Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Розділ 4. Економічна політика країн світу

Суть економічної політики держави. Стратегії економічного розвитку. Концепції і моделі економічного розвитку. Стратегічні пріоритети. Поняття про транзитивну економіку. Ідея «ринкового соціалізму». «Шоковий» та «еволюційний» шляхи реформування еко-номіки. Політика «етатизму». «Вашингтонський консенсус». Між-народна регіональна інтеграція. Наднаціональні структури регулю-вання інтеграційних процесів.

4.1. Суть і напрями економічної політики держави

Уряд кожної країни здійснює політику, спрямовану на регу-лювання економічного розвитку. Основна мета економічної полі-тики – сприяння позитивним зрушенням у національній економі-ці, підвищенню добробуту населення, зміцненню позицій країни в міжнародних економічних відносинах. На різних етапах розвитку економіки країни перед урядом постають різні цілі, тому економічні політика не буває раз і назавжди визначеною. Проте її основні па-раметри можуть бути досить усталеними навколо певних принци-пів, які формують економічні моделі розвитку. Визначення власної моделі економічного розвитку – важлива й необхідна справа уряду й політичних сил країни. При її вирішенні необхідно враховувати сучасний стан економіки країни, її ресурсний потенціал (трудові й природні ресурси, науково-технічну базу), особливості соціально-політичних відносин, ступінь участі країни в міжнародному поділі праці, її геополітичне положення – тобто можливості країни. Вихо-дячи з цього, слід визначити мету, якої має досягти держава в сво-єму соціально-економічному розвитку. Коли мета сформульована більшістю населення (це визначається, зокрема, підтримкою певних політичних сил на виборах), а нерідко й зафіксована в конституції, уряд країни розробляє й здійснює заходи щодо її досягнення.

Економічна політика держави складається з макроекономічної і мікроекономічної політик. Макроекономічна політика спрямова-на на досягнення внутрішнього й зовнішнього балансу економіки. Об’єктами її регулювання є валютні курси, бюджет, платіжний ба-ланс, національний доход, ціни тощо. Головними елементами мікроекономічного регулювання є товари, послуги, капітал, робоча сила, технології, окремі підприємства.

Економічна політика може мати короткостроковий (1–2 роки) і довгостроковий термін реалізації. Короткострокова політика зви-чайно називається поточною, довгострокова – стратегією еконо-мічного розвитку. Стратегія економічного розвитку (економічна стратегія) країни являє собою економічну політику уряду, розрахо-вану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку. Економічна стратегія – це довго-строкові, найпринциповіші, найважливіші установки, плани, наміри уряду стосовно виробництва, надходжень і витрат бюджету, подат-ків, капіталовкладень, цін, соціального захисту.

Розроблення економічної стратегії починається з визначення головної цілі розвитку. Це найбільш складний і відповідальний еле-мент стратегії. Ціль (мета) повинна відповідати таким вимогам:

1. Вона має бути об’єктивно реальною, тобто такою, що може бути досягнутою взагалі. Інакше мета являтиме собою ілюзію, утопію. Прикладом можуть бути уявлення соціалістів-утопістів про ідеаль-не суспільство. Значна кількість сучасних філософів, економістів, політологів вважає утопією побудову комуністичного суспільства.

2. Здійснення визначеної мети реально можливе саме в цій країні, тобто мета повинна відповідати об’єктивним можливостям да-ної країни. Наприклад, якщо невелика країна, що розвивається, з низьким рівнем виробництва й вкрай обмеженими ресурсами ставить собі за мету перетворення на найпотужнішу державу в світі, то реальність досягнення цієї мети маловірогідна.

3. Визначені строки досягнення мети повинні бути реальними. Якщо цілі стратегії не досягнуто в задекларований строк, то це підриває привабливість стратегічної ідеї в людських масах. Так, у 1961 р. в Програмі КПРС було проголошено, що комунізм буде в цілому побудовано в СРСР вже у 80-х роках минулого століття. Нере-альність цього плану була очевидною для фахівців, але маси в це вірили; через двадцять років велике розчарування охопило зна-чну частину населення країни. До того ж неправильно визначені строки досягнення мети, їх штучне прискорення ведуть до нераці-онального використання ресурсів, зниження ефективності еконо-міки в цілому. У Китаї, в пору «великого стрибка» було переведено нанівець значну частину матеріальних і людських ресурсів заради перемоги комуністичного устрою в найшвидші строки.

4. Цілі і строки стратегії повинні реально співвідноситись із наяв-ними в країні матеріальними, людськими і фінансовими ресур-сами, а також з можливим залученням кредитів, інвестицій та фінансової допомоги з інших країн та міжнародних організацій.

5. Ціль не визначається «раз і назавжди», вона не повинна стати догмою. Із суттєвою зміною внутрішніх і зовнішніх обставин змінюється і головна ціль, а відповідно і вся стратегія економіч-ного розвитку країни.

6. Зміст мети повинен бути чітко, лаконічно сформованим і охо-плювати найважливіші сфери соціально-економічного життя країни. Мета визначає, що являтиме собою економіка країни по завершенні строку стратегії. Визначаються найважливіші пара-метри: характер економічних відносин, структура економіки, макроекономічні показники, рівень життя населення. У страте-гічній програмі можуть визначатися й проміжні цілі, наприклад, вступ країни до важливих міжнародних спільнот і організацій (наприклад, щодо України – то це ЄС). Пріоритетною ціллю економічної стратегії демократичної держави є людина, підне-сення її добробуту, створення гідних умов для всебічного розви-тку особистості. Стратегічна мета визначається як подолання несприятливого

(або недостатньо сприятливого) сьогоднішнього стану економіки країни й досягнення більш високих параметрів її розвитку. Найчас-тіше стратегії розробляються тоді, коли економіка країни перебуває в складному, а то й кризовому становищі.

Після визначення головної мети наступним етапом розроблен-ня стратегії є визначення методів її досягнення. Сукупність заходів, які застосовує уряд для досягнення стратегічної мети, є стратегіч-ною політикою.

Стратегічна політика починається з визначення необхідних фі-нансових, виробничих і людських ресурсів, які необхідні для реа-лізації поставлених цілей. Далі розробляється механізм реалізації стратегічної мети, тобто виявляються заходи уряду щодо регулю-вання економіки в основних її сферах, створюються необхідні інсти-тути, фонди, залучаються (в разі необхідності) іноземні й міжнарод-ні кошти для вирішення тих чи інших стратегічних завдань.

У процесі реалізації стратегії уряд вирішує низку задач. Серед основних завдань на макрорівні є забезпечення повної зайнятості, стабільності цін, економічного зростання, рівноваги платіжного балансу; на мікрорівні – ефективне використання ресурсів. Оскільки одночасне вирішення цих та інших завдань рідко буває можливим, то виокремлюються пріоритетні цілі на кожному етапі здійснення стратегії.

Пріоритетні цілі звичайно групують за трьома напрямами: еко-номічні, соціальні й екологічні.

Реалізація стратегічних цілей досягається звичайно за допомо-гою таких заходів, як контроль за рівнем цін та доходів; підтримка пріоритетних галузей і компаній; антимонопольна політика; регіо-нальна політика; регулювання валютного курсу; податкова політика та ін

Реалізація стратегії економічного розвитку передбачає фор-мування відповідної законодавчої бази, що забезпечувала б упро-вадження необхідних заходів щодо реформування економіки й здійснення стратегічної політики. Необхідною умовою ефективної дії механізму реалізації стратегії є зміцнення кредитно-фінансової системи держави, оскільки рішучі економічні перетворення потре-бують значних бюджетних витрат та капіталовкладень з боку фірм, приватних банків тощо.

Здійснення кожної стратегії призначається на довгі строки, але не назавжди. По досягненню стратегічної мети дія даної стратегії закінчується й розробляється нова стратегія відповідно з новими умовами, що складаються в державі, і цілями, яких прагне досяг-ти суспільство. За строком дії економічні стратегії поділяються на середньострокові (до 10 років) і довгострокові (понад 10 років). Найчастіше середньострокові стратегії розробляються на 5 років; типовим прикладом таких стратегій є п`ятирічні плани розвитку народного господарства СРСР, п`ятирічні плани існують у Китаї та в деяких інших державах. Довгострокові стратегії звичайно розро-бляються на 10, 15, 20 років. На більш тривалий строк стратегії, як правило, не розраховуються, бо дуже важко, практично неможливо, передбачити ситуацію в країні і навколо неї на декілька десятиліть уперед в умовах світу, який швидко змінюється.

Середньострокові стратегії звичайно спрямовані на швидке й ефективне подолання кризових явищ, суттєве прискорення темпів розвитку економіки, технічну й структурну її перебудову. Вони ха-рактеризуються більш детальною розробкою параметрів розвитку і заходів по їх досягненню. Післявоєнні стратегії європейських країн і Японії були саме середньостроковими.

Часто довгострокові й середньострокові стратегії поєднуються. В такому разі середньострокова стратегія розглядається як проміж-ний етап здійснення довгострокової стратегії.

Важливим напрямом, складовою частиною національних стра-тегій є зовнішньоекономічна політика, яка безпосередньо залучає країну до глобального простору міжнародних економічних відно-син. Але й внутрішня економічна політика держави формує, хоч і опосередковано, міжнародний аспект національної стратегії (на-приклад, впливаючи на темпи економічного зростання, галузеву структуру народного господарства, рівень цін на товари та послуги, ємність внутрішнього ринку тощо).

Крім національних стратегій, реалізуються також стратегії на ма-крорегіональному й глобальному рівнях. Стратегії економічного роз-витку з високим ступенем обґрунтування й деталізацією за напряма-ми розробляються Європейським Союзом; дещо менш деталізовані стратегії діють у інших регіональних інтеграційних формуваннях.

Стратегії є, таким чином, важливою формою економічної політи-ки уряду. Надалі, при характеристиці економічних політик держав, мова йтиме переважно саме про стратегії економічного розвитку. Але й поточна політика має важливе значення, особливо в критич-них ситуаціях, як, наприклад, світова фінансова криза 2008–2009 років. Тоді увага зосереджується на короткострокових, але ефектив-них заходах по подоланню негативних явищ.

Економічна політика структурно дуже розгалужена, обіймає значну кількість сфер. Узагальнено можна визначити такі пріори-тетні сфери: торгівля, виробництво (промисловість, сільське госпо-дарство, транспорт і зв’язок тощо), валютно-кредитна система, со-ціальна сфера, зовнішньоекономічні зв’язки.

Розглянемо докладніше економічні політики груп держав і між-народних інтеграційних угруповань.

4.2. Економічна політика розвинутих країн 4.2.1. Моделі економічного розвитку

Економічна політика, насамперед, стратегії економічного розви-тку країни, значною мірою ґрунтується на моделі економічного роз-витку, притаманній певній країні. Незважаючи на тісну спільність соціально-економічного устрою розвинутих країн, що стала наслід-ком спільних історико-економічних умов розвитку, в економіці цих

країн можна виокремити декілька моделей, які є типовими. Спіль-ним у моделях розвинутих держав є те, що механізмом їхньої дії є розвинута економіка ринкового типу; відрізняються вони деякими рисами економічних відносин, що ґрунтуються на національних традиціях або виходять з конкретної соціально-політичної ситуації всередині країни.

Кожна модель розвитку не є чимось усталеним на тривалий час. Залежно від домінуючих тенденцій світового чи національного економічного розвитку моделі зближуються за своїм змістом; з цих же причин якась країна може змінити звичну модель розвитку на іншу. Відносно групи розвинутих країн визначаються такі моделі: ліберальна, корпоративістська та соціально-ринкова1. В окремі пері-оди розвитку застосовувалася політика регулювання економіки, що одержала назву дирижизму.

Ліберальна модель розвитку притаманна США, Канаді, мен-шою мірою – Великій Британії та Ірландії. Вона характеризується мінімальним втручанням урядових структур у механізм взаємодії підприємців і робітників. Роль профспілок дуже послаблена по-рівняно з іншими країнами. Підприємці укладають контракти з на-йманцями, виходячи з конкретної ситуації на ринку праці й часто не узгоджують свої дії з профспілками. Підприємець може звільнити робітника без згоди профспілкової організації. Це надає гнучкість поведінки в ситуаціях, коли економічна кон'юнктура потребує опе-ративного скорочення персоналу. Стосунки між підприємцем та робітником будуються насамперед, на професійних якостях робіт-ника: кваліфікації, освіті, сумлінній праці. Це, втім, не означає, що профспілки в цих країнах взагалі не відіграють ніякої ролі. У США, наприклад, діє профспілкове об'єднання “Американська федерація праці – Конгрес виробничих профспілок (АФП – КВП)”, яка нара-ховує понад 13 млн членів (16% загальної чисельності робітників). Проте воно вирішує соціальні проблеми й захищає трудівників, так би мовити, на вищих рівнях соціально-економічної структури краї-ни: впливає на прийняття Конгресом законодавства з питань праці, на регулювання імміграційного руху і т. ін. Профспілки США свої дії тісно ув'язують з урядовими інститутами та об'єднаннями під-приємців. Уряд регулює соціально-економічні процеси переважно на макрорівні, законодавчо впливає на рівень цін у країні, банків-ську облікову ставку, зайнятість тощо.

У цілому ліберальна модель виявила свою ефективність. Висо-кий рівень доходів і заробітної плати (вищий, ніж у більшості інших країн) мирить американських робітників із деякими обмеженнями своїх прав у трудових стосунках з підприємцями. Законодавство США надає власникам фірм свободу дій у досить широких межах, і це стимулює їх підприємницьку ініціативу. Приватний сектор у США й Канаді є основою економіки, державні підприємства мають незначну частку.

Корпоративістська модель передбачає активну роль держави в регулюванні соціально-економічних відносин й високий рівень со-ціального партнерства між робітниками й роботодавцями. Ця мо-дель має два різновиди: демократичний корпоративізм та ієрархіч-ний корпоративізм.

Модель демократичного корпоративізму найбільш пошире-на в скандинавських країнах, особливо в Швеції. Ідея соціального партнерства є основою цієї моделі. Сильні профспілки здійснюють великий вплив на трудове законодавство й трудові стосунки. Завдя-ки ним встановлено високий рівень мінімальної заробітної плати, якого підприємці мусять неухильно дотримуватися. Наймання й звільнення працівника здійснюється тільки за узгодженням з проф-спілкою. Держава витрачає великі кошти на пенсійне забезпечення, на освіту й професійну підготовку робітників, на охорону здоров'я. Соціальні витрати в країнах цієї групи досить великі; у Швеції, на-приклад, вони становлять до 29% доходів трудового населення. В скандинавських країнах рівень бідності – найнижчий у групі розви-нутих країн.

Позитивною стороною демократичного корпоративізму, або шведської моделі, є високий рівень захищеності працівників і ма-лозабезпечених та економічно неактивних верств населення (пен-сіонерів, дітей, інвалідів, студентів). У той же час значні кошти на соціальні потреби лягають досить відчутним тягарем на підприєм-ців, бо підвищуються податкові ставки, відрахування до пенсійного фонду. Підприємці обмежені у своїх діях в разі економічного спаду, погіршення кон'юнктури; вони не можуть лише за своїм бажанням скоротити штат робітників, навіть якщо ситуація цього вимагає: по-трібна згода профспілки, яка неохоче дає на це згоду. Проте в ціло-му угода між підприємцями й працівниками досягається на основі консенсусу шляхом взаємних поступок; соціальні конфлікти вини-кають рідко.

Демократичний корпоративізм забезпечує міцну соціальну ста-більність у країні, але дещо гальмує темпи економічного зростання; так, частка Швеції у світовій економіці поступово знижується. Все ж таки завдяки високому рівневі соціальної забезпеченості модель демократичного корпоративізму є взірцем для багатьох інших країн, особливо країн з транзитивною економікою.

Ієрархічний корпоративізм притаманний Японії, тому він одер-жав ще назву японської моделі. Її характерною особливістю є ак-тивне втручання уряду в економічне регулювання при незначній частці державної власності в економіці. Держава розробляє і втілює в життя програми економічного розвитку, регулює інвестиційну ді-яльність у країні, фінансові ринки, здійснює активну соціальну по-літику, стимулює ділову активність, зокрема методами податкової політики.

Іншою характерною рисою японської моделі є система довічно-го найму працівників. Якщо робітник чи службовець сумлінно пра-цює, фірма триматиме його на роботі аж до виходу на пенсію; навіть у скрутних для фірми ситуаціях підприємець намагається зберегти контингент кадрових робітників, переводячи їх, наприклад, на непо-вний робочий тиждень. Трудові відносини мають патерналістський характер: робітник відданий своїй фірмі й особливо її власнику (ке-рівнику); керівник, у свою чергу, турбується про свого робітника, входячи навіть у справи його особистого життя. Фірма функціонує за принципом жорсткої субординації. Підлеглий підпорядкований тільки своєму безпосередньому начальнику, він не може «через голову» начальника звернутися до того, хто стоїть щаблем вище в ієрархічній структурі керівництва фірми. Саме тому ця модель на-зивається ієрархічним корпоративізмом.

Третьою характерною рисою цієї моделі є постійне піклування про безперервне підвищення кваліфікації робітника. Існують відпо-відні для цього інституції, «гуртки самоосвіти». На це витрачають-ся значні кошти від держав і фірм, але така форма організації праці сприяє підвищенню її продуктивності.

Соціально-ринкова модель розвитку найбільш характерна для Німеччини. Важливою її рисою є підтримка малозабезпечених верств населення й взагалі тих, хто має потребу в соціальній під-тримці. Це дрібні фермери й фірми, молодь, люди похилого віку, безробітні, іммігранти. Держава в цій справі відіграє найактивнішу роль, відволікаючи бюджетні й позабюджетні кошти на соціальні

витрати. В цілому така політика знаходить підтримку підприємців і взагалі заможного населення. Проте останнім часом володарі ве-ликих фірм висловлюють невдоволення високим рівнем податків, що є неминучою платою за великі соціальні виплати. Підприємцям стає невігидним розширювати виробництво в економічному про-сторі Німеччини. Вони також намагаються скорочувати контингент робочої сили, зекономлюючи на відрахуваннях у соціальні фонди. Це сприяє тому, що в Німеччині рівень безробіття дещо вищий, ніж у більшості інших держав Європейського Союзу: так, у 2007 р. він становив 9,1%, тоді як у Великій Британії – 5,4, Нідерландах – 4,5, Бельгії – 7,6, Австрії – 4,3%. Уряд Німеччини, стурбований такою ситуацією, розглядає можливості коригування традиційної моделі у бік зниження рівня соціальних витрат.

Модель «дирижизму» була притаманна Франції й Італії в пе-ріод між двома світовими війнами й у перші повоєнні роки. Суть дирижизму полягає в досить активному втручання держави в еко-номічні процеси. Це виражається насамперед у створенні потужно-го державного сектора в національній економіці. Так, у Франції в державній власності після Другої світової війни опинилася значна частина промисловості інфраструктури, енергетика, підприємства авіаційної й автомобільної промисловості. Навіть у 80-х роках ми-нулого століття під контроль держави перейшли великі банки й промислові групи. В Італії в 30-х роках виникла велика напівдер-жавна організація – Інститут реконструкції індустрії (ІРІ). Після війни виникла ще низка великих державних об’єднань, серед яких, наприклад, Національне нафтогазове об’єднання (ЕНІ).

Дирижизм, крім існування державного сектора, включає такий вид економічного регулювання, як індикативне планування. Дер-жавними органами складаються прогнози щодо майбутнього розви-тку національної економіки в цілому й окремих галузей і надаються пропозиції щодо використання виробничих потужностей і перероз-поділу інвестицій.

Інші розвинуті країни тяжіють до якоїсь з означених моделей, хоч основні риси кожної моделі проступають тут не так виразно. З останньої чверті XX ст. все більш популярною стає ліберальна модель економічного розвитку. Водночас серед низки науковців існує думка, що ліберальна модель уже відживає свій час. Уповільнення темпів економічного розвитку провідних країн і піднесення розвитку нових індустріальних країн начебто підтверджує такий висновок. Світова економічна криза 2008–2009 рр. виявилася ще одним аргументом, що ставить під сумнів ефективність ліберальної моделі. Натомість набу-ває поширення концепція сталого розвитку економіки країни.

Існує декілька визначень поняття сталого розвитку. Найбільш повним і точним вважається таке: сталий розвиток – це теорія, що передбачає регулювання умов життя на основі чотирьох принципів:

• задоволення основних потреб усіх людей, що живуть нині;

• рівні стандарти цього задоволення для усього населення планети;

• обережне, зберігаюче використання природних ресурсів;

• збереження можливостей для майбутніх поколінь реалізовувати основні потреби1. За визначенням Г. Дейлі, «сталий розвиток – це розвиток без

зростання масштабу економіки понад якийсь розмір, що перебуває в межах підтримуючої спроможності довкілля»2. Стабільна еконо-міка означає якісний розвиток, а не кількісне зростання. Отже, як роблять висновок вчені, сталий розвиток – це розвиток без зростан-ня, тобто без виходу ресурсопотоку за межі можливостей довкілля. Його метою є достатнє, а не максимальне багатство на душу населен-ня. Розвиток повинен ґрунтуватися не на кількісному нарощуванні переробленої сировини, випуску маси товарів, а на удосконаленні технологій і гармонізації соціальних потреб. Перехід на принципи сталого розвитку має відбуватися в рамках раціонального поєднан-ня ринкової системи і державного регулювання економічних відно-син, удосконаленої координації дій усіх інститутів держави3.

4.2.2. Економічна політика Сполучених Штатів Америки

Лідируюче положення США у світовій економіці зумовлює її геополітичне положення в цілому. Після зникнення СРСР Спо-лучені Штати перетворилися на єдину наддержаву, що не має сер-йозних конкурентів на планеті ні в економічному, ні військовому, ні політичному відношенні. Така ситуація зумовлює головну мету американської стратегії: вся планета об'являється сферою інтересів США, в тому числі економічних

Відповідно цій меті формується міжнародна політика США. Сполучені Штати є ліде-ром процесу глобалізації, спрямовуючи його в певне русло й активі-зуючи цей процес.

Сучасна економічна стратегія США ґрунтується на ліберальній моделі; відповідно до неї уряд здійснює економічну політику, теоре-тичною базою якої є монетаризм і яка найбільш послідовно втілю-ється в практику, починаючи з другої половини 70-х років минулого століття.

Економічні стратегії США формувалися на засадах кейнсіан-ства аж до початку 70-х років минулого століття. Криза 1973–1975 років виявила необхідність переходу до інших методів регулюван-ня економіки. Сполучені Штати до цього часу вже втратили май-же неподільні позиції у світовій економіці, їхня частка у світовому виробництві знизилася під тиском європейських країн та Японії, почав втрачати силу долар, зростала інфляція. У таких умовах пре-зидент Р. Рейган, який прийшов до влади в 1981 р., запропонував нову програму, яка ґрунтувалася на монетаристській теорії амери-канського економіста М. Фрідмена. Уряд Р. Рейгана запропонував й реалізував програму, яка звалася «Нові засади для Америки». В її основі містилася всіляка підтримка приватного підприємництва при одночасному послабленні державного втручання в мікроеконо-мічні процеси. Ця економічна політика одержала неофіційну назву «рейганоміки».

На відміну від кейнсіанської теорії, яка проголошувала пріори-тет стимулювання попиту, нова політика ґрунтувалася на стимулю-ванні пропозиції. Головним інструментом регулювання економіки було визначено податкову політику. Податки на корпорації було значно знижено, було запропоновано відмовитися від прогресивно-го оподаткування. В 1981 р. було прийнято Закон про оподаткуван-ня, який передбачав поступове зниження подоходного податку на 23%, скорочення максимальної податкової ставки на доходи з капі-талу з 70 до 50%. У 1986 р. було прийнято новий закон, за яким мак-симальна ставка особистих подоходних податків скорочувалася з 50 до 28%, а податку на прибутки корпорацій – із 46 до 34%. Найменш забезпечені громадяни були звільнені від сплати податків.

Застосування монетаристськіх заходів надало американській економіці нового імпульсу. Темпи зростання реального ВВП підви-щилися до 3–4% на рік, знизилася інфляція й безробіття. У 80-х ро- ках було створено 18 млн нових робочих місць – удвічі більше, ніж створили за цей час країни Західної Європи та Японії, разом узяті. Інвестиції в інформаційні технології зростали щороку в середньому на 13%.

«Рейганоміка» діяла ефективно майже до кінця 80-х років, коли виявився черговий спад в американський економіці. Темпи зрос-тання виробництва різко знизилися. Державний бюджет зводився із значним дефіцитом (не в останню чергу – через зниження надхо-джень податків), сформувалося велике від'ємне сальдо платіжного балансу за поточними операціями. Погіршилося становище найбід-ніших і незахищених верств населення через скорочення витрат на соціальні потреби. Інвестиційна активність у країні помітно впала.

Уряд Б. Клінтона повернув від монетаризму до політики, яку на-зивають «неокейнсіанством». Вона не передбачає такої жорсткої ре-гламентації економічної діяльності, як класичне кейнсіанство, про-те активізує роль уряду в економічній сфері. Головною метою уряду визначалося сприяння припливу інвестицій в економіку. Зросли об-сяги державних вкладень в основний капітал країни. Основна увага приділялася заохоченню інвестування в новітні галузі виробництва, які визначають науково-технічний прогрес. Збільшилися соціальні витрати держави, особливо на охорону здоров'я й освіту. Водночас підвищилися податки.

Успіх неокейнсіанської політики продемонструвала динамі-ка основних показників економіки в 90-х роках. Наприкінці деся-тиріччя вперше з'явилася тенденція зменшення державного боргу США – з 3,8 трлн дол. до 3,4 трлн дол. у 2000 р.1 Проте деякі експер-ти й політики висловлювали побоювання щодо перспектив подаль-шого безхмарного розвитку американської економіки. Її зліт у 90-ті роки, як вважав багато хто з них, ґрунтувався на нечуваному «бумі» інвестування в інформаційні технології. Коли цей «бум» мине через насичення ринку інформаційною технікою, то темпи американської економіки мають загальмуватися. Події 11 вересня 2001 р. (теракт) додали нервування й невпевненості щодо її розвитку.

Наступний президент США Дж. Буш-молодший повернувся до основних засад економічної політики свого батька, який був при-хильником монетаризму. Його програма, яка також має назву «Нові засади», передбачала насамперед зниження податків, скасування податку на спадщину, ставки якого досягали 50%. Було встановле-1 МЭ и МО. – 2001. – №8. – С. 73.

но податкові пільги на наукові розробки й дослідження. Бюджетна програма передбачала жорстку економію з метою подальшого ско-рочення державного боргу. На відміну від «рейганоміки», адміні-страція Дж. Буша обережніше ставилась до скорочення витрат на соціальні потреби. Набула підтримки пенсійна система й система медичного обслуговування людей похилого віку «Медікейр». Роз-роблена програма освіти для дітей з бідних сімей, 70% яких не вмі-ють читати навіть у четвертому класі.

Проте економічні програми уряду Дж. Буша не були виконані по-вністю. У зв'язку з активною участю США у війнах в Афганістані й Іраку різко зросли бюджетні витрати на армію. В 2004 фінансовому році (закінчився у вересні) дефіцит американського бюджету став ре-кордним – 413 млрд доларів (у той час як за уряду Б. Клінтона мав місце профіцит). В 2006 р., правда, цей дефіцит скоротився й становив 250 млрд дол. За деякими прогнозами, в 2014 р. дефіцит може досягти 2,3 трлн дол. Неприємним для подальшого розвитку американської економіки стає демографічний фактор: наближається час масового виходу на пенсію покоління так званого «бебі-бума» – людей, що на-родилися в перші повоєнні роки і становлять велику кількість. Вони вже не будуть сплачувати податки, але потребують соціальних пільг. З кінця минулого століття в США відбувається рішуча реструк-туризація економіки. Енергійно форсується розвиток інформацій-них технологій і програмних продуктів. Відбувається перехід до «індустрії інформації»; поряд з цим вживаються терміни «деінду-стріалізація» й «делокалізація» стосовно американської економіки. З одного боку, зростає попит на людей розумової праці високої ква-ліфікації; з іншого боку, постає проблема масової перекваліфікації робітників переробної промисловості. Так, ще в 50-х роках минулого століття в обробній промисловості працював кожний третій працю-ючий американець, а нині – лише кожний дев’ятий1. У 2007 р. про-мисловість США мала 20,6% частки ВВП, тоді як послуги – 78,5%. Серед американських економістів і політиків виникає побоювання, що індустрія поступово буде відходити з території США («делокалі-зація») в країни, що більш динамічно розвиваються (в НІК, БРІК), а американці будуть інформаційно обслуговувати чужу економіку2.

Зовнішньоекономічна політика США спрямована на зміцнення їх позицій у світовій економіці. Вона здійснюється як через меха-1 МЭ и МО. – 2007. – №4. – С. 19. 2 Там само.

Світова економіка

нізм діяльності ТНК, так і відстоюванням інтересів США їх пред-ставниками в міжнародних організаціях. Зокрема, США постійно відстоюють політику відкритої торгівлі, фрітрейдерства з метою доступу своїх товарів на міжнародні ринки. Водночас вони (всу-переч принципам цієї політики) вводять протекціоністські бар'єри для обмеження внутрішнього ринку від товарів своїх конкурентів. Часто таке обмеження набуває форм антидемпінгових заходів, спо-нукання торговельних партнерів до «добровільного» обмеження експорту. Така політика пояснюється величезним дефіцитом зо-внішньоторговельного балансу. Так, у 2008 р. дефіцит становив 813 млрд дол. – більше, ніж у будь-якій країні. США надають великого значення участі в інтеграційних процесах.

Новому президентові США Бараку Обамі довелося розпочати своє керування державою в умовах надзвичайно глибокої світової економічної кризи, яка розпочалася саме з американської фінан-сової сфери. Збанкрутувала низка великих банків і страхових ком-паній (зокрема, «Фанні Мей», «Фрейді Мак»); під загрозою бан-крутства опинилися велетні автомобільної індустрії – «Дженерал моторз», «Форд». Одним з провідних напрямів виходу з кризи но-вий уряд вбачає підсилення ролі держави в регулюванні економіки. Були здійснені вливання значних державних коштів для рятування «хворих» банків та фірм.

4.2.3. Економічна політика Японії

Характерною рисою економічного розвитку Японії тривалий час було активне втручання уряду в економічні процеси. Вже після рево-люції Мейдзі держава здійснює протекціоністську політику, всіля-ко підтримуючи приватне підприємництво. Широко практикуються державні субсидії приватним підприємцям, податкові пільги. Дер-жава перетворюється на активного інвестора. Утворюються великі державні підприємства; зокрема, усі залізниці були державними. Значні кошти витрачаються на розвиток військово-промислового комплексу. У 20-х роках XX ст. державне підприємництво досягає особливого розмаху. Майже 2/3 усіх інвестицій в економіку забез-печувала держава1.

Крім уряду, контроль над економікою у довоєнній Японії здій-снювали великі монопольні об'єднання, концерни на чолі із сімей-ними холдингами, так звані «дзайбацу». Вони одержували найбільші

військові замовлення й саме вони були найактивнішими прибічни-ками участі Японії у війні. Найпотужнішими концернами були «Мі-цуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Ясуда», «Окура». Концерн «Міцуї» охоплював банки, страхові компанії, підприємства гірничої, хіміч-ної, електротехнічної галузей, відігравав значну роль у зовнішній торгівлі. Концерн «Міцубісі» контролював видобуток мідної руди, виробництво мінеральних добрив, нафтопереробну промисловість і судноплавство. Концерн «Сумітомо» контролював чорну металур-гію, а «Ясуда» володів найбільшими банками, страховими й промис-ловими компаніями.

Перекоси в структурі економіки, надмірна монополізація хиб-ними сторонами виявилися в процесі війни. Японія не тільки за-знала поразки, а й опинилася в неймовірно руйнівному становищі. Промислове виробництво наприкінці 1945 р. становило лише 10% довоєнного рівня, його частка експорту в світовій торгівлі – лише 0,5%. Японія втратила свої колонії й була окупована американськи-ми військами.

У цій ситуації перед Японією постали вже зовсім інші стратегіч-ні цілі в економіці. Головною метою було якнайшвидше відбудувати народне господарство й ліквідувати відставання від своїх американ-ських і європейських конкурентів, причому не тільки за кількісни-ми показниками, а й – головне – за технологічним рівнем. Необхід-но було перебудувати галузеву структуру економіки відповідно до вимог науково-технічного прогресу.

Роль держави в післявоєнній відбудові економіки Японії не тільки не ослабла, а й зросла. За основу економічної моделі розви-тку було взято кейнсіанську теорію, яка передбачає активну роль держави в регулюванні економіки. Було запроваджено планування економічного розвитку, плани мали індикативний характер. Програ-ма відбудови економіки спиралася на три плани: 1949–1952, 1949– 1953, 1951–1953; ці плани коригували й доповнювали один одного. Найбільш змістовними були «П'ятирічний план самозабезпечення» (1955–1959) й «Новий довгостроковий план економічного розви-тку» (1957–1960). Наступні плани мали за мету прискорення темпів розвитку економіки й удосконалення її галузевої структури.

Важливим напрямом економічної стратегії стала зовнішньое-кономічна орієнтація японської економіки. Держава здійснювала контроль над зовнішньоекономічними операціями, розподіляла за лімітом кошти на оплату імпорту. Основою зовнішньоекономічної

політики був протекціонізм, приплив іноземного капіталу в Японію обмежувався.

Післявоєнна економічна реформа оздоровила японську еконо-міку; вона стала тим трампліном, з якого розпочалося бурхливе під-несення Японії у світовому економічному просторі. У 50–60-ті роки XX ст. японська економіка розвивалася дуже високими темпами, щорічній приріст ВВП становив пересічно 15%. Це був час відбу-дови економіки, оснащення виробництва новітньою технікою, зна-чних капіталовкладень у промисловість і сільське господарство. У другій половині 60-х років приріст дещо знизився, але все ж таки був досить високим, у середньому 11%.

У 90-х роках відбулося суттєве гальмування японської еконо-міки. Темпи зростання ВВП дуже знижуються, навіть до мінусових позначок в окремі роки.

Спад виробництва супроводжувався зростанням безробіття. Якщо у 80-ті роки частка безробітних у працездатному населенні не перевищувала 3%, то в 1999–2001 рр. вона становила 4,7–5%. Фон-довий ринок відреагував на спад економіки. Головний фондовий ін-декс Японії Ніккей – 225 знизився з 1990 р. до 2001 р. на 64%, в той час як його американський аналог Доу-Джонс збільшився на 321%. По Японії прокотилася хвиля банкрутства. Тільки в 2000 р. збан-крутувало понад 19 тис. компаній. Намагаючись стимулювати еко-номіку, уряд збільшує державні витрати. Японія мала величезний державний борг (в 2000 р. – 5,6 трлн дол., або 130% до ВВП).

Економічні негаразди Японії в 90-х роках пов'язані з макроеко-номічними перекосами. Тривалий час Японія має велике позитивне сальдо зовнішньої торгівлі. Приплив капіталу від експорту японські банки використовували не стільки для інвестування у промислові підприємства (через високу вартість робочої сили), скільки в спе-кулятивні операції з акціями та в нерухомість. Курси акцій та ціни на земельні ділянки штучно завищувалися, акції купувалися для їх подальшого перепродажу. Цей процес одержав назву «мильної бульки». В 1990 р. «булька» луснула, ринкова ціна акцій і земельних ділянок почала спадати. Це призвело до утворення й накопичення боргів банками з боку корпорацій, які вкладали свої вільні кошти в ці активи. В 1995 р., уперше за післявоєнний період, прокотилася хвиля банкрутств багатьох банків.

Криза фінансової системи відбулася й на реальних векторах економіки Японії. Знизилися темпи капіталовкладень, знецінилося

майно (нерухомість), яке є заставою під банківські кредити. Збан-крутування банків й утруднення з одержанням кредиту (через зне-цінення застави) спровокувало масове банкрутство японських ком-паній. Капітал і виробництво дедалі більше йшли за кордон у філії японських корпорацій та спільні підприємства, оскільки внутрішній ринок звузився.

Спад в економіці Японії був зумовлений також і зовнішніми при-чинами. В 1998 р. відбулася економічна криза в країнах Південно-Східної Азії – в регіоні, де Японія завжди мала пріоритетні позиції. Це призвело як до скорочення японського експорту, так і до падіння виробництва численних філій японських корпорацій, які розташу-валися в регіоні.

В умовах тривалої стагнації перед урядом Японії постало за-вдання розробити й втілити у життя нову стратегію розвитку еконо-міки. Кейнсіанські засади економічної моделі поступилися місцем неоліберальній політиці. Роль держави в регулюванні економіки звузилася, зосередившись переважно на макроекономічній сфері.

У 1999 р. була здійснена фінансова реформа, яка одержала назву «великого вибуху». Були усунуті перепони для доступу на фінансо-ві ринки. Банки, брокерські й страхові компанії набули можливість займатися всіма видами фінансових операцій. Скасовано заборону доступу нефінансових компаній на фінансові ринки. Дозволена тор-гівля цінними паперами поза фондовими біржами. Втручання дер-жави в оперативну діяльність суб'єктів економіки суттєво знизило-ся, піднялося значення ринкових важелів регулювання. Це означає дерегуляцію економіки1.

Дерегуляція економіки, визволення системи від безнадійних боргів і жорсткий контроль дефіциту державного бюджету – ось головні пріоритети нової економічної політики уряду Японії. Необ-хідно було визволити банки від великого обсягу так званих «пога-них кредитів», які утворилися внаслідок краху «мильної бульки». Ці борги списано. Знижено подоходний податок з корпорацій. Зна-чно пожвавився приплив іноземних інвестицій у японську економі-ку внаслідок лібералізації зовнішньоекономічної діяльності.

Реформування економіки, що почалося з кінця 90-х років, по-чало давати позитивні результати з 2004 р., коли ВВП дав приріст 2,7%. Правда, надалі приріст коливався навколо 2% щороку, але все ж таки це краще, ніж у 90-х роках. Зовнішній борг скоротився

до 1,495 трлн дол. Рівень інфляції в Японії досить низький (1,8% у 2008 р.); це певною мірою пов’язано з кволістю динаміки японської економіки. Боротьба з дефляцією є одним з важливих напрямів еко-номічної політики уряду. Рівень безробіття перевищує 4%, що для Японії слід оцінювати як досить високий.

Отже, з 2004 р. економічне зростання Японії відновилося після тривалої стагнації. Пожвавлення почалося з галузей, що обслугову-ють переважно внутрішній ринок. Внутрішньоекономічна політика японського уряду характеризується наголошенням на вирішення со-ціальних проблем. На відміну від «жорсткої» американської моделі, в Японії культивується «доброзичливий» капіталізм, коли перевага надається економічній стабільності, безпеці, збереженню соціальної рівноваги1.

У зовнішньоекономічній політиці Японія має два головних пріоритети: тісне співробітництво з партнерами по ОЕСР, особли-во в рамках Великої Сімки, і зміцнення своїх позицій в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Японія є членом АТЕС, у якому відіграє важливу роль, бере участь у більшості регіональних банків розви-тку. Особливе значення мають для Японії її стосунки із США, ри-нок яких найпривабливіший для японських експортерів товарів та інвесторів.

Усе більшого значення для Японії набуває її зарубіжна інвести-ційна діяльність. Відплив інвестицій з Японії перевищував їх при-плив у 2005 р. у 16 разів. В тому ж році чисте перевищення доходів від іноземних інвестицій над відповідними витратами виявилося більше активного сальдо торговельного балансу2. Японія перетво-рюється на країну-інвестора й кредитора.

Світова економічна криза 2008–2009 рр. позначилася також і на економіці Японії. Вже в 2008 р. темп зростання її ВВП був від’ємним і становив -0,4%. У 2009 р. ситуація загострилася у зв’язку з падін-ням попиту на японську продукцію на світових ринках.

4.2.4. Економічна політика Німеччини

Внаслідок Другої світової війни економіка Німеччини опини-лася в руйнівному становищі. В 1946 р. промисловість становила лише 34% від довоєнного рівня. Державний борг за часи війни зріс у 14 разів, інфляція досягла 600%. Марка була знецінена, торговельні

операції здійснювалися часто на основі натурообміну. Занедбаним виявилося сільське господарство. Життєвий рівень німців значно знизився, мільйони з них голодували, нараховувалася велика кіль-кість безробітних.

У таких складних умовах потрібна була принципово нова еко-номічна політика, яка поривала б з амбіціями тоталітаризму й мала націленість на соціальні пріоритети. Така політика була сформова-на у ФРН наприкінці 40 –початку 50-х років; її ефективність дове-дена успіхами німецької економіки протягом більше ніж півстоліт-тя. Кардинальні позитивні зрушення в економіці ФРН пов'язані з «Планом Маршалла» та економічними реформами міністра еконо-міки, а згодом канцлера Людвіга Ерхарда.

За «Планом Маршалла» США надали економічну допомогу ФРН і деяким іншим західноєвропейським країнам. Фінансова до-помога Західній Німеччині становила понад 3 млрд доларів – за тих часів велика сума. У ФРН надійшла велика кількість американсько-го продовольства й продукції легкої промисловості. Головне ж – ін-вестиції та кредити. Інвестиції прямували переважно в галузі важкої промисловості – енергетику, металургію, важке машинобудування, хімічну промисловість.

Американська фінансова допомога сприяла пожвавленню еко-номіки ФРН. Проте її повна відбудова, а потім небачений зліт, «економічне диво» пов'язані з політикою Л. Ерхарда. В основу цієї політики були покладені ідеї «фрайбурзької школи» (В. Ойкен, В. Репке), що пропагувала вільну ринкову економіку, та теорії «соці-альної ринкової економіки» (А. Мюллер-Армак, Л. Ерхард). Ці ідеї складали засади неоліберальної економічної політики. Таким чином, на відміну від США, Японії та більшості західноєвропейських дер-жав, у яких перші повоєнні десятиліття проходили під пануванням кейнсіанства, уряд ФРН впроваджував неоліберальний напрям.

Згідно з неоліберальною політикою роль держави має бути об-меженою регулюванням економіки на макрорівні, вона не повинна втручатися в оперативну діяльність суб'єктів народного господар-ства. Суть цієї політики виражалася гаслом: «Так мало держави, на-скільки це можливо, так багато держави, наскільки це потрібно»1.

Неоліберальна політика давала ефект понад десять років. Зрос-тав добробут населення, а за ним і купівельна спроможність гро-мадян, що сприяло розширенню внутрішнього ринку. Невисокий

рівень податків стимулював виробників збільшувати інвестиції у виробництво. ФРН перетворилася на процвітаючу державу з ви-сокими темпами розвитку економіки й високою соціальною захи-щеністю населення. Наприкінці 50-х років за розміром ВВП вона посідала друге місце серед розвинутих держав.

Поступово виявилося, що ставка на “вільну гру” ринкових регуля-торів не може довго поєднуватися із зростаючими витратами держави на соціальні потреби. Завищені економічні й соціальні вимоги зумовили бурхливе зростання державних витрат, а безперервне зростання заробіт-ної плати призвело до зростання цін та інфляції. Л. Ерхард, який в 60-х роках був канцлером, попереджав про необхідність стримання зростан-ня соціальних витрат і обмеження споживання, але в умовах ейфорії, яка панувала тоді в суспільстві, його заклик сприймався легковажно.

Криза 1966–1967 рр. стала сигналом для необхідності формуван-ня нової стратегії й нової економічної політики. Якщо перша пово-єнна стратегія робила наголос на швидких темпах економічного роз-витку, то нова – на стабілізації економіки. На зміну неоліберальній політиці прийшла політика неокейнсіанства, яка означала посилення ролі держави на макроекономічному рівні регулювання. Цю політику впроваджували в життя соціал-демократи, що прийшли до влади.

В основі політики стабілізації фінансовими засобами полягала кейнсіанська концепція регулювання сукупного попиту, яку необ-хідно було інтегрувати в систему соціального ринкового господар-ства. В 70-х роках уряд соціал-демократів, який очолював Г. Шмідт, зайнявся регулюванням навіть інвестицій, що підривало підвалини ринкового господарства. Економічні заходи уряду складалися в сис-тему, яка отримала назву «глобального регулювання». Певний час ця система виявляла свою ефективність. З кінця 60-х й до середини 70-х років пересічні темпи зростання ВВП становили 5–7%. Скоро-тилося безробіття.

Проте в 1974–1975 рр. сталася нова економічна криза, яка ви-явилася більш серйозною, ніж попередня. Вона посилилася світо-вою енергетичною кризою. Різко підвищився рівень споживчих цін у країні – до 7% щороку, набирала темпів інфляція. ВВП скоротився на 5%, промислове виробництво – на 12, обсяг внутрішніх приват-них інвестицій – на 18,5%. Наростало масове безробіття. Вихід з цієї кризи відбувався дуже повільно, а в 1980–1982 рр. настала ще одна криза, яка супроводжувалася масовими збанкрутуванням й знижен-ням рівня життя населення.

У 1982 р. до влади прийшли християнські демократи на чолі з Г. Колем. Новий уряд знову повернувся до неоліберальної політики, взявши за основу ерхардівську модель, але не відмовляючись від по-зитивних здобутків досвіду «глобального регулювання». Головним в економічній політиці Г. Коля був поворот від стимулювання су-купного попиту до економіки пропозиції.

Одним з основних напрямів нової політики передбачалося стри-мання збільшення витрат. Державні витрати не повинні були випе-реджати за темпами зростання виробництва. Поступово зменшува-лася роль держави в перерозподілі ВВП.

Ще одним важливим напрямом економічної політики Г. Коля було стимулювання науково-технічного прогресу. Велика увага приділялася створенню сучасних засобів зв'язку та інформатики. Держава виділяла значні кошти на науково-дослідні й дослідно-конструкторські розробки. Високий технічний рівень виробництва зумовив і високу конкурентоспроможність німецьких товарів на світовому ринку. За експортом продукції машинобудування Німеч-чина в цей період випереджала усі країни світу.

Економічне зростання, яке розпочалося в 1982 р., тривало май-же десять років. У цей період відбувається докорінна перебудова технічної бази економіки. Фірми спрямовують до 50% виробничих інвестицій на модернізацію і раціоналізацію виробництва. Темпи приросту ВВП коливалися від 1,5% в 1987 р. до 5,7% в 1990 р. Ін-фляція трималася на рівні нижче 3%, але безробіття залишалося ще високим.

У 90-х роках і в перші роки наступного десятиліття динаміка економічного розвитку Німеччини характеризується вкрай низьки-ми темпами.

У 1993 р. спад економіки ФРН становив –1,3%, що було най-нижчим показником за всю післявоєнну історію країни. Того ж року кількість безробітних становила 2,2 млн чоловік, а в 1996 р. досягла 3,1 млн чол. У 1993 р. дефіцит держбюджетну становив 69 млрд ма-рок, а державний борг зріс до 1850 млрд марок.

У 1999 р. уряд Коля пішов у відставку, йому на зміну прийшла коаліція соціал-демократів і «зелених» на чолі з Г. Шрьодером. Не-зважаючи на принципові політичні розходження з християнськими демократами, уряд Шрьодера в цілому зберігав неоліберальний на-прям економічної політики. Водночас були деякі зміни в методах її здійснення.

Стратегічною метою соціал-демократи вважали суттєве підне-сення життєвого рівня населення; головна їх увага зосереджена на соціальній сфері. Це стосується боротьби з безробіттям. У 1999 р. без-робіття сягнуло небезпечного рівня у 10,5%. На відміну минулим уря-дам, які допомагали безробітним збільшенням витрат на їх утримання (що не стимулювало їх в пошуках роботи), Шрьодер робив ставку на створення сприятливих умов для підприємців, для відкриття нових фірм, що веде до появи нових робочих місць. Соціал-демократи осо-бливо намагалися підтримати малий і середній бізнес.

Проте уряду соціал-демократів не вдалося здійснити стратегіч-ну мету; темпи зростання економіки були дуже низькі, а безробіття суттєво не зменшувалося.

У 2005 р. до влади в Німеччині повернулися християнські демо-крати на чолі з Ангелою Меркель; уряд сформовано коаліційний, до нього входять і представники соціал-демократів. Перед новим уря-дом постали проблеми, які вирішити в короткі строки дуже важко. Високі соціальні зобов’язання важким тягарем висять на державно-му бюджеті. Від’ємне сальдо бюджету в 2006 р. складало 67 млрд дол. Через урядовий сектор витрачається 31% ВВП на соціальні цілі. Близько 41% дорослого населення живе в основному на державні субсидії у вигляді пенсій, стипендій, допомоги по безробіттю, пенсій по інвалідності і т. ін. Наповнення бюджету здійснюється за рахунок жорсткого податкового тиску. При цьому 10% суб’єктів економічної допомоги сплачують понад 50% від своїх доходів, 20% сплачують близько 80%, а 40% тих, хто має доходи, не сплачує податків взагалі1. Така податкова система не стимулює економічну ініціативу. Однак уже в 2008 р. позитивне сальдо бюджету становило 39 млн дол.

Уряд А. Меркель першочерговим завданням вважає припинен-ня зростання бюджетного дефіциту. З цією метою передбачається скорочення бюджетного кредитування з 38 млрд євро в 2006 р. до 20 млрд євро в 2009 р. Відбудуться зміни в оподаткуванні; зокре-ма, зменшаться витрати роботодавців на соціальні виплати. До 2009 р. планувалося підвищити вік виходу на пенсію з 65 до 67 років (однаково для чоловіків і жінок); таким чином, трохи зменшаться зобов’язання по виплаті пенсій2.

Перші кроки нового уряду дали позитивні результати. У 2006 і 2007 ро-ках після тривалої стагнації темп приросту ВВП перевищив 2%. Інфляція в

2008 р. становила 2,8%. Але залишається високим рівень безробіття (7,9% у 2008 р.), зовнішній борг (4489 млрд дол.)1. Темпи зростання ВВП знизилися в 2008 р. до 1,3%, а в 2009 р. в економіці Німеччини розпочався спад.

4.2.5. Економічна політика Франції

Після Першої світової війни тривалий час пріоритетною модел-лю економічної політики Франції був «дирижизм».

Стратегічною метою політики «дирижизму» була індустріалі-зація країни для того, щоб утримати за Францією статус великої держави. Економічною моделлю Франції стала, як і в Німеччині, соціально-орієнтована ринкова економіка. У 50–60-х роках державі належала одна третина державного майна, багато банків, авіатран-спорт, великі страхові компанії, радіомовлення. За рахунок держави здійснювалося 30% усіх капіталовкладень.

Наприкінці 60-х років і в 70-х роках до влади прийшли при-бічники лібералізації економіки, і державне втручання в економіку дещо зменшилося, хоча й не було суттєво усунуто; здійснився пере-хід від дирижизму до неокейнсіанської моделі. За часів президент-ства Ж. Помпіду важливою метою було збалансування державного бюджету. Скорочувалося внутрішнє споживання, упорядковувала-ся податкова політика. На деякий час ці заходи стабілізували еко-номіку. Проте глибока криза 1973–1974 рр. струсонула економіку Франції. Безробіття зросло втричі і втричі знизилася прибутковість компаній. Якщо в 1950–1973 рр. щорічний приріст ВВП становив пересічно 5,1%, то в 1971–1980 роках він знизився до 2,3%.

Ця криза спровокувала новий прихід до влади в 1981 р. лівих сил на чолі з Ф. Міттераном, що означало нову хвилю націоналізації. В 1982 р. було прийнято закон про націоналізацію великих приват-них банків і декількох промислових груп. Так, до рук держави пере-йшли такі промислові групи, як «Компані женераль д'електрисіте», «Пешіне-Южін-Кюльман», «Сен-Гобен», «Томсон-Брандт», «Рон-Пуленк», залишалася у державній власності компанія «Рено». Дер-жава також придбала контрольні пакети акцій компаній «Юзінор», «Сасілор», «Дассо», «Матра». Частка державних підприємств у про-мисловості збільшилася з 18 до 32%. Державний сектор у банківській сфері забезпечував 75% депозитних і кредитних операцій. Держава контролювала діяльність 3,5 тис. компаній2. Були націоналізова-1 www.cia.gov

ні навіть такі могутні фінансові компанії, як «Паріба» і «Сюез». В 1983 р. на державний сектор припадало 23% зайнятих, 29% доданій вартості й 30% експорту товарів. Було введено активний ціновий контроль, високий податок на великі статки.

Водночас були задіяні деякі соціальні реформи. Були підвищені мінімальні ставки заробітної плати, збільшені розміри пенсій, дещо скоротився робочий тиждень.

Значна увага приділялася індикативному плануванню, було прийнято Закон про реформу планування, визначена методика роз-робки й організації виконання планів. У планах визначалися страте-гічні напрями й цілі розвитку економіки на п'ятирічний період.

Реформа мала й негативні наслідки. Справа в тому, що націо-налізації підлягали переважно компанії, які перебували у важкому фінансовому стані, на їх санацію витрачалися великі кошти з держ-бюджету. Бюджет не витримував такого навантаження1.

У 1986 р. до влади повернулися праві сили, які запровадили приватизацію підприємств. З другої половини 80-х років економіка Франції дещо пожвавішала. Світові ціни на традиційні французькі товари підвищилися, а на енергоносії знизилися. Баланс зовнішньої торгівля став позитивним. Проте пожвавлення економіки було не-тривалим, і на початку 90-х років Франція зіткнулася з новою реце-сією. Скоротилися обсяги промислового виробництва, зросло без-робіття, знизився обсяг інвестицій. Період 1974–1996 рр. у Франції прозвали «тридцятьма гіркими роками». Особливо безпрецедент-ним було падіння інвестицій. Частка промисловості впала в струк-турі ВВП.

Уряд консерваторів на чолі з Ж. Шираком відійшов від неокейн-сіанської політики й повернув до стимулювання приватного сектора. Відповідно до закону «Про заходи щодо приватизації» до рук при-ватних підприємців перейшла велика кількість підприємств, насам-перед таких, де кількість персоналу перевищувала тисячу чоловік. У 90-х роках у приватну власність перейшли такі великі корпорації, як «Томсон» (електротехніка й електроніка), «Пешіне» (кольорова металургія), «Юзінор-Сасілор» (чорна металургія). Частка держави у зайнятості знизилася до 10, а в доданій вартості – до 16%. Проте в державній власності залишалися підприємства електроенергети-ки, газопостачання й комунікацій. І все ж таки регулювальна роль держави була дещо звужена. Було скорочено рівень оподаткування, здійснена лібералізація цін. В середині 90-х років денаціоналізовано «Банк насьональ де Парі», хімічний завод «Рон-Пуленк». У валютній сфері було скасовано контроль над валютними операціями, рухом ка-піталу, знято обмеження у міжбанківського, біржового й іпотечного ринків. Усі державні підприємства були переведені на незалежне від бюджету функціонування й почали діяти в жорстких умовах ринку.

Важливою складовою стратегій розвитку французьких урядів завжди була соціальна політика. Витрати на соціальну сферу ста-новлять 60% усіх бюджетних витрат, вони значно вищі, ніж в осно-вних суперників Франції, і це певною мірою негативно впливає на конкурентоспроможність французької економіки. Незважаючи на пріоритетність соціальних цілей, у Франції високий рівень безро-біття, яке досягло нечуваних розмірів – 12,5% від активного насе-лення. Такий високий рівень є не стільки наслідком неуваги уряду до соціальних проблем, скільки недостатньо ефективною економіч-ною політикою в цілому. Так, антиринкові заходи уряду призводять до скорочення інвестицій в економіку країни і масового вивезення капіталу за її межі.

На зламі тисячоліть економіка Франції опинилася не на кращих позиціях. Темпи зростання ВВП виявилися досить кволими, ниж-чими від середньоєвропейських. У 2006 р. приріст промислового виробництва становив лише 0,2%. Безробіття в тому ж році сягну-ло 8,7%. Сальдо платіжного балансу було від’ємним, зовнішній борг становив 3,5 трлн дол.1

У таких умовах правоцентристський уряд суттєво змінює еко-номічну політику й у цілому економічну модель. Так, майже по-вністю ліквідовано державний сектор в економіці: частка держави в доданій вартості скоротилася до 5%. Уряд відмовився від політики дирижизму, яка була основою економічних стратегій тривалий час. Впала роль індикативного планування, воно майже не застосовуєть-ся. Докорінні зміни відбуваються в соціальній політиці. Мета нової політики полягає в тому, щоб підвищити конкурентоздатність на-ціонального бізнесу. Для цього послабляється податковий тягар на корпорації. У рамках боротьби з безробіттям компанії отримують від держави субсидії за кожне нове робоче місце. Пенсійний вік під-вищився з 60 до 63–65 років2.

У 2007 р. президентом Франції було обрано Ніколя Саркозі. Він намагається поєднати позитивні наробки дирижизму з посиленням ринкових відносин, з ліберальною моделлю. Серцевиною реформ має стати комплекс податкових заходів, спрямованих на реалізацію голов-ного гасла його програми: «більше працювати – більше заробляти»1.

Н. Саркозі має наміри здійснювати більш гнучку соціальну політику. Так, якщо безробітний двічі відмовляється від запропо-нованої йому роботи, то він втрачає право на соціальну допомогу. Передбачається надати більше прав роботодавцям щодо приймання на роботу й звільнення робітників. Прийнято закон про скорочення апарату державної адміністрації.

У 2008–2009 рр. економіку Франції, як і інших європейських країн, спіткала криза.

4.2.6. Економічна політика Великої Британії

Економічна політика британського уряду в перші повоєнні роки ґрунтується на економічному вченні Дж. М. Кейнса. Лейбористи, що прийшли до влади в 1945 р., здійснили націоналізацію великої кіль-кості підприємств і цілих галузей промисловості. Перша хвиля наці-оналізації (1946–1951) охопила переважно капіталомісткі, базові га-лузі промисловості: вугільну, електроенергетику, чорну металургію, транспорт, зв'язок. Також був націоналізований Англійський банк. Лейбористи спиралися на кейнсіанську концепцію необхідності централізованого державного контролю й значного розширення господарських і соціальних функцій уряду. З метою стимулювання інвестицій було створено Раду національних інвестицій, яка являла собою плановий орган; вона здійснювала контроль за капіталовкла-денням в націоналізовані підприємства. Падіння купівельної спро-можності фунта змусило уряд здійснити його девальвацію; вартість фунта знизилася з 4,03 до 2,8 долара за одиницю.

У 1951 р. до влади прийшли консерватори на чолі У. Черчіллем. Стратегічною метою цього уряду було повернення для Британії ролі лідера у світовій політиці й економіці. На відміну від лейбористів, консерватори дотримувалися неоліберальної економічної політики. Була здійснена денаціоналізація частки підприємств. Проте суттєво змінити економічну ситуацію на краще консерваторам не вдалося.

У 1964 р. до влади знов повертаються лейбористи. Їх уряд впро-вадив індикативне планування і регіональне планування. Було здій-1 www.russamny.com

снено часткову ренаціоналізацію металургійної промисловості, що повернуло під державний контроль 90% потужностей цієї галузі. Крім того, в державному секторі залишалися вугільна, газова про-мисловість, електроенергетика, транспорт, цивільна авіація, зв'язок і Англійський банк.

Але уряд лейбористів не вирішив проблем прискорення темпів економічного розвитку й не досяг суттєвого поліпшення умов життя населення. У 1970 р. до влади прийшли консерватори, які взяли курс на денаціоналізацію економіки й зменшення втручання держави в діяльність фірм. Вони розпустили ті міністерства, що були створені їх попередниками (міністерство економіки, міністерство зайнятості й продуктивності праці, міністерство технології). Якщо лейбористи вважали необхідним перш за все стимулювати попит як головний фактор піднесення економіки, то консерватори здійснювали неолі-беральну політику, суть якої полягала в стимулюванні пропозиції, тобто в наданні всілякої підтримки виробникам.

Спільним у лейбористів і консерваторів було намагання до-сягнути поліпшення платіжного балансу або зростання економіки за допомогою політики «стоп – уперед»; це означало, що перш ніж прискорити темпи розвитку, слід упорядкувати всі структурні під-розділи економіки. Основним завданням такої політики була бо-ротьба з інфляцією. Проте дефляційні заходи, що особливо активно проводили консерватори, погіршили становище на внутрішньому ринку, обмежили попит на товари й послуги. Внаслідок уповільни-лися темпи зростання економіки й зросло безробіття.

Економічна криза 1973–1974 років прискорила падіння уряду консерваторів, до влади знов прийшли лейбористи. Розпочалася нова хвиля націоналізації економіки (1974–1977). Цього разу до державного сектора були залучені суднобудування, авіаракетне ви-робництво, автомобільна промисловість, низка підприємств вер-статобудування, електроніки та інші. Одним з напрямів політики лейбористів цього періоду була закупівля державою контрольних пакетів акцій перспективних підприємств. Для здійснення цієї мети було утворено холдингову компанію «Національне управляння під-приємствами». Взагалі в регулюванні економіки Великої Британії державі належить значно більша роль, ніж у деяких інших розвину-тих країнах. Це виявляється, зокрема, у високій частці держави в на-ціональних капіталовкладеннях, в частці державних підприємств у числі зайнятих і валовій продукції, у високій частці бюджетних витрат у ВВП. Наприкінці 70-х років в націоналізованих галузях утво-рювалося понад 10% ВВП і здійснювалася чверть усіх інвестицій у промисловість. Глибина втручання державних органів в економіку значною мірою залежить від того, яка партія перебуває при владі: лейбористи чи консерватори.

Наприкінці 70-х років економічна ситуація у Великій Британії погіршилася, темпи розвитку загальмувалися. Кейнсіанська теорія стала розглядатися як така, що не може вирішити економічні про-блеми в нових умовах. Усе це сприяло приходу до влади в 1979 р. консерваторів на чолі з М. Тетчер. Вона рішуче відкинула кейнсіан-ство й віддала перевагу політиці монетаризму. Була денаціоналізо-вана ціла низка державних підприємств. Було розпродано приват-ному бізнесові родовища нафти й газу, що належали до того державі, контрольні пакети акцій компаній «Брітіш ероспейс», «Брітіш ей-руейз», «Брітіш фрейт корпорейшн», «Брітіш телеком», «Роллс-Ройс». Було приватизовано близько 100 державних компаній, вна-слідок чого державний сектор скоротився на дві третини.

Державна система у сфері охорони здоров'я, страхування, пен-сійного забезпечення перетворилася на змішано-державну систему. Уряд консерваторів знизив ставки податків на прибуток, йому вдало-ся приборкати інфляцію, яка знизилася з 16% у 1980 р. до 3% у 1988 р. З'явилася тенденція до зростання темпів економічного розвитку. Якщо в 1970–1980 рр. щорічний приріст ВВП становив пересічно 1,9%, то в 1980–1990 рр. він піднявся до 3,2%. Значні зусилля уряд М. Тетчер докладав до стимулювання розвитку приватного бізнесу. Ставка податку на прибуток великих корпорацій була знижена до 35%; їм надавалися кредити на пільгових умовах банками країни. Приділялася увага також дрібному й середньому підприємництву.

Важливим завданням уряду була боротьба з інфляцією (один з головних постулатів монетаризму). Темпи зростання грошової маси жорстко контролювалися. З цією метою було суттєво обмежено дер-жавні витрати на низку галузей народного господарства, в тому чис-лі на промисловість, комунальне господарство, транспорт, культуру й освіту.

Водночас виникли проблеми соціального порядку. Скорочення витрат на соціальні потреби й контроль над зростанням заробітної плати посилили диференціацію у суспільстві; викликали невдово-лення найменш забезпечених верств населення. Також розвитку економіки в першій половині 90-х років впали до 1,4% пересічно.

З 1997 р. країною керують знов лейбористи на чолі з Е. Блером. На відміну від попередніх лейбористських урядів Блер не став роз-починати нову хвилю націоналізації підприємств. Його програма будується на поєднанні соціальних цінностей лейборизму з розви-тком ринкової економіки. Якщо в попередніх програмах лейборис-тів наголос робився на наданні прямої допомоги малозабезпеченим верствам населення, то нові лейбористи перевагу надають кращим умовам одержання освіти, професійному навчанню, стимулюванню пра

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 7 8 9 101112 Следующая ⇒