Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Українські землі напередодні війни

Тема 1. Україна в Перший Світовій війні

Український народ декілька століть був позбавлений власної державності та був поділений між двома імперіями Російською і Австро-Угорською. Відсутність єдності українського народу в єдиний державі гальмувало процес формування політичної нації. Українські природні і людські ресурси замикались на внутрішні ринки обох імперій, що перешкоджало формуванню єдиного українського національного ринку. Крім того, слід зазначити, що ці імперії відрізнялися своїм політико-правовим устроєм (Австро-Угорська базувалась на принципах європейського парламентаризму, а Російська зберігалася як абсолютна монархія до початку XX ст..), більш того, можна сказати, що вони належали до різних культурних історичних типів, якщо не до різник цивілізацій: Австро-Угорська до Західної (Європейської), а Російська до Східної (Євразійської) цивілізації. Загальноімперські інтереси досить часто не співпадали з інтересами українського народу, тому він був вимушений проливати кров на ланах Світової війни з обох боків фронту. Перед українством стояло завдання або об’єднатися для створення єдиної власної держави, або об’єднатися під протекторатом чи як частина одної з вказаних імперій.

Рис. Малороси

Якщо ми поглянемо на мапу «Українські землі на початку XX ст..», зробленою згідно офіційної статистики Російської імперії, то ми побачимо, що український етнічний кордон виходив далеко за межи 9 губерній: Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Херсонської, Катеринославської і Таврійської, що стали основою сучасної України, якщо додати сюди українські землі Австро-Угорщини. Україна для Росії була однією за важливіших індустріальних частин імперії, на неї припадало біля 45 % всього економічного потенціалу Росії. Однак, царський уряд не розглядав її як особливу територію, а українців як окремий народ. Офіційно вважалось, що українці є частиною, або гілкою загальноросійського народу. Тому царський уряд проводив політику асиміляції і русифікації. Це більш за все торкалося сфери освіти, де зберігалась заборона на викладання українською мовою практично до самої Великої революції 1917 р.

Рис. Промисловість України

Решта українських земель, розташованих на захід від річки Збруч, що знаходились під владою Австро-Угорщини мали елементи територіального самоврядування, що давало певний досвід парламентської політичної боротьби і державного управління. Але, треба зазначити, що Галичина знаходилася під стійким польським домінуванням, в чому австрійська влада була зацікавлена. Закарпаття входило до складу безпосередньо Угорщини і ніякого самоврядування не мало.

Взагалі слід відзначити, що українство в обох імперіях розглядалося урядами як політична інтрига іншої сторони, тому кожна з них прагнула залучити українські землі в повному складі до себе, що подолати «український сепаратизм». Крім того, українство було своєрідним козирем в боротьбі імперій, який вони намагалися використовувати впродовж Світової війни, особливо в Галичині, де були партії орієнтовані як на Росію (так звані «русофіли»), так і на Австрію (так звані «мазепинці»).

Рис Європа початок XX ст…

В Росії, як і в Австро-Угорщині, український визвольний рух вважали закордонною інтригою однієї з цих держав проти іншої. До деякої міри це так і було, бо в Росії всіляко роздмухували вогонь москвофільства серед галицьких українців, а в Австрії плекали народовців. На хвилі патріотизму зростав великодержавний шовінізм навіть серед ліберальної інтелігенції Російської імперії.

Як українських соціалістів відрізняли від російських погляди на національне питання, так і російські ліберали дуже неприязно ставилися до автономістських планів українців.

Найвиразніше це проявилося у дебатах в Думі 19 лютого 1914 p., коли з великою промовою виступив лідер російських кадетів П. Мілюков. Перед цим він побував у Києві на нараді з членами Товариства українських поступовців (ТУП) М.Грушевським, М. Василенком, Ф. Матушевським, Є. Чикаленком. Діячі ТУП відстоювали перед П. Мілюковим справу автономії України. Проблеми культурно-національної автономії українців не викликали заперечень з боку російського думського лідера. Як тільки ж українські політичні лідери у своїх переговорах з російським депутатом торкались проблем політичного становища України, зразу ж давався взнаки великодержавний шовінізм П. Мілюкова.

Після повернення з України, з трибуни російської Думи П. Мілюков боронив культурно-національні права українського народу, а про вимоги української автономії і федерації заявив: «Я цілком не поділяю змагань автономістів-федералістів і вважав би здійснення їх політичної програми для Росії справою шкідливою і небезпечною».

Українське питання раз-у-раз висувалося на порядок денний у російській Думі. Влітку 1913 р. у Думі були дебати з приводу переслідувань за вживання української мови. На захист права української мови в школі виступили російські кадети Мілюков, Шингарьов, трудовики — Керенський, Дзюбинський, а з соціал-демократів — більшовик Г. Петровський. Російські націоналісти, за походженням українці, — Савенко, Скоропадський та «октябрист»-малорос Родзянко доводили в своїх промовах, що українська мова непотрібна в школах, і що весь український рух — це «закордонна інтрига».

...«Прихильні до нас голоси... тонули в хорі дикого цькування всього українського, що неслося не лише з чорносотенної, але й ліберальної преси. У «Русской мысли», «Утре России», «Русском слове», «Московском еженедельнике» українство вже було проголошено державною небезпекою, з котрою треба було боротися з невгасимою енергією і без жодного співчуття....Найчисленніша частина російських лібералів трималась осторонь відвертого цькування українства, одначе, систематично замовчуючи та інгоруючи на-дикіші прояви антиукраїнської державної політики уряду, вела проти українців політику Понтія Пілата», — говорив Дмитро Донцов у рефераті під назвою «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», виголошеному ним на Другому Всеукраїнському з'їзді студентів у липні 1913 p..

Напередодні Першої світової війни в царській Думі нащадок українського гетьмана Павло Скоропадський сказав: «Если будем делиться на великороссов, малороссов и белороссов, где же будет Россия?» — Отже, тим самим П. Скоропадський визнавав для себе важливий, але сумний факт: якраз той, що з пробудженням такої «неісторичної нації», як український народ, що до цього часу була матеріалом для державного будівництва як Росії, так і Польщі, ці останні змушені будуть відійти в свої етнографічні границі.

Ці провокаційні антиукраїнські заяви депутатів російської Думи викликали численні протести в Україні як з боку української інтелігенції, так і з боку робітників і селян, наприклад на Катеринославщині.

Перед Першою Світовою війною відчувалося піднесення революційного руху по всій Російській імперії. Політичні страйки робітників пройшли по всіх великих промислових центрах Росії та України. Загальне політичне піднесення зачепило і студентів вищих навчальних закладів. Серед українського студентства революційний настрій був не тільки політичного, а й національного характеру. Заборона свята 100-літнього ювілею Т. Шевченка привела у Києві до масової демонстрації 10 березня 1914 p.. Російська реакційна преса провокаційно приписувала українським демонстрантам вигуки: «Нехай живе Австрія! Геть Росію!», — хоч цього й не було. Демонстрація показала, що революційний рух в Україні через 10 років після революції 1905 р. значно зріс.

Для більш кваліфікованого підходу до українських проблем з боку царської поліції та жандармерії в Києві була видана друком книга російського урядовця Що-голєва під назвою «Український рух як сучасний стан південно-руського сепаратизму».

Російський уряд боровся з українським відродженням не тільки на Наддніпрянщині, айв Наддністрянщині, де з подачі царату буйно квітло москвофільство. Так, у 1912 р. після багатьох клопотань української громадськості цісар ледве був не дозволив відкриття у Львові українського університету. У відповідь на це від царя була послана дипломатична нота, в якій говорилося, що відкриття українського університету може стати casus bellum до війни між Росією і Австрією.

Перед самою війною навіть серед російських кадетів загострилися антиукраїнські настрої. У підтримку «загальноросійської культури» і проти «українського сепаратизму» виступили кадет проф. П. Струве та О. Погодін. Вони кликали все російське громадянство на боротьбу з українським рухом «без двозначностей і потурання». Так кадети грали в одну дуду з царем, проти якого вони начебто боролися. Саме перед війною цар Микола II приймав у себе (давав аудієнцію) провідника галицьких москвофілів В. Дудикевича. Підтримка царською Росією москвофілів у Галичині була спробою мирно ліквідувати «мазепинство» за Збручем. Зразу ж після початку війни царський уряд відверто проголосив свою програму прилучення до Росії західноукраїнських земель — Галичини, Буковини і Закарпаття як «Під'яремної Русі». Це був план ліквідації українського руху одним ударом по всіх землях, які були заселені українцями.

Становище в українському громадсько-політичному русі напередодні Першої світової війни було складним. В Російський Україні в громадському і політичному житті, в основному, домінують течії та ідеї соціалізму та демократії, які значно підривали сили національного руху, розчиняли його в російських партіях, шовіністичних, як виявилося потім. Невиразні українські партії соціалістичного і демократичного спрямування домагалися тільки соціальних реформ, які б поліпшили економічне життя суспільства. Часом це були радикальні, революційні заклики до змін всього суспільного ладу, але з позицій загальноросійських. У національному ж питанні обмежувалися вимогами автономії в складі Росії. Роль цих молодих українських партій у російській революції 1905-1907 pp. була малопомітною. Загалом, український рух не спромігся висунути безкомпромісної самостійницької ідеї. Ця слабкість була обумовлена ще й тим, що його провідники постійно гасили в народі думки і почуття непримиримості до імперіалізму Росії. Вони наполегливо переконували всіх, що українці є «мирні» і «тихі» і не повинні не любити своїх приручителів. Це дуже збивало політичну активність народу.

Проте, всупереч усьому, саме тут, у Східній Україні в той час активно розвивається ідея українського націоналізму. Головним її апологетом після М. Міхновського стає молодий публіцист з півдня України, з Мелітополя, Дмитро Донцов. У молоді свої літа він був членом РУП і УСДРП. За революційну діяльність Д. Донцов потрапляє до тюрми, потім він змушений був емігрувати. Популярні ідеї соціал-демократії не заслонили перед ним головного — національної ідеї. Він активно друкується в той час. Уже тоді цей талановитий теоретик виявив і піддав критиці головну, типово «малоросійську» хворобу — «москвофільство». Незрозумілий, безпідставний культ Росії, її культури був поширений у той час у всіх верствах українського громадянства. Його фальш і кончу потребу ідейної самостійності доводить Д. Донцов у брошурі «Модерне москвофільство» (1913 p.).

Того ж року на студентському з'їзді у Львові Д. Донцов, тоді вже популярний і авторитетний політик і публіцист, виголошує свою знамениту промову «Сучасне політичне положення нації і наші завдання». Це був бойовий маніфест нової хвилі українських націоналістів, в якому думки про українську самостійність звучали переконливо і доречно. З цього часу Д. Донцов стає ідейним вождем ще молодого українського націоналістичного руху. Самостійницька ідеологія почала знову піднімати голову. Тільки раніше (РУП, «Самостійна Україна») вона була лише ідеалістичним поривом, що базувався хіба тільки на історичних традиціях. Тепер же вона набирає конкретніших форм, спираючись на сили, ворожі російському націоналізмові. Цими силами були німецький і австро-угорський імперіалізм. Цей момент був найбільш характерним для нових сепаратистських течій. Вимоги цілковитої відокремленості від Росії відрізняли ті течії від програм мефодіївців і драгоманівства.

Та найяскравіше проявився український політичний рух у період між 1905 і 1917 pp. у двох організаціях — в ТУП та УСДРП. ТУП було в контакті з російською ліберальною опозицією (кадетами). Майже щороку відбувалися нелегальні з'їзди цієї організації, на яких обговорювалися політичні та культурні проблеми. Провідниками ТУПу були: М. Грушевський, Є. Чикаленко, С. Єфремов та ін. ТУП належало до утвореного в 1911 р. всеросійського товариства автономістів-федералістів різних народів Росії. На виборах у Думу ТУП блокувалося з російськими кадетами. Кадети, в свою чергу, перед 1912 р. зобов'язалися перед українськими виборцями обстоювати в Думі впровадження початкової, середньої і вищої освіти в Україні рідною мовою.

Відносини між ТУПом і кадетами були тісні. Деякі тупівці були навіть членами кадетської партії, але не навпаки. Перед своїми виступами в Думі депутати від кадетів зверталися до діячів ТУПу за інформацією, якщо в Думі порушувалося українське питання.

Обережна тактика діячів ТУПу дала змогу цій організації зберегти свій політичний провід від переслідувань властей аж до 1915 р. Щоденна газета «Рада», хоч іноді і в дуже лояльному тоні, зазначала позицію поміркованих елементів української громадськості. Вплив ТУПу та його преси ширився в основному серед української культурницької інтелігенції.

Як тільки почалася війна Росії з Австрією, то зараз же в Російський Україні була заборонена вся українська преса. Російська влада навіть не зважала на те, що, наприклад, єдина щоденна українська газета «Рада» закликала українців боронити російську державу від зовнішніх ворогів. Та ні лояльність української преси у відношенні до влади, ні вузька її цілеспрямованість не спасли наші газети від закриття.

Коли делегація з України звернулася було на початку війни до міністра М. Сазонова зі скаргою на закриття владою місцевих газет, то міністр відповів, що саме тепер прийшов відповідний час на те, щоб покласти кінець українству.

Дуже велика культурно-національна робота була проведена українськими соціал-демократами. На жаль, ефект від політичної діяльності був набагато меншим. Та про це далі. Під назвою РУП, а потім УСДРП українська соціал-демократія перша понесла в широкі маси і розповсюдила серед них політичну і економічну літературу українською мовою, видавши кілька десятків популярних брошур на різні теми, цікаві за змістом і доступні за формою, а також масу відозв, не кажучи вже про такий орган для селян, як газета «Селянин». Своєю культурною роботою ця партія переважала інші подібні організації українського громадянства, більш ніж вони, сприяла піднесенню культурно-національної свідомості українського народу.

Перед УСДРП в її роботі серед міського пролетаріату, що легко піддавався русифікації, стояла стара проблема цілого українського визвольного руху — боротьба за національну свідомість українських робітників. Тижневик «Слово», що виходив у Києві під редакцією С Петлюри та В. Садовського, припинив своє існування влітку 1909 р. У цей час почалося пожвавлення революційного руху серед українського студентства. У цьому ж році у Львові відбулася всеукраїнська нарада соціал-демократичних організацій студентства вузів Києва, Москви та Санкт-Петербурга. Найбільшим результатом цієї наради став випуск легальної дискусійної газети під назвою «Праця» у Львові. У 1913 p., знову таки ж у Львові відбулася ще одна всеукраїнська студентська нарада.

А тим часом УСДРП мусила виробляти цілу культурну програму для робітників. Лев Юркевич писав у газеті «Робітник», що виходила у Львові, про таке завдання партії: «Для дійсної націоналізації нашого робітництва мало що говорити й писати до нього українською мовою та доводити необхідність автономії і боротьби за неї. Треба заохотити робітників

добре пізнати історію нашого народу взагалі та історію його минулої і сучасної визвольної боротьби. Треба навчити робітника почувати себе українцем, бути людиною національно свідомою і освіченою».

Л. Юркевич виробив таку приблизно схему національної пропаганди УСДРП: «Робітнику! Ти належиш до української нації, нації пригніченої і безправної. Отож спізнай себе її членом та зрозумій, що твоя нація доти буде в неволі, доки члени її мовчатимуть і рабськи терпітимуть національне знущання. Як свідомий член нації, ти запалишся непереможною хіттю боротьби проти національного утиску; але як робітник, ти підеш проти всяких утисків і захочеш піти рішучою війною і в згоді з робітниками всього світу проти панства взагалі, а перш за все проти свого панства, до якого ти почуваєш, особливу зненависть через його рабську здібність терпіти національний гніт, що всією силою падає на твої робітничі плечі».

Як бачимо, українській соціал-демократії довелося боротися за національне усвідомлення українського робітництва, а тому значна частина енергії партії витрачалася на ту роботу, яка перед соціалістами інших країн Європи зовсім не стояла. «Робітничий прапор», орган УСДРП, що виходив з 1915 р. у Софії, писав про двоїсте завдання соцдемів в Україні: «Соціалісти, волею-неволею, мимо класової політики все були речниками й найактивнішими борцями за загальнонаціональні постулати. Не було іншої сили політичної, яка б ці постулати винесла на широку арену життя».

У той же час в Україні не було кому зробити заяву про стан справ і про позицію українців у війні, бо лідер української інтелігенції М. Грушевський знаходився в Карпатах на лікуванні. Становище врятував Симон Петлюра. Він виступив у Москві в редагованому ним же українському журналі «Украинская жизнь» зі статтею-відозвою «Війна і українці». У ній він висловив відношення журналу і української інтелігенції в Росії до війни. І хоч відозва С. Петлюри була витримана в дусі толерантності і патріотизму, це не врятувало «Украинскую жизнь» від закриття.

Погляд української соціал-демократії щодо тактики в разі воєнного конфлікту між Австрією і Росією поділяли всі українські партії в Галичині й на Буковині. Український рух у Галичині здобував нові позиції на полі політичнім і господарськім. У 1914 р. була зроблена зміна виборчого закону до галицького сейму, українці на підставі цієї реформи мали право на 60 мандатів в парламенті. Це свідчило про те, що українці у Австрії добилися успіху, спираючись на свої власні сили, і були певні, що незабаром виборють собі і автономні права.

У Європі перед 1914 р. «пахло порохом». Австрійські українці, що звикли до вищих форм національного життя, зі страхом дивилися на можливість опинитися в межах царської Росії, де політично і національно гинула основна маса українського народу.

А в цей час відбувалося польсько-російське зближення у Львові: перед самою війною намісник Галичини Коритовський приймав кореспондента російської чорносотенної газети «Новое время» і запевняв його, що москвофільська партія може знайти для себе умови вільної пропаганди в Галичині.

З антиросійськими настроями в Західній Україні мусила рахуватись Росія, яка боялась розповсюдження «мазепинської зарази» з Галичини на всю Україну. Цей страх призвів до того, що загарбання Галичини стало однією з найважливіших цілей російської дипломатії. Таким чином, українська проблема стала міжнародним питанням, розв'язання котрого залежало від сили Австро-Угорщини та її союзників — з одного, а Росії з союзниками — з другого боку. На найближчий конфлікт між тими двома силами і розраховували українські автономісти, під знаком цього майбутнього конфлікту і склалась їх програма.

Значення українського питання для Європи скоро зрозуміли в обох політичних таборах. Майбутнє українського національного руху залежало тепер від того, чи Росія розтрощить Австро-Угорщину і добереться до Адріатики і Дарданелл, чи навпаки — вона сама, як тоді писала преса, «зістане відперта за Дніпро». У повній відповідності зі значенням цієї дилеми для Антанти і Центральних держав формувалося також їх відношення до України.

Запитання:

1. Як найважливіше завдання стояло перед українським народом в обох імперіях?

2. Порівняй становище українців у Російській та Австро-Угорській імперії.

3. Що і чому гальмувало розвиток і становлення єдиної української нації?

Плани Антанти і Троїстого союзу щодо України.

Мапа Перша Світова. Плани сторін

З двох найбільших держав Антанти Велика Британія і Франція ніколи не втягали Україну в свої політичні калькуляції. Для ціх країн цілком задовільним був союз з Росією і політика панславізму останньої. Причиною такої неуваги Англії і Франції до України була слабкість українського руху. Коли ж цей український рух став більш інтенсивним і розголос про нього набрав міжнародного характеру, то і Англія, і Франція вже були офіційними союзниками Росії.

Рис Кайзер

Зовсім інакшим було відношення до України з боку так званих Центральних держав — Німеччини і Австро-Угорщини. Політика панславізму у яку сповідувала Росія, була для них тим тараном, що загрожував самому існуванню цих держав — це з одного боку, а з другого — заважав їм реалізувати великодержавні цілі — захопити Балкани і Малу Азію. За таких обставин Німеччині і Австрії український рух був лише вигідним, як рух за своєю природою антиросійський. У мемуарах графа Ігнатьєва читаємо: «Якщо Австро-Угорщині вдасться коли-небудь прибрати до рук Сербію і Болгарію, наблизити поляків, природних союзників мадярів та чехів, — то Відень стане на чолі ворожої нам слов'яно-католицької Федерації. Роль Росії в Європі буде зведена нанівець і поважні небезпеки повстануть на нашій західній границі. Польща буде відбудована і втягнена в австро-слов'янську федерацію, стане вимагати автономії Литва, решта балтійських провінцій, а також Україна».

Герб Австро-Угорщини

Дійсно, коли б Австрія була в змозі засвоїти ідеологію австро-слов'янської федерації, то вона б враховувала українське питання в своїй зовнішній політиці. Що й показало ставлення австрійців до наших проблем ще напередодні війни. Та Австрії не дали можливості врахувати користь від співпраці з народами, які входили до її складу. Занадто багато прихильників Антанти виявилося серед держав Європи, Азії і Америки.

Другою перешкодою для реалізації австрійських задумів була польська квестія. Що це означало? З кінця XIX ст. Австрія змушена була опертися в своїй внутрішній політиці на поляків. Останні ж, у повній відповідності зі своєю природою, відносилися негативно до всяких «українських фантазій». Полонофільська політика Відня, яка напередодні війни почала хитатися, з початком же війни, навпаки, посилилася.

Мапа Австро-Угорщини

У результаті хід війни приніс центральним державам російську Польщу і мало не привів до втрати Австрією Галичини. Це й змусило Австрію остаточно віддати перевагу полонофільській орієнтації і позбавило українофільську течію всяких надій на краще. Висловилося це в акті від 5 листопада 1916 р. про проголошення незалежної Польщі і, як сказано в документі, «заповідана відрубність Галичини».

По-іншому дивилися на українську справу в Німеччині. Там хоча б у пресі справа ця оцінювалася досить відверто. Майбутня самостійна Українська держава розглядалася як противага Росії і Польщі. Вона повинна була б відгороджувати Росію від Константинополя і Малої Азії. З іншого ж боку, Україна разом з Німеччиною стискала б, немов велетенькими лещатами, небезпечну для Прусії Польщу. Це стало заповітною мрією німецької політики в Східній Європі.

Герб Російської Імперії

Прикриваючись ідеєю об'єднання усіх руських земель, російське самодержавство планувало приєднати Галичину, Буковину та Закарпаття. Австро-Угорщина, в свою чергу, претендувала на Поділля і Волинь.

Герб Германської Імперії

Німеччина вважала, що «Росія повинна віддати... прибалтійські провінції..., частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям...». Характер війни з боку обох союзників був імперіалістичним.

Плани ворогуючих держав щодо українських земель напередодні Першої світової війни

Країна	Території, на які претендувала
Німеччина*	Придніпров'я, Донбас, Крим (згодом Україна загалом)
Австро-Угорщина	Волинь, Поділля
Туреччина*	Володіння, що були втрачені у війнах з Росією у XVIII—XIX ст. (Південь України, Крим)
Росія	Західноукраїнські землі (Закарпаття, Східна Галичина, Буковина)
Румунія*	Північна Буковина, Бессарабія

* Жодна з названих країн на початок Першої світової войни не мала чітких планів щодо українських земель.

12 3 4 5 6 7 Следующая ⇒