Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Світова економіка4.3. Специфіка економічної політики країн, що розвиваються 4.3.1. Умови здійснення економічної політики країн, що розвиваються

Важливою рисою економічних політик країн, що розвиваються, було створення сприятливого інвестиційного клімату з метою залучен-ня іноземних інвестицій; зокрема, було запропоновано пільгове опо-даткування, можливість придбання нерухомої власності іноземними інвесторами. У 80–90-х роках минулого століття це сприяло інтенсив-ному надходженню інвестицій; поступово, з середини 90-х років, тем-пи іноземного інвестування почали спадати через те, що все зростаюча частина ПІІ почала прямувати на ринки розвинутих країн.

Поступово в окремих країнах розпочалося проведення структур-них реформ. Від видобувних виробництв вони стали переходити до переробних трудомістких і навіть наукомістких. Це стосується нових індустріальних країн. Високими темпами розвивалася інженерна й соціальна інфраструктура, сфера послуг, туризм, банківська справа, страхування, зв’язок. Проводилася жорстка фінансова політика, полі-тика щодо зниження рівня інфляції, боротьба з корупцією, тіньовим капіталом; щоправда, успіхи у цій сфері були не такі очевидні.

Одним із стратегічних напрямів економічної політики країн, що розвиваються, є переорієнтування виробництва з імпортозамінного на експортоорієнтований. Вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду моно-функціональних у поліфункціональні.

У багатьох країнах, що розвиваються, на початковому етапі реформу-вання економіки була широко застосована модель “етатизму” – широкого втручання держави в економічні процеси, створення потужного державного сектора. Економічні ресурси опинилися в руках уряду, який постійно регу-лював ціни на продукцію державних підприємств, регулював курс валют, контролював зовнішню торгівлю. Для зниження безробіття на державних підприємствах штучно завищувалася чисельність робітників. Поряд з пози-тивними наслідками такої політики (наприклад, у Сінгапурі, Тайвані) мали місце й негативні; зокрема, зосередження великих ресурсів та економічної влади в руках державних чиновників часто вели до корупції.

На сучасному етапі економічного розвитку більшість країн цієї групи перейшли до неоліберальної політики. Особливо широко не-

оліберальна модель застосовується в країнах Латинської Америки. Вона була розроблена Економічною комісією ООН для Латинської Америки й Карибського басейну (ЕКЛАК). Ця модель, яка мала назву «периферійної економіки», передбачала структурні перетво-рення щодо формування імпортозамінної індустріалізації. Головну роль у реалізації моделі повинна була відіграти держава, але метода-ми макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала мож-ливість у Латинській Америці розвивати нові виробництва і підтри-мувати достатньо високі темпи економічного зростання.

У 90-х роках була запропонована нова модель «Вашингтонський консенсус» (див. розділ 2 посібника).

Упровадження моделі «Вашингтонського консенсусу» мало су-перечливі наслідки. До позитивних наслідків слід віднести зростан-ня темпів зовнішньої торгівлі, залучення іноземних інвестицій; до негативних – фінансову й валютну нестабільність, яка обернулася низкою криз, зокрема в Аргентині, Південно-Східній Азії.

У виборі й реалізації економічних стратегій країн, що розвива-ються, є суттєві розбіжності за групами нових індустріальних країн (НІК) і найменш розвинутих країн.

Поняття нові індустріальні країни виникло у 80-х роках минуло-го століття і пов’язувалося з чотирма драконами Південно-Східної Азії: Гонконгом, Республікою Кореєю, Сінгапуром і Тайванем. Ці країни першими почали індустріалізацію і згодом за багатьма по-казниками наздогнали й обігнали розвинуті країни. Пізніше до НІК додалися “тигри” – Індонезія, Філіппіни, Малайзія і Таїланд. В Азії до нових індустріальних країн належить також Індія, а в Латинській Америці – Бразилія, Мексика, Аргентина та Чилі. В цілому на НІК припадає 30% населення світу, 18% світового ВВП.

Головну роль у становленні нових індустріальних країн відігра-ла держава. Нею здійснювалася дирижистська політика: жорстка економія валютних коштів, протекціонізм (обмеження імпорту й стимулювання експорту). Створювалися найсприятливіші умови для прямих зарубіжних інвестицій у сфері організації спочатку тру-домістких, а пізніше – наукомістких виробництв, залучення нових технологій. Держава шляхом продуманої політики пільгового опо-даткування скорочувала розвиток одних галузей і сприяла розвитку інших.

Важливим важелем державної політики було валютне регулю-вання. Гальмувалося підвищення курсу національних валют. Зрос-

тання ж курсу валют в міру нарощування експорту й зростання кон-курентоспроможності національних товарів держава компенсувала субсидіями для експортерів, що продовжувало робити експорт ви-гідним.

Політика імпортозаміщення здійснювалася за такою схемою: спочатку заміщувався імпорт у галузях, що виготовляють товари на-родного споживання (текстильна, взуттєва, харчова); пізніше, при накопиченні необхідного капіталу, імпортозаміщення стало поши-рюватися на товари виробничого призначення (хімічні й нафтопе-реробні продукти, чорні метали, деталі машин і устаткування).

Держава постійно контролювала перерозподіл коштів між прі-оритетними й допоміжними галузями. Так, обробна промисловість в основному фінансувалася за рахунок коштів сільського господар-ства і видобувних галузей, а також за рахунок припливу прямих іно-земних інвестицій. Пріоритети в економіці постійно змінювалися. Так, у 50-х роках минулого століття це було текстильне виробни-цтво; у 60-х роках – виробництво цементу, мінеральних добрив, на-фтопереробка, чорна металургія, хімія органічного синтезу; у 70-х – суднобудування, автомобілебудування; у 80-х – інформатика, електротехнічне машинобудування; у 90-х – виробництво нових матеріалів і технологій, електроніка й аерокосмічна промисловість. В останні два десятиліття були створені науково-дослідні інститу-ти, вузи, технопарки, технополіси для практичних наукових розро-бок. Основні напрями досліджень, що впроваджуються в практику: устаткування для АЕС, виробництво комп’ютерів, устаткування для шельфового видобутку нафти й газу, мікроекономіка, чиста хімія, інформатика, автоматизація виробництва.

У міру зміцнення економіки роль держави почала знижуватися, жорсткі адміністративні методи в управлінні стали замінятися ма-кроекономічним регулюванням. Експортоорієнтована модель роз-витку багато в чому себе вже зжила. З підвищенням рівня зарплати товари цієї групи країн втрачають свою конкурентоспроможність на світових ринках, темпи обсягів виробництва знижуються. Тому НІК продовжують модернізацію і перехід на нові технології, наукоміст-ке виробництво й послуги. Розвиваються туризм, фінансова діяль-ність, інформаційні технології.

Фінансово-економічна криза 1997–1998 рр. негативно вплину-ла на нові індустріальні країни Південно-Східної Азії (Таїланд, Ін-донезію, Філіппіни, Сінгапур). Криза мала, зокрема, такі причини:

незбалансованість галузевої структури виробництва (відсутність або недостатній розвиток базових галузей); спрямованість інозем-них інвестицій переважно в ті галузі, в яких очікувався найвищий прибуток; дисбаланс у фінансово-банківському секторі.

На початку нового тисячоліття темпи розвитку деяких НІК дещо знизилися, але в цілому вони вищі за відповідні показники в розвинутих країнах.

4.3.2. Економічна політика Індії

Із самого початку здобуття незалежності уряд Індії стикнувся з розбалансованою й децентралізованою економікою, з відцентрова-ними тенденціями місцевих князьків і олігархів. Великий президент Індії Джавахарлал Неру проклав курс, названий його ім’ям, який передбачав суттєве підвищення ролі держави в економічній сфері. В основі економічної стратегії «курсу Неру» було спирання на вну-трішні сили країни.

З перших же років незалежності Неру всіляко зміцнював дер-жавний сектор в економіці. Було націоналізовано усі підприємства, що належали колоніальній владі. Державний сектор почав розвива-тися найбільш динамічно. На початку 70-х років його частка у ВВП становила вже 26%, а на початку 80-х – навіть 38%1. При цьому дер-жава контролювала основну діяльність приватного сектора.

Державне регулювання в Індії здійснюється в умовах багато-укладної економіки. Використовуються два методи регулювання: пряме (адміністративне) й непряме (економічне). Відсталі госпо-дарства, що перебувають на нижчому технологічному рівні, слабо реагують на економічне регулювання, тому до них застосовуються адміністративні методи. Підприємства й сектори з високим техно-логічним рівнем краще піддаються економічним методам, які дають більший ефект. Економічне регулювання здійснюється шляхом ре-гулювання цін, тарифів, умов кредиту, курсу валюти, рівня подат-ків2.

На перших етапах економічного реформування (аж до кінця 80-х років) держава проводила політику захисту внутрішнього ринку від активної іноземної конкуренції, що створювало умови для виживан-ня дрібних підприємств, орієнтованих на бідні прошарки населення. Цей ринок має свою специфіку: попит обмежений вузьким набором

товарів першої необхідності, слабо схильний до змін, що дає можли-вість не втрачати додаткових коштів на модернізацію і відновлення асортименту. В основному це текстильне, взуттєве, шкіряне, скляне й будівельне виробництво, у яких дрібні підприємства становлять 70–80%. Держава уклала перелік товарів, які заборонено виробля-ти великим підприємствам. У цей перелік входять 800 найменувань товарів, які можуть закуповуватися в дрібних виробників за фіксо-ваною ціною. Це фактично гарантує збут продукції.

У сільській місцевості здійснюється політика «сільської інду-стрії» – створюються підприємства по переробці сільськогоспо-дарської сировини на дрібних олійнях, рисосушках, млинах. Це дає можливість збільшити сільськогосподарську зайнятість населення і ширше використовувати місцеві ресурси. Прийнято рішення про створення кластерів малих підприємств як центрів зростання, осо-бливо в економічно відсталих районах.

На початку 90-х років минулого століття Індія зіштовхнулася з новими економічними проблемами. Процес розвитку економіки ставав усе менш стабільним. Зростав дефіцит платіжного балансу, а також зовнішній і внутрішній борг. У 1990–1994 рр. пересічноріч-ний приріст ВВП знизився до 3,8%. У 1991–1992 рр. Індію спіткала фінансова криза. Дефіцит бюджету центрального уряду становив 8,2% від ВВП, дефіцит платіжного балансу за поточними операці-ями – 3,5%, інфляція підскочила до 17%, приріст промислової про-дукції не досягав навіть 1%, суттєво скоротився експорт1.

За таких умов стало очевидно, що необхідна нова стратегія економіч-ного розвитку, яку й обрав індійський уряд. Основою стратегії стало обме-ження державного регулювання, лібералізація економічної політики.

Першочерговим завданням стало досягнення макрофінансової стабілізації й реструктуризації на галузевому рівні. Реформи охо-пили практично усі сектори економіки. В сільському господарстві були здійснені цінові зрушення, ціни на сільгосппродукти були на-ближені до реальних витрат на їх виготовлення. Зберігаються суб-сидії виробникам аграрного сектора. За різними оцінками субсидії становлять 14% від ВВП, що утруднює відносини Індії із СОТ2.

В промисловості було ліквідовано ліцензування підприємств; це сприяло залученню капіталу. Були відкриті для приватного під-приємництва деякі сектори економіки, які раніше були власністю

держави. В зовнішній торгівлі зняті кількісні обмеження й знижено тарифи з 71% в 1993 р. до 35% в 1998 році.

Економічні реформи сприяли припливу іноземних інвестицій в Ін-дію. За роки реформ у країну залучено 27 млрд доларів прямих іноземних інвестицій. Суттєва роль у цьому процесі належить етнічним індійцям, які проживають за кордоном: у 90-х роках їх частка в ПІІ становила 31%. Проте іноземні інвестиції в індійську економіку становлять поки що 11,5% потреб. Стримують приплив інвестицій бюрократизація індійського сус-пільства, корупція, закритість деяких секторів для іноземного капіталу.

Стратегічною метою економічної реформи Індії на перше де-сятиліття поточного століття визнано створення в країні конку-рентоспроможного господарства за стандартами світової ринкової економіки. Взято курс на ослаблення державного втручання в госпо-дарський механізм країни з метою заохочення приватної ініціативи, розширення можливостей для саморегуляції національної економі-ки. Пріоритетними напрямами 10-го плану соціально-економічного розвитку Індії (2002–2007) було визнано прискорення процесу при-ватизації підприємств державного сектора, реформи в банківській сфері, реформа трудового законодавства. Особлива увага приділя-ється виконанню програм щодо розвитку інфраструктури, насампе-ред енергетики, нафтогазової промисловості, транспорту й зв’язку.

Проблемою економіки Індії залишається ще великий масив бід-ного населення, безробіття. Це стримує впровадження нових тех-нологій в господарство, оскільки підвищення продуктивності ви-робництва буде звільняти значну кількість працівників. Ось чому більшість технологічних досягнень має в Індії експортну спрямова-ність. З іншого боку, щорічний від’їзд з країни десятків тисяч най-більш кваліфікованих фахівців ослаблює позиції Індії у високотех-нологічній сфері.

Отже, перед урядом Індії постає завдання сформувати нову стратегію економічного розвитку на найближчі роки, яка б ще біль-ше прискорила темпи розвитку й сприяла б підвищенню рівня жит-тя основної маси населення.

4.3.3. Економічна політика Бразилії

Тривалий час стратегічним напрямом Бразилії було впрова-дження імпортозамінної індустрії з опорою на внутрішні можли-вості; це було характерною ознакою більшості латиноамерикан-ських держав. Така політика сприяла нарощуванню виробництва

в галузях важкої промисловості. До 80-х років минулого століття активно здійснювався протекціонізм, сильне державне втручання в регулювання економічних процесів. Модель «етатизму» давала до-брі наслідки в 50–60-х роках, коли пересічні темпи зростання ВВП становили 5–6%. Енергетична криза 70-х років боляче вдарила по економіці Бразилії, яка не має значних покладів нафти й газу. В кра-їні різко зросла інфляція, розпочалася втеча іноземного капіталу, збільшувалася величина державного боргу.

У 80-х роках уряд Бразилії перейшов до неоліберальної моделі розвитку. В основі цієї моделі лежить орієнтація на зовнішні чин-ники й зовнішньоорієнтовану економіку. Наголос в економічній політиці почав зміщуватися від державних важелів управління до стимулювання приватної ініціативи. Значну роль у новій політиці стали відігравати іноземні капітали – кредити й прямі інвестиції.

Наприкінці 80-х років було здійснено широку приватизацію в нафтовій та електроенергетичній промисловості, фінансовій сфері. Були приватизовані важливі об’єкти інфраструктури: телекомуні-каційний і телефонний зв’язок, електро- і газопостачання, вироб-ництво електроенергії. При цьому 40% прибутків від приватизації надійшло від продажу власності іноземним компаніям. Вживаються заходи для збільшення національних накопичень: підвищується на-дійність банківської системи, розвивається фондовий ринок. Для регулювання фінансового ринку уряд використовує податкову по-літику. Було встановлено 7% податку на іноземні інвестиції в корот-кострокові облігації і 5% – на інвестиції в приватизаційні фонди.

Було вжито заходів щодо приборкання інфляції. Якщо в 1993 р. вона становила 2489%, то в 1997 р. – 4,1%. Високі темпи інфляції і високі від-соткові ставки призвели до спекулятивних банківських операцій. Як тільки було досягнуто фінансової стабілізації, багато банків, прибутки яких будувалися на спекулятивних операціях, стали банкрутами.

Реформи дещо поліпшили ситуацію у фінансовій сфері країни, оздоровили її галузеву структуру. Проте темпи економічного зрос-тання залишилися невисокими. У 2002 р. спалахнула нова фінансо-ва криза. Приватний сектор відчував труднощі з рефінансуванням валютної заборгованості. Активізувався перевід доходів за кордон, що стало причиною нестачі коштів на валютному ринку. Централь-ний банк опинився не в змозі задовольнити попит на валюту, вна-слідок чого відбулася девальвація реала. Щоб вийти із скрутного становища, Бразилія узяла в МВФ кредит на суму в 30 млрд дол.

Девальвація реала стала однією з головних причин підвищення темпів інфляції; в 2002 р. її рівень становив 12,5%; проте згодом ін-фляцію вдалося приборкати й у 2007 р. вона знизилася до 3,5%.

Однією з головних проблем Бразилії залишається зростання державного внутрішнього боргу, який становить 56% відносно ВВП. Зовнішній борг Бразилії в 2008 р. становив 237 млрд доларів, що є одним з найбільших показників у світі. Виплати відсотків по дер-жавному боргу становили 114 млрд реалів1.

Серед пріоритетних проблем бразильського уряду є ефектив-ність соціальної політики. Рівень безробіття перевищує 9%, хоч це дещо нижче, ніж у цілому по Латинській Америці. Головним напря-мом соціальної політики є боротьба з бідністю та голодом. Розпо-чато реалізацію програми «Ні – голоду». Вона містить заходи, серед яких надання щомісячної грошової допомоги в розмірі 50 реалів бідним сім’ям; ця сума може бути витрачена виключно на купівлю продовольства. Програма також передбачає поліпшення житлових умов і доступ до освіти найбідніших верств населення.

4.3.4. Економічна політика найменш розвинутих країн

Проблеми найменш розвинутих країн полягають у тому, що вони не мають власних резервів для подолання бідності. Відсутність багатих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати прибутків від мінеральної ренти. Перешкодою економічного розви-тку стає також політична нестабільність, відсутність транспортної інфраструктури, низький рівень освіти населення. Вкрай низький рівень накопичення коштів населення і капіталів виробництва уне-можливлює інвестування галузей для створення засобів виробни-цтва, підготовки кваліфікованої робочої сили, удосконалення тех-нологій. Це не сприяє зростанню продуктивності праці, спричинює низький рівень споживання. Незначні інвестиції, що мають місце, не забезпечують впровадження нових технологій. Низький попит навіть на товари першої необхідності не дає можливості створювати підприємництва серійного виробництва.

Головною стратегічною метою більшості країн цієї групи є ін-дустріалізація економіки. Промислове виробництво в них пред-ставлено переважно переробкою сільськогосподарської продукції, харчовою промисловістю. Промислове виробництво зосереджено, в основному на малих підприємствах. За числом зайнятих малі під-1 МЭ и МО. – 2004. – №1. – С. 108; www.cia.gov

приємства займають друге місце, після аграрного сектора, й багато в чому з ним пов’язані.

Можливість дрібних підприємств пристосуватися до нестабіль-ної економічної ситуації знайшла відбиток в особливих формах – в об’єднанні промислової і сільськогосподарської діяльності. Це так звані “сільська індустріалізація” і “мала індустріалізація”, що ство-рюються за межами великих міст для максимального наближення до сировинної бази. Такі форми підприємництва дають можливість розширити масштаби використання місцевих природних ресурсів, а за рахунок розвитку трудомістких виробництв – знизити відплив робочої сили із сільської місцевості. У ряді країн стали створюва-тися кластери – групи підприємств, територіально пов’язаних між собою, що здійснюють спільну закупівлю сировини й збут готової продукції.

Починаючи з 60-х років найменш розвинуті країни здійснюють політику імпортозамінної індустріалізації. До раніше сформованої харчової, тютюнової і текстильної промисловості додаються мета-лообробні, сільськогосподарське машинобудування (в основному на рівні складання), складання з імпортних вузлів і деталей холо-дильників, пральних машин, кондиціонерів. Як правило, у їх виник-ненні бере участь іноземний капітал. Але іноземних інвестицій у ці країни надходить дуже мал

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 7 8 9 10 1112