 |
Г. X. Бонді і його земляк
|
|
|
|
Як відомо, чим більша ви персона, тим менше написано на табличці коло ваших дверей. Приміром, старшому Максові Бонді треба було малювати великими літерами над крамницею, обабіч дверей і на вікнах, що тут “Макс Бонді, торгівля всіляким мануфактурним та галантерейним товаром: посаг для наречених, полотно, рушники, скатерки й наволочки, ситець і батист, сукна найвищої якості, шовк, гардини, ламбрекени і всякий доклад для шиття. Засновано 1885 року”. А коло дверей будинку його сина Г. X. Бонді, капітана промисловості, президента компанії МЕАT радника комерції, члена біржового комітету, віце-голови Спілки промисловців, Consulado de la Republica Ecuador[34], члена численних правлінь і т. д. і т. ін., прикріплена вже тільки маленька чорна скляна табличка з золотими літерами
БОНДІ
І все. Просто Бонді. Хай інші пишуть на своїх дверях “Юліус Бонді, представник фірми “Дженерал моторс”, або “Д-р мед. Ервін Бонді”, або “С. Бонді і К°”, але є один-єдиний Бонді, який - просто Бонді, без жодних дальших пояснень. (Я гадаю, що у папи римського на дверях написано просто “Пій”, без ніякого титулу й без порядкового номера. А в господа бога й зовсім нема ніякої таблички ні на землі, ні на небі. Кожен сам повинен знати, що він тут живе. А втім, це сюди не стосується, це я просто так, мимохідь зауважив).
Ось перед цією скляною табличкою одного спекотного дня й зупинився добродій у білому моряцькому кашкеті і витер блакитною хусточкою м’ясисту потилицю. “Який пишний дім, хай йому біс”, - подумав він і трохи нерішуче натиснув мідну кнопку дзвоника.
На дверях з’явився швейцар Повондра, зміряв очима огрядного добродія від черевиків аж до золотого шитва на кашкеті й стримано вимовив:
|
|
|
- Прошу?
- Слухай, голубе, - відказав огрядний добродій, - чи тут живе пан Бонді?
- А чого ви зволите? - крижаним тоном спитав пан Повондра.
- Скажіть йому, що з ним хоче поговорити капітан ван Тох із Сурабайї. Ja, - згадав чоловік, - ось картка. І подав панові Повондрі візитну картку, на якій був витиснутий якір і надруковано:
CAPTAIN J. VAN TOCH
E. I. & P. Co. S. CANDONG BANDOENG
Surabaya Naval Club[35]
Пан Повондра схилив голову й замислився. “Сказати йому, що пана Бонді нема вдома? Або що в пана Бонді, на жаль, якраз дуже важлива нарада?” Є відвідувачі, про яких треба доповідати, а є такі, що їх добрий швейцар виряджає сам. І ось тепер пан Повондра з прикрістю відчував, що його підводить інстинкт, яким він керувався в таких випадках. Цей огрядний добродій якось не підходив до жодної категорії небажаних відвідувачів, не був схожий ні на комівояжера, ні на представника добродійної спілки. А капітан ван Тох сопів, витирав хусточкою лисину і так простосердо кліпав блідо-голубими очима, що пан Повондра раптом наважився взяти на себе всю відповідальність.
- Заходьте, будь ласка, - сказав він. - Я доповім про вас панові раднику.
Capitain van Toch утирав блакитною хусточкою чоло і розглядався по вестибюлю. “Бісова душа, як цей Густль обставився! Просто як у салоні на пароплаві, що ходить з Роттердама до Батавії. Певно, грошей усаджено - страх подумати. А такий же був веснянкуватий єврейчик, - дивувався капітан.
Тим часом Г. X. Бонді в своєму кабінеті замислено розглядав капітанову візитну картку.
- Чого йому треба? - підозріливо спитав він у швейцара.
- Пробачте, не знаю, - шанобливо промимрив пан Повондра.
Пан Бонді все держав Картку в руці. На картці витиснено якір. Capitain van Toch, Surabaja. Де вона, власне, та Сурабайя? Здається, десь на Яві. На пана Бонді дихнуло далиною. “Кандон-Бандунг” - наче удари гонґа, Сурабайя. А день саме такий тропічний... Сурабайя.
|
|
|
- Гаразд, проведіть його, - звелів пан Бонді.
У дверях зупинився огрядний чолов’яга в капітанському кашкеті й підніс руку до козирка. Пан Бонді ступив йому назустріч.
- Very glad to meet you, Capitain. Please, come in[36].
- Здрастуйте, здрастуйте, пане Бонді, - радісно вигукнув capitain.
- Ви чех? - Здивувався пан Бонді.
- Ja, чех. Таж ми знайомі, пане Бонді. З Євічка. Бакалійник Вантох, do you remember?[37]
- Правда, правда, - вигукнув пан Бонді радісно, але в душі відчув деяке розчарування (то він не голландець) - бакалійник Вантох, на ринку, так? А ви нітрохи не змінилися, пане Вантох. Не постарішали! Ну, як там ваша бакалія?
- ТЬапкз, - чемно відказав капітан. - Татусь давно відійшов, як то кажуть, у кращий...
- Помер? А, звісно, звісно. Правда, ви, пане, його син... - Очі пана Бонді раптом засвітились від спомину. - Слухайте, друже, чи ви не той Вантох, що бився зі мною в Євічку, ще як ми були хлопчаками?
- Ja, той самий, - поважно підтвердив капітан. - Через це ж мене й віддали з дому до Моравської Острави.
- Так, частенько ми з вами бились. Але ви були дужчий за мене, - по-спортивному чесно визнав пан Бонді.
- Ja, таки був. А ви були таке хирляве хлоп’я, пане Бонді. І вам добряче перепадало від мене. Еге, добряче.
- Перепадало, що правда, то правда, - зворушено віддався спогадам Г. X. Бонді. - Та сядьте, земляче! Я дуже радий, що ви згадали про мене. А як ви тут опинились?
Капітан ван Тох з гідністю сів у шкіряне крісло й поклав кашкета на підлогу.
- Приїхав відпочити, пане Бонді. Еге. Отак-то, That’s so[38].
- А пам’ятаєте, - все витав у спогадах пан Бонді, - як ви дражнили мене: “Свиняче вухо!”
- Ja, - сказав капітан і розчулено висякався в блакитну хусточку. - Ja, ja... Гарна пора була, хлопче. Та що вдієш, літа спливають... Тепер ми обидва старі люди і обидва капітани.
- Правда, ви капітан, - пригадав пан Бонді. - Хто б міг подумати! Capitain of long distances[39], - адже так це називається?
- Yea, sir. A Highseaer. East India and Pacific lines, sir[40].
- Гарна професія, - зітхнув пан Бонді. - Хоч сьогодні помінявся б із вами, капітане. Неодмінно розкажіть мені про себе.
- Атож, атож, - пожвавішав капітан. - Я б хотів дещо вам розповісти, пане Бонді. Дуже цікаве діло, друже.
Капітан ван Тох неспокійно озирнувся по кабінету.
- Ви чогось хочете, капітане?
- Ja. Ти пива не п’єш, пане Бонді? Я поки плив із Сурабайї, у мене все пересохло всередині.
|
|
|
Капітан почав шпортатись у просторій кишені штанів і вийняв звідти блакитну хусточку, полотняну торбинку з чимось, кисет із тютюном, ніж, компас і пачку грошей.
- Може, пошлеш когось по пиво? - сказав він. - Хоч би отого стюарда, що мене сюди до каюти завів.
Пан Бонді подзвонив.
- Не турбуйтеся, капітане. А поки що закуріть сигару.
Капітан узяв сигару з червоно-золотим поясочком і понюхав.
- Тютюн із Ломбока. Нічого не вдієш, там страшенні шахраї.
Потім ужахнувши пана Бонді, розім’яв коштовну сигару в могутній долоні й набив тютюновою потертю люльку.
- Ja, Ломбок. Або Сумба.
Тим часом у дверях нечутно з’явився пан Повондра.
- Принесіть пива, - звелів пан Бонді.
Пан Повондра звів брови.
- Пива? Скільки?
- A gallon[41], - буркнув капітан, кинув обгорілий сірник на килим і затоптав його ногою. - В Адені була страшенна спека, брате... Так у мене ось яка новина, пане Бонді. З Sunda-Islands, see?[42] Там би можна завести просто казкову комерцію, sir. A big business. Але це треба розповісти цілу... як це буде... story, га?
- Повість.
- Ja. Таку оповідочку, сер. Стривайте, - капітан звів до стелі свої незабудкові очі. - Не придумаю, з чого почати.
“Знову якісь ґешефти, - подумав Г. X. Бонді. - Боже, яка нудота! Зараз почне розказувати, що він міг би вивозити швацькі машинки на Тасманію або парові казани та шпильки на Фіджі. Авжеж, казкова комерція. Тільки на це я вам і потрібен. Хай йому біс, я ж не гендляр! Я фантаст. Я на свій лад поет! Розкажи мені, Сіндбаде-мореплавцю, про Сурабайю або острови Фенікса. Чи не притягувала тебе магнітна гора, чи не заносив до свого гнізда птах Рок? Чи не вертаєшся ти з вантажем перлів, кориці й безоару? Ну ж бо, друзяко, починай свої байки!”
- Мабуть, почну з ящера, - оголосив капітан.
- З якого ящера? - здивувався радник комерції Бонді.
- Ну, з отих ящурів. Як це буде - lizards?
- Ящірки?
- Ja, хай їм біс, ящірочки. Там є такі ящірочки, пане Бонді.
- Де?
- А там, на одному острові. Назвати його тобі, хлопче, я не можу. Це дуже велика таємниця, worth of millions[43]. - Капітан ван Тох витер хусточкою лоба. - То де ж те пиво, хай йому біс?
|
|
|
- Зараз принесуть, капітане.
- Ja. Гаразд. Знаєте, пане Бонді, то дуже милі й славні тваринки - ті ящірочки. Я їх знаю, хлопче! - Капітан ляснув долонею по столу. - А що вони буцім чорти - то брехня. A damned lie, sir[44]. - Тоді вже скоріш ви самі чорт і я чорт, я, capitain van Toch, сер. Можете мені повірити.
Г. X. Бонді злякався. “Біла гарячка! - подумав він. - Де ж заподівся той клятий Повондра!”
- Їх там є кілька тисяч, тих ящірочок, але їх весь час жерли оті... ну як же це буде, хай йому біс - sharks.
- Акули?
- Ja, акули. Ось чого ці ящірочки ніде й не живуть, тільки в одному місці, в тій затоці, що я не можу назвати.
- Отже, ті ящірки живуть у морі?
- Ja, в морі. Тільки вночі вони вилазять на берег, але ненадовго, бо їм знов треба в воду.
- А які вони на вигляд? - Пан Бонді намагався виграти час, поки вернеться той проклятущий Повондра.
- Ну, завбільшки вони з тюленів, але як спинаються на задні лапи, тоді вони отакі на зріст, - показав капітан. - Не скажу, щоб дуже гарні. У них нема ніяких лушпинок.
- Луски?
- Ja, лусочок. Зовсім голі, пане Бонді, наче жаби або саламандри. А передні лапки у них - ніби дитячі рученята, тільки пальчиків не п’ять, а чотири. Такі бідолашечки, - додав капітан жалісливо. - Але дуже розумні й славні тваринки, пане Бонді. - Капітан присів навпочіпки і почав тупцяти та погойдуватись.
- Отак вони чапають, ті ящірочки.
Капітан силкувався хвилясто вигинати свій масивний тулуб, а руки держав перед собою, як песик, що “служить”, і не зводив з пана Бонді незабудкових очей, що ніби просили співчуття. Г. X. Бонді глибоко зворушився і якось по-людському засоромився. А тут іще в дверях нечутно з’явився пан Повондра з глеком пива й обурено звів брови, побачивши, що капітан так непристойно поводиться.
- Давайте пиво і йдіть, - поквапно сказав Г. X. Бонді.
Капітан, засапаний, випростався.
- Отакі вони, ті тваринки, пане Бонді. Your health. - І хильнув пива. - А пиво в тебе добряче, хлопче. Звісно, коли маєш такий дім... - Капітан утер вуса.
- А як же ви знайшли тих ящірок, капітане?
- Оце ж я й хочу розказати, пане Бонді. Довелося мені якось ловити перли на Танамасі. - Капітан затнувся. - Чи ще десь там. Ja, то був інший острів, а який - це поки що моя таємниця, хлопче. Люди страшенні шахраї, пане Бонді, і язика перед ними розпускати не можна. І коли ті два бісові сингальці зрізали під водою shelles із перлами...
- Скойки?
- Ja. Оті скойки, що держаться за каміння, як чорт За грішну душу, і їх доводиться зрізати ножем. А ті ящірочки дивились на сингальців, тож сингальці й подумали, що то морські чорти. Страшенно темний народ - оті сингальці та батаки. Вони й кажуть, що там, мовляв, чорти. Ja. - Капітан гучно висякався в хусточку. - Ну і, розумієш, хлопче, воно мені вже не дало спокою. Я не знаю - чи тільки ми, чехи, такий цікавий народ, але де б я не стрів земляка, він в усе мусить стромляти носа, хоче знати, що там таке. По-моєму, це через те, що ми, чехи, ні в що не хочемо вірити. Отож мені й улізло в стару дурну голову, що треба подивитись на тих чортів ближче. Я, правда, був п’яний, але ж і налигався я через те, що мені ті дурні чорти не йшли з думки. Бо там, на екваторі, брате, можна спіткати все що завгодно. Ну, я й пішов увечері подивитися на той Девл-Бей...
|
|
|
Пан Бонді спробував уявити собі тропічну затоку, облямовану скелями і джунглями.
- Ну, і що ж?
- Отож сів там і цмокаю язиком: “Ц-ц-ц” - мовляв, Щоб ті чорти вийшли. І справді - за хвилинку вилазить із води одна така ящірка, спинається на задні лапки й починає крутити тулубом. І цмокає на мене: “Ц-ц-ц”. Якби я не був п’яний, то, мабуть, вистрелив би в неї. Але ж я, брате, налигався, мов англієць, тож і кажу їй: паць, паць, паць, tapa-boy[45], іди сюди, я тобі нічого не зроблю.
- То ви до неї говорили по-чеському?
- Ні, по-малайському. Там найбільше говорять malayan, хлопче. А вона нічого, тільки тупцяє на місті та крутиться, мов дитина, коли соромиться. А в воді кругом уже було кількасот тих ящірочок - повистромляли з води мордочки й дивляться на мене. Ну, а я, правда, був тоді налиганий, то сів навпочіпки й теж почав тулубом крутити, мов та ящірка, - щоб вони мене не боялись. Тоді вилазить із води ще одна ящірка, зростом з десятирічного хлопця, і теж тюп-тюп-тюп... А в передній лапці держить перлову скойку.
Капітан хильнув пива.
- Твоє здоров’я, пане Бонді. Я, звісно, був тоді п’яний як квач, то й кажу їй: ах ти хитрюго! Хочеш, щоб я її тобі розкрив, ja? Ну то паць, паць сюди, я її ножем відкрию. Але вона ні руш - боїться ще. Я тоді знову почав так переминатись, як ото маленьке дівчатко, коли соромиться когось. Вона тоді причапала ближче, а я помаленьку простяг до неї руку й беру ту скойку в неї з лапки. Як по щирості, то боялись ми обоє, це ти можеш собі уявити, пане Бонді; але я, правда, був п’яний. Тож я взяв свій ніж та й розкрив ту скойку; лапнув пальцем усередині, чи нема там перлини - нема, тільки такі гидкі соплі, одне слово - слизуватий молюск, що в тих скойках живе. Ну то на, кажу їй, ц-ц-ц, їж, коли хочеш. І кидаю їй ту розкриту скойку. Побачив би ти, як вона її вилизувала. Певне, воно для тих ящірок страшенний tit-bit - як це буде?
- Ласощі.
- Ja, ласощі. Тільки що вони, бідолашечки, не можуть своїми пальчиками залізти в ту тверду шкаралупку. Невеселе життя, jа. - Капітан хильнув пива. - А потім я собі так усе зміркував, синку: коли ті ящірочки побачили, як сингальці ріжуть скойки, вони, мабуть, сказали собі: “Ага, це вони їх їдять”, - і хотіли побачити, як сингальці розкриватимуть скойки. Бо той сингалець у воді й сам схожий на ящірку, тільки що ящірка розумніша від сингальця чи батака, бо хоче чогось навчитись. А батак ніколи нічого не навчиться, хіба лише красти, - з прикрістю додав капітан ван Тох. - А. як я там, на березі, почав цокати язиком та крутити тулубом, то вони подумали, що і я, мабуть, якийсь такий великий salamander. Тому й не дуже боялись і прийшли до мене, щоб я їм розкрив ту скойку. Такі ото з них розумні та довірливі тварини.
Капітан ван Тох почервонів.
- Коли я, пане Бонді, познайомився з ними ближче,,то почав роздягатись догола, щоб більше скидатись на них, бо вони ж голі; але їм усе дивно було, що у мене такі груди волохаті, ну і там усе інше... Ja. - Капітан витер хусточкою побагрянілу шию. - Чи не занадто довго я розводжуся, пане Бонді?
Г. X. Бонді був зачарований.
- Ні, ні, що ви! Розповідайте далі, капітане.
- Ну гаразд, це я можу. Отож коли та ящірка вилизала скойку, інші, на неї дивлячись, також повиходили на берег. У декотрих теж були в лапках скойки - аж дивно, як вони зуміли віддерти їх від cliffs[46] такими дитячими рученятами без великого пальця. Зразу вони бентежились, а потім дозволили брати в них із рук ті скойки. Правда, не самі там були перлівниці, а й усякий непотріб, прості устриці тощо, але ті я кидав у воду й казав: “Ні, дітки, це нічого не варте, цього я своїм ножем не відкриватиму”. Зате коли траплялась перлівниця, тоді я розкривав її ножем і мацав, чи нема там перлини. А скойку давав їм вилизати. А їх уже кількасот сиділо довкола, тих lizards - дивились, як я скойки розкриваю. Декотрі вже й самі пробували розколупати скойку якою-небудь шкаралупкою, що там валялася. От що мене здивувало, хлопче. Жодна тварина не вміє орудувати instruments: нічого не вдієш, тварина є тварина - природа, та й квит. Правда, в Бейтензоргу я бачив мавпу, що вміла відкривати ножем таку - як пак це називається - бляшанку з консервами, але ж мавпа - хіба то справжня тварина, сер? Тож я страх як здивувався. - Капітан хильнув пива. - За ту ніч, пане Бонді, я знайшов у тих shells вісімнадцять перлин. Були малесенькі були й більші, а три - як кісточка з вишні, пане Бонді. Як кісточка. - Капітан ван Тох поважно закивав головою. - Вранці, коли вертався на судно, я казав собі: capitain van Toch, це тобі приверзлося, сер; ти, добродію, був п’яний і таке інше. Але що з того, коли в кишені у мене лежало вісімнадцять перлин! Ja.
- Такого чудового оповідання я ще ніколи не чув, - прошепотів пан Бонді.
- От бач, хлопче! - зраділо сказав капітан. - Удень я все обміркував. Я буду тих ящірок... приручати, так? Приручати й навчати, а вони носитимуть мені pearl-shells[47]. Там їм, певне, ліку немає- в тому Девл-Беї. Отож я ввечері знову подався туди, тільки вже трохи раніше. Як почало заходити сонце - бачу, ті ящірки вистромляють з води голови, то тут, то там - по всій затоці. Аж раптом дивлюсь - акула: спинний плавець з води виглядає. Тоді враз бурхнуло, плеснуло - і одну ящірочку мов лизень злизав. Я нарахував тих акул дванадцять, коли вони на заході сонця спливалися до Девл-Бею. Пане Бонді, ті падлюки за. один вечір зжерли більш як двадцять моїх ящірок! - вигукнув капітан і розлючено висякався. - ja, більше як двадцять! Воно й звісно, така гола ящірочка своїми лапками від акули не оборониться. Я трохи не плакав дивлячись. Якби ти сам побачив...
Капітан замислився.
- Я, розумієте, дуже люблю тварин, - сказав він нарешті й підвів на Г. X. Бонді свої голубі очі. - Не знаю, як ви на це дивитесь, capitain Бонді...
Пан Бонді кивнув головою на знак згоди.
- От і добре, - зрадів капітан ван Тох. - Вони страшенно славні й розумні, ті tapa-boys; почнеш їм щось розказувати - вони тебе так слухають, як собака свого хазяїна. А найдужче - оті їхні дитячі рученята... Розумієш, хлопче, я старий парубок, родини не маю... іа, старому чоловікові гірко самотньому, - мурмотів капітан, перемагаючи хвилювання. - Страх які славні ті ящірочки, нічого не вдієш... Якби тільки акули не жерли їх так! І коли я на них, на тих sharks, став кидати каміння, то й вони, tapa-boys, теж почали кидати! Ти, пане Бонді, не повіриш. Звісно, далеко вони докинути не могли, бо ручки у них зовсім куценькі. Але диво це велике, брате. “Ну, коли ви такі молодчаги, хлоп’ята, - кажу я їм, - то спробуйте моїм ножем розкрити скойку”. І поклав ніж додолу. Вони хвилинку соромились, а потім одна спробувала: взяла ніж і стромляє кінчик між ті шкаралупки. Розламуй, кажу їй, розламуй: поверни отак-о ніж, і все. А вона, бідолашечка, пробує, пробує, аж ураз хруснуло - і скойка розкрилася. От бач, кажу. Нічого хитрого й нема. Коли це зуміє якийсь там поганин, батак чи сингалець, то щоб tapa-boys та не зумів?.. Не міг же я, пане Бонді, тим ящіркам казати, що це якесь казкове marwel[48] і чудо, коли тварина зуміє таке. Тепер-то я можу признатися, що був... що був... ну, зовсім thunderstruck.
- Приголомшений, - підказав пан Бонді.
- Ja, правильно. Приголомшений. Усе це так мені влізло в голову, що я не знімався з якоря ще день. І ввечері вернувся до того Девл-Бею та знову дивився, як sharks жеруть тих моїх ящірок. Того вечора я, хлопче, заприсягся, що так цього не полишу. І їм теж дав своє слово честі, пане Бонді: “Tapa-boys, capitain van Toch обіцяє вам під оцими ясними зорями, що порятує вас”.
|
|
|
