній сойм, каже Владимирський-Буданов, відбувся допіру 1507 р., коли справді явилися на нього обрані представники від шляхти.
Особливе значіння мали сойми 1564-66 років. Вони прийняли нову редакцію Статуту, вироблену в 1566 р., перевели судову реформу, поділивши Литву й руські землі на 30 судових повітів з виборними суддями з-поміж шляхти, перевели адміністраційну реформу: державу поділено на 13 воєводств, а кожне воєводство на повіти. Воєвод мав призначати великий князь, але компетенцію воєводи було обмежено. Старост вибірала шляхта, і князь лише затверджував їх.
На українських землях були воєводства: Берестейське (повіти Берестейський, Кобринський, Пинський і Туровський), Підляшське (повіти Більський, Мельницький і Дорогичинський), Київське (повіти Київський, Овруцький, Мозирський, Житомирський, Канівський, Черкаський, Чернігівський, Новгород-Сіверський і Путивльський (останні три відійшли до Москви), Волинське (повіти Луцький, Володимирський і Кремянецькйй) і Брацлавське (Брацлавський, Винницький і Звенигородський).
Шляхта кожного повіту складала окремий військовий відділ під проводом повітових хорунжого й маршалка. Повітові відділи обєднувалися в більші військові одиниці по воєводствах під командою воєвод. Головним начальником війська був великий гетьман.
Повітові мали значіння й судових округ. В кожному повітовому місті були три судових установи (для шляхетського стану): суд земський для вирішення ріжних маєткових справ: він складався з судової колегії, обираної повітовою шляхтою: суд підкоморський — для справ про гряниці й межі шляхетських маєтків; суд ґродський або замковий для справ карних, на чолі якого стояв повітовий староста. Оцей же староста був і головою повітової адміністрації.
Всі ці реформи, зафіксовані в Статуті 1566 р., зробили великого князя литовського конституційним монархом, який сам без згоди сойму й Панів-Ради не міг нічого робити. Але обмежено також і панів. Тепер пануючим станом робиться шляхта. Та пани вдержують ще фактичну силу в міру свого економічного богатства, звязків і політичного впливу.
Як уже мені приходилось говорити, стара князівська Русь не знала станів — лише суспільні класи. Вільні громадяне поділялись на три головні катеґорії: бояри (і «люде княжі»), городяне і смерди (селяне). До них прилучилась ще четверта катеґорія «людей церковних». Поруч з вільними людьми існували напів вільні «закупи» й «челядь». В такім складі опинилось руське суспільство під владою литовських великих князів.
Дальша еволюція пішла тим способом, що витворилась ще одна — вища верства князівсько-панська, зложена з нащадків удільних князів і вищих бояр. Вона стала біля великого князя й допомагала йому в порядкуванні державою
Згодом витворилася ще одна класа, яка пізніше стала грати ролю основної класи в державі — військово-службова або шляхта. Вона на зразок Польщі й під її впливом зробилася привілейованою верствою, станом, який абсорбував права всіх, хто стояв нижче од неї. З упривілейованням шляхти зникла рівновага класів: економічно сильні й політично упривілейовані стали на горі, а економічно слабі й політично упосліджені — головно смерди, селяне, помалу тратили свої громадські права й попали на прикінці в кріпацьку неволю. Посередині стояли міщане, а понад класами — духовенство. Ось основний процес внутрішньої еволюції в Литві.
Придивімся до кожної з цих верств зокрема. Пани-аристократія. Ця верства була не дуже численна: до її складу війшло коло 20 князівських і коло 50 боярських фамілій. В старій Руси боярство не було замкнутим класом: особисті заслуги, богатство, вплив давали доступ до цієї класи і «поповим» або «смердьїм внукам». Тепер до панської верстви увійшли лиш видатніші боярські фамілії, й на далі доступ до неї був замкнений за дуже нечисленними виїмками. Удільні князі, сходячи зі сцени, як суверенні володарі, робились старшими слугами великого князя і в панській верстві творили лиш титуловану її частину, не маючи якихось особливих привілеїв. Основою сили панської верстви були земельні латифундії, а головним привілеєм — право мати свої хоругви й власні військові відділи. Ці відділи складалися з конних вояків: один кінь виставлявся 8 селянських «служб» (дворів). Перепис 1528 року дає нам, наприклад, такі цифри: князі Слуцькі цілою своєю фамілією виставили в поле 433 «коня». Князі Острожські — 426 коней, Радивили — 628. Пани Сапіги — 153, а князі Вишневецькі — всього 98.
Осередком княжих і панських фамілій була Волинь. Тут сиділи князі Острожські, Сангушки, Чарторійські, Дубровицькі, Збаражські, Вишневецькі, Норицькі, Воронецькі, Курцевичі, Четвертинські, Сокольські, Мосальські, Любецькі, Ружинські та інші, усе — потомки удільних князів. Крім них цілий ряд старих панських родів: Боговитини, Монтовти, Загоровські, Семашки, Гулевичі, Чапличі, Козинські — всі вони відогравали видатну ролю в політичному й культурному житті краю. Вся ця родова аристократія скупчила в своїх руках вищу адміністрацію. Уряди гетьмана, канцлера, маршалка на соймі, підскарбія, воєводи, каштеляна, старости — це все було в руках представників небогатьох родів. Навіть дрібніші посади намісників і повітових старост перебували переважно в руках аристократії. В її руках опинилась і Рада Великого Князівства — сенат і кабінет міністрів вкупі. Основою впливу панства стали фактичні, закріплені звичаєм привілеї. Особливі права аристократії були закріплені спеціяльними грамотами —«привілеями» 1492 і 1506 років: 1) Пани діставали імунітет від суду провінціяльної адміністрації; 2) на суд великого князя їх можна було кликати лише за 4 тижні до терміну суда; 3) скарги на панів можна було подавати лиш самому великому князю або Панам-Раді; 4) князі й пани мали виступати на війні під власною корогвою на чолі власних узброєних відділів.
Коли взяти національний склад литовсько-руської аристократії, то природних литвинів серед неї було дуже небагато: переважали старі українські й білоруські князівські та боярські фамілії. Фронда руських князів в половині XV віку привела до еміграції Глинських, частина княжих родів потроху вимерла, так що клас магнатів став замкненою верствою. Він дуже скоро піддався, як побачимо, полонізації, так що вже в XVII віці був зовсім страчений для української народности.
Середньою верствою між аристократією й нижчими верствами люду став військово-службовий клас (бояре, земяне), який згодом прийняв од поляків назву шляхти. Основою цього класу була військова служба. Держава потрібувала військової сили. Старі княжі дружини були дуже слабі й не відповідали новим вимогам часу. Колишні земські полки не годились для далеких походів — отже треба було іншої орґанізації. Коштів для держання постійної великої армії не було. Тому то правительство притягає до воєнної служби всіх заможніших людей в розмірі, який відповідає доходности їх земельної власности. Так установився принцип служби з землі. Хто ж належав до цього військово-службового стану, з яких елементів він складався? Передовсім «земські бояре», нащадки бідніших боярських фамілій старої Руси, які не увійшли до аристократичної верстви. Далі — воєнні слуги панів (milites, sodales, як звуть їх тогочасні акти); нарешті міщане й заможніші селяне, яких за для цього увільнено від «тягла», себто робочих повинностей. До кінця XIV віку склад верстви був ще дуже рухомий, несконсолідований; тільки з кінця XIV віку починається процес консолідації. Спочатку литовські великі князі виявили було тенденцію створити привілейовану військову верству з самих лиш литвинів-католиків; в такім дусі були видані привілеї Ягайла 1387 р. і Вітовта в 1413 р. Але в процесі боротьби з княжим сепаратизмом великі князі мусили опертись також і на українсько-білоруський службовий елемент, і привілеї Жигимонта 1432 і 1434 років беруть на увагу й українців та білорусів православної віри, остаточно увільняючи їх від усяких натуральних податків. Привілей Казимира Ягайловича 1447 року дає право «княжатам, панам, рицарям і боярам» вільно виїздити за кордон «для набуття ліпшого щастя або задля рицарських вчинків». Шляхетські піддані увільнялись від грошевої дані, од обовязку направляти мости, замки і давати «стації», або постачати великому князю коней при переїзді й утримувати його в дорозі. Цей обовязок був пережитком старого руського «полюддя». Суд над підданими оддавався шляхті. Цей привілей вже цілком виразно окреслював соціяльно-політичне становище шляхти й робив її пануючою верствою. Дальші привілеї вже не додають нічого нового, а тільки підтверджують прежні права. Боротьба за переведення Люблинської Унії супроти панської опозиції принесла нову хвилю привілеїв для шляхти, сформулованих в грамотах на імя окремих земель: Волині, Київщини і т. д. Нарешті права шляхетського стану знайшли свій повний вислов у «Литовському Статуті», цьому справжньому кодексі шляхетського права.
Головна державна повинність була військова служба. Її тільки й виконувала шляхта. Соймова ухвала 1528 року установляла, що один кінь ставиться з 8 дворів, так як і для панів — магнатів. Всі шляхтичі ставали під корогвою свого повіту. На випадок хороби треба було вислати замісць себе сина або слугу. За неявку або самовільний одїзд можна було позбавитись маєтку.
Поруч шляхти повноправної, привілейованої, можна сказати, пануючої верстви у державі, була ще катеґорія неповноправної: це була збідніла шляхта, яка сиділа цілими гніздами-селами в різних місцях держави, була обложена певними повинностями на користь держави: відбувала замкову службу, сторожеву по гряницях, поштову. Звалася ця шляхта «околичною». Її існування нормувалося не писаним правом, а звичаєм, силою факту. Такої шляхти було найбільше на південнім Поділлю коло міста Бару, на Київськім Поліссі в Овруцькому повіті, на Чернігівщині коло Любеча й Остра. Вона мала аналоґію до т. зв. «ходачкової» шляхти в Галичині коло Перемишля й Сяніка.
З часом ріжниця між привілейованою й непривілейованою шляхтою зникає: одні підіймаються в гору, стають в ряди звичайної шляхти, другі спускаються до селянського рівня, тільки що зберігаючи свою особисту свободу.
В міру виділення шляхетського стану відбувається виділення й формування міщанства. Стара Русь не знала міщанства, як окремої верстви, хоч міське життя було дуже розвинене: міста були осередком політичного, економічного й культурного життя, але їх «гражане» складались з тих самих елементів, що й «земля». Але вже в кінці XII віку помічаємо занепад міст і зріст великої земельної власности (особливо в Галичині). Під Литвою цей процес ще більш прискорюється. Вся вага й значіння переходять до панів і до шляхти, що сидить на землі. Одначе ще Галицько-Волинська держава розуміла вагу міст для торговлі й промисловости й почала шукати виходу в залюдненні міст чужоземними колоністами, головно німцями. Цим колоністам надавано самоуправу в формі т. зв. німецького або маґдебурського права. Суть маґдебурського права полягала в увільненні міського населення від юрисдикції правительственної адміністрації й в наданню місту самоуправи на корпоративній основі. Міщане складали свою громаду з власним судом і управою — на основі окремих в кожному випадку грамот. На чолі управи ставали виборні бурґомістри й ратмани, на чолі суду — війт і лавники. Тільки міщане підлягали їх юрисдикції: хто жив у місті, але на землі замковій або єпіскопській, той уже їй не підлягав.
Хоча перший документ про надання німецького права зберігся лиш від 1339 року (про надання Болеславом Тройденовичом німецького права місту Сяніку), але можна думати, що фактично німецьке право було заведене по містах Галицько-Волинської держави значно раніше, ще з кінця XIII віку. Та з кінцем XIV століття починають надавати українським містам самоврядування на німецькому праві литовські князі. Як уже було згадано в 1374 р. таке право дістав Камянець на Поділлі, в 1390 р. Берестє, а далі цілий ряд інших міст. В кінці XV віку дістав Маґдебурське право Київ, в XVI в. Кремянець і Луцьк.
Надаючи німецьке право містам, великі князі литовські зобовязували їх тримати в порядку укріплення й відбувати сторожову службу. Особливо це мало значіння по містах, ближчих до гряниці держави, на півдні й на південному сході, себто на Україні
Бурґомістр і ратмани завідували міськими доходами й видатками. Бурґомістр виконував звичайно свої обовязки лиш один місяць і потім передавав старшому з ратманів, аж доки не перебули всі, а тоді керування верталося до старшого. Війт і лавники вибиралися на все життя й складали судову колегію. Дуже часто війтів призначав сам великий князь, і такий війт зосереджував у своїх руках суд і управу. Судив він разом з присяжними лавниками.
Одначе самоуправа мало поліпшила економічне становище міщан. Шляхта забезпечила себе свободою від плачення мита за продукти свого господарства або з краму, який спроваджувала для власного вжитку з-за кордону. Ремісників пани і багато з шляхти мали своїх власних. Міщанам заборонено було володіти маєтностями, купленими у шляхти. Отже, міщане були тісно замкнуті в мурах свого міста. Участи в соймі вони не брали. Над православними міщанами тяжили ще й конфесійні обмеження, які почались з часів Вітовта і в кінці усунули зовсім русинів від участи в міських урядах. Їх місце в чисто українських містах (таких як Камянець на Поділю) зайняв чужий напливовий елемент: поляки й німці. А на полі економічнім грізними конкурентами явились вірмени й жиди.
Нарешті підходимо до головної маси населення — селянства. Його доля й його еволюція тісно звязані з долею шляхетського стану. Як уже говорилося, в старій Руси існували такі катеґорії сільського населення. 1) вільні смерди, 2) напіввільні закупи й 3) невільники. Еволюція була така: невільництво помалу тратить свій елементарний характер, і раби наближуються до становища звичайних вільних селян; але становище останніх з часом гіршає.
Литовсько-руське право ще на початку XVI віку знає невільну «челядь», призначену здебільшого для хліборобської праці. Частина жила на удержанні з панського двору, друга частина мала свої малі господарства. Статут 1529 року знає ті самі джерела невільництва, що й стара князівська Русь; полон, походження від невільних батьків, шлюб з невільницею, заміна смертної кари невільництвом. Але він знає і право викупитись за 7 років. Статут 1566 р. скасовує заміну смертної кари неволею. Нарешті Статут 1588 р. касує невільництво, залишаючи тільки полон, а вся челядь переводиться на селянські «тяглі» ґрунти. Так, каже Грушевський, «невільництво вимерло протягом XVI віку».
Але й од волі для селян залишилось небогато. Вільні селяне ділились на три ґрупи: 1) «люде тяглі або работні», 2) «данники» і 3) «слуги путні». Тяглі — це такі, що сиділи на панській землі й платили «оброк» та виконували ріжні господарські роботи. Вони складали головну масу сільської людности, й основну робочу силу панських маєтків. Їхні повинності все зростали. Зрідка натуральні повинності перекладались на гроші.
Данники — це селяне, що платили натурою певну дань з свого господарства. Основою оподаткування служила більша земельна одиниця «дворище». Платили продуктами, рідше грішми. Крім цеї дані зберіглося ще старе полюддя — обовязок годувати князя та його обоз в переїздах, але й воно було з часом переведено на гроші. До данників належали: бобровники, бортники, псарі, ловці, сокольники, свинухи, конюхи, плотники, рудники, риболови, дегтярі, млинарі й т. д. Кожен одбував свої повинності продуктами свого виробу або своєї здобичі.
Слугі путні — це селяне служебні, котрі відбували службу, звязану з охороною гряниць держави або замків; також це були ріжні сільські ремісники: ковалі, боднарі, колесники, які відбували свою службу працею свого ремесла. Селян цеї службової катеґорії особливо багато було на південному пограниччі Сіверщини й Київщини, на Брацлавщині й на київському Поліссі. Головна їх служба полягала в тім, щоб «конми на войну ходити». Останній київський князь Симеон Олелькович зробив був спробу притягти їх до замкової служби та ще хотів їх примусити «сіно косити й на толоку ходити», але це викликало серед них велике незадоволення. Взагалі ж селяне усіх трьох катеґорій були перемішані між собою.
Переважним типом селянського господарства було так зване, «дворище», велике селище хуторського типу. Таке селище-хутір складалося з одного, двох і більше господарств і перебувало в спільнім володінні кількох родин, здебільшого між собою споріднених. На Київщині такі селища-господарства називались «землями», на південній же Київщині в степу появляється пізніше так розповсюджена, у нас назва «хутір». Назва дворище вживалася на Волині, на Поліссі, на Поділлі і в Галичині. Іноді вживалося яко назва дворища й старе руське слово «дим». Тому що дворище, як уже згадувалося, служило одиницею оподаткування, яке виявлялося в певній «службі» державі хоча би в формі натуральної данини, то слово «служба» вживалося яко синонім «дворища». Дворище не мало якогось сталого, раз на завжди виробленого р
|
|
|
