Еволюція банківської справи в Україні

В українських землях банківництво починалося з обміну валют у містах-по-лісах Північного Причорномор'я. Підтвердженням цьогоєдек-рет про регулювання обміну золотих і срібних монет на теренах Ольвії, знайдений археологами на берегах Босфору. Вчені датують документ першою половиною IV століття до н. є., коли населення полісу становило 25 тисяч осіб, а місто переживало епоху найвищого розквіту. Статі декрету були витесані на мармурових стелах поряд із подібними документами інших грецьких міст.

Ольвія, що розміщувалася у районі сучасного села Парутине Миколаївської області, була заснована на зламі VI І—VI століть до н. е. вихідцями з давньогрецького полісу Мілета. На зміну мідним "стрілам" і "дельфінам", що використовувалися у місті, як грошові знаки, у V—ІУстоліттяхдо н. е. прийшли бронзові, золоті та срібні монети. На територію полісу можна було ввозити будь-які золоті й срібні монети, що підлягали обов'язковому продажу за ольвійські срібні та мідні гроші. При цьому курс обміну встановлювався угодою. Тісний зв'язок міст Північного Причорномор'я із давньогрецькими полісами, у кожному з яких карбувалися свої монети, оскільки обіг іноземних було заборонено, пояснює статті декрету, які узаконюють обіг в Ольвії тільки місцевих грошей.

Операції купівлі-продажу іноземних валют здійснювалися на спеціальному місці, де відбувалися народні збори (" на камені в еклесіастерії ").

Така практика обміну грошей на горі також походить зі Стародавньої Греції. Саме там розмішувалися міняйли, (трапезити), які зналися на всіх грошових знаках, змісті металу в них та на їхніх курсах у інших полісах. Ольвійські міняйли, як і їхні грецькі колеги, суворо стежили за правдивістю іноземних монет. Для припинення обігу фальшивих грошей використовувалися пробірні камені, шо давали змогу перевірити якість коштовних металів, із яких були зроблені монети. Порівнюючи сліди на камені, шо залишалися від еталону міняйла, та монети, які перевірялися, можна було переконатися, правдивий чи фальшивий іноземний або ольвійсь-кий грошовий знак.

Згадки про окремі операції, що нині виконуються банками, сягають часів Київської Русі. І хоча-централізованих банківських установ тоді не було, роквіт торгівлі сприяв популяризації кредиту. Умови його видачі й повернення суворо регламентувалися Руською Правдою. На початку X століття в Києві існувала єврейська община, яка, крім торговельних операцій, лихварювала. Гроші позичалися під дуже великі проценти, що спричинило міське повстання 1113 року. Його наслідком стало виселення іудеїв за межі Київської Русі та законодавче обмеження процентних норм. Дослідження статей 43-51 Розширеної Руської Правди у редакції другої половини XIV століття дає можливість зробити певні висновки про тогочасні торгівлю і кредит.

Позика на суму понад три гривні надавалася при свідках (послухах), яких за необхідності приводили до присяги. Це є свідченням того, що угоди укладалися в усній формі. Якщо боржник тривалий час не повертав грошей, він платив штраф — три гривні.

Процент за наданим кредитом називався " резь ". Місячний процент платився при короткострокових позиках. Якщо ж борг не повертався протягом року, місячні проценти скасовувалися і стягувалися з боржника "в треть", тобто у розмірі 50% (наприклад, крім двох гривень, виданих у кредит треба було повернути треть).

Якщо кредитор надавав позику на суму, не більшу затри гривні, присутність свідків не вимагалася. У разі неповернення позики до присяги йшов сам позикодавець. Якщо ж він позичив більше, ніж три гривні, і не взяв при цьому свідків, вважалося, що він винен сам.

З метою обмеження розміру процентів було введено статтю, що реалізовувала результати наради Володимира Мономаха з князівською дружиною, яка відбулася в Берестові. Вони ухвалили, що в разі надання кредиту під 50% річних плату можна стягувати два роки, а після цього мав повертатися лише капітал. Якщо кредитор брав під 50% три роки, тоді не поверталися й наданіу борг гроші. При довгостроковій пози ці дозволялося брати 20% річних.

Руська Правда опікувалася купцями-банкрутами. які втратили своє майно через нещасний випадок на морі, військові дії чи пожежу. Кредитори не мали права продати їх у рабство чи насильно забрати гроші, але надавали їм час для повернення кредитів. Якщо ж купець пропив свої гроші чи майно, або неправильно ними розпоряджався, кредитори самі вирішували, подовжити йому термін кредиту чи продати його в рабство.

Якщо іноземний купець не знав про важке фінансове становище давньоруського позичальника і надав йому кредит, то після розпродажу майна останнього в першу чергу погашалася його заборгованість перед скарбницею, потім—перед іноземцем, а решту ділили між вітчизняними-кредиторами. До розподілу майна не допускалися ті кредитори, які брали з боржника великі проценти.

Після занепаду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства українські землі були поділені між Литвою та Польщею, які у 1569 році об'єдналися в Польсько-Литовську державу.

У XIV-XV столітті кредит на території Польщі був децентралізований, але й далі відігравав важливу роль в економічному житті країни. На селах заставою були земля, ліси, сади, а в містах — будинки, незабудовані ділянки, коштовності, товари.

Для захисту від здирства євреїв 1568 року в Львові при церкві Успіння було створено братство, що мало надавати безпроцентні позики для братчиків, які потребують допомоги. Але з часом гроші стали позичати і стороннім людям, у тому числі євреям.

Такий звичай — створювати при храмах братства для допомоги бідним вірянам — з'явився в італійських містах. Першу таку установу було засновано в XV столітті ченцями. Вони назвали її латиною monte di pieta, що означає "гора побожності". У 70-х роках XVI століття такі банки були вже у кожному італійському місті, зокрема у Пармі, Люсії, Генуї, Вероні, Болоньї та ін.

У 1599 році виникла ідея створити у Львові при латинському соборі свій побожний 6aнк(monspius). Був і стартовий капітал — 1000 злотих, які залишив після своєї смерті Павло Кампіан. У заповіті він написав позичати гроші бідним львів'янам під заставу до року без жодних процентів. А для переховування предметів застави (фантів) і грошей призначив ту каплицю, у якій його мали поховати.

За часів перебування України у складі Радянського Союзу банківська система складалася із Державного банку СРСР і галузевих банків, які повністю належали державі. У 30-х роках XX століття довгостроковим кредитуванням займалися спеціалізовані банки: Банк довгострокового кредитування промисловості й електрогосподарства, Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва, Центральний сільськогосподарський банк та інші. Державний банк здійснював короткострокове кредитування й міжнародні розрахунки, обслуговував державний бюджет, складав план кредитування господарства, організовував грошовий обіг і розрахунки.

Отже, аналіз еволюції окремих банківських операцій і банківської справи загалом в українських землях дає змогу зробити висновок, що вони розвивалися під впливом права та звичаїв інших країн. Така залежність не завжди сприяла вітчизняному банківництву, але здобутий досвід і ділові якості українського народу стали основою формування сучасної банківської системи ринкового типу.

14. Основні етапи становлення та розвитку банківської системи України

Перший етап в історії створення українських комерційних банків був пов'язаний зі спробою державного (директивного) реформування банківської системи СРСР при здійсненні курсу на перебудову економіки, проголошеного радянським урядом. На цьому етапі українські комерційні банки реєструвались у Москві як:

— комерційні банки, що були створені на основі установ Державного банку СРСР та продовжували діяти зі статусом державних банків (Промбудбанк, АІЇБ "Україна", Укрсоцбанк, Ощадбанк, Укрексімбанк);

— галузеві та відомчі комерційні банки (Монтажспецбанк, Укрснаббанк, Трансбанк);

— філії великих російських комерційних банків (Інкомбанк, "Столичний" та ін.);

— державні та кооперативні комерційні установи, що мали право здійснювати фінансово-кредитну діяльність.

У 1991 p., одразу після проголошення незалежності України, почався другий етап — перереєстрація комерційних банків в Українській республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. При цьому в більшості комерційних банків відбулись істотні зміни у складі їх учасників. Державні комерційні банки (Промінвестбанк, АПБ "Україна", Укрсоцбанк) були акціоновані клієнтами та персоналом банків.

Цей етап характеризувався прийняттям Закону України "Про банки та банківську діяльність" від 20 березня 1991 p., за яким українська банківська система була побудована відповідно до принципу двоступінчатості, що добре зарекомендував себе в країнах із ринкової економікою, й передбачає чітке розмежування сфер діяльності Національного банку України і комерційних банків.

На початку ЇЇ створення законодавча база була недосконалою, ліцензійні умови передбачали низькі вимоги щодо обсягу статутного капіталу та професійних якостей керівництва банків, що сприяло швидкій появі комерційних банків. Уже до кінця 1991 р. їх кількість перевищувала 90.

Третій етап в історії розвитку банківської системи України вважається періодом створення банків "нової хвилі", коли більшість із них створювались як "кишенькові" банки підприємств або приватних осіб і мали змогу розвиватися порівняно безперешкодно. Вони залучали значний приватний капітал, капітал спільних та малих підприємств, акціонерних товариств, а також кошти державних бюджетних та позабюджетних фондів. У цей період, на тлі розвитку жорсткої інфляції з ознаками гіперінфляції та критичного скорочення обсягів виробництва і розміру валового внутрішнього продукту, в Україні була створена значна кількість дрібних комерційних банків, орієнтованих на обслуговування попиту на короткострокові кредити для торговельно-посередницької діяльності Й здатних отримувати прибутки на інфляційних процесах в економіці. Протягом 1993 р. в Україні було створено близько 100 дрібних, так званих кишенькових, комерційних банків такого типу.

Четвертому етапі розвитку банківської системи нашої держави. Цей період характеризується початком проведення радикальної економічної реформи на основі застосування монетарних методів управління економікою. Протягом 1994—1996 pp. Національний банк України (НБУ) встановив та ввів у практику єдині правила діяльності українських банків. Завдяки ефективним діям НБУ уряду в цей період удалося призупинити інфляцію, невиправдано високе зростання цін та падіння виробництва. Факт фінансової стабілізації в економіці України у другій половині 1996 р. визнаний експертами в усьому світі. Підтвердженням цього факту служить грошова реформа, що була вдало проведена у вересні 1996 р. Другою ознакою успішного здійснення економічних перетворень стала зацікавленість українською економікою з боку міжнародних фінансових організацій. За період 1994-—1996 pp. в Україні було зареєстровано 14 представництв іноземних банків та банків з участю іноземного капіталу. За цей же час іноземні інвестиції в економіку України зросли майже в чотири рази — з 366,9 млн до 1 млрд 223 млн дол. США.

Кількість банків у 1995 p. становила вже 230 і на цьому рівні стабілізувалась на наступні 2—3 роки.

. Кількість банків України за 2002-2007 pp.

Закінчення табл. 5.3

15. 2. Негативне відношення до малих банків. Як вже згадувалося, в системі комерційних банків 15 відсотків від загальної кількості становлять малі банки.
Асоціація українських банків займає позицію захисту права на існування всіх фінансово-стійких банків, незалежно від розміру їх активів.
Малі банки (а значна частина їх надійнішими і платоспроможними) мають своє місце, свою нішу в економіці, мають свою специфічну клієнтуру і цілком виконують функцію по обслуговуванню цієї клієнтури, особливо малого і середнього бізнесу.
3. Групи банків, що знаходяться в стадії ліквідації - головним чином банки, відновлення нормальної діяльності яких може неможливо. У цій групі повинна провадитись реструктуризація - злиття, приєднання або ліквідація.
Процедура ліквідації банків дуже складна. Вона регламентована главою 16 ´Ліквідація банків´. Важливою умовою подальшого розвитку банківської діяльності, залучення додаткових коштів населення, є вирішення проблем гарантування вкладів фізичних осіб.
Практика показує, що в умова загострення кризової ситуації повернення вкладів населенню набуває особливо політичного значення.
Завдання Національного банку України, комерційних банків і Асоціації українських банків, полягає в тому, щоб спільними зусиллями подолати труднощі, які виникли внаслідок фінансової кризи і вжити заходів щодо вирішення нагальних проблем, які стоять перед банківською системою країни, сприяти подальшому їх зміцненню і розвитку.