43індустріалізація,форсована індустріалізація

43індустріалізація, форсована індустріалізація

Курс на індустріалізацію було проголошено на ХIV з'їзді ВКП(б) (грудень 1925 року), що було логічним продовженням плану ГОЕЛРО і вмотивовувалось рядом обставин:

1. До 1925 року, йдучи шляхом НЕПу, країна досягла довоєнного (1913 р. ) рівня, що давало підстави для подальшого розвитку. 2. Значне відставання від економічно розвинутих країн диктувало потребу індустріального розвитку. 3. Щезла надія на світову комуністичну революцію, з якою пов'язували свою стратегію російські більшовики, виникла необхідність пристосуватися до нових умов існування одної соціалістичної країни в капіталістичному оточенні і потреба зміцнити оборонну промисловість до початку нової війни.

Мета індустріалізації: перетворити країну з аграрної в індустріальну, із держави, що ввозить машини і обладнання, в державу, яка їх виробляє, забезпечити економічну самостійність і незалежність, зміцнити обороноздатність тощо.

Головні особливості індустріалізації в Україні:

1. Залучення в промисловість республіки відносно більшої частини коштів ніж в інші республіки [так, в першій п'ятирічці (1928–1933 роки) Україна отримала 20% всіх капіталовкладень в промисловість СРСР].

2. Побудова в Україні промислових гігантів. У промисловості СРСР в 20–30-х роках ключовими вважалися 35 об'єктів вартістю понад 100 млн. крб. кожний, з них в Україні розміщувалось 12 (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Харківський тракторний завод, Краматорськмашбуд та ін. ).

3. Нерівномірність в часі процесу здійснення індустріалізації [так, в роки першої п'ятирічки з 1500 підприємств, що споруджувались в СРСР в Україні побудовано 400; в другій п'ятирічці (1933–37 роки) з 4500 – 1000; а в третій, незавершеній (1938–41 роки) з 3000 – 600]. 4. Поява у республіканському промисловому комплексі нових галузей: електрометалургії, маргаринової, комбікормової тощо. 5. Витіснення приватного сектору в економіці України йшло вищими темпами, ніж в цілому по СРСР [якщо в цілому на початку 20-х років приватний сектор давав 25% виробництва промислової продукції, то в 1928 році на його частку припадало лише 12 % (по СРСР – 17 %)]. 6. Індустріалізація в Україні вела до перекосів і деформацій у розміщенні продуктивних сил: прискорювався промисловий розвиток Дніпро-Донецького регіону, а інші регіони України значно відставали. 7. Завдяки модернізації промисловість групи ''A'' (виробництво засобів виробництва) значно випереджала промисловість групи ''Б'' (виробництво предметів споживання) (87, 5% і 12, 5% відповідно).

Найбільша проблема з вищенаведених – де взяти кошти? Сталінське керівництво вирішило цю проблему своєрідним чином (див. табл. – кошти), і особливе місце тут відводилось грабунку селянства, перекачуванню коштів із села в місто шляхом підвищення податків і цін на промислові товари та заниження цін на сільгосппродукцію.

Спочатку курс на індустріалізацію передбачав напружені, але реальні плани. Але незабаром Сталін проголосив форсований курс, не підкріплений ані коштами, ані взаємоув'язкою з іншими плановими показниками. Набирає обертів рапортоманія, офіційна пропаганда оголосила, що перша п'ятирічка виконана за 3 роки і 4 місяці, а насправді за багатьма показниками вона не була виконана взагалі.

Цікава деталь – політбюро ЦК партії своїм рішенням від 1 лютого 1933 року заборонило всім відомствам друкувати будь-які цифрові звіти про виконання п'ятирічних планів. Узагальнені дані наводились лише по випуску валової продукції, обчисленої в карбованцях. Напружені плани вимагали інтенсифікації праці. Розпалювався масовий ентузіазм через соціалістичне змагання, нагороди (запроваджено звання Героя Соціалістичної Праці), примус, страх тощо.

Отже, процес індустріалізації в Україні мав свої особливості, а її наслідки були суперечливими і неоднозначними, несучи як позитивні зрушення, так і негативні тенденції. Однак ціна цих позитивних зрушень була надто високою: для одержання коштів було пограбоване і поневолене село, демонтовано НЕП, запроваджено командно-адміністративні методи управління, створено атмосферу надзвичайного напруження, пошуку “шкідників”, що спричинило масові репресії.

44 формування оун

Організа́ ція украї́ нських націоналі́ стів ( ОУН ) — український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоністські. Заснована 3 лютого 1929 року, легалізована в Україні у 1993 році^[2].

ОУН виникла внаслідок об'єднання Української Військової Організації (УВО) та студентських націоналістичних спілок:

• Групи Української Національної Молоді;
• Легії Українських Націоналістів;
• Союзу Української Націоналістичної Молоді.

У 1940 році ОУН розділилася на дві частини: старші, більш помірковані члени підтримали Андрія Мельника (ОУН-М), тоді як молодші і радикальніші члени - Степана Бандеру (ОУН-б). Остання група отримала контроль над націоналістичним рухом на Західній Україні, в тому числі над військовим крилом ОУН - Української повстанської армії (УПА), яка була найбільшим українським збройним рухом опору. Головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території.

Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури.

Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, так і за кордоном.