Правосуб'єктності і міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень

Аналізована група суб'єктів міжнародного права на­лежить до суб'єктів з обмеженою міжнародною право-суб'єктністю (дієздатністю). Відійшли в минуле відно­шення васалітету, колоніальні території, території до­мініонів і протекторатів, території кондомініумів, що зберігають свою політичну і правову значимість, тери-

торії, що не самоврядовуються, підмандатні і підопічні території, а також території, що не визначилися зі ста­тусом, (sub judice) і «нічийна земля» (terra nullis). Всі ці відносини і територіальні утворення характеризува­лися або відсутністю або істотним обмеженням суве­ренітету і, отже, міжнародної правосуб'єктності. Вони існували тривалий час і на початку сторіччя почали поступово відмирати, припинившись в основному до початку другої половини XX сторіччя.

Відносини васалітету, наприклад, існували між Ве­ликобританією і численними індійськими князівства­ми ще в XIX сторіччі і продовжувалися фактично до набуття Індією незалежності в 1947 році. Оппенгейм визначав васалітет як один із видів міжнародного пік­лування, при якому в міжнародних відносинах держа-ва-сюзерен цілком або у найважливіших справах пред­ставляє васальну державу. Васалітет виникав на основі договорів, що укладлися між державою-сюзереном і державою-васалом. Водночас зустрічалися випадки пев­ної автономії васала стосовно сюзерену. Так, наприклад, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, але мав право укладати міжнародні договори.

Історично колонії — це заморські володіння якоїсь держави, території поселень у чужих землях, залежні в більшій або меншій мірі від метрополії — країни, що заснувала це поселення або взяла їх під свою юрис­дикцію.

Розрізняють внутрішню колонізацію, що має за мету як заселення (освоєння) певних, раніше не населених територій держави, так і придушення національної мен­шості або етнічного закріплення території зі спірним статусом, як це мало місце в Древньому Римі при роз­селенні ветеранів війн у приєднаних провінціях, у Поль­щі першої чверті XX сторіччя при направленні демобі­лізованих з армії поляків у Західну Білорусію або ж у Румунії того ж періоду — румун у Бессарабію. Слід мати на увазі, що при усіх варіантах процес внутрішньої колонізації не створює в регіонів її здійснення статусу, відмінного від всієї іншої території держави.

Колонізація зовнішня у своїй основі припускає не тіль­ки освоєння і заселення підданими або громадянами держави нових земель, що раніше до складу території цієї держави не входили, але і формальне включення нових земель під юрисдикцію держави-метрополії. Най­більш відомі приклади колоніальних територій — Ма­као (Аоминь) — колишня «заморська провінція» Пор­тугалії, що знаходилася під її управлінням до кінця 1999 року, нині — територія Китаю; Гонконг (Сян­ган) — колишнє колоніальне володіння Великобританії, з 1 липня 1997 року повернуто під суверенітет Китаю в якості особливого адміністративного району.

Саме зовнішня колонізація призводить до появи в регіонів її поширення особливого правового режиму. Він характеризується спробами укорінення привнесе­ної ззовні юрисдикції поза залежністю від того, чи мала ця територія раніше іншу державність. Отже, у міжна­родному аспекті, колоніальні держави або частіше усього взагалі не мали право виступати на міжнародній арені від свого імені, або це за них робили держави-метропо­лії. Близькі колоніям за своїми правовими характери­стиками і території, у відношенні яких здійснюються спільні суверенітети, насамперед, кондомініуми.

Захоплення колоній із метою їхнього грабежу, еко­номічної експлуатації і поневолення населення стало здійснюватися європейськими державами (Португалією, Іспанією, Великобританією, Францією, Голландією) по­чинаючи з кінця XV сторіччя і досягло свого апогею до початку XX сторіччя, коли велика частина світу вияви­лася поділеною між кількома імперіями. До старих колоніальних держав до цього часу додалися нові — США, Німеччина, Італія, Бельгія, Японія.

Крах колоніальної системи був викликаний стрім­ким зростанням національно-визвольного руху, що роз­горнувся в результаті другої світової війни. До кінця 60-х років XX сторіччя десятки колишніх колоній ста­ли незалежними і суверенними державами. У I960 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і наро-

дам, у яких колоніалізм кваліфікувався як злочин проти людства.

Останньою значною колоніальною територією, що одер­жала незалежність, стала в 1990 році Намібія. В даний час під владою США, Великобританії, Франції, Нідерлан­дів і ряду інших країн залишаються невеликі, головним чином, острівні території, що можуть розглядатися як колонії. Але сьогодні жителі цих територій мають пра­ва, що аналогічні або дуже близькі до прав жителів метрополії, вони користуються широкими правами в сфері місцевого самоврядування, одержують стабільну фінансово-економічну підтримку від держав-метропо-лій, що дає всі підстави говорити про припинення існу­вання колоніалізму в його класичному виді.

У залежності від ступеня самоврядності колонії ді­лилися на групи:

самоврядні колонії (домініони);

колонії, що користуються самоврядуванням у питан­нях внутрішньої політики;

колонії, державне управління в яких здійснюється метрополією;

протекторати;

підмандатні території.

Домініони — це території, на яких складається про­тистояння старого, часто насильно привнесеного ззовні суверенітету, із суверенітетом, що ще тільки формуєть­ся. У результаті формування націй і розвитку національ­ної державності на таких територіях складається народний суверенітет. Зрозумівши останній, населення цих територій вимагає і домагається усе більшого роз­ширення своїх прав, а потім у тій або іншій формі — реалізації свого права на самовизначення. Результатом цього процесу є заміна колоніального режиму терито­рії на статус домініону, потім на режим опіки або суве­ренної держави.

Міжнародна правосуб'єктність домініону проходить свій розвиток від повної відсутності такої, до часткової правосуб'єктності, а потім до повної правосуб'єктності з усіма властивими їй елементами.

Статус домініону мали самоврядні території Британ­ської імперії Австралія, Канада, Нова Зеландія, Півден­но-Африканський Союз, Ньюфаундленд.

Протекторат (заступницькі відносини) — це дого­вірні відносини між двома державами (сильною і слаб­кою), що встановлюють особливі взаємні обов'язки і права, у результаті яких слабка держава знаходиться під владою сильної держави-протектора. Згідно дого­вору більш сильна держава повинна була захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, повинна була, у свою чергу, виконувати зо­бов'язання, обговорені договором. Недотримання дого­вору будь-якою зі сторін вело до звільнення від зустріч­них зобов'язань й іншої сторони.

Протекторати були колоніями, стосовно котрих мет­рополія здійснювала зовнішньополітичні й оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм правління. Отже, у цьому випадку суб'єктом між­народного права була держава-протектор, а не держа­ва, що протегується.

Протекторат мав явно виражену феодальну природу. Його витоки криються в ранньофеодальних ленних зо­бов'язаннях. З ленних відносин пізньої Римської імперії виріс протекторат Іспанії над територією Монако (із 1524 року), у 1643 році усі права держави-протектора перейшли до Франції, а в 1815 році навіть до Сардинії (після того, як Франція в період революції в 1793-1814 роках включала Монако до складу державної території).

Слід зазначити, що договірний характер протектора­ту еволюціонував убік одностороннього абсолютного вла­дарювання і підпорядкування, чому сприяло усе більш часте встановлення протекторату в результаті війн (по Андріанопільському миру, укладеному за підсумками російсько-турецької війни 1828-1829 років, території Молдавії і Валахії, залишаючись турецькими васаль­ними володіннями, перейшли (до 1856 року) під протек­торат Росії). У XIX столітті інститут протекторату трансформувався в особливий рід оволодіння терито­рією (насамперед в Африці і Полінезії). Тому не випад­ково Африканська конвенція 1885 року з'єднала по-

няття протекторату на африканській території з оку­пацією.

Підмандатні і підопічні території за своїм право­вим статусом беруть свій початок від режиму протек­торату. Ще Статут Ліги Націй (стаття 22) уперше ввів поняття підмандатної території як особливого виду протекторату, що спирається на норми міжнародного права. Система мандатів Ліги Націй, як і згодом при­значення опіки з боку ООН, надавала особливий статус певним територіям і проживаючим на них жителям.

Мандат Ліги Націй давав можливість на управління територіями, якими раніше володіли Німеччина й От-томанська імперія, що потерпіли поразку в Першій сві­товій війні. Мандати були встановлені угодами між со­юзниками і затверджені Лігою Націй. Підмандатні те­риторії були розділені на три категорії, що відрізняли­ся ступенем колоніальної залежності від держав-ман-датаріїв.

Території, що потрапили під мандат категорії «А», формально признавалися самостійними державами, що знаходяться «під керівництвом» держави-мандтарія доти, поки вони не будуть в змозі самоврядовуватися без сторонньої допомоги і рад. До таких територій на­лежали території колишньої Османської імперії: Си-рія, Палестина, Ліван, Мессопотамія.

Території, що підпадали під мандат категорії «В», зна­ходилися в мандатарія в адміністративному управлін­ні під умовою певних зобов'язань у відношенні місце­вого населення (наприклад, у непритягненні його до вій­ськової служби, забороні рабства, недопущенні торгівлі зброєю і спиртними напоями). У коло таких територій включалися колишні німецькі колонії в Середній Аф­риці: Камерун, Танганьїка, Того, Руанда-Урунді таін.

При наявності мандата категорії «С» мандатарію, че­рез «віддаленість від центрів цивілізації», дозволялося включити (інкорпорувати) відповідну керовану тери­торію до складу своєї території як «нероздільну части­ну». До таких територій відійшли колишні тихоокеан­ські володіння Німеччини і Південно-Західна Африка, що знаходилася раніше під її владою.

Природно, якщо при мандаті категорії «А» можна було говорити про декларативну міжнародну правосу-б'єктність території, яку на практиці здійснював ман­датарій, то території, що володіли категоріями «В» і «С», такої правосуб'єктності були позбавлені цілком, на між­народній арені їх у повному обсязі представляли ман­датарії. У цьому відношенні суддя Міжнародного суду Макнейр відзначав: «Суверенітет над підмандатною територією знаходиться в припиненому стані; якщо і коли населення території одержить визнання в якості незалежної держави... суверенітет відновиться і буде належати новій державі».

Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені в неї наступними індивідуаль­ними угодами і для спостереження за цими терито­ріями» була затверджена в червні 1945 року Статутом ООН (стаття 75). Така система опіки ООН поширюва­лася на території трьох категорій, що могли бути вклю­чені в неї угодами про опіку:

a) території, що знаходилися на той момент під
мандатом;

b) території, що могли бути відірвані від ворожих
держав у результаті Другої світової війни;

c) території, добровільно включені в систему опі­
ки державами, відповідальними за їхнє управління.
Слід зазначити, що доктрина суверенітету не могла

бути застосована і до підопічних територій, тому що при­зупинити суверенітет можна лише там і тоді, де і коли він уже мав місце. Отже, у системі опіки головною зада­чею керуючої держави є формування суверенітету. Вста­новлення опіки може припускати лише окремі елемен­ти суверенітету для відповідної території та її жителів, у силу чого система опіки не може поширюватися на держави-члени ООН, відносини між котрими, відповідно до Статуту ООН, «повинні грунтуватися на повазі прин­ципу суверенної рівності» (стаття 78).

Спостереження за управлінням підопічними терито­ріями покладено на діючу під керівництвом Генераль­ної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIII Статуту ООН).

Наприкінці другої половини XX століття з початко­вих 11 підопічних територій (Гана, Сомалі, Камерун, Об'­єднана Республіка Танзанія, Західне Самоа, Науру, Нова Гвінея, Танганьїка, Того та ін.) 10 реалізували своє право на самовизначення. Мікронезія (Тихоокеанські остро­ви), що знаходилася під опікою СІЛА з 1945 року, зна­ходиться на завершальному етапі виходу з-під міжна­родного спостереження. Північні Маріанські острови і Республіка Маршаллові острови шляхом плебісцитар-них референдумів самовизначилися у вільну асоціацію зі США.

У веденні Ради з Опіки до 1993 року залишалася тільки територія мікронезійської Республіки Палау, але за підсумками проведеного цього року плебісциту на­род Палау вибрав статус держави, що вільно приєдна­лася до СІЛА. Таким чином, своїм правом на самови­значення скористалися всі підопічні території. В да­ний час ці території ввійшли до складу різноманітних держав (наприклад, французька частина Камеруна кон­ституювалася в 1960 році в незалежну державу Каме­рун, а англійська частина розпалася на дві території, північна приєдналася в червні 1960 року до Федерації Нігерії, а південна — у жовтні 1961 року до Республіки Камерун), що є суб'єктами міжнародного права.

Території, що не самоврядовуються, відповідно до ра­дянської доктрини міжнародного права визначалися «як власне колонії імперіалістичних держав».

Декларація у відношенні народів, що не самоврядову­ються, що була включена главою XI у Статут ООН, за­кріпила відповідальність членів Організацій за управ­ління територіями, народи яких не досягли ще повного самоврядування. Відповідно до статті 73 Статуту дер­жави-члени ООН «визнають той принцип, що інтереси населення цих територій є першорядними, і, як священ­ний обов'язок, приймають зобов'язання максимально сприяти добробуту населення цих територій у рамках системи міжнародного миру і безпеки... і з цією ме­тою... допомагати їм у прогресивному розвитку їх віль­них політичних інститутів у відповідності зі специфі-

 

чними обставинами, властивими кожній території та її народам...».

З цього формулювання можна зробити висновок, що території, що не самоврядовуються, не мають міжнаро­дної правосуб'єктності, та їх на міжнародній арені пред­ставляє керуюча держава. У першому списку, складе­ному в 1946 році Австралією, Бельгією, Великобритані­єю, Данією, Нідерландами, Новою Зеландією, США і Францією, нараховувалося 72 території, що знаходили­ся під їхнім управлінням. До 1959 року вісім із цих територій стали незалежними державами-суб'єктами міжнародного права і набули повної міжнародної пра­восуб'єктності, а 21 територія (у тому числі Гавайї, Грен­ландія, Пуерто-Рико) де-факто втратили режим не-самоврядовуючихся з різних причин, часто односто­роннім розсудом керуючої держави (наприклад, Грен­ландія, що залишалася на положенні колонії Данії понад 200 років, за конституцією 1953 року одержала статус заморського амта (губернії) і була оголошена «рівноправ­ною частиною Датського королівства», у 1979 році була проголошена «самоврядною територією в складі Дат­ського королівства»).

До територій, що не самоврядовуються, відразу ж були віднесені колоніальні володіння країн антигітлерівсь­кої коаліції, що не потрапляли під статус підмандатної або підопічної території. З 1960 до 1990 років 53 із цих територій одержали ту або іншу форму самоврядуван­ня. До 1995 року збереглося 17 територій, що не само­врядовуються. Серед них Західна Сахара, що управля­лася до 1975 року Іспанією (у даний час під егідою ООН йде процес самовизначення народу цієї країни), і Схід­ний Тімор, у відношенні якого Португалія проінформу­вала в квітні 1977 року Генерального секретаря ООН, що ефективне здійснення нею суверенітету над його територією припинилося в серпні 1975 року.

У режимі територій, що не самоврядовуються, зали­шилися і знаходяться під управлінням: США — Аме­риканське Самоа, Гуам і Віргінські острови США; Ве­ликобританії — Піткерн, Ангілья, Британські Віргінсь­кі острови, Кайманови острови, Фолклендські (Мальвін-

ські) острови, Гібралтар, Монтсеррат, острів Святої Олени, острови Тертці і Кайкос; Нової Зеландії — Токелау; Франції — Нова Каледонія.

Правовий режим територій із статусом, що не ви­значився (sub judice), не припускає наявність над нею суверенітету держави, що володіє цією територією, але і не перетворює територію в нічийну (terra nullis). Ста­тус, що не визначився, слід визнати за територією, що знаходиться під окупацією або під незаконним воло­дінням. У першому випадку ситуація продовжується до завершення війни і повоєнного врегулювання, а в другому — до досягнення міждержавної домовленості.

Правовий статус «нічийної землі» (terra nullis) ви­значається тим, що:

а) такі території вільні для загального користуван­
ня й експлуатації усіма:

б) збереженням правового захисту світового співтова­
риства за особами, на них проживаючих. Відсутність су­
веренітету якої-небудь держави перешкодою тому не є.
До Паризької конференції 1920 року нічийною терито­
рією були острови Шпіцберген, що підтверджувала уго­
да між Росією, Норвегією і Швецією 1872 року. За ко­
лективним договором від 9 лютого 1920 року, учасни­
ками якого виступили Великобританія, Данія, Італія,
Нідерланди, Норвегія, СІЛА, Франція, Швеція і Японія,
за архіпелагом Шпіцберген був закріплений суверені­
тет Норвегії (до Другої світової війни до договору при­
єдналося ще 25 держав, у тому числі СРСР). Суверені­
тет Норвегії над островами був визнаний повним і аб­
солютним, але за учасниками договору були закріплені
права в сферах мореплавання, рибальства, полювання і
гірського промислу; громадянам держав-учасниць до­
говору гарантувалася свобода виробничої і комерцій­
ної діяльності на умовах повної рівноправністі.

Резюмуючи, слід зазначити, що в Декларації про прин­ципи міжнародного права 1970 року при проголошенні принципу рівноправністі і самовизначення народів сві­товим співтовариством було визнано, що територія колонії або іншої території, що не самоврядовується, має відповідно до Статуту ООН статус, окремий і від-

 

мінний від статусу території держави, що управляє нею; такий окремий і відмінний статус буде існувати доти, поки народ даної колонії або території, що не самоврядо-вується, не здійснить своє право на самовизначення згідно зі Статутом і особливо з його цілями і принципами.

Суб'єктами міжнародного права з обмеженою діє­здатністю є не тільки різноманітного роду території, але і державоподібні суб'єкти (квазідержави).

Основною особливістю таких суб'єктів є те, що вони не тотожні державам (хоча і мають майже всі ознаки такого утворення, перебуваючи як би міні-державами), не мають державний суверенітет, але виступають у якості самостійних, хоча й в обмеженім ступені, учасників міжнародно-правових відносин.

Такий спеціальний міжнародно-правовий статус дер-жавоподібних суб'єктів установлюється відповідно до міждержавних договорів. їхня міжнародна правосуб'-єктність визначається тим, що вони спроможні самостійно і незалежно від держав та інших суб'єктів міжнародно­го права здійснювати встановлені права й обов'язки.

До числа квазідержав раніше належали «вільні міста», Західний Берлін; у даний час — Ватикан, Андорра, Монако, Сан-Марино, що знаходяться під протектора­том суміжних держав, і Мальтійський орден.

У минулому вільні міста мали спеціальний міжна­родно-правовий статус, їхня правоздатність визначала­ся відповідними міжнародними договорами. Так, відпо­відно до Віденського трактату 1815 року «вільним, не­залежним і цілком нейтралізованим» містом був про­голошений Краків (1815-1846 роки), Версальський мир­ний договір 1919 року наділив статусом «вільної дер­жави» Данциг (1920-1939 роки). Мирний договір з Іта­лією 1947 року передбачав створення «Вільної терито­рії Трієст», що так і не була створена, і її частини ввій­шли до складу Італії і Югославії.

Норми відповідних міжнародних договорів і дипло­матичної історії свідчать про такі характерні риси їх­ньої міжнародної правосуб'єктності:

 

— вільні міста були похідними суб'єктами між­
народного права, оскільки їхній статус визначався
групою держав і фіксувався в укладеному цими
державами договорі;

— реалізація міжнародних прав і обов'язків була
опосередкована участю в цій діяльності держав-«фу­
ндаторів» або міжнародної організації (Краків
знаходився «під заступництвом» трьох держав — Росії,
Австрії і Пруссії; Данциг був поставлений «під захист»
Ліги Націй, а його дипломатичне представництво здій­
снювалося Польщею; статус Трієста повинний був за­
безпечуватися Радою Безпеки ООН);

— демілітаризація і нейтралізація вільного міста
розглядалися як невід'ємна ознака його міжнародно-
правового статусу, у зв'язку з чим заборонялося
зведення військових споруд, створення військових баз,
розміщення іноземних військових частин, залучення
вільного міста у військові союзи.

Особливим статусом користувався Західний Берлін, що відповідно до чотирибічної угоди 1971 року між СРСР, СІЛА, Великобританією і Францією ставав спе­цифічним суб'єктом міжнародного права. Відповідно до цієї угоди західні сектори Берліна (розташовували­ся на території колишньої НДР) були об'єднані в особ­ливе і самостійне політичне утворення зі своїми орга­нами влади (Сенатом, прокуратурою, судом, поліцією і т.д.). В угоді підтверджувалося, що західні сектори Бер­ліна як і раніше не є складовою частиною ФРН і не будуть управлятися нею надалі. Органам влади Захід­ного Берліна була передана частина повноважень, на­приклад право на нормотворчу діяльність. Ряд право-мочностей здійснювався владою держав-переможниць.

Угоду 1971 року було доповнено рядом угод між НДР, сенатом Західного Берліна і ФРН з різноманітних пи­тань. Так, такими угодами був урегульований порядок зовнішніх зносин цього утворення (насамперед із НДР і ФРН), процедура представництва його інтересів у між­народних зносинах. Інтереси населення Західного Бер­ліна в міжнародних відносинах представлялися і захи­щалися консульськими посадовими особами ФРН. Піс-

 

 

 

ля об'єднання Німеччини дію чотирибічної угоди було припинено й у червні 1991 року Берлін був оголошений столицею єдиної німецької держави.

Ватикан — місто-держава, що є міжнародним та іде­ологічним центром римсько-католицької церкви. Іс­торично теперішній Ватикан став спадкоємцем Папсь­кої області, що існувала з 756 року, коли франкський король Пипин Короткий подарував папі Стефану II Рим і кілька провінцій центральної Італії. У 1870 році, у ході завершення об'єднання Італії, папська держава припинила своє самостійне існування поряд з іншими державами Апеннінського півострова.

Ватикан розташований у межах західної частини сто­лиці Італії — Рима, на пагорбі Монте-Ватикано і має площу 0,44 кв. км. У самому Римі Ватикану належить три собори (Санта-Марія Маджоре, Сан-Джовані ін Лате-рно і Сан-Паоло), ряд палаців і вілл загальною площею в 0,7 км. км. У Ватикані знаходиться резиденція глави католицької церкви — Папи Римського. Постійне насе­лення Ватикана складає біля 1 тисячі чоловік, більшість із яких є службовцями ватиканських установ.

Ватикан — абсолютна теократична монархія. Гла­ва держави — Папа Римський, котрому належить за­конодавча і судова влада. Виконавча влада належить уря­ду — Римській курії, у яку входять Державний секре­таріат, 9 конгрегацій (духовні відомства), 3 трибунали, 12 папських комісій та інші відомства. Функції прем'єр-міністра виконує Державний секретар. Адміністратив­не управління територією здійснює губернатор, при­значуваний папою.

Ватикан — виборна монархія. Папа обирається до­вічно колегією (конклавом) кардиналів католицької церкви з їхнього числа.

Правове положення Ватикана визначене Латерансь-кими угодами, підписаними між Італією і Святим пре­столом (так дотепер іменується в міжнародних догово­рах Ватикан) 11 лютого 1929 року. Цей договір поклав кінець багаторічним непорозумінням між Італією і Ватиканом і був укладений з ініціативи глави фашист­ського уряду Б. Муссоліні, що після приходу до влади

І

потребував політичної підтримки такої потужної сили, як католицька церква. Від імені Ватикана договір був підписаний папським представником Гаспарі.

У преамбулі Латеранського договору міжнародно-пра­вовий статус держави «Місто Ватикан» визначений у такий спосіб: для забезпечення абсолютної і явної не­залежності Святому престолу, що гарантує явний суве­ренітет на міжнародній арені, виявилася необхідність створення «держави» Ватикан, признаючи стосовно Свя­того престолу його повну власність, виняткову й абсо­лютну владу і суверенну юрисдикцію. У відповідь на визнання Італією його суверенітету Ватикан заявляв, що не бажає і не буде приймати участі в «світському суперництві між іншими державами... за винятком випадку, коли сторони звернуться зі спільним закли­ком до миротворчої місії Святого престолу».

Відповідно до цих документів Ватикан користуєть­ся визначеними суверенними правами: має свою тери­торію, законодавство, громадянство (громадянами /під­даними/ Ватикана є біля 700 чоловік), квазівійськові сили (роту швейцарських гвардійців) і т.д.

У 1984 році Латеранські угоди були переглянуті у бік зниження формального втручання церкви в полі­тичні та цивільні справи Італії (так, відповідно до ново­введень, католицизм уже не признається єдиною релігією Італійської держави, італійським громадянам дозволене розірвання шлюбу і т.д.).

Роль Ватикана в міжнародній політиці, його вплив у світі базується на величезній кількості віруючих-католиків, яких налічується більше 800 млн. чоловік (у т.ч. 280 млн. — у Європі, 390 — в Америці, 60 — в Африці, 65 — в Азії і біля 5 млн. в Австралії й Океанії). Провідником його політики є католицьке духівництво (1,7 млн. чоловік священнослужителів, 0,4 млн. свя­щеників), біля 2 тис. чернечих орденів, найбільш великими з яких є ордени єзуїтів (26 тис), францискан­ців (40 тис), салезіанців, капуцинів, бенедиктинців, домініканців.

Ватикан активно бере участь у міжнародних відно­синах, засновує в інших державах постійні представни-

 

 

цтва (представництво Ватикана є й в Україні), очолюва­ні папськими послами (нунціями або інтернунціями), активно бере участь у діяльності міжнародних органі­зацій, є членом ряду з них (МАГАТЕ, МСЕ, Всесвітній поштовий союз та ін.)> або виступає при них у якості постійного спостерігача (ООН, ЮНЕСКО, ФАО).

Відповідно до Апостоличної конституції «Пастор Бо­нус», що вступила у силу 1 березня 1989 року, право представляти державу Ватикан на міжнародній арені належить главі католицької церкви — папі. Він же вправі укладати міжнародні договори Ватикана як глава католицької церкви у справах церкви (конкордати — Італійський конкордат /Латеранські угоди/, Польський конкордат та ін.). так і світські договори від імені держави Ватикан. Так, наприклад, Ватикан брав участь у Нараді з безпеки і співробітництва в Європі, що про­ходила в 1975 році в Гельсінкі, і підписав Заключний акт (багатосторонній міжнародний договір), прийнятий за його результатами.

Андорра — це держава, що відносить себе до найбільш ранніх європейських демократій, що розташована на пі­вденному заході Європи між Францією й Іспанією. Пер­ші літописні згадки про Андорру належать до 805 року.

У Конституції Андорри, прийнятій 28 квітня 1993 року, зафіксована офіційна назва держави — Принци­пат (Князівство) Андорра. Така форма правління має свою давню історію. У 1278 році після примирення іс­панського епіскопа Урхельского (Іспанія) і французь­кого графа де Фуа (Франція) над нею був установлений подвійний суверенітет Іспанії і Франції. В даний час від імені Іспанії правління Андорри здійснює епіскоп міста Сео-де Урхеля, а від імені Франції — президент цієї країни, що автоматично стає князем Андорри (до нього це право перейшло «у спадщину» від короля На­варри, що згодом став королем Франції Генріхом IV). Виконуючи функції глави держави, співправителі ма­ють рівні повноваження. Згідно статті 44 Конституції вони пов'язані зі «здійсненням арбітражу між публіч­ною владою та її інститутами і стримуванням їхньої діяльності». До 1993 року, знаходячись під подвійним

 

протекторатом, Андорра сплачувала символічну грошо­ву данину Франції в розмірі 960 франків і єпископу Урхельському — 460 песет, а також останньому данина в натурі — 12 голівок сиру, 12 каплунів, 12 куріпок, 6 окороків. До останнього часу існували посади фран­цузького й іспанського вікаріїв — представників пре­зидента Франції і епіскопа Урхельського.

Перша конституція Андорри була прийнята в 1866 році, на її основі в 1933 році було впроваджене загаль­не виборче право для чоловіків, а в 1970 році — для жінок. За конституцією 1993 року, прийнятою на рефе­рендумі, Андорра є суверенним парламентським кня­зівством, а фактично республікою, тому що в країні є законодавчий орган — однопалатна Генеральна Рада (найстаріший після Ісландії парламент у Європі, що діє з 1419 року), який обирається загальним прямим го­лосуванням на 4 роки і складається з 28 членів (поло­вина членів проходить ротацію кожні 2 роки). Найваж­ливішими парламентськими функціями є прийняття бюджету і контроль за діяльністю уряду. Генеральна Рада здійснює також затвердження (ратифікацію) між­народних договорів Андорри. Виконавча рада (уряд) Андорри діє в складі 5 міністрів і включає міністра зов­нішніх зв'язків. Збройні сили в цій державі відсутні, але існують невеликі поліцейські формування, що за­безпечують охорону суспільного порядку.

І хоча Андорра, що набула в 1993 році повний сувере­нітет, є членом ООН, відповідно до підписаного Фран­цією й Іспанією договорами, саме глави дипломатичних місій цих двох держав (держав-протекторів), представ­ляють інтереси Андорри при ООН і в інших країнах.

Князівство Монако — держава, розташована в пів­денній Європі, на узбережжі Середземного моря, оточе­но із суші територією Франції і фактично знаходиться під протекторатом цієї держави. Саме князівство, те­риторія якого усього 1,89 кв. км, складається з трьох округів-міст, що злилися: Монако, Монте-Карло і Кон-даміна. Столиця князівства — місто Монако, у якому мешкає 3 тис. чоловік (біля 10 % населення країни), населення всієї країни складає біля ЗО тис. чоловік, із

котрих біля 6 тис. корінні жителі країни — монегаски. Незважаючи на те, що офіційною мовою Монако є фран­цузька мова, тут поширені також монегаська, італій­ська, англійська мови.

В історичній ретроспективі Монако знаходилося під фактичним і юридичним протекторатом багатьох дер­жав, насамперед Франції. У 1861 році був укладений фра-нко-монегаський договір, за яким признавалася політич­на незалежність Монако. На його основі в 1911 році актом глави держави — князя Монако — була октра-рована (дарована) перша конституція Монако — так званий конституційний ордонанс. Проте у франко-мо-негаському договорі від 17 липня 1918 року, знову були закріплені відносини протекторату. Відповідно до договору Франція «забезпечує князівству Монако за­хист його незалежності і суверенітету і гарантує недо­торканність його території», а його міжнародні відно­сини завжди повинні бути «предметом попереднього узгодження» між двома урядами. Мало того, відповід­но до цього договору, 2 місця з 4 в Урядовій раді Мона­ко (уряд) займають представники Франції, включаючи посаду Державного міністра.

Монако є конституційною монархією. Главою дер­жави є представник княжої династії Гримальді, що здій­снює законодавчу владу разом із Національною радою (парламентом), що складається з 18 депутатів, які оби­раються на 5 років шляхом загального, прямого і таєм­ного голосування. Монако зберігає свою державність доти, поки в князя є спадкоємці. У тому випадку, якщо ж виявиться, що престол не зайнятий «через відсут­ність прямого або усиновленого спадкоємця», Монако буде поглинене Францією — ввійде в її склад на пра­вах територіальної автономії.

Відповідно до конституції 1962 року Монако є «су­веренною і незалежною державою в рамках загальних принципів міжнародного права і конвенцій із Франці­єю». Таким чином, міжнародна правосуб'єктність цієї країни реалізується Францією.

Сан-Марино — держава, розташована в північно-схід­ній частині Апеннінського півострова, в оточенні терито-

 

рії Італії, що має територію 61 кв. км. Населення країни складає понад 25 тисяч чоловік, причому більшість із санмаринців постійно мешкає за її межами, головним чином в Італії, Франції та США.

Сан-Марино — одна з найстаріших республік у Єв­ропі, заснована в 801 році, хоча перше нагадування про «республіку Сан-Марино» з'являється тільки в доку­ментах X століття. Функції глави держави й уряду (Дер­жавний конгрес) виконують 2 рівноправних капітана-регента, що обираються Великою генеральною радою (парламентом) із числа своїх членів (60 депутатів) на 6 місяців: з 1 квітня до 30 вересня і з 1 жовтня до 31 березня щорічно. У Державний конгрес входять 10 міністрів, що одночасно є депутатами парламенту.

Чинна конституція республіки прийнята в 1600 році (із змінами в 1906 році). З 1862 року Сан-Марино знахо­диться під протекторатом Італії (останній договір був укладений у 1953 році). Відповідно до договору сувере­нітет республіки носить обмежений характер: вона не має права збирати митні збори, випускати повноцінні грошові знаки (має ходіння італійська ліра, із 1972 року республіка чеканить у нумізматичних цілях власну мо­нету), вирощувати тютюн, робити тютюнові вироби і вин­ний спирт, організовувати на своїй території радіо— те­лестанції, ігорні будинки. За відмову від цих прав Сан-Марино одержує від Італії щорічну компенсацію в роз­мірі 9 млрд. лір. Сан-Марино перебуває в митному і по­штовому союзі з Італією, економіка країни найтіснішим чином пов'язана з економікою сусідньої держави.

При проведенні зовнішньої політики Сан-Марино дотримується принципів нейтралітету і неприєднання (не бере участь у військових і економічних угрупо­ваннях). Країна бере участь у ряді міжнародних договорів, є постійним учасником процесу європей­ського співробітництва в рамках СБСЄ-ОБСЄ, членом Ради Європи з 1988 року. У травні 1992 року Сан-Ма­рино вступило в ООН.

Мальтійський орден був визнаний у 1889 році суве­ренним утворенням. Його виникненню передувало створення в XII столітті в Палестині духовно-лицарського

 

ордена іоаннітів (госпитальєрів). Початковою резиден­цією ордену був ієрусалимський госпіталь (будинок для прочан) святого Іоанна. Наприкінці XIII століття іоан­ніти пішли зі Сходу і переїхали на остров Мальта, де з 1530 до 1798 роки функціонував створений ними Маль­тійський орден. З 1834 року після занепаду лицарсько­го острова-держави місцеперебуванням ордена є Рим.

Офіційною метою ордена є добродійність, він підтри­мує дипломатичні відносини з багатьма державами. Але ні своєї території, за винятком стародавнього особняка на одній з вулиць Рима, ні свого населення він не має. Тому суверенітет і міжнародна правосуб'єктність Маль­тійського ордена є правовою фікцією.

Література:

1. Баймуратов М.А. Проблема международной пра­
восубъектности органов местного самоуправления Укра­
ины. — Одесса, 1996.

2. Курс международного права. В 7 т. Т.1. Понятие,
предмет и система международного права /Ю.А. Бас-
кин, Н.Б. Крылов, Д.Б. Левин и др. — М., 1989.

3. Мартыненко А.П. Права народов в современном
международном праве. — К., 1993.

4. Морозов Г.И. Международные организации: не­
которые вопросы теории.— М., 1974.

5. Тункин Г.И. Теория международного права. — М.,
1970.

6. Тункин Г.И. Международная правосубъектность
(некоторые вопросы теории). — М., 1971.

7. Фельдман Д.И., Курдюков Г.И. Основные тенден­
ции развития международной правосубъектности. —
Казань, 1974.

8. Черкес М.Е. Международное право: Учебное по­
собие. — Одесса, 1998.

9. Черниченко СВ. Теория международного права.
В 2 т. Т.1. Современные теоретические проблемы. —
М., 1999.

10. Шаповал В. Державний лад країн світу. — К.,
1999.

Розділ 5

ВИЗНАННЯ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Поняття визнання

З проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані питання визнання. Як відзначав Ф.Ф. Мар­тене, міжнародне право «не може визнати, що дане сус­пільство існує, якщо воно не визнано державним зако­ном, або прийняти його за самостійний політичний ме­ханізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він/у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право на визнання з боку всіх цивілізованих держав законності свого існування.

Визнання — це односторонній добровільний акт дер­жави, у якому вона:

а) прямо чи побічно заявляє або про те, що розгля­
дає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і
має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або

б) про те, що вважає владу, що затвердилася не
конституційним шляхом у державі або на частині
її території, достатньо ефективною, щоб виступати в
міждержавних відносинах у якості представника цієї
держави або населення відповідної території.

Слід мати на увазі, що обов'язку визнання не існує, це право держави. За допомогою акту визнання держа-

 

ва погоджується з відповідними змінами в міжнарод­ному правопорядку і/або міжнародної правосуб'єктно-сті. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на вста­новлення між державою, що визнає, і державою, що ви­знається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання. Визнання на практиці озна­чає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать від їхнього ба­жання прийняти його в міжнародне співтовариство.

Проблема визнання держави виникала у разі її утво­рення на колишній залежній території в результаті де­колонізації. В даний час вона виникає частіше усього при територіальних змінах: при об'єднанні двох і біль­ше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальне визнання при здобутті незалежно­сті, при соціальних революціях, а також при нелегітим-них засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтер­венції іншої держави — наприклад, «Турецької Респу­бліки Північного Кіпру»).

Визнання нової держави є політичним актом і не ре­гламентується міжнародним правом. Воно здійснюєть­ся звичайно за допомогою заяви держави, що визнає, ад­ресованої визнаній державі, про намір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема — установити з нею дипломатичні відносини. Деякі вчені, зокрема П.Н. Бірюков, вважають, що виникаючі на ос­нові акту визнання правовідносини існують незалежно від встановлення між суб'єктом, що визнає, і суб'єктом, що визнається, дипломатичних, консульських або інших відносин. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають із різноманіт­них норм міжнародного публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою для всіх на-

ступних відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні, і консульські відносини встановлюють­ся після визнання.

У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання:

— конститутивна;

— декларативна.

Відповідно до конститутивної теорії тільки визнан­ня надає дестинатору (адресату) відповідну конститую-ючу (правостворюючу) якість: державі — міжнародну правосуб'єктність, уряду — здатність представляти су­б'єкта міжнародного права в міждержавних відноси­нах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права.

Як уявляється, найбільш вразливий бік цієї теорії полягає в наступному:

по-перше, неясно, якої кількості визнань необхідно для надання дестинатору згаданої якості;

по-друге, як показує практика, держави можуть існу­вати і вступати в ті або інші контакти з іншими держа­вами, а уряди, що прийшли до влади неконституцій­ним шляхом, ефективно представляти суб'єкта міжна­родного права і без офіційного визнання.

Конститутивна теорія була широко поширена до Дру­гої світової війни, її прихильниками були Л. Оппен-гейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Потім більшого по­ширення набула декларативна теорія, якої зараз при­тримується значна кількість вчених-міжнародників.

Відповідно до декларативної теорії визнання не на­дає дестинатору відповідної якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить деклара­тивний (явочний) характер і спрямоване на встанов­лення стабільних, постійних міжнародних правовідно­син між суб'єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої дер­жави, але не створює її. Ф.Ф. Мартене писав, що «дер­жава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження».

 

Декларативна теорія знайшла своє закріплення в між­народно-правових документах: стаття 9 Статуту Органі­зації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності.

Поширено думку, що декларативна теорія в більшій мірі відповідає реальностям сучасного міжнародного жит­тя. Проте в тих випадках, коли визнають суб'єктом між­народного права такі утворення, що об'єктивно не мо­жуть бути ними (наприклад, Мальтійський орден), ви­знання набуває конститутивного або, точніше, квазіконс-титутивного характеру, надаючи видимість набуття яко­сті, що той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора.

У сучасних умовах посилення дезінтеграційних про­цесів актуалізується значення конститутивної теорії — у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб'єктів міжнародного права, по суті, виключає нового суб'єкта з міжнародного спів­товариства (Придніпровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія, Нагірний Карабах). Але коли су­б'єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнарод­ного співтовариства, це не може виключити його із сі­м'ї народів, і тоді починає превалювати і втілюватися в життя декларативна теорія.

З приводу членства нової держави в міжнародних ор­ганізаціях, зокрема в ООН, виникає питання про своєрід­не колективне визнання. Практика цієї міжнародної уні­версальної організації з даного питання дуже різнома­нітна і не має єдиних підходів. Так, наприклад, коли Єги­пет і Сирія в 1958 році об'єдналися в Об'єднаній Араб­ській Республіці /ОАР/, остання була визнана ООН без яких-небудь спеціальних процедур, а після розпаду ОАР членство в ООН зберегли Єгипет і Сирія. Після поділу Пакистану на дві держави Пакистан зберіг своє членство в ООН, а Бангладеш був прийнятий в ООН у якості но­вого члена. При створенні ООН дві союзні республіки СРСР — Україна і Білорусія — на основі політичного рішення стали державами-фундаторами ООН поряд із

Союзом РСР, не являючись фактично суверенними державами. А після розпаду СРСР було прийнято політичне рішення про членство в ООН Російської Федерації зі статусом постійного члена Ради Безпеки, яка до цього взагалі не була членом ООН. При цьому Україна і Білорусія зберегли своє членство в ООН вже в якості незалежних держав, а інші колишні союзні республіки були прийняті в ООН у якості її нових членів. Вже відзначалося, що інститут визнання не кодифі­кований і його утворює, головним чином, група звичай­них міжнародно-правових норм, що регулюють усі ста­дії визнання нових держав і урядів, включаючи юриди­чні наслідки визнання. Інститут визнання носить ком­плексний характер. Його норми в основному містяться в праві міжнародної правосуб'єктності, але окремі нор­ми є в праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій і т.д.

Форми визнання

У міжнародному праві існують такі форми визнан­ня:

— de facto;

— de jure;

— ad hoc.

Визнання de facto — це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життє­здатні. Воно може спричинити встановлення консуль­ських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de facto є практичне визнання, що включає в себе економі­чні і культурні контакти, при відсутності повних кон­тактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), у відношенні якої від­булося визнання de facto, вступає в міжнародні відноси­ни як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав de facto Тимчасовий уряд Алжирської Республіки.

Як правило, через якийсь час визнання de facto транс­формується у визнання de jure.

Визнання de jure — повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спри­чинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кор­доном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, і т.п. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застереженнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією Союзу РСР у 1924 році) або про відношення до міжнародних зобов'язань (роблена Великобританією при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 році).

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди всту­пають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але вод­ночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випад­ку говорять про визнання ad hoc (у даній ситуації, у конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В'єтнамі (США і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких ви­падках не повинна відбиватися на юридичній чинності договору.

Види визнання

Види визнання розрізняють у залежності від дести-наторів визнання. Можна виділити традиційні види ви­знання (держав і урядів) і попередні або проміжні (ви­знання націй, сторони, що повстала або воює, організа­ції опору й урядів в еміграції /вигнанні/).

Як уже відзначалося, визнання держав має місце, коли на міжнародну арену виходить нова незалежна держа­ва, що виникла в результаті революції, війни, об'єднан­ня або поділу держав і т.д. Основним критерієм ви­знання в даному випадку виступає незалежність визна­ної держави і самостійність у здійсненні ефективної державної влади. Крім того, до таких критеріїв слід віднести і легітимність державної влади, що встанови­лася у визнаній державі. При цьому під легітимністю слід розуміти підтримку населенням режиму, що вста­новився, а не тільки законність приходу до влади.

Відповідно до сформованої міжнародної практики у визнанні повинно бути відмовлено знову створеній дер­жаві або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, вста­новлюють режим апартеїду, або вони створені в пору­шення принципу самовизначення.

Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, тому що акт визнання без­посередньо адресується йому.

Визнання уряду, за своєю суттю, означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в держа­ві. Історії міжнародного права відомі спеціальні докт­рини про визнання урядів, названі іменами міністрів закордонних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктри­на Товара) і Мексики Хенаро Естради (доктрина Ес­тради), що сформувалися на початку XX століття в практиці держав американського континенту.

Доктрина Тобара одержала закріплення в Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 року, у статті 1 якої є зобов'язання урядів договірних сторін (Гватемали, Гондурасу, Коста-Рики, Нікарагуа і Сальва­дору) не визнавати уряди, що можуть установитися в одній з п'яти країн у результаті державного переворо­ту або революції, спрямованих проти визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в кон­ституційних формах. Таким чином, ця доктрина мала на меті обмеження перманентних революцій в іспано-американських країнах.

Доктрина Естради викладена в Комюніке Міністер­ства закордонних справ Мексики про визнання держав

від 27 вересня 1930 року, у якому закріплене положен­ня про те, що уряд Мексики інструктував своїх дипло­матичних представників у країнах, де відбулися перевороти, про те, що «Мексика не висловлюється з питання про надання визнання», тому що в результаті заяв про визнання «...створюється образлива практика, яка, крім того, що вона зазіхає на суверенітет інших націй, веде до того, що внутрішні справи останніх можуть бути предметом оцінки з боку інших урядів, що беруть на себе тим самим роль критика, який виносить пози­тивну або негативну оцінку з питання про закономір­ність режиму». Таким чином, ця доктрина виступала проти застосування доктрини визнання, «у результаті якої питання про те, законний або не законний новий режим, виноситься на розсуд іноземних урядів».

Незважаючи на те, що визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, у даний час практика міжнародного життя знає визнан­ня уряду без визнання держави. Це має місце у вже зазначених випадках, коли уряд приходить до влади неконституційним шляхом у вже визнаній державі (громадянські війни, військові перевороти). При цьому багато держав, що оголошують про визнання нового уряду, виходять із того, що тільки народ кожної держа­ви вправі вирішувати питання про уряд і форму прав­ління і що повага суверенних прав є головним принци­пом відносин між державами. Водночас і тут є певні умови такого визнання прагматичного характеру. Воно відбувається, якщо:

а) уряд здійснює дійсний контроль над більшою
частиною країни й ефективне керівництво нею;

б) у процесі приходу до влади нового уряду не

були суттєво порушені права людини.

Визнання уряду є або остаточним і повним, або тим­часовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами.

Визнання de facto нового уряду виражається різно­манітними засобами: визначеною заявою; підписанням угод, що мають тимчасовий характер або обмежене

значення; підтримка епізодичних відносин із новим урядом і т.д. Визнання de facto уряду не спричиняє в обов'язковому порядку визнання компетенції його су­дової, адміністративної або іншої влади або наслідків екстериторіальності його актів.

Визнання de jure нового уряду витікає або з визначе­ної заяви, або з позитивного факту, що однозначно по­казує наявність наміру надати це визнання (конклюдент-ні дії). При відсутності такої заяви або факту визнання не може бути отримано. Визнання de jure нового уряду має зворотну силу з моменту, коли воно почало здійснювати свою владу.

Визнання уряду у вигнанні (визнання емігрантського уряду) є особливим видом визнання урядів. Така прак­тика була широко поширена під час Другої світової війни і слугувала насамперед меті підкреслити неза­конний характер фашистської окупації ряду європей­ських країн і позбавлення їхньої державності. Це стосувалося урядів Польщі, Франції, Чехії та деяких інших, що були вигнані з території своїх держав і знай­шли захисток в інших країнах, або в цих країнах були сформовані (Польський емігрантський уряд на чолі з Миколайчиком у Великобританії, Французький Комі­тет національного визволення, що очолювався генера­лом Де Голлем, в Алжирі, Чехословацький уряд на чолі з президентом Е. Бенешом у Великобританії).

Міжнародне визнання уряду у вигнанні відбувалося при наявності визначених критеріїв:

а) тісного зв'язку такого уряду зі своїм народом;

б) наявності підпорядкованих такому уряду вій­
ськових формувань, що борються за визволення сво­
єї країни (дивізія ім. Т. Костюшко, що складалася з
чехів і словаків, яка воювала разом із Червоною
Армією; армія Крайова Рада народова (у польського
уряду у вигнанні) і з 1944 року Армія Людова, що
воювала разом із Червоною Армією (у Люблинсько-
го уряду); повітряна ескадрилья «Нормандія-Неман»,
що боролася разом із Червоною Армією, і військові
формування в Північній Африці у французького

УРЯДУ).

Слід зазначити, що емігрантський уряд часто втра­чає зв'язок із відповідною територією і тому перестає представляти дану державу в міжнародних відносинах. Тому визнання уряду у вигнанні є заходом, що носить тимчасовий і винятковий характер. В даний час такий вид визнання використовується досить рідко.

Під визнанням воюючої сторони розуміють визнан­ня учасника міжнародно-правових відносин, що регу­люються законами і звичаями війни і виникають у зв'яз­ку з її початком. Характерною рисою такого суб'єкта міжнародного права є те, що тут він сам приймає на себе статус воюючої сторони, вступивши в збройний міжнародний конфлікт з іншим таким суб'єктом (має місце при агресії однієї держави проти іншої, у процесі самовизначення націй і народів). Проте в будь-якому випадку воююча сторона повинна дотримуватися зако­нів і звичаїв війни, порушення яких буде вважатися міжнародним злочином.

В даний час визнання в якості воюючої сторони фа­ктично трансформувалося в міжнародно-правовий ін­ститут визнання органів і організацій національно-ви­звольного руху.

Під визнанням повсталої сторони в міжнародному праві розуміється визнання повстанців, загонів опору, учасників громадянської або національно-визвольної боротьби, що контролюють певну територію своєї дер­жави і ведуть збройну боротьбу проти колонізаторів, диктаторських, фашистських та інших антидемокра­тичних режимів за самовизначення свого народу. Іншими словами, визнання воюючої сторони постає на порядку денному при збройному нападі однієї держави на іншу (у наявності є зовнішній чинник), а визнання повсталої сторони необхідно при виступі внутрішньо­державних суб'єктів проти свого уряду (у наявності є внутрішній чинник).

Таким чином, хоча точного розмежування понять по­всталої і воюючих сторін не існує, відмінність воюючої сторони в міжнародному конфлікті від повсталої сто­рони в громадянській війні полягає в тому, що в остан-

ньому випадку такий статус виникає у внутрішньодер­жавного суб'єкта тільки після міжнародного визнання з боку інших суб'єктів міжнародного права.

Статус повсталої сторони, що припускає менший об­сяг прав, ніж статус воюючої сторони, надає право учас­никам збройної боротьби у випадку їхньої поразки і переходу на територію іншої держави вимагати від неї надання захистку, а держава, що дала захисток, зобов'я­зана їх розглядати як комбатантів (учасників військо­вих дій) і не видавати владі, що одержала над ними перемогу. Повстала сторона також зобов'язана дотри­муватися законів і звичаїв ведення війни.

Визнання в якості повсталої сторони в сучасній між­народно-правовій практиці вже не зустрічається.

Соціальна цінність визнання полягає в тому, що на його основі здійснюється правонаступництво держав.

Література:

1. Баскин Ю.А., Фельдман Д.И. История междуна­
родного права. — М., 1990.

2. Признание в современном международном праве
/Под ред. Д.И. Фельдмана. — М., 1975.

 

Розділ 6

ПРАВОНАСТУПНИЦТВО У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1. Поняття і види міжнародного правонаступництва

Під міжнародним правонаступництвом розумієть­ся перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжна­родного права (правопопередника) до іншого (право­наступника) внаслідок виникнення або припинення існування держави або зміни її території.

Правонаступництво вважається одним із найдавні­ших інститутів міжнародного права. Гуго Гроцій у своє­му трактаті «Про право війни і миру» увів поняття повного правонаступництва. Емерік де Ваттель у книзі «Право народів» відзначав, що держава-правонаступни-ця зобов'язана виплачувати борги іншим державам.

Правонаступництво виникає:

— при розпаді федерації;

— при інших територіальних змінах (розпаді дер­
жави на дві і більше держави, злитті держав або вход­
женні території однієї держави до складу іншої);

— при соціальних революціях;

 

— при розпаді колоніальної системи.
Об'єктами правонаступництва можуть бути:

— територія;

— договори;

 

— державна власність;

— державні архіви;

— державні борги;

— членство в міжнародних організаціях.
Існують такі види правонаступництва:

 

— повне — універсальне — коли до правонаступни­
ка переходять усі права й обов'язки правопопередника
(наприклад, Україна є повним правонаступником УРСР);

— неповне (часткове) — коли до правонаступника
переходить частина прав і обов'язків або тільки права
чи обов'язки (наприклад, Україна є частковим право­
наступником СРСР з питаннь ядерної зброї);

— відсутність правонаступництва (tabula rasa —
чиста дошка) — коли новий суб'єкт міжнародного права
відмовляється від усіх прав і обов'язків правопоперед­
ника, у тому числі не зв'язує себе його зобов'язаннями
по міжнародних договорах (після поділу англійським
урядом у 1947 року Індії на 2 домініона — Індійський
Союз і Пакистан — Індія оголосила про прийняття на
себе всіх боргів, що належать території Пакистану, хоча
обговорила можливість наступних регресних вимог до
Пакистану).

Зважаючи на те, що основними суб'єктами міжнаро­дного права є держави, у міжнародному праві мова йде насамперед про їхнє правонаступництво. В даний час основні питання правонаступництва держав урегульо­вані в двох універсальних договорах: Віденській кон­венції про правонаступництво держав стосовно дого­ворів від 23 серпня 1978 року /далі: Віденська кон­венція 1978 року/ (Україна приєдналася до даної кон­венції 17 вересня 1992 року) і Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів від 8 квітня 1983 року /далі: Віденська конвенція 1983 року/ (Україна приєдналася до даної конвенції 17 листопада 1992 року). Ці конвенції поки що не набрали чинності, тому їхні норми застосовуються в якості міжнародних звичаїв.

 

2. Правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів

Віденська конвенція 1978 року регулює правонаступ­ництво тільки стосовно договорів, що укладені в писем­ній формі, і тільки лише між державами. У відношенні усних договорів і договорів між державами й іншими суб'єктами міжнародного права діють звичайні норми.

Конвенція закріплює такі правила правонаступниц­тва стосовно договорів:

а) у разі створення в результаті деколонізації нової
незалежної держави діє принцип tabula rasa («чистої
дошки»): нова держава не пов'язана з договорами, укла­
деними колишніми державами-метрополіями;

б) нова незалежна держава не зобов'язана збері­
гати який-небудь договір або ставати його учасни­
ком тільки тому, що в момент правонаступництва
цей договір був чинним у відношенні території —
об'єкта правонаступництва;

в) нова держава може стати учасницею будь-яко­
го багатостороннього договору, що був у силі для те­
риторії правонаступництва, шляхом повідомлення
про правонаступництво. Якщо до моменту правона­
ступництва держава-попередниця підписала договір
з умовою ратифікації, прийняття або затвердження,
правонаступник може стати учасником договору,
ратифікувавши, прийнявши або затвердивши його
(крім випадків несумісності участі правонаступни­
ка з об'єктами і цілями договору).

Якщо частина території держави стає частиною те­риторії іншої держави, стосовно цієї території:

а) договори держави-попередниці втрачають силу;

б) договори держави-правонаступниці набувають
сили, крім випадків, коли застосування цих догово­
рів було б несумісним із їхніми об'єктами і цілями.
Двосторонній договір, що знаходиться в силі, у від­
ношенні території — об'єкта правонаступництва вва­
жається чинним і для держави-правонаступниці, якщо
нова держава домовилася про це з контрагентом або це
випливає з її поводження.

При об'єднанні двох або декількох держав права і зобов'язання по їхніх договорах переходять до право­наступника, якщо сторони не встановили інше і якщо це не суперечить об'єктам і цілям договору.

При відділенні частини території і приєднанні її до іншої держави договори попередника продовжують зна­ходитися в силі для правонаступника.

Про правонаступництво договорів робляться пись­мові повідомлення депозитарію договору і/або його уча­сникам.

⇐ Предыдущая18192021222324252627Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: