Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Діяльність «Плеяди». Трактат дю Белле «Захист і звеличення французької мови».

Розвиток літератури Відродження в Італії припадає на XIV-XVI ст., але передумови для її становлення склалися раніше: в другій половині XIII-на початку XIV ст. Це був період переходу від середньовіччя до нової доби, так зване Передвідродження - переломний період в історії країни. Інтенсивний економічний розвиток сприяв створенню і зростанню великих міст. Вони рано почали звільнятися з-під влади феодальних князів, і' на кінець XIII ст. завершився процес створення незалежних міст-комун. Проте розвиток країни відбувався нерівномірно: якщо в Північній Італії швидко розвивалися міста - Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція, то на півдні і в центрі з усією силою ще зберігалися феодальні порядки. Державної єдності в країні не було, вона залишалася економічно і політично роздрібленою, що зумовлювало внутрішні чвари, боротьбу між окремими містами й областями та всередині їх. Роздрібленість гальмувала розвиток країни, життя висувало вимоги її національного об'єднання. На цей період припадає виникнення різних політичних партій, серед яких найбільш впливовими були гвельфи і гібеліни. Перші виражали інтереси міської Італії, другі - феодальної. У своїй політичній програмі гвельфи орієнтувалися на папу, а гібеліни - на імператора. Між цими партіями розгорнулася напружена довготривала боротьба.

У таких складних умовах розвивалася література. Вона не становила єдності, а поділялася на кілька літератур, які існували в окремих частинах Італії. Найбільшого розвитку досягла література Тоскани з центром у Флоренції. На грунті цієї літератури і зріс великий письменник Данте, творчість якого була найвищим художнім вираженням Передренесансу.

Данте. Ключ до визначення історичної ролі Данте, до розуміння суперечливої суті його творчості дають слова Ф. Енгельса: «Першою капіталістичною нацією була Італія. Кінець феодального середньовіччя, початок сучасної капіталістичної ери відзначені велетенською постаттю. Це - італієць Данте, останній поет середньовіччя і разом з тим перший поет нового часу» (1). [146]

Творчість Данте справедливо називають синтезом середньовічної культури. Водночас з ім'ям Данте пов'язаний початок нової культури, нового типу мислення. Яскраву характеристику Данте як велетню перехідної доби дав І. Франко: «Данте являється найвищим виразом, поетичним вінцем та увічненням того, що називаємо середніми віками. Вся культура, всі вірування, всі муки та надії тих часів знайшли вираз у його поемі. Та рівночасно як людина геніальна він усім своїм єством належить до новішихчасів, хоча думками й поглядами коріниться в минувщині».

Народився Данте Алігієрі (1265-1321) у Флоренції в дворянській сім'ї, яка вже вдалася до буржуазної діяльності і належала до партії гвельфів. Флоренція на той час була найбагатшим і найбільш розвинутим містом Італії. Саме тут відбувалися найгостріші сутички між силами феодального суспільства і молодою буржуазією, точилася запекла боротьба між гвельфами і гібелінами; місто потрясали народні бунти. Вир цієї боротьби з молодих років захопив Данте і вплинув на формування його активної та діяльної натури. Поет виявив себе як [147] людина цільного характеру, сильних пристрастей, різносторонніх знань. Ф. Енгельс писав: «Італія- країна класичного. З того великого часу, коли там зійшла зоря сучасного світу, ця країна виростила величні характери недосяжної класичної досконалості, від Данте до Гарібальді» (1).

Ще змолоду Данте мріяв про єдину Італію. У 1295 р. він розпочав активну політичну діяльність, виступаючи на боці гвельфів, які після запеклих боїв з гібелінами одержали остаточну перемогу і прийшли до влади. Данте став помітною політичною постаттю. У 1300 р. його обрано членом колегії семи пріорів, яка правила Флоренцією. Проте єдність гвельфської партії тривала недовго. В умовах загострення суспільної боротьби, розгортання народних рухів гвельфи розкололись на дві ворожі групи - «білих» і «чорних». Данте став на бік «білих», які відстоювали незалежність комуни від папської курії. У 1301 р. папа Боніфацій VIII послав на допомогу «чорним» у Флоренцію принца Карла Валуа. Підтримані папською владою та чужоземною інтервенцією, «чорні» розгромили «білих» і нещадно з ними розправилися. Данте присудили до спалення, будинок його зруйнували. Рятуючись від жорстокого вироку, у 1302 р. він покинув Флоренцію і вже ніколи не зміг повернутись у рідне місто. За цих обставин у Данте остаточно визріла ідея єдиної Італії під владою монарха, за яку він боровся до кінця життя.

Перші роки вигнання Данте жив надією, що Флоренцію буде відвойовано у «чорних». Він намагався встановити зв'язки з гібелінами, але швидко зневірився в них і гордо проголосив, що сам «собою творить партію». Згодом, переконавшись, що навести порядок в Італії, приборкати пап зможе тільки імператорська влада, він покладав надії на германського імператора Генріха VII, який вступив в Італію у 1310 р. нібито з метою об'єднання і умиротворення її. Данте не зрозумів загарбницьких намірів Генріха VII і всіляко сприяв його успіхам. Однак Генріх VII не зміг здійснити своїх завойовницьких задумів - у 1313 р. він раптово помер.

Невдовзі Флоренція об'явила амністію, і Данте запропонували повернутися у рідне місто, правда, за умови виконання принизливого обряду покаяння. Поет відмовився його виконати, і в 1315 р. флорентійська сеньйорія знову засудила його до смертної кари. Данте назавжди втратив надію на повернення у Флоренцію, але свою діяльність продовжував. Він закликав до припинення міжусобної війни, [148] боровся проти зазіхань папства на політичну владу.

Роки вигнання Данте провів у різних містах Італії. Помер він у Равенні, де і похований. В кінці XV ст. знаменитий архітектор П'єтро Ломбардо на замовлення правителя Равенни Бернардо Бембо побудував над саркофагом Данте мавзолей, який зберігся до наших днів.

Данте був всебічно освіченою людиною. Він вчився у Болонському університеті, однак не закінчив його. Офіційна середньовічна освіта не задовольняла Данте, і він багато вчився самостійно, вивчав мови, що давало йому змогу знайомитися з іноземною літературою та творами античних авторів, серед яких його найбільше захоплював Вергілій. Він володів знаннями з теології, філософії, історії, міфології, права, астрономії, фізики, математики, риторики і був одним із найосвіченіших людей свого часу. Літературну творчість Данте розпочав у 80-х роках ліричними поезіями в дусі тогочасної італійської лірики «солодкого нового стилю» (dolce stil nuovo).

Середньовічна література в Італії значного розвитку досягла в XII ст., особливо в Сіцілії та Неаполі. Це була специфічна література, позначена впливом візантійської, арабської, норманської та німецької культур. У першій половині XIII ст. найвизначнішим явищем культурного життя країни стала лірика сіцілійської школи. Поезія сіцілійців розвивалася під значним впливом творчості провансальських трубадурів. Як і трубадури, вони оспівували ідеальну рицарську любов, не уникаючи мотивів чуттєвого кохання і кохання нерозділеного, сповненого страждання. Разом з тим сіцілійці внесли багато нового в поезію. Вони сповнили її інтелектуальним змістом, надали їй філософічності й алегоричності; жіночий образ, що втратив у ній реальні риси, втілював ідею кохання й інших абстрактних понять, наприклад, смерті. Сіцілійці оспівують не жінку, а Кохання (Амор), любов персоніфікується, про неї говориться як про живу істоту. Поезія сіцілійців відзначається вченістю, великою технічною вправністю, рідкісними ефектними образами, музичністю. Широко використовуючи форми провансальської поезії, сіцілійці віддавали перевагу новій формі - сонету. Першим до цієї форми звернувся талановитий поет Джакомо да Лентіні.

Лірика поетів Сіцілії розповсюдилася по всій Італії і помітно вплинула на формування італійської [149] мови - вольгаре. В Італії на той час існувало дві мови: латинська, яка вважалася мовою науки й освіти, і розмовна італійська, що існувала в формі різних діалектів. Італійська мова освічених людей - вольгаре - була водночас мовою літератури, хоча ще не мала єдиних усталених норм.

Розвиток сіцилійської поезії припинився в середині XIII ст., але її досвід значною мірою був використаний у літературі Романьї (Болонья) і Тоскани (Флоренція), яка з середини XIII ст. стає центром італійської культури. Саме тут була започаткована лірика «солодкого нового стилю», яка засвоїла досвід провансальської рицарської поезії, хоч куртуазні мотиви в ній значною мірою ускладнені сіціяійською традицією і філософією. Ще більше, ніж для сіцилійської поезії, для неї характерні вченість й інтелектуалістські тенденції, розвинута символіка образів, ускладнені і вишукані форми.

Засновником школи нової лірики вважається болонець Гвідо Гвініцеллі (1240-1276) - викладач літератури в Болонському університеті, його поетична уява живилася не почуттями, а філософськими роздумами.Данте називав Гвініцеллі своїм учителем.

Послідовником Гвініцеллі був флорентієць Гвідо Кавальканті (1259-1300) - талановитий поет, друг Данте. Головна тема його поезій - любовна пристрасть.

Поезія «солодкого нового стилю» свідчить про велику розвиненість вольгаре у Тоскані. Саме тосканська розмовна мова лягла в основу італійської літературної мови.

У своїй ранній творчості Данте засвоїв риси «солодкого нового стилю», його твори також філософічні, сповнені риторики, містичної символіки. Особливо близькі до нової лірики перші поезії Данте. У 90-ті роки Данте відібрав зі своїх поезій, створених протягом 1283-1292 pp., ЗО віршів (25 сонетів, чотири канцони, одна станца) і, поєднавши [150] їх між собою написаним у 1292-1294 pp. прозовим текстом, склав збірку під назвою «Нове життя» (Vita nuova).

Вірші передають почуття Данте до його коханої Беатріче, прославляють її. Прозою поет розповідає про свій душевний стан і ті події, які спонукали його до написання поезій загалом і кожного вірша збірки зокрема; крім того, з'ясовує їхню побудову. Окремі прозові глави, наприклад XXV, повністю присвячені питанням поетики. Таким чином, прозове обрамування організовує вірші у певну систему і разом з ними створює єдиний сюжет.

В дусі традицій «солодкого нового стилю» Данте замислюється у своїх віршах над природою любовного переживання, його складністю, відзначає його ірраціональність.

Кохання в трактуванні Данте- це жива істота. Вперше воно з'явилося до поета в такому образі:

Було за третю ночі. Ще планета

Спокійно світло кидала з-за хмар.

Як раптом я відчув страшний удар:

Зійшло Кохання, мов лиха прикмета.

Здавалося, веселим. На долоні

Моє тримало сердце, на руках -

Красуню, заповиту в покривало.

Нараз дало вкусить покірній донні

Палаючого серця, і - о жах! -

Побачив я: Кохання заридало.

(Сонет 1, переклад В. Житника)

Характер живого образу, в якому уособлюється Кохання, завжди відповідає внутрішньому стану поета і, таким чином, є засобом вираження цього стану.

Кохання Данте до Беатріче - поклоніння їй як божеству. Образ цей безмірно ідеалізований, створений за допомогою прийомів гіперболізації її краси та її чеснот.

Зміст віршів Данте не обмежується прославленням Беатріче. Головною дійовою особою збірки є сам автор, закоханий поет, його твір має характер сповіді, в якій передані любовні переживання, зміни душевного стану, боротьба почуттів. Водночас автор роздумує над мистецтвом поезії, коментує і з'ясовує свої вірші.

Продовжувалась літературна діяльність Данте в роки вигнання. Для творчості цього нового періоду характерні нові риси, в першу чергу пристрасний дидактизм. Данте більше виступає як мислитель і філософ, керований бажанням вчити людей, поширювати їхні знання, сприяти їхньому моральному вдосконаленню, поліпшенню світу загалом. Розширюється тематика поезій Данте, вони наповнюються науковими знаннями, філософськими роздумами, моральними сентенціями, в художню мову вводяться прийоми красномовства.

Між 1304-1307 pp. Данте написав морально-філософський твір «Бенкет», в котрому, як і в «Новому житті», поєднано вірш і прозу. Задум був грандіозним. «Бенкет» повинен був складатися з 14 філософських канцон і 15 прозових трактатів-коментарів до них. Проте твір залишився незакінченим. До нього увійшли лише 3 канцони і 4 трактати. У «Бенкеті» висвітлюються філософські, богословські, моральні питання.

Сюжет «Бенкету» загалом середньовічний, але в думках і устремліннях, виражених в ньому, помітні риси світогляду ренесансної доби. Так, поет стверджує, що благородство є виразом мудрості і духовної довершеності, а не багатства й аристократичного походження. В добу Ренесансу така думка сповниться антифеодальним змістом і служитиме звеличенню людської особистості. «Бенкет» пройнятий утвердженням цінності пізнання, допитливого духу людини. Як зазначає поет, «пізнання є вища довершеність душі... в ньому полягає найвище наше блаженство, всі ми від природи прагнемо до нього».

Проблемі мови присвячений другий трактат Данте - «Про народну мову», написаний по-латинськи. Дата його написання точно не встановлена, достовірно відомо лише, що він створений до 1313 р. Трактат складається з двох книг. У першій книзі з великою повагою і любов'ю Данте говорить про італійську народну мову, доводить необхідність цілеспрямованої праці над нею, свідомого створення на її грунті мови літературної.

У другій книзі трактату, яка залишилася незакінченою, йдеться про працю над удосконаленням мови. Данте зіставляє вірш і прозу, торкається питання поетичних жанрів, роздумує над поетикою канцони, особливостями різних стилів.

Загалом трактат Данте «Про народну мову представляє інтерес як перша в Європі мовознавча праця, як дослідження, що містить корисний матері ал для вивчення джерел італійської літературне мови.

Найбільш значним твором Данте є поема «Бо жественна комедія», написана в останній період його життя (1313-1321). Поет назвав свій твір «Комедією», згідно з нормами середньовічної поети ки, в якій до цього жанру зараховувались твори з сумним початком і щасливим кінцем.

У «Божественній комедії», яку справедливо називають синтезом середньовічної культури і пролом культури Ренесансу, з усією повнотою відбився складний і суперечливий світогляд Данте.

Задум поеми, її композиція визначені системою тогочасних знань, містико-теологічними концепціями, характерними для духовного життя поета, і середньовічною поетикою. Дія в «Божественній комедії» відбувається на фоні всесвіту, картину якого Данте створює за космологічною системою грецького вченого Птоломея (II ст. н. є.), інтерпретованою в дусі середньовічної філософії. В уявленні поета космос поділяється на землю, пекло, чистилище й небесні сфери раю. Пекло нібито знаходиться в північній частині Землі і має форму конуса, основа якого розташована близько земної кори, а гострий кінець упирається в центр Землі. Всередині конуса, один за одним, спускаючись все нижче, йдуть дев'ять уступів, що звуться колами. В них, залежно від міри земних провин, караються пекельними муками душі грішників.

Чистилище розташоване на поверхні землі. На березі Світового океану знаходиться передчистилище, а далі підіймається освітлена сонцем і вкрита буйною рослинністю висока гора (за формою - зрізаний конус), оточена водою. На ній - сім уступів, де поступово очищаються душі. Вершина гори - це земний рай.

Найбільшу частину всесвіту займають десять небесних сфер, у яких перебувають душі тих людей, що заслужили вічне блаженство. Десята сфера неба - емпірей - є місцем божества.

Зміст «Комедії» становить розповідь Данте про те, як він пройшов цим потойбічним світом.

Літературними джерелами поеми були середньовічні й античні твори. На величний задум поета особливий вплив мала «Енеїда» Вергілія з її гострополітичним звучанням, містичними тенденціями, поєднанням реального й міфологічного змісту.

Відомо, що античній, а особливо середньовічній літературі властиве містичне й символічне викорис тання чисел. Священний, магічний смисл вкладали в числа 3, 7, 9, 10 та ін. Такі числа нерідко клалися в основу композиції художніх творів. У поемі Данте вони визначають і будову всесвіту, і композиції Так, поема поділяється на три частини (кантики): «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Кожна частина має 33 пісні, а вся поема, таким чином, разом із вступом складається із 100 пісень.

Форма вірша поеми також визначається числом Це досить складна форма - терцина, в якій трирядкові строфи об'єднані спільним римуванням і створюють єдиний ланцюг (аба, бвб, вгв...).

Однак Данте не в усьому вірний старим уявленням, він виходить за межі традицій алегоричної літератури та світогляду середніх віків, йому притаманні, поряд із живою уявою і багатою фантазією гостре відчуття реальності, палкі пристрасті. О

Поет створює образ потойбічного світу на матеріалі земної дійсності, конкретизуючи й оживляючи вигадане зіставленням з реальністю. У цьому проявляється великий дар спостережливості поета, його уміння бачити реальний світ. Зрадників, занурених у застигле льодове озеро, Данте порівнює з жабою, що «зводить голову погану поквакати у час тієї спеки»; могили у пеклі - з надгробниками на старовинних цвинтарях в Істрії та Провансі; щілини у третьому колі пекла схожі на мармурові купелі флорентійської церкви Сан Джованні; грішники, що плентаються наче вівці, нагадують церковну процесію; чорти занурюють грішні душі у киплячу смолу точнісінько так, як кухарчуки - м'ясо в суп; поет запевняє, що вибратися на кручі чистилища важче, ніж подолати крутий плай від Леріче до Турбії у гірській Лігурії. Такі зіставлення часто розгортаються в картини природи й побуту

Визначальною рисою характеру Данте є любов до античності. Про античних письменників він говорить з благоговінням. Найбільше поет схиляється перед Вергілієм, якого обрав своїм провідником по потойбічному світі. Він шанує його як провісника ідеї світової держави, як уособлення розуму; римський поет в його сприйнятті - «честь і світоч усіх співців землі».

По-своєму розподілив Данте пекельні муки. Він відступив від офіційних церковних та кастових уявлень і судив грішників так, як веліли йому особисті переконання й свідомість громадянина, незалежно від становища грішників на землі. У його пеклі мучаться ті, що «злобою жили і життям не утішалися прекрасним»; тирани, що жадали крові; «лукаві слуги церкви пресвятої, священики і папи й кардинали, які горіли золота жагою»; ті, що «лестили людям, які не варті шани»; брехуни, інтригани, ті, що сіяли чвари. У цій свободі й незалежності судження виявлялося вже відчуття особистості - характерна риса ренесансної свідомості.

Для поета властиві співчутливе ставлення до живих людських пристрастей, людяність, непримиренність до жорстокості. Характерною є, наприклад, його розповідь про зустріч у пеклі з Франческою да Ріміні. Розповідь основана на правдивому факті. Франческу проти її волі віддали заміж за потворного й жорстокого Джанчотто Малатесту, хоч вона любила його брата Паоло. Джанчотто убив коханців. Данте хоч і покарав іх за подружню зраду пекельними муками, проте внутрішньо виправдовував їхню любов. Він вклав в уста Франчески вражаючу розповідь про нездоланну силу її любовної пристрасті, проймається співчуттям до страждань закоханих.

У 33-й пісні «Пекла» є глибоко психологічна розповідь про графа Утоліно. За життя Уголіно зрадив свого військового союзника єпископа Руджієрі, за що той жорстоко помстився. Удаючи, наче він примирився з Уголіно, єпископ запросив його разом з синами до себе в Пізу і після гостинного прийому замурував усіх у вежі, де вони й загинули голодною смертю. Уголіно розповідає Данте [160] про свої страждання і смерть дітей у Голодній вежі. Поет не виправдовує Уголіно як зрадника, але він охоплений гнівом проти жорстокості, допущеної у Пізі.

Поет постає в поемі як політичний борець. З величезною пристрасністю він нападає на «чорних» гвельфів, папу, захищає імператорську владу, виступає проти міжусобиць і воєн. В 19-й пісні «Пекла» Данте зобразив папу Миколу IIIжалюгідним нікчемою, наляканим до непритомності, поет карає його у пеклі, опустивши вниз головою у вогненну яму; там же він приготував місце ще живому тоді Боніфацію VIII. Гніву й презирства сповнене звертання митця до Миколи III.

Ні на мить не забуває поет про Флоренцію. Він весь у думах про неї, про її минуле і майбутнє, тужить за нею, страждає під тягарем вигнання, докоряє їй, іронізує над її непостійністю.

У «Божественній комедії» поет вкладає багато нового в поняття людської особистості. Він ще не відділяє людину від бога, але вже не визнає гріховним її земне життя, відстоює нові критерії її оцінки, відмінні від аскетичних. Він цінить у людях гідність, активність, здатність на сильні пристрасті та великі звершення, його приваблюють характери героїчні, яскраво визначені та відштовхують пасивні й безпринципні

Поет високо цінить в людині допитливість, котру в середні віки трактували як тяжкий гріх, а в добу Ренесансу утверджували як одну з найблагородніших властивостей людини. Такий погляд поета виразно проявляється в епізоді з Одіссеєм у першій частині поеми.

З усіх частин «Божественної комедії» найбільше наближена до реальності перша - «Пекло».

У другій частині - «Чистилище» - значне місце відводиться філософським міркуванням. Через те постаті «Чистилища» - серед них є й поети, художники, музиканти - здебільшого позбавлені пристрасного характеру, темпераменту, багато з них ледь окреслені, хоча й вони бувають спроможні на прояви почуттів. У чистилище також проникають земні настрої й інтереси. У почуттях Данте багато смутку, інколи його охоплює гнів, особливо при згадці про порядки в Італії, про гвельфську Флоренцію. Опис чистилища живописний, він містить по-справжньому поетичні картини природи.

Третя частина - «Рай» - найбільше насичена складними абстракціями й алегоріями, численними міркуваннями на філософські, богословські, наукові теми. Картини раю - це безмежні простори, де панує гра світла і барв. Разом з тим і в цій частині сильно й виразно звучать актуальні питання італійської дійсності. Данте найповніше розвиває тут тему імперії, критику порочного й розбещеного римського духівництва.

Найяскравіший образ «Раю» - Беатріче. Вона є втіленням божественної науки. Це вона відкриває Данте наукові істини і таємниці всесвіту. Одночасно Беатріче постає як поетичний образ прекрасної жінки, провідниці Данте, яка викликає в нього почуття щастя, радості й безмежного захоплення. Устами Беатріче поет виражає віру в те, що світ все ж таки подолає пороки та зло і знайде свій істинний шлях.

Поетика «Божественної комедії» складна. Данте вдається до різних стилів, вільно змінює їх залежно від змісту, прагнучи знайти адекватне змістові словесне вираження. Мова Данте емоційна, образна. Найчастіше вживаються порівняння і метафори, звертання, оклики, повтори, паралелізми. Вірш поеми відзначається довершеною майстерністю, багатою, ефектною римою, побудованою здебільшого на несподіваних зіставленнях протилежних за змістом слів.

При всій складній системі ідей, алегоризмі й символічності, схоластичних і теологічних абстракціях, поемі Данте властиві реалістичність, матеріальна виразність і конкретність образів і, разом з тим, заглибленість у внутрішній світ людини.

Невмируща цінність «Божественної комедії» полягає в неповторному художньому вираженні складної і суперечливої перехідної доби. «Комедія» належала до улюблених творів К. Маркса. Великий інтерес до Данте проявляли видатні діячі української культури. Високо цінив і часто згадував Данте Тарас Шевченко. Іван Франко перекладав твори геніального флорентійця і присвятив йому спеціальне дослідження «Данте Алігієрі». Думка Франка щоразу зверталась до геніального Данте, великого вигнанця, проклятого і засудженого на смерть рідною Флоренцією, того Данте, який у найважчу мить життя не схилився перед горем, а, «створивши партію з самого себе», приступив до написання «Божественної Комедії»...Інтерес до незрівнянного італійського поета виник у Івана Яковича ще з юності. В Дрогобицькій гімназії Франко знайомився з творами Данте в німецькому та польському перекладах, і тоді ж виникло нестримне бажання: відтворити дантові шедеври рідною мовою! Наприкінці 80-х років ХIХ ст. Франко пише Драгоманову, що Данте, «цю колосальну святиню середньовікового духу», слід цінувати «головно задля недосяжної простоти і грандіозності його стилю». І додає, що сам має намір взятись за лірику Данте і «Божественну комедію»: «Може, удасться дещо й на наше бідне поле перенести». Зовсім не випадково, що саме останні, найважчі 10 років (а втім, які роки з життя Франка були легкими?) активізували бажання творця «Мойсея» приступити до написання біографії Данте й опублікувати переклади «Комедії» та сонетів. Починаючи з 1907 року на сторінках «Літературно-Наукового Вісника» з’являється ряд «студій» Франка про Данте і його час; шість років потому, у 1913-му, важко хворий поет, грунтовно переробивши ці статті, доповнивши їх власним перекладом частини «Божественної комедії» та аналізом ліричної і дидактичної поезії великого флорентійця, видав усе це у вигляді єдиної книги (І.Франко, «Данте Алігієрі», Львів, 1913 р.). Книга ця, без перебільшення, один з найяскравіших (і, на безмежний жаль, останніх) спалахів духовної енергії нашого Титана.

Кохання Данте до Беатріче збудило творчу уяву Лесі Українки, по-своєму переосмисливши цю тему, вона написала блискучу поему «Забута тінь».

В українській радянській літературі спеціальна праця про творчість італійського поета створена О. І. Білецьким. П. Карманський та М. Рильський здійснили повний переклад «Пекла» (1956), Є. Дроб'язко переклав усю поему. Групі поетів належить переклад «Нового життя» (1965).

Найкращим російським перекладом «Божественної комедії» є відзначений Державною премією переклад М. Лозінського.

Діяльність «Плеяди». Трактат дю Белле «Захист і звеличення французької мови».

Розвиток французької літератури другої половини XVI ст.

характеризується розквітом гуманістичної поезії. Найвищим її досягненням була

творчість поетів паризької літературної групи ≪Плеяда≫ Жоашена дю Белле, Жана

Дора, Жана Антуана де Баїфа, Етьєна Жоделя, Понтюса де Тіара, Ремі Белло і

особливо її глави — П'єра де Ронсара. Утворилася ця група у 1547 р. під назвою

≪Бригада≫. Спочатку вона складалася з чотирьох членів: Ронсара, де Баїфа, дю

Белле — учнів коледжа та їхнього учителя і керівника коледжа, філолога-еллі-

ніста Жана Доза. Згодом, на початку 50-х років, розширився склад ≪Брига-

ди≫ — до семи чоловік — і відповідно змінилась назва — тепер група іменувалась

≪Плеяда≫. Всіх її учасників об'єднували дружба, єдність переконань і мети.

Ще в період існування ≪Бригади≫ у 1549 р. дю Белле опублікував трактат

≪Захист і звеличення французької мови≫, в якому, по суті, сформулював теоретичні

засади групи. Цей трактат і вважається програмним маніфестом ≪Плеяди≫. Основ-

не в ≪Захисті≫ — заклик до створення нової національної гуманістичної поезії,

яка б грунтувалася на засвоєнні античності. Написаний трактат емоційно, прист-

расно. Передусім дю Белле виступає проти латиномовної поезії і відстоює права

французької мови. З осудом він говорить про французів, які надають переваги

латинській мові, зневажають рідну, і презирливо ставляться до неї, заперечує хиб-

ні твердження, нібито вартість думок залежить від того, якою мовою вони вислов-

лені. Його міркування про рідну мову пройняті вірою в її величезні можливості,

гордою впевненістю у тому, що вона ≪зрівняється з мовою самих греків і римлян

і породить за їхнім прикладом Гомерів, Демосфенів, Вергіліш і Ціцеронів≫ (кн. І,

гл. 3). Дю Белле стверджує, що мова є свідомим витвором людей і може змінюва-

тися. Багатство чи бідність мови, на його думку, залежать від того, як її розви-

вають, адже ≪мови не виростають самі собою, як трава, коріння і дерева одні

немічні й кволі за своєю природою, інші — здорові, могутні, здатні нести ван-

таж людських думок; ні, могутність їх породжується волею і бажанням смертних≫

(кн. І, гл, 3). Дю Белле закликає збагачувати і розвивати мову і пропонує для цьо-

го відповідні засоби: сміливе створення, за прикладом греків, нових слів, введення,

звичайно, в міру, слів старовинних і запозичених з давніх мов. Вій радить поету

≪спілкуватися не тільки з ученими, а й з людьми різних професій і видів ремесла:

корабельниками, ливарниками, художниками, граверами й іншими, а також зна-

йомитися з їхніми винаходами, назвами матеріалів і знаряддями, якими вони ко-

ристуються у своєму ремеслі і мистецтві≫ (кн. II, гл. II).

Багато уваги приділяється в ≪Захисті≫ обгрунтуванню принципу наслідування

античності. Засвоєння змісту, жанрів і стилю античності, переважно еллінської

поезії, за дю Белле,— це основний шлях до створення національної поезії високої

естетичної досконалості і великих громадських, філософських та моральних проб-

лем. Його літературні критерії грунтувалися на античному розумінні цінності по-

езії. Засуджуючи поезію чисто розважальну, банальну, де Белле вимагав ство-

рення літератури великого емоційного заряду. ≪Знай, читачу, тільки той буде

справжнім поетом, хто змусить мене обурюватися, заспокоюватися, радіти, страж-

дати, любити, ненавидіти, захоплюватися, жахатися — коротше кажучи, хто

буде по своїй волі керувати й розпоряджатися моїми почуттями. Ось правдивий

пробний камінь, на якому слід перевіряти всі поеми на всіх мовах≫ (кн. І, гл. II).

Для оновлення поезії, на думку дю Белле, слід зректися національних тради-

цій середньовічної поезії та її жанрів — рондо, балади, віреле, канцони — і сприй-

няти поетичні жанри і форми античних віршів — епіграми, за прикладом Марці-

ала, елегії, за прикладом Овідія, оди, ще невідомі французькій Музі, еклоги,

епопею, а також італійський сонет. При цьому повинен вироблятися і відповідний

≪вчений≫, високий стиль: вірші слід прикрашати серйозними сентенціями, яскра-

вими фарбами, надавати їм ≪вишуканої класичної ерудиції≫.

Зневажливо говорить дю Белле про середньовічні драматичні жанри — фарс і

мораліте — і вважає потрібним відродити славу класичних комедій і трагедій.

Чільне місце в ≪Захисті≫ посідають міркування про образ поета і його призна-

чення. Вони основані на розумінні поезії як плоду, з одного боку, свідомої пра-

ці і виробленої майстерності і, з другого — як натхнення. За дю Белле, поет має

бути великим трудівником, відзначатися ≪вченістю≫, багатством знань, здатністю

до захоплення й натхнення. Праця поета розцінюється як шляхетна, суспільне

значима діяльність, позбавлена дріб'язковості й корисливості, спрямована до

величної мети — духовного збагачення людини.

Містяться в трактаті дю Белле й критичні випади проти І.ридворного середо-

вища, проти Сорбонни, яка чинить перешкоди поширенню знань, розвиткові наук

і мистецтв.

Сформульовані в ≪Захисті≫ принципи знайшли практичне втілення в поезіях

самого дю Белле та інших членів ≪Плеяди≫. Але з роками, в процесі розвитку твор-

чості, позначився певний розрив між теоретичною програмою і реальною практи-

кою митців. Зокрема, всупереч вимогам ≪Захисту≫, поети зверталися до націо-

нальних поетичних традицій і плідно використовували їх у своїй творчості. Провід-

на роль у створенні нової поезії і в діяльності ≪Плеяди≫ належала ≪королю поетів≫

Ронсару.

12 3 4 5 6 7 8 Следующая ⇒