32.Політика реформ у Китаї наприкинці хх-на початку ххі ст.Українсько-китайські відносини.

32. Політика реформ у Китаї наприкинці хх-на початку ххі ст. Українсько-китайські відносини.

 Роль Китаю у світі все більше зростає. Розширення зв’язків із цією країною в політичній, економічній, культурній та інших сферах є одним із важливих напрямів зовнішньої політики України. До проголошення незалежності у 1991 р. Україна, перебуваючи в складі СРСР, будувала свої відносини з Китайською Народною Республікою (далі – КНР або Китай) у рамках загальносоюзної зовнішньополітичної доктрини. Тільки після розпаду СРСР та проголошення своєї незалежності вона отримала можливість проводити самостійну політику. У політичній сфері історія відносин між Китаєм і Україною як повноправною суверенною державою починається 27 грудня 1991 р., коли уряд КНР одним із перших визнав її незалежність. 4 січня 1992 р. у Києві було підписано спільне комюніке про встановлення дипломатичних відносин між Україною й КНР. Україна й КНР, як відомо, мають чимало спільного. Це стосується геополітики, яка значною мірою визначає роль і місце України та КНР не тільки в Євразійському регіоні, а й у більш широкому, глобальному геополітичному контексті. Країни мають взаємні економічні інтереси і близькі позиції щодо ключових проблем сучасного світового політичного розвитку. Перед обома державами стоять схожі внутрішні соціально-економічні проблеми. В обох країнах відбувається перехід до ринкової економіки, відчувається прагнення до політики відкритості. Обидві держави належать до євразійського регіону, є сусідами Росії і перебувають у колі інтересів Сполучених Штатів Америки.

33. Причини та початок холодної війни

 Суть «холодної війни» полягала в суперництві двох систем в ідеологічній та економічній сферах, боротьбі за вплив на країни «третього світу», нарощуванні ядерної, хімічної, бактеріологічної зброї масового знищення, всіх видів звичайного озброєння, збільшення чисельності армій тощо. «Холодна війна» розпочалася, коли розбіжності в поглядах на світ у повоєнний час породили підозру і недовір'я між США та СРСР. Перша конфліктна ситуація склалася довкола Польщі. Москва домагалася сформування уряду, підвладного її впливові; Вашингтон рахував за незалежніший, представницький уряд, що відповідав би демократичній західній моделі. На Ял­тинській конференції в лютому 1945 року було підписано угоду, статті якої допускали розширену інтерпретацію спірної проблеми. В угоді згадувалися й «вільні та безперешкодні» вибори в Польщі. «Холодна війна» почалася з публічних заяв. У1946 році Сталін оголосив про неможливість миру в світі «за умов сучасного капіталістичного розвитку світової економіки». Вінстон Черчилль, прем'єр-міністр Великої Британії часів війни, виступив з відомою ефектною промовою у Фултоні, штат Міссурі. З його слів випливало, що «від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці на континент спала залізна завіса»; Черчилль підкреслив, що Британії та Сполученим Штатам потрібно крокувати пліч-о-пліч, аби протидіяти радянській загрозі. Ідеологічне протистояння між СРСР і країнами Заходу, яке згодом виявилося в конкретних діях на міжнародній арені, призвело до «холодної війни». Поділ світу відбувався через економічну й політичну інтеграцію країн, що розвивалися за західноєвропейською політичною й економічною моделями, і країн соціалізму, орієнтиром для яких був тоталітарний Радянський Союз. Завершився цей поділ створенням воєнно-політичних блоків— Північно-Атлантичного союзу (НАТО) — 1949 p. і Організації Варшавського Договору (ОВД) — 1955 p. «Холодна війна» спричинила тривалу виснажливу для економіки гонку озброєнь. При цьому західні держави з їхнім потужним промисловим потенціалом, передовими технологіями і гнучкою ринковою економікою виявились у кращій ситуації, ніж СРСР та його союзники. Офіційний розпуск Організації Варшавського Договору в лютому 1991 р. і розвал СРСР (грудень 1991 р. ) ознаменували остаточне завершення «холодної війни».

34. Розрядка міжнародної нарпуги у 70-х роках. Гельсінський процес.

У 70-х роках починається розрядка міжнародної напруженості. Ор­ганізація Варшавського договору і НАТО досягли воєнно-стратегічного паритету. СРСР та США накопичили стільки ядерної зброї, що збройний конфлікт між ними став би абсолютно безглуздим — загинула б уся планета. Через те в зовнішній політиці багатьох країн з'являються реалістичні тенденції. Відбуваються зміни і в зовнішній політиці СРСР. Радянське керівництво помітно скоротило кількість заяв про близький неминучий крах капіталізму і знизило їх агресивну тональність. Така політика привела до більшої довіри західних країн щодо СРСР. У 1971 р. Радянський Союз висунув пропозиції підготувати міжнародні угоди про знищення ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, скорочення звичайних озброєнь. Також було запропоновано забезпечити колективну безпеку в Європі. З цієї метою пропонувалось ліквідувати існуючі вогнища військових конфліктів. Наголошувалось, що слід поглибити і зміцнити співробітництво зі всіма країнами світу. Ці пропозиції радянського керівництва на партійному з'їзді були названі «Програмою миру». Західні країни свою зовнішню політику почали характеризувати як повний перегляд міжнародних стосунків. Вона отримала назву «розрядка». У 1975 р. у Гельсінкі відбулася Європейська нарада з питань безпеки і співпраці, на якій були представники з 35 країн світу із СРСР включно. На цій нараді було підписано Заключний акт, в якому містилося визнання недоторканості сучасних кордонів європейських країн. Укладення цього акту було певним здобутком для Москви. Адже він закріплював усі повоєнні територіальні надбання Радянського Союзу. Однак зворотним боком Гельсінського процесу для Москви було те, що на всіх учасників конференції поширювалось зобов'язання дотримуватись прав людини. Виконання гельсінських умов повинні контролювати спеціально створені постійні органи, у кожній з країн, що підписала договір. СРСР опублікував заключні документи конференції. Таким чином громадяни СРСР дізналися, що країни-учасниці зобов'язалися забезпечити виконання високих принципів демократії і прав людини. Після цього у Москві на прес-конференції, яку скликав академік Сахаров, було оголошено про створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР. Під установчим документом підписався і українець, генерал-майор Петро Григоренко. 9 листопада 1976 року така група була утворена в Україні, її назвали Українською Гельсінською спілкою (УГС).