6. Проналізуйте внутрішню і зовнішню політику князя Володимира Великого. Дайте оцінку запровадження християнства на Русі 1 страница

1. Що Ви знаєте про життя, заняття і побут трипільських поселень?

Серед етнографічних племен на території сучасної України провідне місце посідали хліборобні племена трипільської культури. Поширена на території Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Причорномор'я ця культура розвивалася протягом TV-ГІІ тис. до н. е. і досягла високого, як на той час, рівня розвитку. Вона була вершиною розвою енеолітичних землеробських спільнот у Європі, мало чим поступаючись раннім цивілізаціям Стародавнього Сходу V-IV тис. до н. е. Назву отримала від дослідженого наприкін. Х-ІХ ст. українським археологом В. Хвойкою поселення поблизу с. Трипілля на Київщині.

Утворилася Трипільська культура на основі давніших автохтонник (з гр.. - місцевих, корінних) культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено понад тисячу пам'яток Трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддніпрянщині, Надпрутті та Надбужжі, менше у Наддніпрянщині.

Племена Трипільської культури жили у поселеннях, збудованих дерев'яно-глинобитними наземними спорудами, розташованими переважно одним чи кількома концентричними колами. В основному це були родові або племенні тривалі поселення, що нараховували кілька десятків садиб. Будівлі являли собою чотирикутники правильної форми. У землю вбивали дубові стовпи, між якими плели стіни з хмизу, котрий вимащували глиною, зверху накривали соломою чи очеретом. Дах був двосхилий, з отвором для диму, долівку мазали глиною, посеред хати стояла велика піч, біля якої розташували лежанки з випаленої глини. Стіни і піч інколи розмальовували.

В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об’єднувалися в роди, кілька родів складали плем’я, що мали свої етнографічні особливості.

Основним заняттям трипільців було землеробство. Під час археологічних розкопок трипільських поселень знаходили дерев'яні і кістяні серпи. Трипільці переважно розводили велику й малу рогату худобу, а також свиней і частково коней. Як тяглова сила використовувалися бики, якими орали поля.

Серед ремесел значного розвитку досягли чинбарство, кушнірство, прядіння, ткацтво. Трипільські племена вперше на Україні почали користуватися виробами з міді, освоїли холодне та гаряче кування і зварювання з міді. Дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво.

Знайдено чимало глиняних жіночих фігурок, створення яких пов'язували з релігійним культом. У селі Кошилівці на Тернопильщині знайдено унікальне зображення голови бика, на лобовій поверхні якого наколами відтворено силует жінки з піднятими до гори руками, тобто в позі, що нагадує зображення богоматері Оранти, відомої в Середземномор’ї, маючи складну систему орнаментів та знаків, трипільці були дуже близькі до створення письма.

За етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька і подібна до української. Зокрема, багато провідних мотивів трипільського орнаменту до сьогодні збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Житло трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату XIX ст. Нарешті, основним заняттям трипільців, як і українців, було землеробство. Все це дає підстави стверджувати, що населення трипільської культури стало праосновою українсько народу.

Основними причинами занепаду Трипільської культури, на думку вчених, були загальна нерозвиненість матеріального виробництва та руйнівні зовнішні впливи, зокрема посилення степових племен ямної культури, лісових племен у Середньому Подніпров'ї, деяких племен культури кулястих амфор на Волині. В середині III тис. до н. е. з поширенням на її територію названих племен вона припинила своє існування.

 

2. Дайте характеристику скіфо-сарматської доби в процесі встановлення державності

Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до н. е. — III ст. н. е., прибувши сюди, на думку вчених, з Північного Ірану. Наприкінці VI ст. до н. е. в причорноморських степах формується могутнє державне об’єднання на чолі зі скіфами - Велика Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам’янка-Дніпровська на Запоріжжі. Скіфську державу очолювали представники єдиної династії, влада яких була спадковою. Суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців. Більшість населення Скіфії були вільними, біднішими чи багатшими людьми. У часи свого піднесення скіфська держава охоплювала величезну територію від Дунаю до Дону й від Чорного моря до сучасного Києва, на якій проживали різні за походженням народи. Це були перші паростки власної державності на українських землях.

Після розквіту скіфської держави, який тривав протягом VI- IV ст. до н. е. , на межі IV-III ст.. до н. е. почався раптовий спад. Серед його причин називають: погіршення кліматичних умов і усихання степів, тривале витолочування трав'яного покриву численними стадами худоби, занепад економічних ресурсів Лісостепу тощо. Окрім цього, у III ст. до н. е. на землі Північного Причорномор’я з поволсько-приуральських степів прийшли кочові племена сарматів. Основна частина царських і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров’ї та Степовому Криму й утворила нову державу - Малу Скіфію. Її столицею став Неаполь, залишки якого й досі зберігаються в передмісті Сімферополя. Найвищого розквіту Мала Скіфія досягла у II ст. до н. е. Вона встановила владу над Ольвією й почала збройне змагання з Херсонесом і Боспором за панування над всією Тавридою. Правда, цьому завадив понтійський цар Мітрідат, який у 110 році до н. е. військовою силою поклав край скіфській експансії. У перших століттях нової ери спостерігалося ще одне піднесення Малої Скіфії. Але без воєнних трофеїв вона виявилась нежиттєздатною. У III ст. н. е. Мала Скіфія припинила своє існування.

Отже, у III ст.. до н. е. могутня колись Скіфія занепадає й поступається своїм місцем новим пришельцям зі сходу - войовничим сарматам. До складу сарматського об’єднання входили військово-політичні союзи язигів, роксоланів, сираків, аорсів, аланів.

Масове переселення кочових сарматських племен із заволжських степів на територію Північного Причорномор’я починається з кінця II ст. до н. е. На рубежі нашої ери вони повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. З І ст. до н. е. античні автори називали ці території вже не Скуфією, а Сарматією. Нова держава, являючи собою воєнізоване суспільство, відігравала важливу роль на міжнародній арені. Її царі то робили набіги на скіфів Таврійського півострова, то разом з ними воювали проти понтійського царя. Постійно походи здійснювались і на римські провінції. Давньоримський історик Тацит писав про сарматів, що «коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». Тому для захисту від них Рим змушений був побудувати вздовж Дунаю укріплення

Маже 600 років сармати наводили страх на античний світ, але у III ст. н. е. їхньому володарюванню в українських степах настав кінець. Спершу нищівного удару їм завдали готи - германські племена, які просунулися з Північного Заходу, а в другій пол. IV ст. н. е. їх добили гуни - нові кочівники, що з’явилися у степовій Україні з Центральної Азії. Частина сарматів відійшла у гори Північного Кавказу і Криму, а частина залишилась на місцях кочовищ, ставши одним з етнокультурних компоненті в черняхівської культурної спільності. Основу господарства переважної більшості сарматських племен становило кочове тваринництво.

З наявних даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом, способом господарювання та приналежності до іраномовної групи вони нагадували скіфів

 

3. Назвіть передумови походження словянських народів їх розселення.

Утворення держави у східних слов 'ян.

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов’янства, походження і етногез якого на сьогодні остаточно не з’ясовано. Про нього можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук: історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропології тощо. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках. Вперше про слов'ян-венедів згадують римські автори І-ІІ ст.. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птоломей. З VI ст. про слов’ян дещо ширше говорять візантійські історики Прокопій Кесарійський, Менад Протектор, Маврикій Стратег та ін. Готській хроніст Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нової ери слов'яни сформулювалися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, бал тами, угрофінами. Як видно з аналізу писемних джерел, вони займали райони Вісли, Дністра, Прип’ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На початку нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V-IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південно слов'янська група.

Східні слов'яни що жили на території сучасної України, на початку І тис. об'єдналася в державну формацію антів, яка займала територію між Дністром і Дніпром, а в період найвищого свого піднесення простяглася від Дону до Румунії й далі на Балкани. Не відома загальна кількість племен, що входили до складу цього об'єднання. Але з повідомлення готського історика Йордана про полонених антських старшин випливає, що їх було не менше 70.

Протягом VII ст. праукраїнці зосереджувалися на правому березі Дніпра. У VI11-Х І ст., згідно з літописом «Повість временних літ», на території сучасної України проживали такі племена: поляни заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древляни - Східну Волинь, сіверяни - Дніпропетровське Лівобережжя, уличі - Південне Подніпров'я і Побужжя, хорвати - Прикарпаття та Закарпаття, волиняни - Західну Волинь, тиверці - землі над Дніпром.

Характерним для політичної організації того часу було утворення племінних союзів, які в міру свого зміцнення і консолідації перетворились на об'єднання державного типу ( «князівства», «землі»). Літопис оповідає, що у всіх племен створилася своя влада, своє «князювання». Зокрема на початку VII ст. племена дублів на Волині утворили, насамперед у басейні Західного Бугу, Державу волинян. Письмові джерела пишуть про наявність там бл. 70 укріплених городищ. Проте проіснувало це утворення не довго: приблизно в середині VII ст. волиняни зазнали страшної поразки від аварів і опинилися під їхньою владою.

Значно успішніше відбулася етнічна колонізація проукраїнських племен у Середньому Подніпров'ї. Головну роль у цьому процесі відіграли племена полян. Із середини 1 тис. вони входили до Антського об'єднання, а після його розпаду заснували наприкінці VI-VII ст. нове ранньодержавне утворення. На чолі Полянського племінного союзу, що згодом перейняв назву одного з місцевих племен - Рос або Рус, стояв напівлегенд орний князь Кий, а також його брати Щек та Хорив і їх сестра Либідь, які заснували Київ.

До полян, що знаходилися на досить вигідному геополітичному становищі, зокрема на перехресті важливих торгівельних шляхів, за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме поляни, західні сіверяни і дрревляни у VII ст. почали об’єднуватись у федерацію племен, яку вже тоді сучасники називали Руссю. Одночасно зі зміцненням позицій київських князів федеративна форма правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався повільно, суперечливо, але й неухильно. Наприкінці VIII - у першій половині IX ст. створилося проукраїнське стабільне об'єднання Руська земля. Влада київського князя поступово поширювалася на всю територію державного утворення.

 

4. Обгрунтуйте відомі Вам концепції походження Київської Русі, висвітліть

процес її утворення.

. «Норманісти» вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну військову, торгову й політичну діяльність. «Антинорманісти» рішуче заперечували проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів і підкреслювали, що слово «Русь» є словянського походження і жодним чином не стосується варягів.

Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль словян у створенні Киевської Русі. Такої ж думки дотримувалися більшість українських істориків, зокрема, М. Костомаров, В Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом ІХ-ХІ ст. відіграли на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію ( за іншою версією, це були не нормани, а представники словянських племен рериків, або ободритів, з Південної Прибалтики). Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного словянства. Цей процес був складним та тривилим, І йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II-VII)

Так само хибною, на думку сучасних істориків, є теза про скандинавське коріння терміна « Русь ». Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов’язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні ( окремі дослідники виводять його назву від імені одного з кельтських (галльських) племен rutheni (русини), яке нібито в IVCT. прийшло на землі полян). З VII ст. він перейшов на групу східнословянських племен Середнього Подніпровя і став їх самоназвою, що підтверджується джерелами VIII-IXCT. Поняття « Русь » та « Руська земля » вживаються літописцем спочатку для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював Київщину, Чернігівщину, Переяславщину. Згодом, із розширенням Давньоруської держави і входженням до її складу всіх східнослов’янських племен, термін « Руська земля » поширився на всю територію їх розселення від Чорного моря до Білого і від Карпат до Волго-Окського межиріччя.

У той час як Руська земля розвивалася й міцніла, на півночі у Славії, розгорялися внутрішні чвари. Для їх подолання на місцевий престол у 862р. Було запрошено норманського князя Рюрика. Прибувши разом зі своїми братами Синеусом і Трувором та військовою дружиною, новий приятель заходився підпорядкувати собі ворогуючі племена.

У 879р. Рюрик помирає і влада переходить до його малолітнього спадкоємця Ігоря. Хоча насправді фактичним правителем був опікун останнього - воєвода Олег.

У 882р. Олег організував похід на кривичів, головним містом яких був Смоленськ, а тоді, підступно вбивши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом. Це був, по суті, династичний переворот. Коли замість династії Київичів, яка зійшла з історичноїарени. Зявляється династія Рюриковичів, оскільки формальним правителем вважався Ігор Рюрикович.

З утвердженням Олега в Києві вплив Руської землі, що обєднювала Київщину, Переясливщину, Чернігівщину, як її назва на інші північні території. Формується «Руська земля» у широкому значенні. У звязку з тим, що центром держави був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі ( Давньоруська держава, Русь-Україна, Київська держава, Двня Русь).

Князювання Олега в Києві (882-912) характеризувалося послідовної і наполегливою політикою інкорпорації ( від лат. - включення до складу) словянських і несловянських племен Східної Європи до складу Руської держави. Влада Києва поширилася не лише на полян, древлян і сіверян, але й на новгородських словян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, несловянські племена чудь і меря. Якщо руська земля являла союою федерацію племен, то натомість зявлялася централізована держава із самодержавною формою правління. Приєднані землі одразу ж обкладалися даниною, первісною формою якого було полюддя ( від «ходіння по людях»). Місцеве населення також мало також літописи в значенні «край», «земля» і стосувалася Середньої Наддніпрянщини. У пізніших літописних звістках зустрічаються в тому ж значенні згадки про Україну Галицьку, Волинську та ін. Поступово термін « Україна», «Країна», «Вкраїна» персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос. Назва «Україна» поширюється також в Європі, де, починаючи з другої половини XVI ст., на багатьох географічних мапах поряд зі старою назвою 2 Русь» зустрічається нова назва Україна. Таким чном Україна стає народною назвою окремої землі з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицією українці продовжували називати себе народом «руським» ( в Галичині та Закарпатті, кі не входили до складу Росії й немали потреби захищати від неї свою окремишніть, термін «русин», «руський» вживалися аж до кінця XIX- поч. ХХст. ), а росіян «московитами», «москалями».

Як і норманська теорія походження Київської Русі, не витримала критичної перевірки хозарська гіпотеза

американського вченого О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату. Насправді Русь і Хозарія становили собою паралельні утворення, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах.

Підсумовуючи розгляд проблеми походження централізованої держави на чолі з Києвом, слід зазначити, що її формування було наслідком органічного розвитку східнословянських племен, зумовленого низкою соціально-економічних, політичних та зовнішніх чинників. Відбувається майнове і соціальне розташування. Племінна знать - князь, бояри, дружиники - поступово зосереджує у своїх руках чималі багатства, захоплює землі сільської общини, використовує працю рабів та збіднілих одноплемінників, перетворюючи їх на феодально залежних.

Розвиток ремесла, зародження товарного виробницва зумовили поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами. Це в свою чергу викликало активізацію в торгівлі - як внутрішньої, так і зовнішньої, сприяло міжрегіональних звязків, фформуванню спільної матеріальної культури. Виникають міста. Спочатку це були невеликі ремісничого-торговіпоселення, які згодом ставали центрами племінних обєднань.

Посилення обєднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення територіальних утворень, їх військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні віча стають неефективними. На чільне місце висувається князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкова. Дружина як обєднання професійних воїнів поступово стає органом примусу.

Ще одним фактором, що відіграв важливу роль у державотворенні, була постійна загроза взовні. Вона підштовхувала, словянські землі консалідації та зміцнення сил. До того ж хлібороби-общинники були зацікавлені, щоб князь і дружинники зі зброєю в руках захищали їх, позбавляючи від обтяжливих і небезпечних ратних справ.

Писемні джерела, в т. ч. й « Повісті времених літ» літописця Нестора, засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва ( припускається, що він виник наприкінці V-у першій пол. VI ст. ) котрий не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й швидко зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних словян. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.

Наприкінці VIII- у першій половині IX ст., як уже зазначилося у попередній лекції, у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне праукраїнське державне обєднання Руська земля. До його складуввійшли поляни, сіверяни, древляни.

6. Проналізуйте внутрішню і зовнішню політику князя Володимира Великого. Дайте оцінку запровадження християнства на Русі

Володимир Великий (980-1015рр. ) -один з найяскравіших політичних діячів європейського масштабу. Він, використавши міжусобну боротьбу за владу двох своїх братів - Олега і Ярополка, заручившись підтримкою варязької дружини, в 980 р. став великим київським князем.

Князювання Володимир розпочав з того, що посадив намісниками своїх дружинників у багатьох містах Руської землі. Він завершив тривалий процес формування території Київської держави: у 982 р. - підкорив остаточно в’ятичів, у 984 р. - радимичів, походом 981 р. повернув Перемишль і Червенські міста, відновив західні кордони Русі. В 988 р. Володимир провів адміністративну реформу, за якою вождів племінних об’єднань замінили в різних містах держави сини Великого князя. Цим самим було знищено сепаратизм племінної верхівки і забезпечено єдність Русі. В результаті реформи зміцніла система державної влади на місцях.

За Володимира завершився процес формування державної території. Київська Русь перетворилася в найбільшу європейську державу, яка простяглася від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного і Азовського морів. Велику увагу князь Володимир приділяв захисту рубежів держави від нападу степових кочівників, особливо печенігів з півдня. Він почав будувати нові міста (порубіжні) і заселяти їх сильними і вправними воїнами. Наприкінці X ст. створив величезну і складну систему валів, фортець, укріплених міст, що мала захистити Русь від ворогів.

Християнство стало офіційною державною релігією на Русі з 988 р. після хрещення Володимира Великого, яке відбулося в Херсонесі. Християнство, по-перше, зміцнило міжнародний авторитет Київської Русі, по-друге, вивело Київську Русь в число передових європейських країн, по-третє, сприяло розширенню економічних і культурних зв’язків, по-четверте, стимулювало розвиток писемності, літератури, архітектури, мистецтва, по-п’яте, сприяло об’єднанню населення Київської Русі під проводом єдиного князя, намісника Бога на землі.

Отже, князя Володимира можна назвати першим реформатором на Русі (крім адміністративної, він провів і судову реформу). За його правління родоплемінне суспільство стало переростати в ранньофеодальне.

7. Доведіть, що за часів князювання Я. Мудрого Київська держава досягла свого

найбільшого розквіту.  Проаналізуйте «Руську правду».

Ярослав Мудрий (1019-1054). Після смерті Володимира між його синами розпочалася жорстока боротьба за

владу. Старший син Володимира Святополк убив своїх братів Бориса, Гліба і Святослава. Вирішальна битва між

двома претендентами на київський престол Святополком і Ярославом відбулася на весні 1019 р. на річці Альті, вона закінчилась перемогою Ярослава. З братом Мстиславом, який князював у Тмуторокані, питання про поділ сфер впливу Ярослав вирішив мирним шляхом, запропонувавши йому землі дніпровського лівобережжя з Черніговом. Після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав остаточно об’єднав Русь.

Першочерговим завданням Ярослава Володимировича, так само, як і його батька, був захист рідної землі від печенігів. Він продовжив справу фортифікування південних рубежів держави, будував нові міста (Юр’їв,

Корсунь та ін). В 1036 p., коли величезна орда печенігів прорвала укріплення і оточила Київ, Ярослав зібрав велике військо і вщент розгромив ворога, відігнавши його назавжди від рубежів Руської землі. Одночасно Ярославу Мудрому довелося дбати про захист західних кордонів: відвойовувати у польських феодалів землі, загарбані Болеславом Хоробрим 1018 p., звільнити від поляків волинське місто Белз, разом з Мстиславом відвоювати і возз’єднати з Давньоруською державою /1031 р. / всю Червену Русь.

У зовнішній політиці Ярослав Мудрий віддавав перевагу методам дипломатичних зв’язків, підкріплюючи їх династичними шлюбами. Сам князь був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його дочка Анна була дружиною французького короля Генріха І, Єлизавета - норвезького короля Геральда Сміливого, Анастасія - угорського короля Андрія. Сини Ярослава Мудрого Із’яслав, Святослав і Всеволод завдяки шлюбам скріпили дружні стосунки Київської Русі з Польщею, Німеччиною і Візантією.

Важливі заходи здійснив Ярослав у справі внутрішньої організації своєї держави. За його часів було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувались територія і кордони, вдосконалився державний апарат, збір данини. Ярослав Мудрий приділяв велику увагу церкві, намагаючись забезпечити незалежність церковної ієрархії від Візантії, в 1039 р. заснував митрополію в Києві, а в 1051 році призначає главою руської церкви Іларіона. В столиці держави діяло 400 церков. Він розбудував Київ - звів Золоті Ворота, собор св. Софії. Прославився Ярослав Мудрий і виданням “Руської правди” - першого кодексу законів. Він піклувався про розвиток освіти, науки, мистецтва. Розвивалась економіка країни. Лише у Києві працювали ремісники більш як 60 спеціальностей. Столиця стала торговельним центром не тільки Київської Русі, а й Східної Європи.

Отже, за Ярослава Мудрого Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту і могутності. Вона стала в один ряд з передовими країнами середньовічного світу. Завершилось формування території, зміцніла і утвердилась централізована влада князя, відбулася заміна родоплемінного поділу суспільства на територіальний, проводилась активна реформаторська діяльність, закріплена в писаному кодифікованому праві, ширше використовувались дипломатичні методи вирішення міжнародних проблем.

 

8. Визначте причини і висвітліть хід розпаду Київської держави її значення для  розвитку ідеї державотворення в Україні.

Смерть Мстислава в 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості, розпаду Київської Русі на окремі князівства та землі. Зокрема, на землях України сформувалися князівства Чернігівське, Переяславське,

Волинське, Галицьке. У першій половині ХІЇ ст. відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суздальська та Ростовська. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні.

Поглиблення соціально-економічних і культурних процесів, торговельних та інших зв'язків зумовило формування, починаючи з XIII ст., на основі цих земель і князівств територій української, російської та білоруської народностей. Так. на теренах Київської, Чернігово-Сіверської, Переяславської, Волинської,

Галицької, Подільської земель, а також Буковини та Закарпаття утворюється українська народність. Етнічним осердям українського етносу стала Київська земля. Видатну роль у цьому процесі відіграв і Київ. Не дивно, що саме за Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва Україна (1187 p. ). Із XVII ст. цією назвою стали позначати всі землі, заселені українським народом.

Землі Північно-Східної Русі (Суздальська і Ростовська) стали тією територіальною основою, на якій склалася і розвивалася російська народність. На теренах Полоцької землі Псковщини й Смоленщини формується білоруська етнічна спільнота.

Проте Київська Русь у середині XII ст. зовсім не розпалася, як це вважала значна частина істориків минулого. Роздробленість, що охопила в цей час Русь, дістала назву феодальної, оскільки була зумовлена еволюцією феодалізму. Феодальна роздробленість — закономірний етап у розвитку середньовічного суспільства. її пережили також імперії Європи, у тому числі й держава Карла Великого.

До роздробленості Київської Русі призвели подальша феодалізація давньоруського суспільства, соціально- економічний розвиток окремих регіонів. Збагатившись за рахунок землеволодінь, боярство стало значною політичною силою, зацікавленою насамперед у процвітанні та примноженні своїх багатств і зовсім байдужою до держави. Місцеві князі, спираючись на боярство, що їх оточувало, почали дбати про збагачення своїх князівств коштом сусідів.

Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними традиціями та династичними узами. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. Із середини XII ст. нею спільно править група найвпливовіших і найсильніших князів, вирішуючи питання внутрішньої й зовнішньої політики на з'їздах — снемах. При цьому зберігалися всі елементи загальноруської державності: єдність території, що поділялася внутрішніми межами, народність, культура. Тобто зберігалися об'єднавчі тенденції державно-політичного життя, які живила також спільна боротьба із зовнішніми ворогами, єдине законодавство та система церковної організації.

Отже, попри все феодальна роздробленість була закономірним, до того ж прогресивним поступом в історичному розвитку Київської Русі.

Хоча відокремлені князівства були значною мірою самостійними, вони часто ворогували між собою. Особливо приваблював їх Київ. Той, хто завойовував його, міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Орест Субтельний з цього приводу наводить такі дані: в 1146—1246 pp. 24 князі 47 раз правили у Києві. Причому, 35 князювань тривали кожне менше року. А володимиро-суздальський князь, попередник московських князів,

Андрій Боголюбський по-своєму обійшовся з Києвом. Побоюючись втратити владу над завойованим містом, а також намагаючись не допустити, щоб Київ затьмарив його власні володіння, він у 1169 р. напав на місто і так по-дикунському пограбував його, попалив, зруйнував, що до такого не вдався навіть хан Батий із величезною татаро-монгольською ордою. До всього цього Андрій Боголюбський ще й прихопив із собою із Вишгорода ікону Божої Матері, яка стала називатися Володимирською і досі є головною церковною святинею Москви.

12345678910Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: