Гарантії захисту майнових прав власника житла

За порушення прав власника житла держава, гарантуючи право власності громадянам, взяла на себе певні зобов'язання, що стосу­ються компенсації та відшкодування збитків і шкоди (матеріальної та моральної). У разі прийняття Україною законодавчого акта, який припиняє право власності на житло, держава відшкодовує власнико­ві заподіяні збитки. Збитки відшкодовуються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи й неодержані доходи.

На підставі ст. 52 Закону "Про власність", здійснюється захист прав власника у разі вилучення земельної ділянки, на якій розташо­вано належне йому майно.

Припинення права власності на будинок, інші будівлі, споруди або насадження у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій вони розташовані, допускається тільки у випадках і порядку, вста­новлених законодавчими актами України, і з попереднім відшкоду­ванням збитків у повному обсязі.

У разі незгоди громадянина-власника квартири в будинку дер­жавного чи громадського житлового фонду, в якому частина жилих приміщень передана у приватну власність, з рішенням, що тягне за собою припинення його права власності (про знесення будинку, пе­реобладнання жилого будинку в нежилий), це рішення, відповідно до ст. 52 Закону "Про власність" і ст. 172 Житлового кодексу, не може бути виконано до вирішення спору судом. При розгляді такого спору вирішуються також питання відшкодування власникові завда­них збитків, якщо будуть встановлені законні підстави для прийнят­тя оспорюваного рішення.

При вирішенні спорів про припинення права власності громадя­нина на будинок у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій розміщується будівля, суди повинні мати на увазі, що відповідно до ст. 52 Закону "Про власність", ст. 171 ЖК право вибору виду ком­пенсації належить власнику. Зокрема, вилучення для державних або громадських потреб земельних ділянок, наданих громадянам Ук­раїни, провадиться після виділення за їх бажанням радою рівноцін­ної земельної ділянки, будівництва на новому місці підприємствами, установами, організаціями, для яких відводиться земельна ділянка, жилих, виробничих та інших будівель замість тих, що вилучаються, і відшкодування в повному обсязі всіх інших збитків (п. 16 Поста­нови пленуму Верховного Суду України "Про практику застосуван­ня судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 р. за № 7).

Згідно зі ст. 53 Закону "Про власність", власник жилого будин­ку має право на компенсацію, пов'язану зі зниженням цінності бу­динку, що спричинено діяльністю підприємств, організацій, у тому числі такою, що призвела до зниження рівня шумової та екологічної захищеності території.

А статті 56 і 57 цього Закону встановлюють відповідальність дер­жавних органів за втручання у здійснення власником його право-мочностей. Так, відповідно до ст. 56, державний орган не має права втручатись у здійснення власником, а також іншими особами, пере­рахованими в п. 5 ст. 48 Закону "Про власність", їх правомочностей щодо володіння, користування й розпорядження своїм майном або встановлювати не передбачені законодавчими актами України до­даткові обов'язки чи обмеження.

Державні органи несуть майнову відповідальність за шкоду, за­подіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником і заз­наченими особами правомочностей щодо володіння, користування й розпорядження житлом.

Стаття 57 Закону встановлює, що державні органи несуть також відповідальність за видання актів, які порушують права власників. Якщо в результаті видання акта органом державного управління або місцевим органом державної влади, що не відповідає закону, пору­шуються права власника та інших осіб щодо володіння, користуван­ня чи розпорядження належним їм майном, такий акт визнається недійсним за позовом власника або особи, права якої порушено.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав і охоронюваних законом інтересів підприємства чи органі­зації — позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено у суду немає правових підстав для задоволення такого позову.

Недодержання вимог правових норм, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми, строків прийнят­тя тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним лише тоді, коли відповідне порушення спричинило прийняття непра­вомірного акта. Якщо акт в цілому узгоджується з вимогами чинно­го законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є правильним по суті, то окремі порушення встановленої про­цедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання йо­го недійсним, якщо інше не передбачено законодавством (роз'яснен­ня Вищого арбітражного суду "Про деякі питання практики вирі­шення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" від 26 січня 2000 р. за № 02-5/35).

У Постанові Пленуму Верховного Суду "Про застосування Кон­ституції України при здійсненні правосуддя" вказано, що суди мають суворо додержуватися передбаченого ст. 56 Конституції пра­ва особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незакон­ними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійс­ненні ними своїх повноважень.

Вирішуючи спори, що випливають із права приватної власності громадян, суди повинні виходити з положень ст. 41 Конституції про те, що це право є непорушним і ніхто не може бути протиправно йо­го позбавлений. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване тільки як виняток з мотивів сус­пільної необхідності на підставі й в порядку, які встановлені зако­ном, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості (крім умов воєнного чи надзвичайного стану, коли можливе насту­пне відшкодування).

Необхідно мати на увазі, що, відповідно до ч. 6 ст. 41 Конститу­ції, конфіскація майна може бути застосована виключно за рішен­ням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. У зв'язку з цим справи, за вчинення яких законом передбачено кон­фіскацію житла особи, повинні розглядатися тільки судами.