Правові проблеми спадкування часток

Проблеми спадкування часток виникають, коли у квартирі меш­кають кілька осіб. Заповіт не завжди складається громадянами, на­віть через те, що вважають, що оскільки частка квартири не виділе­на, а квартира перебуває у сумісній спільній власності, це робити недоцільно. У цьому випадку за правом спадкування частина пере­ходить державі. Органи місцевого самоврядування можуть дозволи­ти викупити частину квартири іншим співмешканцям або держава через свої органи та їх посадових осіб може здійснювати своє право власності, в тому числі і вимагати виділення цієї частки. За законом (статті 529, 530 ЦК), громадяни, що проживали у квартирі, можуть не належати до спадкоємців за законом, хоча і бути членами сім'ї. Якщо спадкоємці за законом відсутні, то на підставі ст. 555 ЦК спад­кове майно може перейти до держави. Можна дійти висновку, що спадщина може становити частку квартири, оскільки відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" приватизована квартира перебуває у власності кількох осіб. А ос­кільки правового значення для вирішення питання про право на спадщину тривалість проживання із спадкодавцем і характер вза­ємовідносин з ним не мають, то підстав для переходу прав у спад­щину осіб, які разом проживали із спадкодавцем, немає.

Квартира, яка є спільною сумісною чи спільною частковою влас­ністю, на вимогу держави в особі місцевих органів влади, підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення із самостійними виходами, які можуть викорис­товуватися як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири. Неможливо виділити й окремі ізольовані приміщення, а тільки відокремлену жилу площу на одну людину.

Мова йде тільки про квартиру, як розділити її на всіх спад­коємців, співвласників, які мають однакові права. Перевага при цьому надається державі, яка фактично не є співвласником, адже частка померлого не виділялася, а частки співвласників, які все життя прожили в квартирі, не мають права на жилі кімнати спадко­давця.

Якби квартира перебувала у державній власності, нічого подіб­ного не відбувалося б. Мимоволі постає питання, який зиск був за­значеним громадянам приватизувати квартиру. У разі перебування квартири у державній власності, вони не знали б ніяких турбот, а спокійно продовжували б користуватися усією площею квартири без усіляких підселень, поділів квартири тощо.

Слід зазначити, що одним з напрямків державної житлової полі­тики є розселення квартир, в яких мешкає кілька родин, а не ство­рення нових комунальних для найширшого задоволення потреб гро мадян України у житлі. На забезпечення кожної родини окремою квар тирою спрямована ч. З ст. 50 Житлового кодексу. У разі зміни власни ка частини квартири жилого приміщення за правом спадкування право власності переходить від особи до держави, і частина жилого приміщення змінює форму власності з приватної на державну.

Реалізуючи права власника, держава розпоряджається житлом на свій розсуд. І тут вступає в дію інститут спільної власності, за кріплений у Цивільному кодексі. Сім'я отримала квартиру в сумісну спільну власність, за якою право кожного співвласника поширюєть­ся на всю власність. Співвласники не мають своєї частки, отже така частка не існує і не може бути визнана окремим об'єктом права власності.

Чинні нормативні акти мають бути спрямовані на належне вико­ристання житлового фонду, забезпечення житлових прав громадян, їх поліпшення. У нових нормативних актах не повинно бути звужен­ня змісту й обсягу існуючих прав і свобод, вони мають бути пере­глянуті, оскільки окремі положення суперечать чинному житловому законодавству України.

Конституція України проголосила державу соціальною, в якій людина вважається найвищою соціальною цінністю. Важливою оз­накою соціальної держави є сприяння з її боку задоволенню інтере­сів усіх соціальних груп населення, зміцнення соціальної злагоди громадян тощо. Держава існує для людини, а не навпаки, вона від­повідає перед людиною за свою діяльність. Закони та інші норматив­но-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відпо­відати їй. У п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. за № 9 передбачено, що, оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ по­винні оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-пра­вового акта з точки зору його відповідності Конституції України і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Конституційний принцип дотримання прав людини юридично пов'язує і позитивно обмежує дії держави, її органів і посадових осіб. За свою діяльність перед людиною держава несе відповідальність.

Будь-які прогалини, колізії та інші недоліки в законах і норма­тивно-правових актах повинні тлумачитися і використовуватися тільки на користь фізичної особи — громадянина.