Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Трудові ресурси сучасної цивілізації

Розгляд ресурсного потенціалу сучасної індустріальної цивілізації буде неповним без аналізу трудових ресурсів. У матеріалах та документах статистичних служб різних країн при аналізі й плануванні трудових ресурсів використовуються такі поняття, як "населення", "трудові ресурси", "економічно активне населення" (зайняте і незайняте у виробництві), "непрацездатне населення". Категорія "трудові ресурси" не має досить чіткого визначення порівняно з категорією "населення". Під трудовими ресурсами розуміють частину населення, яка досягла необхідного фізичного розвитку, розумових здібностей і знань для праці у народному господарстві. Останнім часом у літературі часто трапляється поняття "людський капітал" (Human capital), яке зі складу трудових ресурсів виділяє найбільш підготовлену частину для участі в сучасному виробництві. Масштаби трудових ресурсів характеризують потенційну масу живої праці, або ж "запас" робочої сили, яким володіє суспільство для задоволення своїх потреб. Економічно активне населення-це частина працездатного населення, зайнята суспільно корисною працею, яка дає їй доход, необхідний для відтворення самої себе. До структури економічно активного населення включаються особи найманої праці, власники підприємств, члени сімей, що допомагають підприємцям. Частка економічно активного населення залежить від частки працездатних в усьому населенні, а також від ступеня зайнятості окремих вікових груп. Термін "економічно активне населення" використовується у міжнародній системі понять, але в багатьох країнах він статистичне чітко не визначений. Часом в економічних виданнях "економічно активне населення" (economicaly active population) і "робоча сила" (labour force) вживаються як синоніми і часто ототожнюються з трудовими ресурсами, що дещо ускладнює аналіз статистичних даних цих понять.

Статистика промислово розвинутих країн включає до економічно активного населення громадян віком від 15 років, тоді як у країнах, що розвиваються, - із 12- 14 років, а в окремих африканських країнах - навіть із шестирічного віку. Ця частина населення у промислово розвинутих країнах складає трохи більше 45%, у країнах, що розвиваються, даний показник у середньому трохи менший від 40%. Прогнози показують, що до 2000 р. усе населення землі досягне приблизно 6,2 млрд чоловік, у тому числі економічно активне населення буде сконцентроване переважно в країнах "третього світу" (приблизно 1,9 млрд чоловік), а в індустріально розвинутих країнах у результаті старіння населення ця частка скорочуватиметься. На кінець 80-х - початок 90-х років у галузях матеріального виробництва всього світу було зайнято 1360 млн чоловік, з яких 140 млн - у промислово розвинутих країнах Заходу, 650 млн - у країнах, що розвиваються. У США в цій сфері працювали 37 млн, Західній Європі - 66 млн та в Японії - 26 млн чоловік.

В останні десятиріччя демографічна ситуація на Заході, а також у деяких державах СНД, у тому числі в Україні, характеризується тривожними тенденціями. Йдеться про те, Що в окремих країнах населення збільшується або повільно, або ж не зростає зовсім. Чисельність населення України від 01.01.1994 p. по 01.0.1.1996 p. зменшилась із 52,1 млн чоловік до 51,3 млн, або на 1,5%. Таке зниження є наслідком як природного, так і міграційного руху населення. Крім того, помітна й така небезпечна тенденція - збільшення кількості "міні-сімей", тобто сімей, що складаються з однієї особи (Франція - одна з лідерів). З індустріальне розвинутих країн США - єдина держава, де населення стабільно збільшується, причому не лише за рахунок природного приросту, а й в результаті притоку іммігрантів, який на кінець 80-х років становив у середньому 600 тис. чоловік у рік. Найбільш високі темпи приросту населення (природного) спостерігаються в країнах "третього світу/

Високі темпи приросту населення країн, що розвиваються, при збереженні його "омолодженої" вікової структури (майже 34% людей у віці до 15 років) форсують збільшення масштабів трудових ресурсів. Це призводить до необхідності створення нових робочих місць з метою ліквідації часткового чи повного безробіття (до 2000 р. потрібно створити майже 1 млрд робочих місць). Розрахунки експертів Міжнародної організації праці (МОП) показують, що для задоволення потреби в зайнятості й ліквідації безробіття до 2025 р. на планеті необхідно щорічно додавати 50 млн робочих місць, в тому числі 40 млн - у країнах, які розвиваються.

Однак такі оцінки не дають підстав для оптимізму, оскільки зробити це практично неможливо з багатьох причин, однією з яких є НТР. Відомо, що науково-технічна революція, крім позитивних результатів, має й негативні, один з яких - зростання безробіття внаслідок витіснення живої праці. Так, у Японії кожний робот позбавляє роботи трьох-чотирьох чоловік. У Франції, за прогнозами уряду, до 2000 р. запровадження мікроелектроніки призведе до скорочення чисельності промислових робітників на 40%, а службовців - на 1/3 (1994 р. у цій країні безробіття складало 9- 10%). Згідно з даними МОП, найбільш гостро від безробіття страждають Іспанія, Болівія та Пуерто-Ріко, де більше 20% активного населення - безробітні. Так, в Іспанії за 1974- 1985 pp. було ліквідовано майже 2 млн робочих місць, і безробіття охопило 21% економічно активного населення.

Перехід до ринкових відносин країн Східної Європи та держав СНД відбувається на тлі спаду виробництва, структурної перебудови економіки та супроводжується зростанням безробіття і, як наслідок, збільшенням еміграційних процесів. Уже 1991 р. рівень безробіття складав від 3% (Румунія) до 12% (Болгарія, Польща) економічно активного населення при середньому показникові в 7% у країнах ОЕСР. Згідно з оцінками, рівень безробіття в країнах Східної Європи буде збільшуватись і найближчим часом досягне 15%, що, в свою чергу, створить критичну масу нестабільності в. суспільстві. Перші кроки до ринку в країнах СНД викликали зростаючу нестійкість зайнятості, збільшення масштабів вивільнення робочої сили. В 1994 р. у Росії нараховувалось 223,7 тис. безробітних, які були офіційно зареєстровані. Проте справжня чисельність їх значно більша і, згідно з даними Комітету по зайнятості, зросла в Росії в 1995 р. від 7 до 10 млн чоловік. Подібна тенденція спостерігається в Україні та інших державах СНД. Згідно з даними Міністерства праці України, у 1996 р. у нас було офіційно зареєстровано 468,9 тис. безробітних, що в 5,7 раза більше, ніж у 1993 р. За неофіційними даними, приховане безробіття (неоплачувані відпустки, скорочений робочий тиждень тощо) в країні досягло 7 млн чоловік.

Науково-технічна революція "сприяла" розвиткові й таких явищ, як плинність кадрів, міжнародна (міждержавна) міграція робочої сили і, зокрема, науково-технічної інтелігенції. Сьогодні "зарубіжний внесок" інтелектуальної еліти в розвиток знань світового співтовариства настільки високий, що про нього можна говорити як про новий феномен. Сучасна система транспорту і зв'язку, розгалужена інформаційна інфраструктура, трансграничний характер багатьох економічних процесів, численні міжнародні, міжурядові та суспільні організації створили матеріальну й правову основу для інтенсифікації міграційних потоків. Але у 50- 60-ті роки міжнародна міграція висококваліфікованих кадрів (brain drain) відбувалась головним чином серед промислово розвинутих країн Заходу, у 60- 70-ті цей процес іде по лінії "Південь - Північ", тобто відплив науково-технічних кадрів та спеціалістів проходить головним чином з країн, що розвиваються, в розвинуті країни, а від середини 80-х років виникає новий емігрантський потік кваліфікованих кадрів - з СРСР і країн Східної Європи. Його поява знаменує третій етап "відтоку умів". Лише з 1986 по 1990 р. із країн Східної Європи та республік колишнього Союзу до США й країн Західної Європи виїхало приблизно 1,3 млн чоловік, спеціалістів серед яких 25- 30%.

Міграційні зв'язки України з далеким зарубіжжям останнім часом пожвавилися. Так, у 1987 р. в Україну з-за кордону прибуло 40 тис. і вибуло 34 тис., а в 1991 p.- відповідно 47 тис. і 74 тис. чоловік. Іммігрантів у республіці представляють робітники й службовці, що прибувають на роботу за контрактами (на початок 1995 р. їх налічувалось більше 20 тис., з них 1/3 - в'єтнамці), представники ділових кіл та ін. Щодо еміграції робітників із України на Захід, то їхня загальна кількість, незважаючи на жорсткі заходи індустріально розвинутих країн до мігрантів з країн СНД, зростає і може найближчим часом досягти 100 тис. чоловік у середньому за рік. В останні роки в Україні (і не лише в ній, а й в інших республіках колишнього Союзу) має місце таке явище, як нелегальна міграція. Найближчим часом, за багатьма прогнозами, поряд із безробіттям та зростаючою злочинністю на нашу країну вихлюпнеться "дев'ятий вал" нелегальних мігрантів із так званого "третього світу", котрі у пошуках ліпшого життя використовують територію України як своєрідний трамплін для подальшого проникнення у західноєвропейський "рай". У 1993 р. кількість нелегальних мігрантів в Україні, затриманих на кордоні, становила 17 тис., а за шість місяців 1994 р. ця цифра сягнула 9 тис.

Масові притоки і витоки мігрантів дестабілізуюче впливають на соціально-економічні й політичні процеси як у країнах, що приймають мігрантів, так і в країнах, що їх втрачають. Цей третій етап міграції внаслідок його масштабності загрожує перетворитися на "еміграційний бум", який стосуватиметься всього світового співтовариства й усієї системи міжнародних економічних відносин.

Таким чином під впливом НТР відбуваються не лише кількісні, а й якісні зміни в "людських ресурсах", або "людському капіталі" сучасної індустріальної цивілізації. В умовах загального підвищення наукомісткості виробництва наукові знання, "ноу-хау", кваліфікація, організаційні принципи набувають вирішального значення для економічного прогресу.

6. ФІНАНСОВО-КРЕДИТНІ РЕСУРСИ СУЧАСНОГО СВІТУ

Посилення інтернаціоналізації господарського життя, зростання міжнародної торгівлі породили потребу у постійно зростаючій масі фінансово-кредитних ресурсів. У широкому розумінні слова вони є специфічною формою виробничих відносин, підсистемою економічного базису з певною регулюючою основою, видом економічних відносин. У більш вузькому значенні термін "фінанси" (лат. finantia - платіж) спочатку означав завершення розрахунків (платежів) у грошових відносинах між населенням і державою, а потім розповсюдився як на всі платежі на користь держави й різноманітних державних інститутів, так і на грошові операції по відкупах та чеканці монет. Із встановленням контролю й регламентації з боку держави термін "фінанси" використовується для характеристики сукупності грошових відносин, пов'язаних із системою державних доходів і витрат. З цієї точки зору фінансові ресурси поділяються на фінансові ресурси держави та фінансові ресурси підприємств, фірм, організацій.

Фінансові ресурси держави - це грошові засоби, які утворюються в процесі розподілу й перерозподілу частини вартості валового національного продукту та національного доходу в грошовій формі й призначені для задоволення суспільних потреб. Склад і структура фінансових ресурсів, напрямки їх використання визначаються фінансовою політикою держави, зміна якої призводить до змін у формуванні й використанні фінансових ресурсів. Фінансові ресурси бувають як централізованими, так і децентралізованими. Централізовані фінансові ресурси сконцентровані головним чином у державних бюджетах країн, різноманітних фондах (пенсійних, соціального страхування і т. п.), а децентралізовані перебувають у розпорядженні підприємств, фірм, компаній, об'єднань та організацій.

Використання як централізованих, так і децентралізованих фінансових ресурсів держави визначається сукупністю економічних, соціальних, політичних та інших факторів і реалізується шляхом певної фінансової політики.

Особливостями фінансових ресурсів за сучасних умов є те, що вони активно використовуються для нагромадження капіталу, який багато в чому задає темпи економічного зростання в світовому господарстві, впливають на реалізацію суспільного продукту та відтворення робочої сили. У країнах з розвинутою ринковою економікою у 80-ті роки спостерігались зростання й інтенсифікація частки інвестицій у ВНП, що зумовило темпи їхнього економічного зростання. Так, у Японії в 1989 р. частка інвестицій у ВВП становила 23,5%, а на початку 90-х років - уже 25, у ФРН - 24,5, США - 15%. Крім цього, фінансові ресурси світове співтовариство через бюджети держав використовує для розвитку економічної і соціальної інфраструктури, охорони навколишнього середовища як на національному, так і глобальному рівнях. Особливу роль фінансові ресурси відіграють у розвитку НДДКР. На початку 90-х років частка держави у фінансуванні фундаментальних досліджень, які визначають стратегічні напрями науково-технічного прогресу країни, становила від 15 до 65% витрат.

У цілому в країнах із розвинутою ринковою економікою фінансові ресурси, що акумулюються й перерозподіляються державою і які пов'язані з її економічними функціями, складають 10- 15%. Частка державних видатків у ВВП в усіх країнах світу за останні три десятиріччя мала тенденцію до збільшення

Отже, однією з характерних особливостей фінансових ресурсів сучасного світового господарства є те, що в їх формуванні та розподілі дедалі помітнішу роль відіграє держава. Вона активніше й активніше втручається у сферу міжнародних валютних, фінансових, кредитних відносин та товарного обміну. Завдяки їй фінансові ресурси втягуються у процес розширеного відтворення, сприяють розвиткові внутрішнього й розширенню зовнішнього ринку, впливають на розвиток світової економіки в цілому.

З поняттям "фінансові ресурси" тісно пов'язані поняття "кредит" та "кредитні ресурси". В економічній літературі вони дуже часто використовуються як єдине ціле, хоча й мають кожне власний зміст. Кредит визначається як рух позичкового капіталу, як економічна категорія, що віддзер-

калює певну систему економічних відносин між суб'єктами господарської діяльності на локальному, регіональному та глобальному рівнях, тобто охоплює всю світову економіку. Кредитні ресурси - це сукупність позичкових капіталів у грошовій чи товарній формі. При допомозі кредитних ресурсів відбувається перерозподіл капіталів у світовому господарстві. Функція перерозподілу здійснюється через світову банківську систему, яка акумулює грошові засоби держав, приватних осіб та різноманітних фірм. Тому кредитну систему в літературі визначають ще й як сукупність фінансово-кредитних установ та органів контролю і нагляду за їхньою діяльністю.

За належністю до тієї чи іншої країни кредити поділяються на національні та іноземні, або ж міжнародні. Останнім часом кількість іноземних банків у західних країнах зростала високими темпами. Лише у Великобританії наприкінці 80-х років нараховувалось 450 іноземних банків - рекордна кількість. Характерною особливістю розвитку фінансово-кредитної системи сучасної цивілізації є продовження процесу концентрації і транснаціоналізації банківського капіталу, поява й розвиток транснаціональних банків. Наприкінці 80-х років ресурси провідних банків Західної Європи та США перевищили рівень у 150 млрд дол., а японських банків - у 200 млрд дол. Швидке зростання ресурсів дає змогу банківським установам збільшувати обсяги активних операцій. Особливо це помітно на прикладі великих комерційних банків Західної Європи, США та Японії. Активи ста наймогутніших банків наприкінці 80-х років досягли майже 11 трлн дол., з яких 92% припадали саме на західноєвропейські, американські і японські банки.

Від середини 80-х років відбувається процес перетворення Японії на фінансову наддержаву. Японські банки надали 25% кредитів всього західного світу. Згідно з деякими оцінками, невдовзі чисті зарубіжні активи Японії зможуть досягти 558 млрд дол. Нині ця країна перетворилася на найбільшого кредитора сучасного світу. Перетворення Японії у важливий міжнародний фінансовий центр віддзеркалюється у значенні Токійської фондової біржі. Наприкінці 80-х років по обороту та вартості цінних паперів, які котирувалися тут, ця біржа поступалася лише Нью-Иоркській (80% її обороту), а загальна вартість акцій досягла 300 трлн єн. Продовжують посилюватись і позиції японських банків у світовій фінансово-кредитній системі, які посідають перші шість місць серед найбільш відомих банків світу. Із 25 найбільших банків світу 16 - японські.

Значну роль у концентрації фінансово-кредитних ресурсів сучасного світового господарства відіграють міжнародні фінансові організації, зокрема, Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Світовий банк (МБРР). Створений 1945 р. відповідно до Бреттон-Вудської угоди, МВФ перетворився на провідну міжнародну фінансово-кредитну організацію, членами якої є більш як 150 країн (1991 р. - 156. членів), а загальна сума фінансових ресурсів складала наприкінці 1991 р. 91,2 млрд спеціальних позичкових прав (SDR). Найбільшу частку в цьому фонді мають США (17,9 млрд SDR), Великобританія (6,2 млрд), ФРН (5,4 млрд). Капітали Світового банку наприкінці 80-х років складали майже 70 млрд SDR і використовувалися для надання позик країнам Західної Європи, країнам, що розвиваються, а останнім часом і країнам, що утворилися на терені колишнього СРСР. Фінансові взаємовідносини України з близьким та далеким зарубіжжям перебувають у гостро критичному стані. Всього Україна вже винна близько 9 млрд доларів США. За попередніми підрахунками нагальна потреба України в кредитних ресурсах - близько 5 млрд доларів, їх могли б надати МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкцій та розвитку, інші міжнародні організації. Але надання такої допомоги цими організаціями вимагає рішучого проведення економічних реформ в Україні. Реалізація реформ може досить швидко привести до отримання кредитів на пільгових умовах і під низький відсоток на початку програми 350 млн дол. (МВФ), потім щорічно (відповідно): 1 млрд дол., 1 млрд дол., понад 1 млрд дол.

Крім згаданих, до міжнародних фінансово-кредитних інститутів, що акумулюють значні кредитні ресурси, належать Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Банк Міжнародних розрахунків (БМР), а також деякі банки регіональної спеціалізації (Африканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку та ін.).

Отже, ресурсний потенціал сучасного світу є певною сукупністю елементів, співвідношення між якими і значення яких для розвитку світової економіки непостійні. Під впливом об'єктивних факторів роль деяких видів ресурсів зростає, інших, навпаки, знижується, з'являються і будуть з'являтися в майбутньому нові, досі невідомі ресурси, які, можливо, відіграватимуть вирішальну роль у подальшому прогресивному розвиткові нашої цивілізації.

Тема 4

Глобалізацію, на наш погляд, можна поділити на фінансово-економічну, технологічну, політичну, культурну, ідеологічну, етнополітичну тощо. Фінансово-економічна глобалізація призводить до розвитку в усьому світі ринкової економіки, посилення міжнародного поділу праці, зростання транснаціональних корпорацій, створення широко розгалуженої системи міжнародних банків і фондів, перетворення долара на міжнародну валюту та ін.5 Все це, на думку автора, призводить до того, що політика "опори на власні сили", економічного ізоляціонізму й автаркії не просто не вигідна, а шкідлива і майже неможлива річ. Недарма відомий західний економіст Ричард О'Брайен твердить про "кінець географії". В своїй нещодавно виданій книжці "Кінець географії" він, зокрема, досить переконливо доводить, що фінансово-економічна глобалізація ставить під сумнів функціонування і навіть існування замкнених національних держав з точки зору їх економічної й монетарної політики. А останнє, на його думку, і провіщає "початок кінця географії".6 Тут залишається лише додати, що фінансово-економічна глобалізація створює матеріальну базу для всіх інших форм глобалізації.

Під культурного глобалізацією мається на увазі процес виникнення і поширення т.ів. "світової культури". Варто звернути увагу на те, що в поняття "світова культура" часом вкладається різний зміст. Одна група західних фахівців вбачає в ній таку культуру, яка вбирає в себе й

інтегрує найкращі надбання всіх культур світу, котрі колись існували й існують сьогодні. Інша група вчених під "світовою культурою" має на увазі т.зв. "масову культуру", "культуру масового вжитку", ''споживацьку культуру" тощо. Більше того, на їх думку, "світова культура" - це виключно західна культура, а її поширення - це глобалізація західної культури або "вестернізація" /від англ. слова "western" - західний /. На підтвердження цієї' точки зору наводяться такі незаперечні факти, як те, що сьогодні молодь всього світу дивиться американські фільми, вивчає англійську мову, захоплюється рок-музикою і т. ін.

Тут варто зазначити, що деякі західні вчені, зокрема, американський політолог Девід Гелд, вважають "вестернізацією" не лише культурну, а й всі інші форми глобалізації, тобто глобалізацію взагалі.7 Ця точка зору заслуговує на увагу, адже сьогодні світ заполонили ідеї, культура, політичні цінності і т. ін. переважно європейського походження. Хоча слід зауважити, що до них додалось чимало й такого, що є північноамериканського та/чи японського походження.

Згідно із західними концепціями, політична глобалізація забезпечила і забезпечує поширення по всьому світу таких політичних цінностей як розподіл влади, парламентаризм, політичний плюралізм, багатопартійність, пошанування міжнародного права, пріоритет прав людини, захист національних меншин та багатьох інших.

Відбувається, а точніше, мабуть, завершується ідеологічна глобалізація, тобто поширення по всій планеті якихось певних ідей. На думку багатьох західних науковців, до якої приєднується і автор, після банкрутства комунізму і припинення "холодної війни" чи не єдиною пануючою в світі ідеологією стає лібералізм, його теорії, концепції та ідеї. Доречним буде нагадати, що саме це - остаточна перемога ліберальної ідеї над комуністичною, фашистською, консервативною та всіма іншими, а також її поширення по всьому світу - мав на увазі всесвітньо відомий американський вчений Френсіс Фукуяма, коли провіщав/до речі, запозиченими у Гсгеля словами / про "кінець історії ".8

Слід особливо підкреслити, що, по-перше, процес глобшіізації впливає не лише на окремі країни, етнонаціональні спільноти чи їх культури. Він справляє вирішальний вплив на цілі континенти і цивілізації. Підтвердження тому - послаблення й занепад таких колись впливових і могутніх цивілізацій, як індійська, китайська, мусульманська та інші, однією з причин чого, поза всякий сумнів, була "вестернізація". По-друге, процес глобалізації збільшує взаємозв'язок і взаємозалежність всіх країн та етнонаціональних спільнот, "спресовує" світ у єдине ціле, перетворює всю планету на "світове село" / "global village" І9 По-третє, глобалізація, як і будь-який інший історичний процес, розвивається асиметрично /тобто з різною швидкістю і глибиною у різних регіонах і країнах /, має досить складний і суперечливий характер й може призводити, особливо в етнополітичній сфері, до непередбачених, а часом і діаметрально протилежних наслідків.

За нашим переконанням, сьогодні існують всі підстави говорити про етнополітичну глобалізацію, як одну із відносно нових і виключно важливих форм глобалізації. Вперше висуваючи концепцію етнополі-тичної глобалізації, автор пропонує наступне її визначення: етнополі-тична глобалізація - це історичний об'єктивний процес розповсюдження по всій земній кулі етнічних, національних та етнополі-тичних ідей і концепцій, піднесення етнічного ренесансу, посилення політизації етнічності, вибуху націоналізму та етніцизму, поглиблення етнополітичної дезінтеграції та інтеграції тощо.

Типологія країн

Поряд із формуванням світової економічної системи, кожна країна світу має свої особливості, відрізняючись від інших за культурними, економічними, політичними та іншими ознаками, але водночас наявність спільних рис між певними країнами дає можливість згрупувати їх, віднести до певних типів країн.

Тип країни – об’єктивно сформований та відносно стійкий комплекс властивих їй умов і особливостей розвитку, що характеризує її роль і місце у світовому співтоваристві на певному історичному етапі.

Тип країни формує сукупність умов і особливостей розвитку, які у будь-яких істотних (вирішальних) типологічних ознаках, з одного боку, споріднюють її з подібними до неї країнами, а з другого –
вирізняють з-поміж інших. Типи країн, їх еволюція є наслідком того, що країни розвиваються за різних умов, різними темпами та у різних напрямах.

Класифікація країн за типологічним підходом враховує дві складові: рівень економічного розвитку та структуру економіки країни. Майже протягом усього ХХ ст. до 90-х років існував традиційний підхід до класифікації країн із поділом на три світи: капіталістичні країни – перший світ, соціалістичні країни – другий світ та країни, що розвиваються – третій світ. Із розпадом соціалістичної системи така класифікація втратила свою актуальність.

Таблиця 1. Класифікації країн світу

Класифікація країн	Класифікаційні групи
1. За площею	– країни гіганти (площею понад 3 млн км²); – великі країни (від 1 до 3 млн км²); – значні країни (від 500 тис. до 1 млн км²); – середні країни (100–500 тис. км²); – малі країни (10–100 тис. км²); – невеликі країни (1–10 тис. км²); – мікродержави (менше 1 тис. км²)
2. За чисельністю населення	– найбільші країни (чисельність населення понад 100 млн осіб); – значні (40–100 млн осіб); – середні (20–40 млн осіб); – невеликі (1,5–20 млн осіб); – дрібні (менше 1,5 млн осіб)
3. За формою правління	– республіки (парламентська, президентська, президентсько-парламентська); – монархії (абсолютна, конституційна, теократична); – країни співдружності; – джамахирія
4. За формою державного устрою	– унітарні; – федеративні; – конфедеративні
5. За ідеологічною орієнтацією	– плюралістичні; – клерикальні
6. За формою державного режиму	– демократичні; – антидемократичні (тоталітарні, авторитарні, расистські)
7. За політичним устроєм	– однопартійні; – багатопартійні
8. За рівнем розвитку науково-технічного потенціалу	– з високорозвинутими наукою і технікою; – з розвинутими наукою і технікою; – з нерозвинутими наукою і технікою; – відсталі в науково-технічному й економічному відношенні країни
9. За рівнем соціально-економічного розвитку	– економічно високорозвинуті країни; – середньорозвинуті країни; – країни, що розвиваються

Організацією Об’єднаних Націй запропоновано трохи іншу класифікацію: індустріально розвинуті країни; країни з перехідною економікою; країни, що розвиваються. Щодо до попередньої класифікації, то фактично відбулася лише зміна назв «соціалістичні країни» на «країни з перехідною економікою».

До індустріально розвинутих країн входять США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія, Ізраїль та всі країни Західної Європи (крім Мальти, яка належить до країн, що розвиваються). Іноді до цієї групи включають Південно-Африканську Республіку (ПАР). З цієї групи доцільно виокремити країни G7.

До країн з перехідною економікою належать колишні соціалістичні країни Європи та Азії. Виокремлення цієї групи країн втрачає свою актуальність, оскільки процес переходу до ринкового суспільства у більшості країн завершився, а за темпами розвитку економіки та рівнем добробуту лідери цієї групи наблизились до аутсайдерів із групи індустріально розвинутих країн.

Країни, що розвиваються, становлять досить неоднорідну групу, відрізняючись одна від одної за економічним потенціалом, динамікою розвитку, структурою економіки та багатьма іншими показниками. Використавши збільшений підхід можна виділити з групи країн, що розвиваються, підгрупу нових індустріальних країн (НІК) та підгрупу найбідніших країн світу.

До НІК належать країни Східної та Південно-Східної Азії: Сінгапур, Гонконг, Тайвань, Південна Корея, Таїланд, Малайзія, Філіппіни, Індонезія; країни Латинської Америки: Бразилія, Мексика, Аргентина та Чилі. Іноді до них додають Індію та Туреччину. Китай у різних класифікаціях може бути як країною, що розвивається, так і країною з перехідною економікою.

В окрему групу можна виділити країни Перської затоки, які за рахунок експлуатації значних запасів нафти та газу досягли високих показників розвитку економіки.

До найменш розвинутих країн за класифікацією ООН належать 45 країн, більшість яких – це країни Африки (Ефіопія, Уганда, Танзанія, Ангола, Сомалі, Судан, Чад та ін.), Азії (Афганістан, Бангладеш, Непал, М’янма, Ємен, Лаос) та Латинської Америки (Гаїті).

Класифікація ООН, у якій виділено три типи держав, досить умовна. Вона більше ґрунтується на історичних традиціях, ніж на сучасних реаліях.

Регіональний підхід передбачає групування країн за географічною ознакою. Найбільш загальний поділ (щось середнє між поділом на частини світу чи материки) можна подати так: Європа, Азія, Північна Америка, Південна Америка, Африка, Австралія та Океанія. Якщо з наведеного поділу виокремити великі регіони, які мають багато спільних ознак у культурному та історичному розвитку, природних умовах, економічному становищі, то можемо прийти до наведеної нижче класифікації.

1. Європа

1.1. Західна Європа: Німеччина, Франція, Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Ірландія, Австрія, Швейцарія

1.2. Північна Європа: Ісландія, Норвегія, Швеція, Данія, Фінляндія

1.3. Південня Європа: Італія, Іспанія, Греція, Португалія та декілька держав-карликів

1.4. Центральна Європа: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Хорватія, Словенія, Боснія, Македонія, Албанія

1.5. Східна Європа: Україна, Росія, Білорусь, Молдова, Естонія, Латвія, Литва

2. Азія

2.1. Південно-Західна Азія: Туреччина, Кіпр, Іран, Ірак, Сирія, Ліван, Ізраїль, Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Ємен, Оман, Бахрейн, Афганістан, Грузія, Вірменія, Азербайджан

2.2. Центральна Азія: Казахстан, Узбекистан, Киргизія, Туркменія, Таджикистан

2.3. Південна Азія: Індія, Пакистан, Непал, Бутан, Бангладеш, Шрі-Ланка, а також декілька дрібних острівних держав

2.4. Східна Азія: Китай, Японія, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Республіка Корея, Монголія

2.5. Південно-Східна Азія: В’єтнам, Лаос, Камбоджа, Таїланд, М’янма, Малайзія, Сінгапур, Індонезія, Філіппіни, Бруней

3. Північна Америка: США, Канада, Мексика, Гватемала, Беліз, Гондурас, Сальвадор, Нікарагуа, Коста-Ріка, Панама та острівні держави Карибського моря, серед яких найбільші Куба, Гаїті, Ямайка, Домініканська Республіка. Іноді всі перераховані країни (крім США та Канади), а також Південної Америки відносять до Латинської Америки

4. Південна Америка: Аргентина, Бразилія, Уругвай, Парагвай, Чилі, Перу, Болівія, Еквадор, Колумбія, Венесуела, Гаяна, Сурінам, Французька Гвінея

5. Африка

5.1. Північна Африка: Єгипет, Судан, Лівія, Туніс, Алжир, Марокко, Західна Сахара, Мавританія

5.2. Західна Африка: найбільші країни цього регіону – Малі, Нігер, Чад, Центрально-Африканська Республіка (ЦАР), Сенегал, Буркіна-Фасо, Гвінея, Гана, Кот-д’Івуар, Сьєрра-Леоне, Того, Нігерія, Камерун, Габон, Конго, Демократична Республіка Конго (ДРК, колишній Заїр), Ангола

5.3. Східна Африка: Ефіопія, Еритрея, Сомалі, Кенія, Уганда, Танзанія, Руанда, Бурунді

5.4. Південна Африка: Замбія, Зімбабве, Мозамбік, Мадагаскар, Малаві, ПАР, Ботсвана, Намібія, Лесото

6. Австралія та Океанія: Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея й велика кількість дрібних острівних держав.

Світовий банк при класифікації країн для аналітичних цілей (184 члени Світового банку і країни, що розвиваються, мають населення більш як 30 тис. осіб, тобто загалом це 208 країн) використовує такі критерії:

1) регіональна належність:

– країни Східної Азії і Тихоокеанського регіону;

– Європи і Центральної Азії;

– Латинської Америки і Карибського басейну;

– Близького Сходу та Північної Африки;

– Південної Азії;

– Африки від південь до Сахари;

2) рівень доходу:

– країни з низьким рівнем доходів (не більш як $1025);

– нижчим, аніж середній ($1026 to $4035);

– вищим, аніж середній ($4036 to $12475);

– з високим ($12476 і більше);

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 7 8 91011 12 Следующая ⇒