Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!
МегаЛекции

Види міжнародних правопорушень




У доктрині і практиці міжнародного права міжна­родні правопорушення не мали чіткого розподілу на види або групи на різних підставах, хоча деякі спроби їхнього виділення починалися. Так, наприклад, у Де­кларації глав союзних держав від 24 травня 1915 року, прийнятій з ініціативи Росії в зв'язку з геноцидом вір-


менів у турецькій Османській Імперії, це діяння квалі­фікувалося як «злочин проти людства і цивілізації». До другої половини XX сторіччя міжнародна доктрина починає підрозділяти міжнародно-протиправні діяння держав на злочини і правопорушення. За проектом Комісії міжнародного права до міжнародних злочинів належать такі міжнародно-протиправні діяння, які по­рушують міжнародні зобов'язання, що є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочини міжнарод­ним співтовариством у цілому (наприклад, агресія, апа­ртеїд, геноцид, рабство, расизм, найманство та ін.).

Слід зазначити, що нормативне визначення поняття «міжнародний злочин» одержало шляхом закріплен­ня в Статуті Міжнародного Військового Трибуналу, що є невід'ємною частиною Угоди між СРСР, СІЛА, Велико­британією і Францією про судове переслідування і по­карання головних військових злочинців європейських країн осі від 8 серпня 1945 року. У ньому міститься перелік міжнародних злочинів, за вчинення яких пе­редбачається міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб, що, діючи в інтересах європейських кра­їн осі індивідуально або в якості членів організації, вчи­нили ці злочини.

Подальший розвиток поняття «міжнародний злочин» одержало у статті І Конвенції про попередження зло­чину геноциду і покарання за нього 1948 року; статті І Конвенції про незастосування терміну давнини до вій­ськових злочинів і злочинів проти людства 1968 року; статті І Конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року; статті 5 Визначення аг­ресії, затвердженому резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року. У цей же історичний період намічається тенденція до визнання в якості між­народного злочину застосування державою першою ядерної зброї.

Всі інші протиправні діяння Комісія міжнародного права запропонувала вважати міжнародними правопо­рушеннями.


 




Комісія висловила також попередню думку про нас­лідки зазначеного розподілу міжнародно-правових ді­янь: у разі злочинів суб'єктом пред'явлення претензії до правопорушника може виступати будь-яка держава або група держав, а у випадку правопорушення— тіль­ки безпосередньо постраждала держава.

Претензія може бути пред'явлена державі у вигля­ді зобов'язання провини або відповідно до термінології Комісії міжнародного права — «у вигляді присвоєння державі поведінки, що представляє собою порушення міжнародного зобов'язання, коли в наявності є основні ознаки міжнародного правопорушення».

Слід зазначити, що, незважаючи на двовидовий роз­поділ міжнародних правопорушень, початий Комісією ООН з міжнародного права, у сучасній міжнародній практиці і доктрині розрізняють три види міжнарод­них правопорушень, що визначаються за суб'єктною і суб'єктивною сторонами складу таких правопорушень:

1. Міжнародні злочини;

2. Злочини міжнародного характеру;

3. Інші міжнародні правопорушення (міжнародні
делікти).

Розглянемо диференціальні відмінності цих видів міжнародних правопорушень за суб'єктами їх вчинен­ня, зв'язком правопорушень із державою і формами відповідальності.

Міжнародні злочинице злочини, що порушують міжнародні зобов'язання, які є основними для забезпе­чення життєво важливих інтересів міжнародного спів­товариства, і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому.

Міжнародні злочини:

— здійснюються державами, посадовими особами дер­
жав, що використовують механізм держави в злочин­
них цілях, а також рядовими виконавцями;

— здійснюються в безпосередньому зв'язку із дер­
жавою;

— зазіхають на міжнародний мир і безпеку,

— загрожують основам міжнародного правопорядку;


— спричиняють відповідальність держави як суб'єкта
міжнародного права і персональну кримінальну відпо­
відальності виконавців, що наступає в рамках міжнарод­
ної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (націо­
нальної) юрисдикції.

Під злочином міжнародного характеру розуміють ді­яння фізичної особи, що посягає на права й інтереси двох або декількох держав, міжнародних організацій, фізич­них і юридичних осіб. До таких злочинів належать: захоплення заручників; зазіхання на осіб, що користу­ються міжнародним захистом; підробка грошових зна­ків; незаконне захоплення повітряних суден та ін.

Злочини міжнародного характеру:

— торкаються інтересів двох або декількох держав,
юридичних осіб і/або громадян;

— здійснюються окремими фізичними особами поза
зв'язком із політикою держави;

— спричиняють персональну відповідальність пра­
вопорушників у рамках національної юрисдикції.

Міжнародні делікти визначаються за залишковим принципом, до них належать правопорушення, що не ввійшли в перші дві групи. Таким же чином їх визна­чала і Комісія з міжнародного права. До них належать: порушення державою своїх односторонніх зобов'язань; невиконання рішень міжнародних судів і арбітражів; порушення державою договірних зобов'язань, що не мають основного значення, і т.д.

Міжнародні делікти:

— не носять характеру злочинів і не мають суспіль­
ної небезпеки міжнародних злочинів і злочинів міжна­
родного характеру;

— можуть здійснюватися будь-якими суб'єктами
міжнародних правовідносин, що порушують положен­
ня розпоряджень міжнародно-правових норм;

— спричиняють відповідальність суб'єктів, що може
виражатися у формі самообмежень, які випливають у
результаті офіційного визнання протиправності пове­
дінки суб'єкта.


 




4. Види і форми відповідальності

Існує два види міжнародно-правової відповідально­сті держав: політична і матеріальна. Деякі автори поділяють таку відповідальність на матеріальну і не­матеріальну, виходячи з того, що міжнародно-правова відповідальність завжди буде виступати в політичній формі.

Політична відповідальність, як правило, супровод­жується застосуванням у відношенні держави-поруш-ниці примусових заходів і сполучається з матеріальною відповідальністю.

Найбільш поширеними формами політичної відпо­відальності є: сатисфакція, ресторація, різноманітні форми обмежень суверенітету (наприклад, призупинен­ня членства або виключення із міжнародної організа­ції), декларативні рішення.

Сатисфакція (задоволення) як форма політичної від­повідальності припускає обов'язок держави-правопоруш-ниці надати задоволення не матеріального характеру, відшкодувати моральну шкоду, заподіяну честі і гідно­сті іншої держави.

Сатисфакція може виявитися в таких діях держави-деліквента (винного суб'єкта, що зобов'язаний відшко­дувати шкоду, заподіяну правопорушенням):

— офіційне вираження жалю або співчуття;

— приношення вибачень;

— приношення запевнень у тому, що подібні акції
не повторяться в майбутньому;

— карне покарання винних осіб;

— видання нормативного акту з визнанням своєї
провини з тим, щоб подібні дії не повторювалися в
майбутньому;

— посилання спеціальної делегації в ображену
державу;

— вшанування постраждало! держави шляхом
підняття прапора постраждало! держави в столиці
держави-деліквента, або віддання їй честі військовим
формуванням з артилерійським салютом або вико-


нанням її державного гімну, або сполученням того

й іншого і т.п.

Застосування певних видів сатисфакцій залежить від заподіяної шкоди і конкретної політичної ситуації.

Ресторація — це такий вид політичної відповідаль­ності, що являє собою відновлення правопорушником колишнього стану (статуса-кво) і виконування ним усіх несприятливих наслідків цього. Прикладом рестора­цій можуть служити звільнення незаконно зайнятої території і несення в зв'язку з цим майнових витрат.

Обмеження суверенітету держави може виступати в різних формах. Класичним прикладом цього виду відповідальності, застосовуваного в комлексному виді, можуть слугувати засоби, прийняті у відношенні фа­шистської Німеччини за підсумками Другої світової війни. Німеччина, зокрема, не тільки позбавилася знач­ної частини своєї території, але на частині, що залиши­лася, був установлений режим повоєнної окупації. Була зроблена демілітаризація країни, її збройні сили були розпущені; ряд державних інститутів був ліквідований, деякі з них були визнані злочинними; до кримінальної відповідальності були притягнуті вищі посадові особи Німеччини, а також службовці злочинних організацій і військові злочинці.

Декларативні рішення виражаються у формі рішен­ня міжнародного судового органу або організації, що ви­знають будь-яке діяння міжнародним правопорушенням. Матеріальна відповідальність наступає в зв'язку з порушенням державою своїх міжнародних зобов'язань, пов'язаних із заподіянням матеріальної шкоди, і по­кликана покласти на винну державу обов'язок загла­дити цей збиток, заподіяний правопорушенням.

Матеріальна відповідальність може бути виражена у формі репарації, реституції і субституції.

Під репараціями (від лат. reparatioвідновлен­ня) — розуміють відшкодування державою-поруш-ницею заподіяної нею шкоди.

Історично свій початок репарації беруть від інститу­ту контрибуцій, що успішно існували в міжнародному


 


праві з глибокої давнини і до кінця XIX сторіччя і носили характер данини. У їхню основу було покладе­не «право переможця», тому контрибуції як грошові суми, що виплачувалися переможцю переможеною дер­жавою, не були пов'язані з заподіяним збитком. Вже в той період контрибуції вважалися формою відверто­го грабежу населення переможеної держави. З метою обмеження таких негативних явищ були розроблені статті 47-51 Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, що обмежували стягнення контрибуцій. Проте і під час Першої і Другої світових війн ці статті грубо порушувалися. При розробці Вер­сальского мирного договору 1919 року країни Антанти були змушені формально відмовитися від контрибуцій, замінивши їх репараціями. Контрибуції заборонені су­часним міжнародним правом. Фактично, на зміну кон­трибуцій прийшли усі форми матеріальної відповідаль­ності держав, застосовувані в даний час.

Якщо при сплаті контрибуцій, що носили неправо­мірний характер, нанесений збиток ніяким чином з ними не зв'язувався, такого збитку взагалі могло не бути, то при сплаті репарацій, що завжди мають право­мірний характер, потрібно, щоб збиток, заподіяний по­терпілій державі, був доведений.

При репарації відшкодування матеріального збитку відбувається як у грошовій формі, так і в натуральній: товарами, послугами та ін.

Реституція являє собою відшкодування правопоруш­ником матеріального збитку в натурі (повернення не­правомірно захопленого майна: того ж самого — конк­ретні твори мистецтва, транспортні засоби, устаткуван­ня заводів та ін.).

Різновидом реституції виступає субституція — за­міна неправомірно знищеного або ушкодженого майна однорідним майном.


Поделиться:





Читайте также:





Воспользуйтесь поиском по сайту:



©2015 - 2024 megalektsii.ru Все авторские права принадлежат авторам лекционных материалов. Обратная связь с нами...