30. Причиги розпаду Югославії,громадягська війна та її наслідки.

30. Причиги розпаду Югославії, громадягська війна та її наслідки.

За 50-70-ті рр. Югославія зі слаборозвиненої країни, якою вона була до Другої світової війни, перетворилася у країну промислово-аграрну, із середнім рівнем розвитку. За даними югославської статистики, з 1945 до 1980 р. промислове виробництво зростало в середньому на 6% в рік, що викликає певний сумнів, коли взяти до уваги зростання життєвого рівня, а він не був таким оптимістичним. Югославія— типовий приклад застосування курсу, який вивів країну з числа слаборозвинених країн Європи, однак надзвичайно затратним шляхом. Зазначена ціна і досягнуті результати були явно неадекватними (невідповідними). У 1980 р. помер Тіто, авторитет якого залишався важливим чинником утримання комуністичного режиму і єдності федерації. У 80-х роках, як і всюди в Східній Європі, комуністичний режим вступив у стадію кризи. У другій половині 80-х років криза посилюється. Цьому сприяли екстенсивний розвиток економіки, сепаратизм, експортно-імпортна залежність Югославії, наростання інфляції. За один лише 1988 р. ціни виросли у 3, 5 разу. Чеканка нових монет стала обходитися дорожче самих монет. 50 тисяч спеціалістів покинули Югославію і в пошуках гідного заробітку виїхали за кордон. Владні структури охопила корупція. Партійно-державне керівництво Югославії робить спробу зберегти існуючу модель соціалізму. Розуміючи, що децентралізація не сприятиме цьому, у новому проекті конституції (1989 р. ) значна увага приділяється зміцненню федеративного устрою. Як перший крок 28 березня приймається Основний закон Сербії, який відновлював верховенство республіканських органів над крайовими у сфері економіки, оборони, безпеки тощо. Цих прав Сербія була позбавлена конституцією 1974 р. У Косово, де проживали в основному не серби, а албанці, це викликало протести і зіткнення, у результаті яких загинуло 22 особи. Криза самоуправлінського соціалізму означала також кризу Союзу Комуністів Югославії. Щоб її подолати, партійне керівництво в січні 1990 р. скликало XTV з'їзд СКЮ. На обговорення винесено нову модель соціалізму — «демократичний соціалізм», що було не чим іншим, як спробою зберегти існуючий тоталітаризм, дещо замаскувавши його. На з'їзді виникли гострі суперечки з питання організаційних принципів побудови партії. Союз комуністів Словенії, що відстоював самостійність компартій, 23 січня покинув з'їзд. Слідом за делегацією СКС збунтувалася делегація Союзу комуністів Хорватії. На з'їзді, який з перервою закінчився у травні 1990 р., так нічого й не було прийнято. У грудні 1989 р. опозиційні організації Словенії — Демократична Словенія, Соціал-демократична партія Словенії, Християнсько-демократичний союз Словенії та інші організації— об'єдналися у блок «Демократична опозиція Словенії» («ДЕМОС»). У березні 1990 р. Хорватське демократичне об'єднання, Хорватський соціально-ліберальний союз та інші опозиційні партії і організації створили коаліцію «Народна згода». Єдиний блок утворили також опозиційні партії Сербії. На виборах у республіканські та місцеві органи влади Словенії і Хорватії в квітні - травні 1990 р. уперше за післявоєнні роки на багатопар-тійній основі перемогу здобули опозиційні об'єднання «ДЕМОС» в Словенії та «Хорватське демократичне об'єднання» в Хорватії. До влади прийшли нові лідери. Уряд Словенії очолив М. Кучан, а Хорватії — Франьо Тудж-ман. Нове керівництво Словенії та Хорватії виступило за конфедеративний устрій Югославії. Але це не влаштовувало центр. Комуністи зазнали поразки також у Боснії та Герцеговині, в Македонії поділили владу з новими політичними силами і утримались при владі, закамуфлювавшись гаслом «демократичного соціалізму», в Сербії та Чорногорії. Лідери Сербії та Чорногорії і керівництво Югославської народної армії (ЮНА) залишилися вірними соціалістичному вибору. У такій ситуації розпад югославської федерації став неминучим. 26 червня 1991 р. проголосили свою незалежність Словенія і Хорватія. Це означало кінець «другої Югославії». Слідом за Словенією та Хорватією у березні 1992 р. заявляють про свій державний суверенітет Боснія та Герцеговина (трохи згодом і Македонія)

31. Японське економічне диво, розвиток Японії на сучасному етапі.

 Японське «економічне диво» — це перетворення, які відбулися у цій країні в галузі народного господарства і перетворили її за декілька десятиліть на найрозвиненішу країну світу.

Які ж причини такого «економічного дива»?

Після підписання акту про капітуляцію Японії (2 вересня 1945 р. ) американці розпустили збройні сили Японії. За статтею 9 нової Конституції (листопад 1946 p. ), Японія відмовлялася від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу розв'язання міжнародних суперечок. Концепція Сігеру Йосіда (1946 р. ) післявоєнного розвитку Японії також сприяла економічному успіху. Основна суть доктрини — відновлення та посилення позицій Японії у міжнародній торгівлі. Енергію японського народу слід направити на розбудову економіки, використовуючи дешеву привізну сировину, а зовнішню політику проводити під захистом США. На сучасному етапі Японія є одним із трьох центрів сучасного ринкового світу поряд із США та Західною Європою. Наприкінці 70-х років на американському ринку було 40% японських автомобілів, 16% прокату чорних металів, 30% радіоприймачів і магнітофонів. Частка Японії у світовому валовому продукті в середині 80-х років сягнула 10%. Середньорічні темпи приросту виробництва були найвищими у світі — 4, 1%. Сьогодні Японія — економічно квітуча, демократична, миролюбна держава.