Державна охорона жилих будинків-пам'яток історії, культури та архітектури

Протягом усього розвитку суспільства йому була притаманна по­вага до збереження культурної спадщини та намагання зробити її вічною. Разом з тим історії відомі й епохи навмисного нищення культурної спадщини, і дбайливої охорони людством. Усвідомлюючи спільність своїх цінностей, населення всього світу відчуває свою відповідальність перед наступними генераціями за охорону спадщини і вважає своїм обов'язком передати їм надбання людства в усім ба­гатстві їх автентичності.

Людство почало розробляти правові нормативні документи та спеціальні рекомендації для збереження культурної спадщини. На міжнародному рівні визначено і сформульовано основні принципи схоронності витворів культури. Кожній країні надається можливість дбати про їх втілення у межах власної культури та власних тради­цій. Міжнародними організаціями, такими як ЮНЕСКО, ІКОМОС та іншими, накопичено великий досвід з цієї проблеми. Його вико­ристовують цивілізовані європейські країни. Україна 4 жовтня 1988 р. ратифікувала Конвенцію про захист всесвітньої культурної та природної спадщини, яка була прийнята 16 листопада 1972 р. у Парижі Генеральною Конференцією Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури.

У цій Конвенції під терміном "культурна спадщина" розгляда­ються такі об'єкти, як монументальні витвори — твори архітектури, сукупності елементів, що мають виняткову загальнолюдську цін­ність з точки зору історії та мистецтва; ансамблі — сукупності ок­ремих чи поєднаних між собою споруд, які за своєю архітектурою, єдністю чи через органічний зв'язок з ландшафтом мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки і місця — твори людини або спільні творіння людини та природи, а також зони, включно й археологічні місця, що мають загальнолюд­ську цінність.

Здобуток кожного покоління, яке створило свої пам'ятки, є в своєму роді унікальним досягненням і зникнення його — безпово­ротна втрата і непоправне збіднення культурної спадщини. Культур­на спадщина включає як твори, що репрезентують значну цінність, так і об'єкти, що з часом набули культурної цінності.

Культурна спадщина розглядається в повному обсязі і становить єдине гармонійне ціле, складові частини якого є нероздільними. Ук­раїна також повинна зберігати спадщину і забезпечувати її передачу прийдешнім поколінням.

Держава несе відповідальність як перед своїми громадянами, так і перед усім світовим товариством за захист і збереження цієї спад­щини. У міру можливостей і відповідно до положень Конституції та законодавства Україна має формулювати, розвивати і здійснювати загальнонаціональну політику, основною метою якої є координація і використання всіх можливостей для забезпечення дійового захисту, зберігання і створення достоїнств своєї культурної спадщини.

Питання охорони будинків-пам'яток архітектури залишаються надзвичайно актуальними. Вирішення цих питань надзвичайно важ­ливе для держави. Оскільки охорона пам'яток архітектури вимагає спеціальних знань, то необхідно і залучення громадських організа­цій, з фахівцями з високою кваліфікацією. Така політика тільки сприятиме правильному, розумному, справедливому захисту пам'я­ток архітектури. На сьогоднішній день можна констатувати, що охо­рона пам'яток архітектури здійснюється неналежним чином. Якщо орієнтуватися на міжнародно-правові документи, то одночасно з Конвенцією про захист всесвітньої культурної спадщини Генеральна конференція ЮНЕСКО схвалила Рекомендацію щодо захисту куль­турної спадщини на національному рівні. На підставі досягнень ба­гатьох країн світу та спеціалізованих організацій нею був сформу­льований і систематизований комплекс заходів, втілення у життя яких на рівні кожної держави, суттєво мало б поліпшити стан охо­рони об'єктів культурної спадщини.

Рекомендація висвітлила наукові, технічні, адміністративні, юри­дичні та фінансові заходи для забезпечення захисту спадщини, які визначаються відповідно до законодавства. Вона акцентувала увагу на необхідності застосування кримінальної та адміністративної від­повідальності осіб, які навмисно руйнують, спотворюють або дово­дять до занедбаного стану монументальний витвір (об'єкт особливо­го правового режиму, метою якого є збереження його культурних цінностей, що перебуває на спеціальному державному обліку і вна­слідок чого набув статус об'єкта, на який поширюється дія пам'ят-коохоронного законодавства), ансамбль, місце, що охороняється або являє інтерес з точки зору археології історії чи мистецтва.

У міжнародно-правових документах (в т. ч. у Конвенції про охо­рону архітектурної спадщини Європи від 3 жовтня 1985 р. та Євро­пейської культурної конвенції від 19 грудня 1954 р., Європейської хартії про архітектурну спадщину від 26 вересня 1975 р.) визначе­но, що в інтересах збереження спадщини будівля, що охороняється, згідно з умовами, визначеними внутрішнім законодавством, може бути примусово відчужена державними органами влади. Для визна­чення меж простору, що підлягають захисту, умов землекористуван­ня і будівель, що підлягають збереженню, а також умов такого збе­реження, має бути складений план захисту, зберігання, повернення достоїнств і відновлення життєвих функцій історичних і художніх ансамблів як складової частини загальної політики містобудування та облаштування території зон, яких це торкається.

При цьому слід зазначити, що з метою надання ансамблям ком­форту, необхідного для їх мешканців, можуть дозволятися внутрішні перетворення, які не змінюють характеру планування старовинного житла.

Дотримання захисних заходів має стати обов'язком для приват­них власників і державних організацій у разі, якщо вони є власни­ками складових частин культурної спадщини.

Питання захисту культурної спадщини не стосується стандарт­них будівель, що споруджувалися головним чином за однаковими типовими проектами. Вони не прикрашають, а тільки спотворюють обличчя цих міст. В деяких випадках вони зводяться на місцях роз­ташування пам'яток історії, культури, археології та архітектури, які руйнуються і зносяться.

Вимоги щодо охорони цих пам'яток, що належали як державі, так і громадянам, а також розміщувалися на землях, що були у власності держави, й надавалися громадянам у користування, а та­кож при здійсненні будівельних робіт, веденні розкопок пам'яток ар­хеології визначалися ще Законом України "Про охорону і викорис­тання пам'яток історії та культури" від 13 липня 1978 р. Цей Закон встановлював, що особи, які завдали шкоду пам'ятці історії та куль­тури або її охоронній зоні, зобов'язані відновити їх у попередньому стані, а при неможливості цього — відшкодувати заподіяні збитки. Законодавство встановлювало правило, за яким у разі відмови від добровільного відшкодування збитків, заподіяних порушеннями по­рядку використання й охорони природних ресурсів, пам'яток історії та культури, особи, винні у порушенні законодавства мали нести ци­вільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність.

Нині, за законодавством України, зокрема, у ст. 54 Конституції України чітко зазначено, що культурна спадщина охороняється за­коном, а держава забезпечує збереження історичних пам'яток та ін­ших об'єктів, що становлять культурну цінність. А конституційна норма ст. 66 зобов'язує кожного члена суспільства не заподіювати шкоду культурній спадщині та відшкодовувати завдані ним збитки. Конституція України як основний закон держави має й найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні правові акти приймають­ся на її основі і повинні їй відповідати.

Сьогодні національна культурна спадщина України переживає тяжкі часи. Безцінні скарби України, які пережили віки і стали над­банням світової культури, залишилися беззахисними перед нашою байдужістю. До цього становища призвела відсутність виваженої державної політики у справі охорони культурної спадщини. За та­ких умов страждає авторитет України як цивілізованої європейської держави, громадяни якої повинні шанувати свою історію і дбати про духовність.

Необхідно зазначити, що ще до недавнього часу законодавство України не мало єдиної юридичної термінології у галузі охорони пам'яток історії та культури. Так, для визначення об'єктів культур­ної спадщини в Законі України "Про власність" застосовувався тер­мін "національні, культурні та історичні цінності", в Законі "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватиза­цію)" — термін "будівлі або окремі частини, що становлять націо­нальну культурну або історичну цінність". Закон України "Про при­ватизацію майна державних підприємств" трактував їх як "націо­нальні культурні та історичні цінності", а після внесення змін до за­кону вже як "об'єкти культури, мистецтва, архітектури тощо загальнонаціонального значення". В Основах законодавства про культуру вжито кілька термінів: "пам'ятки історії та культури", "культурні цінності", "об'єкти загальнонаціонального культурного надбання", а в Законі "Про місцеве самоврядування в Україні" — "пам'ятки історії і культури, архітектури і містобудування". Але це не було причиною для неврахування всіх необхідних заходів, які зу­мовлювали б особливий режим використання об'єктів культурної спадщини.

Зокрема, п. З ст. 2 Закону України "Про приватизацію невели­ких державних підприємств (малу приватизацію)" передбачено, що не можуть бути об'єктами приватизації будівлі (споруди, приміщен­ня), або їхні окремі частини, що становлять національну, культурну та історичну цінність і перебувають під охороною держави. А п. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" накла­дає заборону на приватизацію об'єктів, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, нау­кового потенціалу, духовних цінностей, у тому числі й об'єктів куль­тури, мистецтва, архітектури, меморіальних комплексів, заповідни­ків, парків тощо загальнонаціонального значення.

Не підлягає приватизації державний житловий фонд, розташова­ний на територіях природних історико-культурних заповідників, му-зеїв-заповідників, а також квартири-музеї. Усе це передбачено п. 2 ст. 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду".

Дбати про збереження культурної спадщини зобов'язує ст. 11 Основ законодавства України про культуру. А відповідно до ст. 14, не підлягають роздержавленню і приватизації об'єкти національного культурного надбання, музейні, бібліотечні, архівні фонди та твори і предмети національної культури, придбані державними закладами культури шляхом купівлі або подаровані їм. Закладам культури, які відіграють значну роль у духовному житті народу і майно яких перебуває у загальнодержавній власності, надається статус націо­нальних.

У п. З ст. 19 Закону України "Про власність" передбачено, що умови і порядок відчуження національних, культурних та історич­них цінностей встановлюється спеціальним законодавством.

У Постанові Верховної ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 р. визначений спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види май­на. Цей порядок передбачає, що громадяни набувають право влас­ності на об'єкти, що перебувають на державному обліку як пам'ятки історії та культури, придбані ними з відповідного дозволу, що нада­ється спеціально уповноваженими державними органами охорони пам'яток історії та культури.

Унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також культурні цінності, що мають виняткове історичне значення для на­ціональної самосвідомості українського народу, визнаються об'єкта­ми національного культурного надбання і заносяться до Державного реєстру національного культурного надбання. Положення про Дер­жавний реєстр затверджене Постановою Кабінету міністрів України від 12 серпня 1992 р.

До реєстру заносяться такі об'єкти: пам'ятки історії — будинки, споруди, пам'ятні місця і предмети, пов'язані з найважливішими іс­торичними подіями у житті народу, розвитком науки, техніки, куль­тури, життям і діяльністю видатних діячів; пам'ятки містобудування і архітектури — унікальні ансамблі та комплекси, окремі об'єкти ар­хітектури тощо.

До Державного реєстру можуть бути занесені й інші об'єкти, що становлять виняткову цінність з огляду історії, культури, етнології чи науки. Об'єкти національного культурного надбання, що є за­гальнодержавною власністю, не підлягають роздержавленню і при­ватизації.

Стаття 136 Цивільного кодексу України передбачає наслідки безгосподарного утримання і незабезпечення схоронності майна, що є пам'яткою історії та культури.

У випадку, якщо громадянин безгосподарно ставиться до належ­ного йому майна, що є пам'яткою історії та культури, державні ор­гани охорони пам'яток роблять власникові попередження про при­пинення безгосподарного ставлення до цього майна. Якщо власник не виконає цієї вимоги, то за позовом зазначених органів суд може вилучити це майно. При невідкладній необхідності забезпечення схоронності майна, що є пам'яткою історії та культури, позов про вилучення цього майна може бути пред'явлено без попередження.

Якщо громадянин не забезпечує схоронності належного йому майна, що є пам'яткою історії та культури, у зв'язку з неможливістю створити необхідний режим його утримання, це майно може бу­ти викуплено державою. Якщо громадянин не дає згоди на викуп та­кого майна, то за позовом державних органів охорони пам'яток суд може вилучити його у власника. Вилучене майно, що є пам'яткою історії та культури, переходить у власність держави. Власникові від­шкодовується вартість вилученого майна в розмірі, встановленому за згодою сторін, а в разі спору — судом.

8 червня 2000 р. Верховною Радою України був прийнятий За­кон "Про охорону культурної спадщини", яким врегульовані право­ві, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання її об'єк­тів у суспільному житті, захисті середовища в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь. Законом визначені основні терміни, що сто­суються культурної спадщини.

Як об'єкт культурної спадщини визначається місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними тери­торії, створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологіч­ного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, науко­вого чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Пам'ятка являє собою об'єкт культурної спадщини національно­го або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України. Охорона культурної спадщини — це комплекс заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифіка­ція, державна реєстрація), захисту, збереження, належного утри­мання, відповідного використання, консервації, реставрації, реабілі­тації та музеєфікації об'єктів культурної спадщини.

Стаття 2 закону подає класифікацію об'єктів культурної спадщи­ни за типами (споруди, комплекси і визначні місця) та за видами (археологічні, історичні, об'єкти монументального мистецтва, архі­тектури та містобудування, садово-паркового мистецтва та лан­дшафтні).

Питання збереження культурної спадщини України на сьогодні вкрай актуально. На обліку та під охороною держави перебуває за­раз близько 145 тис. пам'яток історії та культури, діє 46 державних історико-культурних (архітектурних, археологічних) заповідників, кілька з яких мають статус національних.

Підприємства всіх форм власності, установи науки, культури, освіти, громадські організації і громадяни можуть з метою забезпе­чення їхнього збереження сприяти державі у здійсненні заходів з охорони, використання, виявлення та обліку об'єктів культурної спадщини. Залучення населення до охорони пам'яток культурної спадщини та громадський контроль за збереженням, використанням пам'яток покладається на Українське товариство охорони пам'яток історії та культури.

Обов'язковою умовою охорони архітектурних заповідників є за­борона будь-якого будівництва, не пов'язаного з реставраційними роботами. У межах охоронних зон і зон природного ландшафту, що охороняються державою, забороняється проведення будь-яких робіт без погодження з міською організацією Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. В архітектурних охоронних зонах повинна зберігатися стара планувальна структура та історич­на забудова. Дозволяється будівництво тільки винятково особливо важливих споруд за індивідуальними проектами, що регламентують­ся по висоті з урахуванням архітектурної та масштабної прив'язки до існуючої забудови і загального силуету міста.

Дотримання захисних заходів має стати обов'язковим для при­ватних власників, державних організацій, якщо вони володіють і ко­ристуються частиною національної культурної спадщини. Законо­давством мають бути визначені правові норми, які жорстоко повин­ні забороняти дії, що можуть завдати шкоди пам'яткам, силуету міс­та, історично складеним старовинним кварталам, що може призвести до їх руйнування.

 

⇐ Предыдущая567891011121314

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: