 |
Література до розділу 9. М. Чубатий, Правне становище українських земель Литовсько-Руської держави під кінець XIV віку, «Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка, т. 134-135, 144-145. Львів, 1924-26.
|
|
|
|
Література до розділу 9
М. Грушевський, Історія України-Руси, т. V, Львів, 1905.
О. Ефименкова, Історія українського народу, т. І. Харьків, 1922.
М. Любавскій, Очеркъ исторіи Литовско-Русскаго Государства, Москва, 1915.
М. Чубатий, Правне становище українських земель Литовсько-Руської держави під кінець XIV віку, «Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка, т. 134-135, 144-145. Львів, 1924-26.
St. Kutrzeba. Historja ustroju Polski w zarysie. Tom II. Litwa. Lwуw, 1921.
М. Любавскій, Областное д Ђ леніе и м Ђ стное управленіе Литовско-Русскаго государства, Москва, 1892.
І. Малиновскій, Рада Великого Княжества Литовскаго въ связи съ Боярской Думой древней Россіи, 2 т., Томскъ 1903-1914.
Ф. Леонтовичъ, Рада великихъ князей Литовскихъ, «Журналъ Министерства Народнаго Просв Ђ щенія», 1907, IX-X.
М. Владимирський-Буданов, Рада великого Князівства Литовського, «Записки Соціяльно-Економічного Відділу Укр. Академії Наук», т. IV, Київ, 1926.
Ф. Леонтовичъ, Правоспособность литовско-русской шляхты, «Журналъ Мин. Нар. Просв Ђ щенія», 1908, III V-VII, 1909, II-III.
М. Любававскій, Литовско-русскій сеймъ, Москва, 1901.
Н. Максимейко, Сеймы Литовско-Русскаго Государства до Люблинской уніи, Харьковъ 1902.
Ф. Леонтовичъ, Центральныя судебныя учрежденія въ Великомъ Княжеств Ђ Литовскомъ. «Журналъ Министерства Юстиціи», 1910, II.
И. Лаппо, Земскій Судъ въ Вел. Кн. Литовскомъ, «Журналъ Мин. Нар. Просв Ђ щенія», 1897, VI; його ж, Подкоморскій судъ, там же, 1899, VIII; його ж, Гродскій судъ, там же 1908, I.
М. Довнарь-Запольскій, Очерки по орґанизаціи западно-русскаго крестьянства въ XVI в. Київ, 1905.
А. Ефименко, Дворищное землевлад Ђ ніе въ Южной Руси, «Русская Мысль», 1892, IV-V або Збірник «Южная Русь», т. І, Петербург, 1905.
М. Владимирскій-Будановъ, Формы крестьянскаго землевлад Ђ нія въ Литовско-Русскомъ Государств Ђ, «Кіевскій сборникъ въ пользу голодающихъ», 1893; український переклад в т. 22 «Руської Історичної Бібліотеки», Львів, 1902.
|
|
|
Ф. Леонтовичъ, Крестьянскій дворъ въ Литовско-Русскомъ государств Ђ, «Журналъ Мин. Нар. Просв. 1896, II-IV, VII, X, XII; 1897, IV, V.
М. Довнаръ-3апольскій, Государственное хозяйство Литовской Руси при Ягеллонахъ, Київ, 1901.
В. Пичета, Аграрная реформа Сигизмунда-Августа въ Литовско-Русскомъ Государств Ђ, Москва, 1917.
Про устрій міст і німецьке право в Литовсько-Руській державі:
М. Владимирскій-Будановь, Немецкое право въ Польщі и Литві, «Журналъ Мин. Нар. Просв. », 1868, VIII, XI, XI, XII. (український переклад в «Руській Історичній Бібліотеці», т. 23-24, Львів, 1903-1904).
А. Кистяковскій, Права, по которимъ судится малороссійскій народъ, Київ, 1879.
Ф. Тарановскій, Обзоръ памятниковъ Магдебургскаго права западно-рускихъ городовъ литовской эпохи, Варшава, 1897.
В. Антоновичъ, Изсл Ђ дованіе о городахъ Юго-Западной Россіи, Київ, 1870; укр. переклад в т. 23-24 «Руської Історичної Бібліотеки», Львів, 1903-1904.
А. Грушевскій, Города Великого Княжества Литовскаго въ XIV-XVI вв. Київ, 1918.
Про Литовський Статут:
S. Ehrenkreutz, Stan badaс nad statutami litewskimi, „Ateneum Wileсskie", 1924, II.
Г. Баршевскій, Краткая исторія Литовскаго Статута, Київ, 1882:
J. Lappо, Litevskэ Statut a jйho sankce v. r. 1588, „Sbornik vмd pravnych a statnнch, Roиnik XXII, Praha, 1922;
Ј. Pіekosiсski, Statut litewski, „Rozprawy Akad. Um. " Wydziaі histor. -filozof., Serya II, t. IV, Krakуw, 1900;
С. Борисенок, Списки Литовського Статута 1529 р., «Праці Комісії Україн. права», т. VI, Київ, 1929.
Р. Лащенко, Литовський Статут, як памятник українського права, Науковий Збірник Українського Університету в Празі, т. І, Прага, 1923.
Про копні суди:
Н. Иванишевъ, О древнихъ сельскихъ общинахъ Юго-Западной Россіи, Київ, 1863. (укр. переклад в т. 22 «Руської Істор. Бібліотеки», Львів, 1902);
А. Ефименко, Народный судъ въ Западной Россіи и Копные суды въ Л Ђ вобережной Украин Ђ, «Южная Русь» т. I, Петербург, 1905:
|
|
|
Р. Лащенко, Копні суди на Україні, їх походження, компетенція і устрій, «Збірник правничої секції Наукового Т-ва ім. Шевченка», т. І-II, Львів 1925-27;
Ір. Черкаський, Громадський (копний) суд на Україні-Руси» XVI-XVIII вв., «Праці Комісії українського права, т. т. 4-5, Київ, 1928»;
А. Яковлів, Про копні суди на Україні, «Науковий Ювілейний Збірник Укр. Університету в Празі», ч. II, Прага, 1930.
ЗМІСТ
Розділ 10
Західньо-українські землі під Польщею. Їх політична й суспільно-економічна еволюція. Наслідки Люблинської унії для східноукраїнських земель. Наддніпрянські землі й нова їх колонізація
Одним з важливіших наслідків Люблинської Унії для українського народу було те, що українські землі — і ті, що належали перед тим до Литви (Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля) і ті, що належали вже до Польщі (Галичина з Холмщиною), знайшлися тепер разом в одній державі і, не вважаючи на певні ріжниці в політичному й соціяльному устрою, могли знову тісніше зблизитись і впливати взаємно, перш за все на полі духової культури. Ослаблений матеріяльно, український елемент західньо-українських областей все ж таки зберіг свої національні традиції й, спираючись на моральну й матеріяльну піддержку східньо-українських областей, за дуже короткий час після обєднання встиг розвинути у себе живий культурно-національний рух, який повів до загально-національного відродження українського народа.
Але для того, щоб ясніше уявити собі роль західньо-українських земель у цім відродженні, ми мусимо зупинитись взагалі на становищу цих земель з часу переходу їх під владу Польщі. Польсько-українські змагання, як ми бачили з попередніх розділів, почалися саме за ці західні області, головно за Галичину, іще на світанку нашої історії, ще з часів Володимира Великого. З того часу починаються постійні стосунки між Польщею та Русею то мирні, скріплювані союзами й династичними звязками, то ворожі, які виявлялися у війнах та походах. Стиснута на півночі й на заході німецьким елементом, Польща шукала собі виходу в напрямі на схід і південний схід, використовуючи ослаблення Руси після татарської руїни. Зріст Литовського Князівства на сході давав лиш одну можливість експанзії на південний схід, на Галичину, і в половині XIV століття, як ми бачили, Галичина стала провінцією польського королівства. На цю першу непольську провінцію королівства звернулася з усією силою польська колонізація, польські впливи, політичні й національно-релігійні.
|
|
|
З політичного погляду Галичина в XIV столітті була в значній мірі дезорганізована і, хоч не уступала Польщі з культурного погляду, була значно слабша від неї щодо внутрішньої консолідації, вона була ослаблена боярськими усобицями, не мала сильної влади, а маса населення давно вже була відучена від якоїсь участи в політичнім житті. Супроти того наступала на неї держава, король якої знав, чого хотів, і свою політику міг формувати в словах, які, певна річ, мусіли знаходити добрий відгук серед польського суспільства: коли по окупації Галичини шлеські купці просили його, щоб він дозволив їм їхати на Русь, він заявив: «я здобув Русь своїми власними людьми, і дорога на Русь має служити тільки моїм людям; нікому не хочу сприяти, тільки своїм людям, бо вони помагали мені на татар і на інших ворогів».
Переходячи під владу Польщі, Галичина, як пише Грушевський, увійшла в склад держави досить старої, з традицією довгого історичного життя, з державним правом, з культурою, розвиненими хоча не вище, то мабуть не нижче тодішньої Руси. Одначе Польща зразу не спішилася ломати місцевого руського ладу і до 1434-35 років в Галичині існували старі порядки, так що навіть цю добу пізніше в актах називано як tempus juris ruthenicalis. Старі руські порядки замінено польськими на побажання самої галицької шляхти, яка витворилася з потомків місцевих боярських родів і ріжного зайшлого елементу. В Польщі шляхта досягла вже значно упривілейованого становища; Кошицький привілей 1374 р. увільнив її від усяких податків і повинностей, а земля вважалася абсолютною її власністю; шляхтич міг вповні нею розпоряджати, передавати в спадщину; селяне шляхетських маєтків підлягали юрисдикції своїх панів, і державні урядовці вже не мали з ними діла. Зрозуміла річ, що шляхта Галичини починає домагатись урівнання її в правах з коронною шляхтою. І це її бажання було вволене. В 1430 році король Ягайло видав т. зв. Едлинський привілей, який зрівнював галицьку шляхту в правах з коронною. Цей привілей був підтверджений новим королем Володиславом Ягайловичем при його вступі на престол.
|
|
|
Але перш ніж було заведено ці формальні зміни, багато чого змінилось в Галичині наслідком спеціяльних умовин, в яких вона опинилася по переході під польську владу. Зараз по цім переході почалася широка хвиля польської колонізації. Польські королі щедро роздавали землі в новоприлученій області своїй шляхті, а та дуже охоче йшла на Русь, міняючи свої убогі піщані ґрунти на розкішний чорнозем середньої Наддністрянщини. Ішли сюди зовсім безземельні шляхтичі, щоб тут на подарованих землях закладати свої господарства. Місцеве галицьке боярство частиною увійшло в склад польського панства (таких було не багато), частиною злилося з звичайною рядовою шляхтою, а маса його, як влучно висловлюється Ол. Ефименкова, «була відсунута польською хвилею туди, звідки вона вийшла, — в народ». В період боротьби за Галичину чимало бояр держалося противної Польщі сторони. По остаточній перемозі Польщі вони позбулися через це своїх маєтків, поконфіскованих польською владою Як каже Грушевський, все що взяло якусь діяльну участь в обороні Західньої України, коли не згинуло в самій боротьбі, мусіло з перемогою Польщі або емігрувати до земель волинських, побужських і т. інш., або спуститись до низів наслідком утрати, конфіскації майна.
Спочатку після спустошення краю в часі боротьби, в другій половині XIV віку, було взагалі багато порожніх земель. Польське правительство садило на них шляхту з корінних польських земель. На всякі посади настановлювано поляків або людей, вірних Польщі. Ці люде свідомо й несвідомо вводили практику польського права. Німецьким колоніям, міським і сільським, надавано Магдебургське право. Взагалі німецька колонізація Галичини дуже зростає в перші десятиліття польської влади: остання їй дуже сприяла, добачаючи (і цілком слушно, як показав досвід з часів боротьби за Галичину), що німецький елемент може служити надійною для неї опорою в ново-прилученому краю.
Так був підготований ґрунт для офіціяльного переходу до польського права, коли руські провінції в 1434 р. зрівняно з коронними, заведено польський адміністраційний і судовий устрій та шляхетську самоуправу.
З українських провінцій утворено було три воєвідства: 1) Руське з чотирьох земель — Львівської, Галицької, Перемишльської й Сяніцької; 2) Подільське (Західне Поділля й Борщівський повіт в Галичині) і 3) Белзське (повіт Цішанівський, Равський, Белзський, Сокальський, частина Жовківського, Камянка-Струмилівського, Бродського, й частина південно-західньої Волині). Окремо залишилася Холмська земля, номінально зарахована до Руського воєводства.
|
|
|
Кожна земля дістала свій виборний земський суд, по деяких землях заведено ґродські (старостинські) суди: в Самборі, Стрию, Городку, Коломиї, Теребовлі, Скалі, Буську, Камянці Подільському, Лятичеві, Белзі, Городні, Красноставі та інш.
Права й привілеї шляхти виявлялись в тому, що вона була зобовязана військовою службою лиш в ділі оборони держави, а не до походів за кордон; шляхта була увільнена від обовязку брати участь в будові замків; вона не несла ніяких податків крім двохгрошового податку з лану; діставала свій власний шляхетський суд і право участи в соймі. Було установлено й провінціяльні шляхетські соймики: для Холмської землі в Грубешові, для Белзської в Буську, для Перемишльської в Мостисках, для Подільської в Камянці, для Сяніцької в Сяніку. для Львівської у Вишні і для Галицької в Теребовлі.
Наслідком зрівнання в правах шляхти українських земель з шляхтою земель коронних маса руського боярства, як висловлюється Грушевський, потонула в польському шляхетському морі. Залишилася тільки категорія шляхти неповноправної, як пережиток руських часів. Під час загальної емансипації шляхти руських земель головна її маса відразу увійшла до категорії повноправної, привілейованої шляхти, але менш заможна, слабше узброєна актами й грамотами, менш активна частина залишилася поза обсягом привілейованого стану. Дехто згодом, процесами й клопотами добився таки шляхетських прав, а більшість так і залишилася в посередньому стані між справжньою шляхтою й селянством. Ця неповноправна шляхта складался з двох категорій: 1) з бояр та шляхти, що сиділи не безпосередньо під королем, а на землях і під владою князів, панів і просто шляхтичів, 2) з бояр та шляхти, що, сидячи безпосередньо під королем, були обтяжені ріжними служебними обовязками: замковими, сторожевими, конюшими та інш. Така неповноправна шляхта залишилася більшими гніздами в околицях Сяніка, в околиці Медики біля Перемишля й навкруги Бару на Поділлі. Вона мала аналогію собі в подібній служебній шляхті під литовським володінням в Овруцькому повіті на Київщині, коло Любеча й Остра на Чернігівщині.
Зрівняна й злита з масою польського шляхетства, живучи під польським правом і маючи раз-у-раз діло з польськими установами, українська шляхта руських провінцій дуже легко піддавалася полонізації. Тільки в більш глухих і далеких від центру околицях, на Поділлі задержала вона своє національне обличчя ще на кілька століть, в своїй масі — принаймні до кінця XVII століття.
Ще на початку XV століття трималися в значнім числі представники старих місцевих родів, їх імена фігурують в ріжних урядових актах, і вони займають іноді урядові посади, виборні або королівські. В XVI столітті, як констатує Грушевський, значних родів, які держалися української народности, в Галичині вже не було, і мало вже було навіть заможнішої шляхти, яка б держалася української народности. Тільки дрібна шляхта, якій незаможність не давала спромоги доступитися вищого рівня освіти й культурности, зберігала свою українську народність, і до неї в XVII столітті прилучилися майже всі ті українські роди, що, розмножившись і підупавши, відсунуті від усього, що несло доходи і впливи, ще не вигасли й не спольщилися протягом XVI віку.
Шляхта Північно-Західніх українських земель — Холмщини і Підляшшя, піддалася полонізації ще швидче, ніж у Галичині, тим більше, що серед неї дуже рано оселилося багато дрібної польської шляхти з сусідніх Мазовії й Малої Польщі.
В той час як руська шляхта, дістаючи права коронної шляхти, дуже вигравала з погляду соціяльного, стаючи в повні упривілейованою верствою, руське міщанство, переходячи під Польщу, могло тільки щось втратити, а не виграти. Діло в тім, що в самій Польщі міщанство не мало особливо блискучих перспектив. Сойми XV століття виносили ухвали, якими міщанам заборонялося володіти землею, а увільнення шляхти від мита за продукти імпорту й експорту наносило велику шкоду інтересам міщанської торговлі й промислу. Позбавлені участи в соймі, міщане були витіснені зовсім з політичного життя. Німецьке право, яке стало ширитись ще за руських часів, а під Польщею стало явищем загальним, вело до тісного обмеження міщан в границях мурів кожного окремого міста, поривало звязок між містом і околишньою людністю. Та найбільший удар українському міщанству при заведенні німецького права наносився тим, що в привілеях на Магдебурзьке право звичайно говорилося, що міські уряди можуть займати тільки католики, а що католиками були лиш німці та поляки, то вони скоро зосередили в своїх руках усю муніципальну управу, обмежуючи русинів в торговлі, в ремеслах, в купуванні будинків, присудах, у відправлюванні церковних обрядів і церемоній.
Становище православної церкви й духовенства так само погіршало, але про це мова буде далі, в огляді церковного життя. Тепер же поглянемо, в якому стані опинилася головна маса українського населення — селянство.
В Галичині так само, як і по інших областях старої України-Руси основною селянською верствою були вільні й економічно самостійні смерди, які сиділи на своїх власних ґрунтах. Поруч них були ріжні категорії селян безземельних, що працювали на чужій землі й тому були обмежені також і в своїх громадських правах. Нарешті існувала категорія невільників-рабів. Економічна й політична еволюція селянства йшла, як знаємо, в тім напрямі, що безземельні й невільні категорії збільшувалися на кошт селян-власників. Селянські землі переходили в руки бояр, які орудували працею людей невільних і напів-вільних. Щодо XIV століття ми не маємо майже ніяких документів, які могли б освітити становище селянської верстви й її еволюцію. Для XV, а особливо XVI століття, ми розпоряджаємо вже багатим матеріялом в формі т. зв. люстрацій королівщин, себто описів королівських маєтків. Ці люстрації переводились на основі соймових постанов і робились з королівського наказу особливими комісіями, які мали завданням зревізувати й зложити інвентарі доходів з маєтностей. Так в 1563 р. було переведено люстрацію королівщин в землях Галицькій і Перемишльській, а в 1565 р. на Поділлі, в Сяніцькій землі, Холмській, Белзській і Львівській. В результаті цих ревізій одержано надзвичайно цінний матеріял; зібрано відомості ґеоґрафічні, економічно-господарські, побутові, історичні, зладжено реєстри людности й інвентар доходів; взагалі — маємо картину заселення й господарського стану, а головно — стану сільської людности. Матеріял зібрано не тільки про села королівські, але й про приватні маєтки, якщо права власників цих маєтків на володіння ними не були зовсім певні. Так само описувано колишні приватні маєтки, пізніше виміняні або сконфісковані. Ці матеріяли, що переховуються головно у варшавських та галицьких архівах, були опубліковані головно Грушевським у «Джерелах до історії України-Руси» (1895-1910), почасти Владимирським-Будановим в т. 2, ч. VII «Архива Юго-Западной Россіи», який опублікував між іншим особливо цінний опис Ратенського староства (Холмщина й українське Полісся, верхіввя Припяти) початку XVI в., в цім глухім кутку збереглося багато архаїчних пережитків і вживано ще стародавню термінолоґію. Отже матеріял люстрацій дає нам змогу ясніше уявити собі економічне й правне становище селян не тільки в королівських маєтках, де вони мали змогу більше задержати свій старий побут, але й в маєтках панських та шляхетських.
В XV столітті колишні невільні й пів-невільні люде, що їх раніше називали закупами, сябрами та іншими іменами, виступають під імям селян тяглих (glebae adscripti), а смерди під імям данників. Процес зміни старих форм пішов у тім напрямку, що становище невільних під польським пануванням покращало, а вільних погіршало, бо все рівнялося по типу безземельного, обтяженого панщиною робітника. Під владою Польщі староруський принцип селянської власности зустрівся з польським принципом, що право власности на землю належить її привілейованому державцеві, князю, шляхтичу, церкві, а селянину прислуговує лиш право користуватися землею. Спочатку видко було певні уступки, певний компроміс, але з часом польське право взяло гору. Право вільного переходу селян з одного господарства на друге помалу обмежується, а потім і зовсім скасовується. В 1435 році шляхта Галицької землі ухвалила, що селянин може вийти лиш раз на рік по Різдві й має дати панові копу грошей, міру пшениці, дві колоди вівса, чотири руські колачі, четверо курей, віз сіна й віз дерева. Давши це все, він міг вільно відійти. Сойм 1505 р., що відбувся в Радомі, постановив, що селянин взагалі не може відійти без згоди свого пана. Поруч із тим селян виключено з загальної юрисдикції й піддано під юрисдикцію пана, на чиїй землі він сидів.
З актів XV віку видно, що скрізь існувала вже панщина хоч ще й невелика: в середньому 14 день на рік. В 1447 році шляхта Холмської землі на своїм соймику в Красноставі ухвалила, щоб селянин, окрім грошового чиншу свойому панові (по пів-гривни на рік) і певного числа продуктів, робив один день на тиждень, а крім того ще два дні на рік: один при сівбі озимій і другий яровій. Понад те мали ще селяне на заклик свого пана, на його харчах, виходити на толоку й робити, «скільки пан схоче і скільки буде треба». Так само селяне були зобовязані поправляти своїм панам греблі й млини, «коли буде треба». Сойм в Торуні 1519 р. постановив, що всі селяне по маєтках королівських і шляхетських мали робити один день на тиждень на короля або на своїх панів. І цей один день був мінімум панщини. Матеріяли з люстрацій показують, що розмір панщини протягом XVI століття усе зростав.
Говорячи про панщизняні повинності, треба мати на увазі певну ріжницю, яка існувала в практиці сел, які були осажені на праві німецькім і на праві волоськім.
В основі устрою сел, осажених на німецькім праві, лежав устрій міст з німецьким правом, тільки що він тут був простіший. Осадник німець або поляк, заплативши певну суму правительству або пану, засновував на певнім місці село «in jure teutonico», як тоді називалося. Він сам діставав привілей на те, щоб бути дідичним війтом в тому селі й побірати з нього певні доходи. Війт ставав ніби другим дідичем: старшиною села й посередником між селом і паном, а також і суддею. Села, осажені на німецькім праві, платили власникові землі тільки чинш. Але з часом пани почали насідати й на ці села, позбавляли війтів їх привілеїв або викупали їх і заводили панщину по цих селах з німецьким правом. Уже в другій половині XVI століття фактична ріжниця між селами старого «руського права» й німецького права майже зникає.
Села волоського права існували в Галичині й на Холмщині. Інші українські землі цього не мали. Волоське право було занесене з Угорщини, з Молдавії й Семигороду, де така форма звісна вже з кінця XII віку. До українських земель її було занесено під впливом Угорщини й її участи в українськім житті XIII-XIV віків, а також самими волохами-колоністами. Найстарша документальна звістка про осаду на волоськім праві в Галичині походить з 1378 р. Осадчий (він на Угорщині називаний «кнез») за певну суму грошей діставав привілей осадити село й бути в ньому дідичним старшиною. Він діставав певний шматок ґрунту, одну третину чиншів, даней і судових доходів, право поставити млин, іноді й право на певну панщину селян. Як установлюють дослідники волоського права (особливо професор Р. Кайндль), ідея волоського права була позичена у німецького права. Головна ріжниця полягала в тім, що осадчі на волоськім праві були переважно русини й мали своїх селян «судити своїм руським правом». Коли німецьке право на українських землях почали надавати лиш католикам, отже лиш німцям та полякам, то українське населення під покришкою «волоського» права діставало фактично варіянт німецького права.
Устрій і господарство сел на волоськім праві були більш пристосовані до пастушого побуту, особливо щодо характеру чиншів і даней. Але панщина заводиться в половині XVI століття й тут: установлюється праця 14 день на рік. Іноді селяне ще відкупалися від неї, але кінець кінцем потреба в робочих руках, в звязку з розвитком панського господарства, привела до загального установлення панщини. За дуже рідкими виїмками привілейоване становище сел на волоськім праві супроти сел руського права зникає в другій половині XVI віку.
Отже, як бачимо, села на німецькім й на волоськім праві зрештою опиняються в становищі мало чим відміннім від звичайних сел руського права. Відомості з люстрацій показують, що в другій половині XVI віку практика панщини значно розвинулася и поширилася супроти соймової постанови 1519 р. в Торуні: середньою невисокою нормою стає двохденна панщина, два дні на тиждень. Села з одноденною панщиною стають вже рідкістю, а з другого боку зберігалися скарги на те, що подекуди пани вимагали вже щоденної панщини. Як думає Грушевський, робили, одначе, не цілий день, а певну частину. Поруч панщини існували ще й інші натуральні одробітки, які характеризуються по документах тим, що селяне «роблять, що (їм) скажуть», отже возять дрова з лісу, возять борошно з млину до двора, їздять з продуктами до міста й т. п.
Взагалі треба сказати, що розвиток великого й середнього господарства в Польщі, що в звязку з загальною економічною констеляцією в Європі досяг найбільшого розмаху в половині XVI віку, відбився на становищі селянської маси некорисно. Старовина майже скрізь була скасована, позаведено нові порядки, збільшено натуральні повинності й закріплено панщину. Польське правительство, бачучи з численних скарг, які надходили особливо під час ревізій на ріжні обтяження й надужиття, робило спроби прийти на поміч, але не могло нічого зробити, бо виконавці його розпоряджень класово належали до тієї самої шляхетської верстви, яка позаводила тяжкі для селян порядки. Селяне дратувалися. Серед них росло глухе незадоволення. Часом вони відмовлялися виконувати некорисні для них розпорядження, не слухались самих королівських універсалів і зневажали їх. Більш активні й непокірні тікали в гори, складали банди опришків. Серед них наростав той настрій, який привів до отвертих вибухів в половині XVII віку, коли в Галичині показалися козацькі полки Богдана Хмельницького.
З Люблинською Унією більша частина українських земель, як ми бачили, увійшла в склад Польської Корони: поруч Галичини, Холмщина й Підляшшя вже в XIV столітті були прилучені до Польщі; тепер були прилучені ще Поділля, Волинь, Київщина й широкі задніпрянські простори, південна Чернігівщина й теперішня Полтавщина. Під Литвою залишилися тільки північно-західні окраїни: Берестейщина й Пинщина. Сіверщина вже з початку XVI століття одійшла до Москви, а Закарпаття, після короткого перебування під владою галицьких князів, залишилося під Угорщиною. Отже основна маса українських земель з своїми історичними осередками (крім Чернігова, який одначе, як побачимо, також опинився в початку XVII століття під Польщею) була тепер обєднана приналежністю до одної держави, під одним спільним правом і режимом.
Як уже було згадано, всі українські землі було поділено на 6 воєводств: Белзське, Подільське, Руське, Брацлавське, Волинське й Київське. На степових окраїнах, на південній Київщині й на Поділлю сиділи коронні старости з широкою адміністраційною й су довою компетенцією. Таких староств було 8. Кожне воєводство мало свої соймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сойм. Для Волинського, Брацлавського й Київського воєводств залишено Литовський Статут і українську мову в діловодстві. Як найвищу судову установу для цих земель засновано " Трибунал" у Луцьку, перенесений року 1589 до Люблина. В ньому засідали яко судді по 4 або по 5 депутатів від кожного воєводства, обрані шляхтою. Це все вело до політичного зближення української шляхти й панів із польськими вищими верствами й одкривало широкий шлях польським впливам в усіх ділянках життя.
Та ледве чи не найважливішим наслідком Люблинської Унії були ті зміни в соціяльному й економічному укладі українських земель, які повела за собою колонізація Наддніпрянських земель. Ми бачили, що наслідком татарської руїни в половині XIIІ віку а потім нової хвилі татарських погромів з кінця XV віку українські землі значно обезлюдніли. Населення покинуло відкриті й нічим не захищені степові простори й посунулось на північ і на північний захід, в область лісів і болот. В кінці XVI віку найбільш залюдненою областю на Україні була Волинь. По обчисленням польського історика Ал. Яблоновського Волинське воєводство (яке складалось з повітів Луцького, Володимирського й Кремянецького й обіймало приблизно ⅔ довоєнної Волинської губернії) в 1578 році мало коло 300. 000 населення. Новіший український дослідник (Ол. Баранович) обрахував, що в 1629 році Волинське воєводство мало понад 665. 000 населення й було залюднене густіше ніж тодішні Прусія, Данія, Шотландія й Померанія. Велику ріжницю між цифрами Яблоновського й своїми пояснює Баранович не так великим зростом населення між 1578 і 1629 роками, як просто недостатністю обрахунку Яблоновського. Ця велика маса складалась з 655. 000 селянської людности, яка перебувала в залежності від невеликого числа поміщиків, всього якихсь 250 фамілій і груп юридичних осіб. Серед них було 13 маґнатів, яким належало більше половини землі й селянських на ній господарств «димів». В числі цих маґнатів були князі Острожські, Заславські, Любомирські, Збаразькі, Корецькі, Вишневецькі, Чорторійські та інші дуки.
Порівнюючи густо була населена північна Київщина, хоча й вона, а особливо середня київська околиця були страшенно спустошені в часи татарських погромів в кінці XV віку. Багато населених пунктів тоді зовсім зникло, і по них зосталася сама згадка. Усі головніші міста, починаючи з самого Київа, мусили бути добре укріплені, і тільки під охороною цих укріплень могло провадитись якесь торговельне й промислове життя. Як видко з люстрацій 1552 року, київський замок на горі Кисілівці над Подолом був обведений камяними мурами з 15 баштами, а торговельне життя тулилось внизу на Подолі, де були й колонії литовська, польська та вірменська. З інших міст Київщини були сильно укріплені Чернобиль, Мозир, Овруч, Житомир. На півдні понад Дніпром значнішими пунктами були тільки Канів та Черкаси.
До Київського воєводства належала й Задніпрянщина, колишня Переяславська земля, здобута Литовською державою за часів Вітовта, навіть за формальною уступкою її з боку Орди. Вона знову почала була заселюватися, й її осади за часів князя Симеона Олельковича (1455-1470) посягли до річок Самари на півдні й Оскола на сході. Ми знаємо, що в ці часи понад Сулою були обширні володіння князів Глинських. Руїна Менглі-Гірея в 1482 році нанесла страшенний удар цій колонізації, повернувши Задніпрянщину мало не в таку пустелю, якою вона зробилася була після Батиєвого погрому. Як бачимо з люстрацій половини XVI століття, Задніпрянщина перебувала в сфері адміністраційного й економічного впливу староств Канівського й Черкаського, а почасти самого Київа. Притягаючи до себе увагу мешканців цих трьох міст та їх околиць своїми природними багатствами, ця обширна територія стала тереном так званого уходницького господарства: земяне, бояре, міщане, козаки ходили далеко вглиб Задніпрянщини для експлоатації її природних багатств: ловля звіря, особливо «боброві гони», рибальство, пасічництво — ось головні форми цього уходницького, промислово-добичницького промислу. Як побачимо далі, на ґрунті цього уходництва в значній мірі розвинулася й козаччина. В уходницькому господарстві брали участь й деякі монастирі, а прибуток з них мали старости канівський і черкаський. Не можна думати, одначе, щоб місцеве населення Задніпрянщини, особливо в північно-західньому куті, що складав область колишньої Переяславщини, зникло цілком і після руїни кінця XV віку. В XVI віці воно появляється тут знову під іменем «севруків». Більшість учених схиляється до думки, що севруки — це єсть стара місцева людність південної Сіверщини й Переяславської землі, з певною домішкою туркського елементу; з часі руїн вона розбігалася, переховувалася по більш захищених місцях і потім знову поверталася на старі попелища.
Сама Сіверщина за литовських часів не підлягала таким наїздам і руїнам, як інші українські землі й тому була залюднена доволі густо, особливо головна її частина на північ від лінії Сейма й Десни. Більшу частину літописних назв і багато сучасних зустрічаємо серед назв її заселених пунктів на початку XVI століття. Тільки південна смуга, яка прилягала до колишньої Переяславщини, зосталася дуже мало залюдненою й служила для чернігівців і інших задеснянців тереном таких же уходів, як і Полтавщина для канівців та черкасців. Але саме на початку XVI віку Чернігово-Сіверська область була уступлена Москві. За Литвою залишилась тільки вузька смуга вздовж лівого берега Дніпра з Любечем, район нижньої Десни з Остром і потім південна погранична смуга пізніших повітів Остерського, Козелецького, Ніжинського й Борзенського. Отже, можна сказати, що Задніпрянщина одійшла до Польщі як дуже рідко заселена область, як «Дике поле», яким була й південна Київщина й південно-східнє Поділля. Але цей «Дикий Степ» мав найкращий чорнозем у цілій Европі, це були землі, надзвичайно багаті природними дарами й наділені прекрасним кліматом, це була дійсна «обітована земля», за опанування якої для хліборобської культури цілі покоління українського народу клали свої голови на протязі століть у боротьбі з кочовим азіятським світом.
На основі постанов Люблинської Унії впали заборони для підданих польської Корони здобувати землю на бувших областях Литовського Великого Князівства. При роздаванні земельних маєтків король не був більше обмежений національністю. Для поляків це мало велике значіння: в самій Польщі вже майже не було порожніх земель, а на Україні стояли порожнем і при тім багаті, родючі, великі простори. Якраз тоді в другій половині 16 віку наступила в Европі така економічна ситуація, що ведення сільського господарства в широких розмірах давало для польських поміщиків величезні прибутки: занепад сільського господарства в Еспанії викликав великий попит на продукти сільського господарства з Польщі в цілому ряді країв: у Франції, Італії, Португалії, навіть самій Еспанії. Так само як ще в XV віці в звязку зі знищенням лісів у середній та західній Европі розвинувся попит на ліс, який вивозився (властиво сплавлявся по річках) з Польщі й Литви, так тепер розвивається попит на хліб зі сходу. Експорт цього хліба зосереджувався в Балтійських портах, головно в Данцигу, де посередниками являлись голандські купці. Ціни на хліб росли надзвичайно скоро. Зріст цін робив дуже вигідною сільську господарку, викликав інтенсифікацію сільського господарства, заходи коло побільшення площі орної землі, коло здобування нових просторів під господарство. Польські пани зараз же після унії починають випрохувати у короля грамоти на порожні, але надзвичайно родючі землі на Україні — фактично влада була в їх руках, і тому їм не тяжко було діставати прохане. Поруч польських панів випрошують собі величезні земельні маєтки й пани українські. Один з перших королів після вимертя разом з Жигимонтом-Августом II династії Ягелонів — король Стефан Баторій дуже охоче роздавав землі, маючи на увазі, що власники подарованих латифундій подбають про їх колонізацію й оборону. Вже в рік унії — в 1569 році зроблено ревізію всіх пустопорожніх земель у воєводствах Волинському, Подільському, Брацлавському, і сюди зараз направився переселенський рух. Ще більш широко пішла роздача земель за короля Жигимонта III Вази. Українськими землями король нагороджував своїх партизанів, які помогли перевести його вибір на польський престол. Соймова постанова 1590 р. надала королю повне й необмежене право роздавання земель. В наслідок цього на Україні дуже скоро почали виростати величезні латифундії. Так, наприклад, винницький староста Калиновський дістав пустиню «Умань», цілу теперішню південну Київщину. В 1580 році канівським й черкаським старостою стає князь Олександер Вишневецький, чий брат Михайло також був перед тим старостою. Він захоплює величезні простори землі в середній Полтавщині, майже цілу її третину і береться енерґійно за її колонізацію. Повстають десятки міст (Лубні, Ромен, Пирятин, Прилуки та інші), сотні сел, величезні господарства. І так чимало польських, а за їх прикладом і українських панів дістало великі земельні простори, котрі зараз же треба було заселити й упорядкувати, щоб дістати дохід з новозаведеного господарства.
В самій Польщі й на її західньо-українських землях до половини 16 в. вже цілком запанували кріпацькі відносини. Закон 1573 р. установив повну владу поміщиків над селянами. Заселяючи землі на українських просторах і закликаючи туди селян із внутрішніх провінцій, пани мусили давати їм ріжні пільги й свободи. Відкриття нових просторів з багатою родючою землею й з більш вільними умовами життя викликало масовий рух селянства на схід. Цей рух ішов головно з Волині, Поділля, Галичини, Холмщини й Полісся. Польський вчений Яблоновський, висловив був погляд, що ця селянська колонізація мала польський етноґрафічний характер, що ніби то на Україну переселялись селяне-поляки з Мазовії й Малої Польщі. Але досліди Владими
|
|
|
