 |
Капітан Й. ван Тох і його дресировані ящери
|
|
|
|
- Щоб я пропав, коли це не Єнсен! - вигукнув якийсь чоловік у марсельському шинку.
Швед Єнсен звів очі.
- Стривай, - сказав він, - і помовч поки я тебе згадаю.
Він узявся рукою за лоб.
- “Морська чайка”? Ні. “Імператриця Індії”? Ні. “Пернамбуко”? Ні. Ага, згадав: “Ванкувер”. Три роки тому на “Ванкувері”, лінія Осака - Фріско[65]. А звати тебе Дінгль, шибайголово, і ти ірландець.
Чоловік вишкірив жовті зуби й сів за стіл.
- Right[66], Єнсене. І п’ю будь-яку горілку, коли частують. Звідки ти тут узявся?
Єнсен кивнув головою кудись убік:
- Я тепер плаваю на лінії Марсель - Сайгон. А ти?
- А я маю відпустку, - похвалився Дінгль. - То оце їду додому - подивитися, скільки там у мене прибуло дітей.
Єнсен поважно закивав головою.
- Що, знов витурили? Пияцтво на службі і таке інше. Якби ти, хлопче, ходив до Християнської спілки, як я, то...
Дінгль весело вишкірився.
- Оце тут твоя Християнська спілка?
- Таж сьогодні субота, - буркнув Єнсен. - А де ж ти плавав?
- А на одному трампі, - ухильно відказав Дінгль. - Усякі острови там на Півдні.
- Хто капітан?
- Такий собі ван Тох, голландедь, чи що.
Швед Єнсен на хвильку замислився.
- Капітан ван Тох. Я з ним теж колись плавав, брате. Судно - “Кандон-Бандунг”. Лінія - від чорта до диявола. Гладкий, лисий і лається навіть по-малайському, аби крутіш було. Знаю добре.
- Він уже й тоді був такий схиблений? Швед похитав головою.
- Старий Тох - all right[67], будь певен.
- Він уже й тоді возив із собою тих своїх ящірок?
- Ні. - Єнсен на мить завагався. - Щось таке я чув... у Сінгапурі. Один патякало там молов язиком про це.
Ірландець трохи образився:
- То не патякання, Єнсене. То свята правда - про ящірок.
- Той, у Сінгапурі, теж казав, що це правда, - пробурчав швед. - Та однаково дістав по зубах, - додав він переможно.
|
|
|
- То послухай, що я тобі про це розкажу, - не здавався Дінгль. - Вже хто-хто, а я знаю. Я те стерво бачив на власні очі.
- І я бачив, - буркнув швед. - Майже чорні, разом із хвостом десь так метр шістдесят і ходять на задніх лапах. Знаю.
- Ой гидкі! - аж здригнувся Дінгель. - Поспіль у бородавках. Матінка пресвята, я б нізащо на світі не доторкнувся до них! Адже воно, мабуть, отруйне.
- Пусте, - заперечив швед. - Я, брате, колись служив на судні, що перевозило людей. На верхній і нижній палубі повно люду, і жінок теж і таке інше. І танцюють, і в карти грають... Я там був. Кочегаром, розумієш? А тепер скажи мені, телепню: що отруйніше?
Дінгль сплюнув.
- Якби то були крокодили, я б ні слова не сказав. Я теж одного разу віз гаддя для звіринцю - з Банджер-масіна. Ото був сморід! Але ці ящірки... То страх які чудні звірі, Єнсене. Вдень то ще дарма, вдень вони сидять у таких басейнах з водою: але вночі вилазять із них - і чап-чап, чап-чап... Аж кишіло по всьому судну. Спинається на задні лапи і повертає голову вслід за тобою... - Ірландець перехрестився. - І цмокають на тебе язиком - “ц-ц-ц”, як оті повії в Гонконгу. Хай мені бог простить, але я гадаю, - тут якесь нечисте діло. Якби не так скрутно було з роботою, я б там і години не лишився, Єнсе. Ані години.
- Ага, - сказав Єнсен. - То через це ти й вертаєшся до матусі.
- Трохи й через це... Там, щоб витримати, доводилось пити як не в себе, а капітан щодо цього, ти знаєш, крутий. А як я одну з тих тварюк ногою стусонув, отоді буча збилася! Авжеж, стусонув, та ще й з яким смаком, брате! Аж хребет їй перебив. Побачив би ти, що старий виробляв тоді! Посинів увесь, ухопив мене за в’язи й був би викинув за борт, якби не стояв поруч штурман Грегорі. Знаєш його?
Швед тільки головою кивнув.
- “Вистачить із нього, сер”, - каже штурман та бурх мені на голову відро холодної води. А в Кокопо я зійшов на берег. - Дінгль чвиркнув, і плювок полетів довгою положистою дугою. - Старому ті почвари любіші від людей. Ти знаєш, що він учив їх говорити? Їй же богу, він на цілі години замикався з ними й гомонів до них. Мабуть, він їх для цирку дресирує. Але наичудніше те, що він їх потім у море випускає. Стане на якір біля якого-небудь дурного острівця, плаває шлюпкою понад берегом і міряє глибину; а потім замкнеться коло тих баків, відкриє люк у борту й пускає тих почвар у воду. А вони, брате, стрибають із того віконця, мов тюлені в цирку, - десять, дванадцять штук... А потім уночі старий Тох везе на берег якісь ящики. Що там у тих ящиках - ніхто не знає. Потім знімається з якоря й пливемо далі. От які справи зі старим Тохом, Єнсе. Дивне діло. Дуже дивне.
|
|
|
В очах Дінгля блимнув жах.
- Боже праведний, як мені там було страшно, Єнсе! Я пив, брате, пив як навіжений, а потім, коли воно вночі чапало по всьому судну, та “служило” на задніх лапках, та цмокало: “Ц-ц-ц”, - я часом гдумав, що це мені верзеться з перепою. Зі мною вже колись було таке у Фріско. Та ти ж знаєш, Єнсене; але того разу я бачив самих павуків. Дохтори в sailor-hospital[68] казали - “де-лі-рі-ум”. То я вже й сам не знаю. Але потім я спитав у здоровила Бінга, чи й він бачив усе те вночі, то він сказав, що бачив. Буцімто на власні очі вгледів, як один ящер узявся за. клямку і зайшов до капітанової каюти. Правда, той Джа теж пив страшенно, то я не знаю... Як ти гадаєш, Єнсе, - може, й у Бінга був де-лі-ріум? Чи ні?
Швед Єнсен тільки плечима знизав.
- А німець Петерс розказував, ніби на островах Маніхікі, відвізши капітана на берег, сховався за каміння й підгледів, що там старий Тох робить із тими ящиками. То він каже, ніби ящери їх самі повідкривали, коли старий дав їм долото. І знаєш, що було в тих ящичках? Буцімто ножі. Такі довгі ножі та гарпуни тощо. Я, правда, Петерсові не вірю, бо він окуляри носить, але все-таки дивне діло, брате. Як ти гадаєш?
У Єнсена набрякли жили на лобі.
- Я так гадаю, - пробурчав він, - що той твій німець стромляє носа в те, до чого йому нема ніякого діла, розумієш? І я б йому цього не радив.
- Ну, то так і напиши йому, - насмішкувато мовив ірландець. - Найпевніша адреса - у пекло, там він, певне, одержить твого листа. А знаєш, що мене дивує? Що старий Тох час від часу плаває провідувати своїх ящерів у тих місцях, де він їх понапускав. Їй же богу, Єнсен. Каже вночі відвезти себе шлюпкою на берег і вертається аж уранці. То скажи мені, Єнсен, до кого він там ходить. І ще скажи, що в тих пакуночках, що він посилає до Європи. Диви, отакенький пакуночок, а він його страхує на тисячу фунтів.
|
|
|
- Звідки ти знаєш? - іще дужче насупився швед.
- Звідки знаю, звідти знаю, - ухильно відказав Дінгль. - А знаєш, звідки старий Тох возить тих ящерів? З Девл-Бею. З Чортової затоки, Єнсе. У мене там є одий знаиомий, агент, людина освічена, то він мені, брате, казав, що то ніякі не дресировані ящери. Де там! Це хай хтось малим дітям розказує, ніби то просто тварини. А нас, хлопче, такими баєчками ле заморочиш. - Дінгль значуще моргнув. - Ось воно як, Єнсене, щоб ти знав. А ти мені казатимеш, ніби капітан ван Тох all pight.
- Ану, скажи ще раз! - грізно прохрипів здоровенний швед.
- Якби старий Тох був all pight, то не розвозив би по світу чортів і не напускав би їх усюди по островах, як вошей у кожух. Він, Єнсе, розвіз їх кілька тисяч за той час, поки я з ним плавав. Старий Тох продав свою душу, брате. І я знаю, чим йому чорти платять. Рубінами, перлами і таким іншим. Певне, задарма він би такого не робив.
Єнс Єнсен почервонів, як буряк.
- А тобі що до того?! - ревнув він і грюкнув по столу. - Ти пильнуй свого діла!
Невеличкий Дінгль аж підскочив з переляку.
- Ну що ти... ну чого ти так раптом! - забелькотів він розгублено. - Я тільки кажу, що бачив. А коли хочеш, то воно мені тільки приверзлося. І ти мені оце верзешся, Єнсен. Коли хочеш, я скажу, що це де-лі-ріум. І не сердься на мене, Єнсен. Сам же знаєш, що це зі мною вже було у Фріско. Тяжкий випадок, казали дохтори в sailor-hospital. Їй же богу, друзяко, то мені тільки верзлося, ніби я бачу тих ящерів, чи чортів, чи що воно таке. А їх там не було.
- Були, Пате, - похмуро заперечив швед. - Я сам їх бачив,
- Ні, Єнсе, - ще переконував його Дінгль. - То в тебе був тільки де-лі-ріум. Старий Тох all pight, але не слід би йому розвозити чортів по світі. Знаєш, що? Я як приїду додому, то замовлю службу божу за його душу. Щоб я пропав, Єнсене, коли не зроблю так.
|
|
|
- У нашій вірі цього нема, - меланхолійно прогув швед. - А як ти гадаєш, Пате, чи воно помагає, як за кого замовити ту службу?
- Ого, ще й як! - вигукнув ірландець. - Я вдома не раз чув, що помагало... навіть у найтяжчих випадках. І проти чортів, і взагалі, розумієш?
- Ну, то замовлю і я католицьку службу, - вирішив Єнс Єнсен. - За капітана ван Тоха. Але я замовлю тут, у Марселі. Мабуть, в.отій великій церкві вийде дешевше, по гуртовій ціні.
- Може, й так: але ірландська служба краща. У нас, брате, є такі ченці - ну чисто тобі чаклуни. Достоту як факіри або погани.
- Слухай, Пате, - сказав Єнсен. - Я б тобі дав дванадцять франків на ту службу божу. Але ж ти, брате, ледащо, ти їх проп’єш.
- Ну що ти, Єнсе! Невже б таки я взяв на душу такий гріх. Та постривай: коли ти мені не віриш, я дам тобі розписку на ті дванадцять франків, хочеш?
- Можна, - відказав швед, що любив порядок.
Дінгль пішов випросив клаптик паперу та олівець і розіклався з тим на весь стіл.
- То що треба написати?
- Напиши вгорі, що це розписка, - відказав Єнс Єнсен, дивлячись йому через плече.
І пан Дінгль повільно, з натуги вистромляючи язик і слинячи олівця, написав:
Росписка
Цим пітверджую, що одержав від Єнса Єнсена на службу Божу за Душу Капітана Тоха двана 12 франків
Пат Дінгль
- Добре буде? - невпевнено спитав Дінгль. - А в кого з нас має зостатися цей папірець?
- Та в тебе ж, йолопе, - відказав швед, не довго думаючи. - Це пишеться на те, щоб людина не забула, що одержала гроші.
Ті дванадцять франків пан Дінгль пропив у Гаврі, а крім того, замість до Ірландії, подався звідти до Джібуті; одне слово, служба божа не була відправлена, і через це ніяка вища сила не втрутилась у природний хід подій.
Яхта в лагуні
Містер Ейб Леб примруживши очі, дивився на захід сонця. Йому кортіло якось висловити, яке гарне це видовище, але його любонька Лі, вона ж таки міс Лілі Веллі, за документами - панна Ліліан Новак, а серед друзів - Золотокоса Лі, Біла Лілея, “ота довгонога Ліліан” і ще як там її називали в сімнадцять років, спала на теплому піску, вгорнувшись у волохатий купальний халат і скрутившись калачиком, наче собачка. Тому Ейб не сказав нічого про красу природи й тільки зітхнув, ворушачи пальцями босих ніг, бо між ними поналипав пісок. Неподалік у морі видніла яхта “Глорія Пікфорд” - ту яхту Ейб одержав від татуся Леба за те, що склав екзамени в університеті. Татусь Леб - молодчага. Джес Леб, магнат кінематографії і так далі. Він сказав: “Ейбе, запроси кількох приятелів чи приятельок та побач трохи світу”. Ох, який молодчага! І ось тепер он там на перламутровій гладіні моря стоїть “Глорія Пікфорд”, а тут спить на теплому піску любонька Лі. Ейб аж зітхнув від великого щастя. Бідненька, спить, як дитина. Містер Ейб відчув непереборне бажання врятувати її від якоїсь небезпеки. Власне, йому слід би справді одружитися з нею, подумав молодий містер Леб, і серце його стислось від прекрасного й болісного почуття, в якому змішувалися незламна рішучість і страх. Матуся, напевне, не дасть згоди на це одруження, а татусь тільки руками розведе: “Ти здурів, Ейбе”. Просто батько й мати не можуть зрозуміти цього, от і все. І містер Ейб, зітхнувши від безмірної ніжності, прикрив полою халата біленьку ніжку любоньки Лі. “І чого в мене такі страшенно волохаті ноги!” - збентежено подумав він.
|
|
|
“Боже, як же тут гарно! Шкода, що Лі цього не бачить. - Містер Ейб замилувався звабливою лінією її стегна і за якоюсь невиразною асоціацією почав думати про мистецтво. Адже любонька Лі також належить до мистецького світу. Вона кіноартистка. Правда, ще не зіграла жодної ролі, але твердо постановила собі, що буде найвидатнішою кінозіркою всіх часів і народів[69]; а що Лілі вирішила, того вона доможеться. “От саме цього й не розуміє матуся: артистка - це артистка, вона не може бути такою, як інші дівчата. А до того ж інші дівчата нітрохи не кращі, - відзначив містер Ейб, - ось хоч би ця Джуді на яхті, така багата дівчина, а я ж знаю, що Фред-бейсболіст ходить до неї в каюту. Щоночі, пробачте, тоді як ми з Лі... Просто Лі не така. Я радий за Фреда, - великодушно подумав Ейб, - він же мій однокурсник; але щоночі - такій багатій дівчині не слід би цього робити. Тобто дівчині з такої родини, як Джуді. А вона ж і не артистка. І про що ті дівчата часом шепочуться, - згадав Ейб. - І як у них тоді очі блищать, і як вони хихочуть... Ми з Фредом про такі речі ніколи не розмовляємо. А Лі не слід би випивати стільки коктейлів, бо вона потім сама не тямить, що плеще... Як, наприклад, сьогодні пополудні - це було зайве... Тобто коли вона з Джуді засперечалася, в котрої гарніші ноги. Звісно, що в Лі. Хто-хто, а я знаю... Та й Фредові не варт було придумувати таку дурницю, як отой конкурс гарних ніг.” Такі речі можна робити де-небудь на Палм-Біч, але не в інтимній компанії. І дівчатам навіщо було так високо підсмикувати спідниці? Адже то були вже не тільки ноги. Принаймні Лі не слід було. Та ще перед Фредом! Та й такій багатій дівчині, як Джуді, теж не годилося так... І самому мені не треба було кликати капітана за суддю. Це вийшло по-дурному. Як той капітан почервонів та наїжачив вуса! “Даруйте, сер!” - та грюк дверима! Прикро. Страшенно прикро. І капітанові не годилось би поводитися так грубо. Кінець кінцем це ж моя яхта... Правда, в капітана нема з собою любоньки; тож як йому, сердезі, дивитись на такі речі? Тобто через те, що він мусить жити сам... А чого Лі плакала, коли Фред сказав, що в Джуді ноги гарніші? Потім вона казала, що Фред страшенно невихований, що він їй псує всю втіху від подорожі... Бідненька моя Лі!.. А тепер дівчата не розмовляють одна з одною. А коли я хотів поговорити з Фредом, Джуді покликала його до себе, як цуцика. А Фред же мій найкращий друг. Звісно, коли він коханець Джуді, то мусить казати, що в неї ноги гарніші. Правда - йому не слід було твердити це так категорично. Це була нетактовність перед бідолашною Лі; вона правду каже, що Фред самозакоханий бовдур. Страшенний бовдур... Правду кажучи, не так я уявляв цю подорож. І на біса я взяв цього Фреда!”
Містер Ейб помітив, що вже не милується перламутровим морем, а з похмурою, дуже похмурою міною пересіває між пальцями пісок із дрібненькими черепашками. На серці в нього було тяжко й прикро. Татусь сказав: “Побач трохи світа”. Чи вони вже побачили трохи світа? Містер Ейб намагався згадати, що ж він, власне, бачив, але в пам’яті його зринало лише одне: як Джуді та любонька Лі демонструють свої ноги, а Фред, плечистий Фред сидить перед ними навпочіпки. Ейб іще дужче спохмурнів. “Як же хоч цей кораловий острів називається? Тараїва, казав капітан. Тараїва, чи Тахуара, чи Тараїхатуара-та-хуара. Може, краще було б уже вернутись додому, і я скажу старому Джесові: татку, ми були аж на Тараїхатуарі-та-хуарі. Якби хоч я того капітана не кликав! - злостився на себе містер Ейб. - Треба побалакати з Лі, щоб такого більше не робила. Боже, як воно вийшло, що я її так страшенно кохаю! Коли прокинеться, треба поговорити з нею. Сказати їй, що ми могли б побратися... - Очі в містера Ейба були повні сліз: - Боже, чи це кохання, чи мука, чи, може, ця нестерпна мука від того, що я її кохаю?”
Підведені синім, лискучі повіки любоньки Лі, схожі на тонесенькі скойки, здригнулися.
- Ейбе, - почувся сонний голос, - ти знаєш, про що я думаю? Що на цьому острові можна зняти роз-кіш-ний фільм.
Містер Ейб засипав свої нещасливі волохаті ноги дрібним піском.
- Чудова ідея, любонько. А який?
Любонька Лі розплющила свої бездонно сині очі.
- Ну, хоч би так: уяви собі, що я буду на цьому острові Робінзонкою. Жінкою-Робінзоном. Правда, напрочуд нова думка?
- Атож, - невпевнено відповів містер Ейб. - А як би ти попала на цей острів?
- Дуже просто, - промовив солодкий голосок. - Наша яхта розбилась би під чаа бурі й ви всі потонули - ти, Джуді, капітан і всі.
- І Фред теж? Адже Фред плаває як риба.
Гладеньке чоло насупилось.
- Ну, хай Фреда з’їсть акула. Це буде розкішний кадр! - любонька аж у долоні заплескала. - Адже у Фреда неймовірно гарне тіло, правда?
Містер Ейб зітхнув.
- А далі як?
- А мене б непритомну викинула на берег хвиля. Я була б у піжамі - в отій “синій у смужечку, що так тобі сподобалася позавчора. - З-під ніжних примружених повік сяйнув погляд, щодуже до речі й наочно демонстрував спокусницьку сиДу жіноцтва. - Власне, цей фільм має бути кольоровий. Усі кажуть, що синій колір надзвичайно пасує до мого волосся.
- А хто б тебе там знайшов? - діловито допитувався містер Ейб.
Любонька замислилась.
- Ніхто. Який же з мене був би Робінзон, якби тут були люди, - сказала вона несподівано логічно. - Тому ж і роль така чудова, що я весь час грала б сама. Уяви собі: “Лілі Веллі в головній і взагалі єдиній ролі!”
- І що б же ти робила протягом цілого фільму?
Лі звелась на одному лікті.
- Це я вже придумала. Купалась би й співала на високій скелі.
- В піжамі?
- Без, - відказала любонька. - Правда, це був би страшенний фурор?
- Ну, не грала б же ти весь фільм голою, - промурмотів Ейб відверто несхвально.
- А чому? - невинно здивувалась любонька. - Що тут такого?
Містер Ейб промимрив щось нерозбірливе.
- А потім... - Лі задумалася. - Стривай, уже знаю. Потім мене викрала б горила. Розумієш, така страшенно волохата чорна горила.
Містер Ейб почервонів і став заривати свої ненависні ноги ще глибше в пісок.
- Але ж тут нема ніяких горил, - заперечив він не дуже переконливо.
- Є. Тут є всілякі звірі. Треба дивитись на це по-мистецькому, Ейбе. До мого кольору шкіри горила пасуватиме надзвичайно. А ти помітив, які у Джуді волосаті ноги?
- Ні, - відказав Ейб, якому ця тема була вкрай прикра.
- Жахливі ноги, - сказала любонька й задивилась на свої литки. - А коли та горила нестиме мене в обіймах, із джунглів вийде молодий дикун і вб’є її.
- А як він буде одягнений?
- У нього буде лук, - не вагаючись вирішила любонька. - І вінок на голові. Той дикун візьме мене в полон і відвезе до табору людожерів.
- Тут ніяких людожерів нема, - пробував Ейб заступитись за острівець Тахуару.
- Є. А людожери надумають принести мене в жертву своїм ідолам і під час цього обряду співатимуть гавайських пісень. Знаєш, таких, як негри співають у ресторані “Парадайз”. Але той молодий людожер закохається в мене... - прошепотіла любонька з круглими від захвату очима. - А потім у мене закохається ще один дикун - ну, скажімо, ватажок їхнього племені... а тоді ще один білий...
- Де ж тут візьметься той білий? - задля точності спитав Ейб.
- А він буде їхнім бранцем. Хай то буде знаменитий тенор, що попав до рук дикунам. Це щоб він міг співати в фільмі.
- А як він буде вдягнений?
Розглядаючи пальці на своїх ногах, Лі відповіла:
- Він буде... без нічого, як і людожери.
Містер Ейб покрутив головою:
- Нічого не вийде, любонько. Всі знамениті тенори страшенно гладкі.
- Шкода... - посмутніла любонька. - Ну, хай тоді його грає Фред, а тенор тільки співатиме. Ти ж знаєш, як робляь звук до фільмів.
- Але ж Фреда з’їла акула!
Лі розсердилась:
- Не будь ти таким жахливим реалістом, Ейбе! З тобою зовсім не можйа говорити про мистецтво! А ватажок обплів би мене всю низками перлів...
- Де б він їх узяв?
- О, тут повно перлів, - запевнила Лі. - Фред із ревнощів боксував би з ним на скелі над морським прибоєм. Фредів силует на тлі неба був би просто розкішний, правда? Хіба не чудова думка? І обидва вони впали б у море... - Любонька аж засяяла. - Отут і придався б епізод з акулою. От казилась би Джуді, якби Фред грав зі мною в фільмі! А я б одружилася з тим вродливим дикуном. - Злотокоса Лі схопилась. - Ми стояли б отут на березі... на тлі заходу сонця... зовсім голі... і кадр помалу темнішав би.
Лі скинула купальний халат.
- Ну, я йду купатись.
- Ти ж без купальника! - жахнувся Ейб і оглянувся на яхту - чи не дивиться хто звідти, але любонька Лі вже бігла, пританцьовуючи, по піску до лагуни.
“Правду кажучи, в убранні вона краща”, - раптом озвався в юнакові брутально холодний, критичний внутрішній голос. Ейба приголомшило те, що в ньому не спалахнув любовний захват, і він відчув себе майже злочинцем, але... все ж таки коли Лі має на собі сукню й черевички, це... ну, якось гарніше.
“Ти хочеш сказати - пристойніше”, - оборонявся Ейб від того холодного голосу.
“Авжеж, і це. Але й гарніше. І чого вона так чудно ступає ногами? І чого в неї стегна трясуться? Чого се, чого те...”
“Облиш! - охоплений жахом, відбивався Ейб. - Лі - наивродливіша дівчина в світі! Я її нестямно кохаю...”
“І тоді, коли вона зовсім гола?” - спитав холодний і критичний голос.
Ейб відвернувся й задивився на яхту в лагуні. Яка вона гарна, яка бездоганна кожна лінія її бортів! Шкода, що Фреда тут нема. З Фредом можна б поговорити про, те, яка прекрасна яхта.
Любонька тим часом уже стояла по коліна в воді, простягала руки до сонця над обрієм і співала. “Сто чортів, купайся вже!” - роздратовано подумав Ейб. А все ж таки як гарно було дивитись, коли вона лежала скрутившись калачиком, укутана в халат, із заплющеними очима. Любонька Лі... Ейб, розчулено зітхнувши, поцілував рукав купального халата. Авжеж, він її нестямно кохає. До болю.
Раптом з лагуни долетів пронизливий вереск. Ейб звівся на коліно, щоб видніше було. Любонька Лі вищала, розмахувала руками й прожогом бігла по воді до берега, спотикаючись і збиваючи хмари бризок. Ейб зірвався на ноги й кинувся до неї.
- Що там, Лі?!
“Диви, як чудно вона біжить, - нашіптував йому холодний і критичний голос. - Як дриґає ногами. Як розмахує руками. Що тут гарного? Та ще й кудкудаче, ніби курка. Атож, кудкудаче”.
- Що сталося, Лі? - крикнув Ейб і кинувся її рятувати.
- Ейбе, Ейбе! - зойкнула любонька Лі і вже - гуп! - повисла на ньому, мокра й холодна. - Ейбе, там якийсь звір!
- Та нічого там нема, - заспокійливо сказав Ейб. - Хіба що яка-небудь рибина.
- Ой, у нього така страшнюча голова! - заридала любонька й тицьнула мокрим носом Ейбові в груди.
Ейб хотів був по-батьківському поплескати її по плечу, але ж по мокрому тілу долоня ляскатиме занадто гучно.
- Ну, ну, годі, - буркнув він. - Подивись, там уже нічого нема.
Лі озирнулась на лагуну.
- Ой, як страшно було, - прошепотіла вона і враз заскімлила знову: - Он!.. Он!.. Бачиш?
До берега помалу пливла чорна голова, то роззявляючи, то стуляючи пащу. Любонька Лі істерично вереснула й стрімголов кинулась тікати геть від води.
Ейб не знав, що йому робити. Бігти за Лі, щоб їй не було страшно самій? Чи лишитися тут, щоб показати, що він не боїться цього звіра? Звичайно, перемогла друга думка: він ступив ще ближче до лагуни, навіть забрів по кісточки у воду і, стиснувши кулаки, втупився звірові в очі. Чорна голова спинилась на місці, якось чудно захилиталась і сказала:
- Ц-ц-ц.
Ейбові було трохи моторошно, але ж не міг він показати цього!
- Що таке? - грізно відказав він, звертаючись до тієї голови.
- Ц-ц-ц, - знову зацмокала вона.
- Ейбе, Ейбе, Ей-бе! - верещала любонька Лі.
- Вже йду! - крикнув Ейб і помалу (хай не думають!) відступає до дівчини.
Раз навіть зупинився й суворо озирнувся на море.
На березі, там, де хвилі вимальовують на піску своє вічне й нетривке мереживо, стояла на задніх лапах якась темна тварина з круглою головою й вихилялася тулубом. Ейб застиг на місці, серце в нього калатало.
- Ц-ц-ц, - цмокала тварина.
- Ей-бе! - волала напівзомліла любонька.
Ейб відступав крок за кроком, не спускаючи з очей тварини. Вона не рухалася, тільки обертала вслід за ним голову.
Нарешті Ейб опинився біля своєї любоньки, що лежала долілиць і голосно схлипувала з ляку.
- То якийсь... тюлень, - невпевнено промовив Ейб. - Вернімось на яхту, Лі.
Але Лі тільки трусилася.
- Та нічого там страшного нема, - запевняв її Ейб; йому хотілося стати на коліна, але ж він повинен, як рицар, своїм тілом заступити її від звіра. “Якби ж я був не в самих плавках, - подумав юнак, - та мав хоч складного ножика; або якби знайти якого-небудь дрючка...”
Вже почало смеркати. Тварина підійшла ще кроків на тридцять і спинилася. А за нею з моря виринуло ще п’ять, шість, сім таких самих, і всі нерішуче, погойдуючись, тюпали до того місця, де Ейб стеріг свою любоньку Лі.
- Не дивися, Лі, - шепнув Ейб, хоч це було й зайве; Лі й так не озирнулася б нізащо на світі.
А з моря виринули нові тіні й насувалися широким півколом. Ейб нарахував їх уже з шість десятків. Ота світла пляма - то купальний халат любоньки Лі. Халат, у якому вона так недавно спала. Тим часом тварини вже підходили до того світлого предмета, широко розкинутого на піску.
І враз Ейб зробив щось самоочевидне й безглузде, як той Шіллерів рицар[70], що ввійшов до клітки з левами по рукавичку своєї дами. Нічого не вдієш - є такі самоочевидні й безглузді речі, які чоловіки робитимуть, поки світ стоїть. Не вагаючись, із гордо піднятою головою й стиснутими кулаками містер Ейб Леб попростував у коло тварин по купальний халат любоньки Лі.
Тварини трохи відступили, але не розбіглись. Ейб підняв халат, перекинув його через руку, мов тореадор, і став на місці.
- Ей-бе! - чулося ззаду відчайдушне волання.
Містер Ейб відчув у собі безмірну силу й відвагу.
- Ну що? - мовив він до тварин і підступив ще на крок. - Чого ви хочете?
- Ц-ц, - зацмокала одна тварина, а потім якось по-старечому прорипіла: - Ніжж!
- Ніжж! - дзявкнуло трохи далі. - Ніжж! Ніжж!
- Ей-бе!
- Не бійся, Лі! - гукнув Ейб.
- Лі! - дзявкнуло перед ним. - Лі. Лі. Ей-бе!
Ейб подумав, що це йому сниться.
- Чого вам?
- Ніжж!
- Ей-бе! - квилила любонька Лі. - Йди сюди!
- Зараз. Ви хочете сказати ніж? У мене немає ножа. Я вам нічого не зроблю. Чого вам ще треба?
- Ц-ц, - цмокала тварина і, погойдуючись, підступила до нього.
Ейб, що стояв з перекинутим через руку халатом, широко розставив ноги і не відступав.
- Ц-ц, - цмокнув і він. - Чого ти хочеш?
Тварина неначе подала йому передню лапу, але це Ейбові не сподобалося.
- Що? - сказав він трохи різкіше.
- Ніжж, - дзявкнула тварина і впустила з жмені щось білувате, схоже на крапельки.
Але то не були крапельки, бо воно покотилось по піску.
- Ейбе! - захлиналася Лі. - Не кидай мене тут! Містерові Ейбу вже зовсім не було страшно.
- Геть з дороги! - сказав він і махнув на тварину купальним халатом.
Вона квапливо, незграбно відступила. Тепер Ейб мав змогу відійти з честю; але хай Лі бачить, який він хоробрий! Він нахилився, щоб роздивитися те білясте, що тварина впустила з лапи. То були три тверді гладенькі матово-лискучі кульки. Містер Ейб підніс їх до очей, бо вже смеркало.
- Ей-бе! - скиглила покинута любонька. - Ейбе!
- Вже йду, - гукнув містер Ейб. - Лі, у мене щось є для тебе! Лі, Лі, я щось тобі несу!
Розмахуючи над головою купальним халатом, містер Ейб Леб біг по берегу, наче юний бог.
Лі сиділа навпочіпки, скулена, і трусилася.
- Ейбе, - схлипнула вона, цокочучи зубами. - Як ти можеш... Як ти можеш...
Ейб урочисто схилив перед нею коліна.
- Лілі Веллі, морські божества, чи тритони, прийшли скласти тобі шану. Звеліли мені переказати тобі, що відколи Венера зродилася з піни морської, жодна артистка не справила на них такого надзвичайного враження, як ти. А на доказ свого захоплення вони посилають тобі... - Ейб простяг до неї руку. - Оці три перлини. Дивись.
- Не патякай, Ейбе, - пирхнула любонька Лі.
- Ні, серйозно! Сама подивися, справжні перли.
- Покажи! - буркнула Лі й тремтячими пальцями взяла білясті кульки. - Ейбе! - прошепотіла вона. - Це ж перли! Ти їх у піску знайшов?
- Ну що ти, любонько, хіба перли бувають у піску?
- Бувають, - заперечила любонька. - їх промивають, як золото. Бач, я ж тобі казала, що тут повно перлів!
- Перли ростуть у таких скойках під водою, - майже впевнено сказав Ейб. - Слово честі, Лі, це тобі принесли оті тритони. Вони бачили, як ти купалася. Хотіли віддати тобі у власні руки, але ж ти їх так злякалась...
- Бо вони бридкі! - вигукнула Лі. - Ейбе, це розкішні перли! Я страшенно люблю перли!
“Отепер вона гарна, - озвався критичний голос. - Коли стоїть отак навколішки з перлами на долоні - вродлива, нічого не скажеш”.
- Ейбе, а їх справді принесли оті... тварини?
- Це не тварини, любонько. Це морські божества. Вони називаються тритони.
Любонька нітрохи не здивувалась.
- Дуже мило, правда? Вони страшенно симпатичні. Як ти гадаєш, Ейбе, мені слід якось їм подякувати?
- Ти вже не боїшся їх?
Любонька здригнулась.
- Боюсь. Ейбе, я тебе прошу, забери мене звідси!
- Ну то гайда, - сказав Ейб. - Нам треба дістатись до нашого човна. Ходімо, не бійся.
- Але ж... але ж вони в нас на дорозі, - проскиглила Лі. - Ейбе, а може, ти сам до них підійдеш? Тільки не кидай мене саму!
- Я тебе перенесу на руках, - героїчно запропонував містер Ейб.
- Перенеси... - шепнула Лі.
- Тільки накинь халат, - буркнув Ейб.
- Зараз. - Міс Лі заходилась обома руками поправляти свої чудові золоті кучері. - Я, мабуть, страшенно розпатлана? Ейбе, в тебе нема при собі губної помади?
Ейб накинув їй на плечі халат:
- Ходімо вже, Лі!
- Я боюся, - ледь чутно прошепотіла любонька.
Містер Ейб узяв її на руки. Любонька Лі на вигляд здавалась легенькою, як пір’їнка. “Хай йому біс, важче, аніж ти гадав, еге? - сказав Ейбові холодний і критичний голос. - А тепер у тебе ще й обидві руки зайняті - коли ці тварини на вас кинуться, що тоді?”
- Може, ти бігом побіжиш? - попросила любонька.
- Гаразд, - хекнув Ейб, що насилу перебирав ногами.
Уже було майже темно. Ейб наближався до широкого півкола тварин.
- Швидше, Ейбе, біжи бігом! - шепотіла Лі..
Тварини почали якимись своєрідними хвилястими рухами крутити тулубом.
- Біжи, біжи швидше! - заверещала любонька, істерично дриґаючи ногами, і в Ейбове плече уп’ялися вкриті сріблястим лаком нігті.
- Що ти робиш! Пусти! - скрикнув Ейб.
- Ніжж, - дзявкнуло поруч. - Ц-ц-ц. Ніжж. Лі. Ніжж. Ніжж. Ніжж. Лі.
Але вони вже опинились за півколом, і Ейб відчув, що його ноги грузнуть у мокрому піску.
- Можеш поставити мене, - прошепотіла любонька в ту хвилину, коли в Ейба вже зовсім замліли руки й ноги.4
Ейб відсапувався, втираючи рукою піт із лоба.
- Біжи до човна, швидше! - наказала любонька Лі.
Тепер півколо темних тіней обернулось передом до неї й підступало ближче.
- Ц-ц-ц. Ніжж. Ніжж. Лі.
Але Лі не закричала. Лі не кинулась тікати. Лі здійняла руки до неба, і купальний халат зсунувся з її пліч. Лі, зовсім гола, обома руками махала хитким тіням і посилала їм цілунки. Її тремтячі уста скривились у якусь подобу чарівливої усмішки.
- Ви такі милі! - промовив тремтливий голосок, і білі руки знову простяглися до гойдливих тіней.
- Іди підсоби, Лі, - не дуже лагідно гукнув її Ейб, що спихав човен на глибшу воду.
Любонька Лі підняла свій купальний халат.
- Прощайте, рідненькі!
Було чути, як тіні вже чалапають по воді.
- Швидше, Ейбе! - засичала любонька, бредучи до човна. - Вони вже доганяють!
Містер Ейб розпачливо силкувався зіпхнути човен на глибоке; а тепер до човна влізла ще й міс Лі і замахала рукою на прощання.
- Перейди на другий бік, Ейбе, а то ти мене затуляєш.
- Ніжж. Ц-ц-ц. Ей-бе.
- Ніжж. Ц-ц-ц, ніжж.
- Ц-Ц.
- Ніжж.
Нарешті човен загойдався на хвилях. Містер Ейб заліз у нього й з усієї сили наліг на весла. Одне весло вдарило по чомусь слизькому.
Любонька Лі перевела дух.
- Правда, вони страшенно милі? І я зіграла цю сценку просто чудово?
Містер Ейб щосили веслував до яхти.
- Надягни халат, Лі, - сказав він трішечки сухо.
- Я вважаю, що це був блискучий успіх, - відзначила міс Лі. - А перли, Ейбе! Як ти гадаєш, вони дуже дорогі?
Містер Ейб на мить кинув гребти.
- Я гадаю, що тобі не слід було показуватися їм гак.
Міс Лі трохи образилась:
- А що ж тут такого? Зразу видно, що ти, Ейбе, не артист. Греби швидше, будь ласка, бо я змерзла в халаті.
Яхта в лагуні
(далі)
Того вечора на яхті “Глорія Пікфорд” не було особистих конфліктів, а тільки запальна суперечка на наукові теми. Фред (якого з солідарності підтримував Ейб) твердив, що це напевне були якісь ящери, а капітан заявляв, що ссавці. В морі нема ніяких ящерів, запально доводив капітан; але недавні студенти не хотіли визнавати його доказів, бо ящери здавалися їм більшою сенсацією. Любонька Лі вдовольнилася тим, що це були тритони, що вони були просто розкішні і що взагалі це був такий блискучий успіх; чарівна, в синій смугастій піжамі, що так подобалася Ейбові, вона марила перлами та морськими божествами, і в неї аж очі горіли. Джуді, звичайно, була переконана, що все це нісенітниця, вигадка Ейба й Лі, і завзято моргала Фредові, щоб уже кінчав сперечатися. Ейб думав, що Лі могла б згадати й про те, як він, Ейб, безстрашно пішов між тих ящерів по її купальний халат, а тому сам тричі розповів, як відважно спиняла їх Лі, поки він, Ейб, спихав човен на глибшу воду, і вже почав розповідати вчетверте; але Фред із капітаном зовсім не слухали його, а палко сперечалися про ящерів та ссавців. (Ніби не однаково, що воно таке, думав собі Ейб). Нарешті Джуді позіхнула, сказала, що йде спати, й значуще подивилась на Фреда; але Фред саме згадав, що до всесвітнього потопу на світі були якісь кумедні стародавні ящери - як же вони в біса називалися: диплозаври, бігозаври чи якось так, - і ті ящери ходили на задніх лапах. Фред сам їх бачив на малюнку в одній товстенній ученій книжці. Ото книжка, так книжка, сер; побачили б ви її!
- Ейбе, - озвалася любонька Лі. - У мене є розкішна ідея кінофільму.
- Яка?
- Щось неймовірно нове. Уяви собі, що наша яхта потонула і тільки я сама врятувалась на цьому острові. І жила б, як Робінзон.
- А що б ви тут робили? - скептично запитав капітан.
- Купалася б і взагалі... - просто відповіла любонька. - А потім у мене закохались би морські тритони... і весь час носили мені перли. Розумієш, зовсім як у житті. Можна б із цього зробити такий видовий фільм, виховний... Щось таке, як “Пароплав “Горн”[71].
- Лі має рацію, - раптом заявив Фред. - Треба завтра ввечері зняти цих ящерів на плівку.
- Тобто цих ссавців, - поправив капітан.
- Тобто мене, - сказала любонька, - як я стою між тими морськими тритонами.
- Тільки в халаті, - втрутився Ейб.
- Я, мабуть, надіну свій білий купальник, - сказала Лі. - І хай Грета зробить мені таку, як слід, зачіску. Бо сьогодні я була просто стр-р-рашна.
- А хто зніматиме?
- Ейб. Хай і він хоч на щось придасться. А Джуді може світити чимось, коли стемніє.
- А Фред?
- У Фреда хай буде лук і вінок на голові, а коли ті тритони захочуть мене викрасти, він їх повбиває. Ну, як?
- Уклінно дякую, - вискалився Фред, - але я волію револьвер. А капітанові, по-моєму, теж треба піти з нами.
Капітан войовниче наїжачив вуса:
- Не турбуйтеся. Про все, що треба, я подбаю.
- І що ж це буде?
- Троє матросів, сер. І добре озброєних.
Любонька Лі аж затремтіла від захвату.
- Ви думаєте, що буде так небезпечно, капітане?
- Я нічого не думаю, дитино моя, - буркнув капітан. - Але старий містер Леб дав мені певні вказівки - принаймні щодо містера Ейба.
Чоловіки з запалом узялись обговорювати технічні деталі задуму; Ейб моргнув любоньц і що вже пора лягати спати і таке інше. Лі слухняно вийшла.
- Знаєш, Ейбе, - сказала вона у своїй каюті, - мені здається, що цей фільм справить фурор!
- Авжеж, любонько, - погодився містер Ейб і хотів її поцілувати.
- Сьогодні не можна, Ейбе, - відіпхнула його Лі. - Невже ти не розумієш, що мені треба страшенно зосередитись!
Цілий наступний день міс Лі інтенсивно зосереджувалась: бідолашна покоївка Грета зовсім замучилася з нею. Ванни з відповідними солями та есенціями, миття волосся шампунем “Блонд”, масаж, педикюр, манікюр, завивка, причісування, прасування, приміряння та підганяння убрань, гримування і, звичайно, ще безліч усяких процедур; Джуді, теж захоплена цією метушнею, допомагала любоньці Лі. (Бувають тяжкі хвилини, коли жінки виявляють одна до одної дивовижну лояльність- наприклад, під час одягання). А поки в каюті міс Лі панувала ця гарячкова активність, чоловіки зібрались окремо і, розставляючи на столі попільнички та чарки з віскі, виробляли стратегічний план, де хто має стояти і хто що повинен робити в разі якоїсь непередбаченої пригоди. Під час того обговорення кілька разів було тяжко уражено капітанів престиж у питанні, хто командуватиме всім. По обіді на берег лагуни відвезли кіноапарат, легкий кулемет, кошик із провізією та посудом, грамофон та інші бойові припаси; все це чудово замаскували пальмовим листям. Ще до,заходу сонця зайняли свої місця троє озброєних матросів і капітан як головнокомандувач. Потім привезли на берег величезну скриню з кількома дрібничками, які могли бути потрібні міс Лілі Веллі. Потім причалив Фред із міс Джуді. А потім в усій тропічній пишноті почало заходити сонце.
Тим часом містер Ейб уже вдесяте стукав до каюти міс Лі:
- Любонько, пора вже, бо спізнимось!
- Зараз, зараз, - відповідав любоньчин голос. - Не нервуй мене, будь ласка! Треба ж мені одягтися, чи як?
Капітан тим часом оглядав позиції. Он на поверхні затоки мерехтить довга рівна смуга, що відмежовує розхвильоване море від тихої лагуни. Немовби там, під водою, є гребля чи хвилеріз, подумав капітан; мабуть, то піщана обмілина або кораловий риф, але на вигляд - наче штучна споруда. Дивне місце! На гладіні лагуни то там, то там виринали чорні голови і пливли до берега. Капітан стиснув губи й стривожено сягнув рукою до револьвера. Краще було б, якби дівчата зостались на яхті, подумав він. Джуді затрусилась і конвульсивно вчепилася у Фреда: “Боже мій, який він дужий, як я його люблю!”
Нарешті від яхти відплив останній човен. У ньому міс Лілі Веллі у білому купальнику та прозорому пеньюарі, - такою вона, очевидно, мала бути викинута на берег після аварії з яхтою, - а також міс Грета і містер Ейб.
- Чого ти так помалу гребеш, Ейбе! - дорікнула любонька. Містер Ейб дивився на чорні голови, що пливли до берега, і мовчав.
- Ц-ц.
- Ц-Ц.
Містер Ейб витяг човен на пісок і допоміг любоньці
Лі та міс Греті зійти.на берег.
- Біжи хутчіше до апарата! - шепнула артистка. - А як скажу “давай”, починай крутити.
- Так уже не видно нічого, - заперечив Ейб.
- То хай Джуді посвітить. Грето!..
Поки містер Ейб зайняв своє місце коло апарата, артистка простяглась на піску в передсмертній позі лебедя, і тепер міс Грета поправляла складки пеньюара.
- Хай трошки виглядає нога, - шепотіла жертва корабельної аварії. - Готово? Відійди! Ейбе, давай!
Ейб крутонув ручку.
- Джуді, світло!
Але світло не засвітилось. Із моря здійнялися хиткі тіні й посунули до Лі. Грета затулила рукою уста, щоб не крикнути.
- Лі! - крикнув містер Ейб. - Лі, тікай!
- Ніжж! Ц-ц-ц! Лі! Лі! Ейб!
Хтось клацнув запобіжником револьвера.
- Не стріляти, бісові душі! - сикнув капітан.
- Лі! - крикнув Ейб і пустив ручку апарата. - Джуді, світло!
Лі повільно, млосно підводиться і здіймає руки до неба. Легенький пеньюар сповзає з її пліч. Тепер на піску стоїть біла-біла Лілі з граційно піднятими над головою руками: адже так поводяться жертви корабельних аварій, опритомнівши. Містер Ейб шалено крутонув ручку.
- Джуді, світло, бодай тобі!
- Ц-ц-ц!
- Ніжж! Ніжж!
- Ей-бе!
Чорні тіні коливаються й кружляють навколо білої Лі. Стривайте, стривайте, це вже не гра! Лі вже не здіймає рук над головою, а щось відпихає від себе й вищить:
- Ейбе, Ейбе, воно мене хапає!
В ту мить спалахнуло сліпуче світло, Ейб щодуху закрутив ручку, а Фред і капітан з револьверами кинулись до Лі, що сиділа навпочіпки й тіпалася з переляку. В різкому світлі видно було також, як десятки, сотні довгих темних тіней прожогом утікають до моря. Два матроси накинули сітку на одну з тих тіней. Грета, зомліла, повалилась додолу, мов лантух. Ляснули два чи три постріли, в море щось гучно шубовснуло, два матроси з сіткою лежать на якійсь істоті, що звивається й борсається під ними, - і враз світло в руці Джуді погасло.
Капітан засвітив кишеньковий ліхтарик.
- Дитино моя, з вами нічого не сталося?
- Воно мене схопило за ногу! - скиглила любонька.
- Фреде, це було страхіття!
Ось підбіг і містер Ейб зі своїм ліхтариком.
- Розкішно виходило, Лі! - кричав він. - Якби тільки Джуді раніше засвітила!
- Воно не засвічувалось, - озвалася Джуді. - Правда, Фреде?
- Джуді боялась, - виправдовував її Фред. - Слово честі, вона не навмисне так зробила, хіба ні, Джуді?
Джуді образилась; а тим часом підійшли і два матроси, тягнучи за собою в сітці якесь створіння, що. борсалось, мов велика рибина.
- Ось маєте його, капітане. Живе.
- Чортяка, бризкало на нас якоюсь отрутою. У мене всі руки в пухирях, сер. І пече, як вогонь.
- До мене воно теж торкалося, - запхикала міс Лі.. - Присвіти, Ейбе! Подивися, чи нема тут пухиря.
- Ні, нема нічого, любонько, - заспокоїв її Ейб; він насилу стримався, щоб не поцілувати того місця над коліном, яке стурбовано терла рукою любонька.
- Ой, яке воно холодне було! Бр-р-р! - поскаржилась Лі.
- Ви загубили перлину, міс, - сказав один із матросів і подав їй кульку, яку підняв з піску.
- Боже! Ейбе! - скрикнула міс Лі. - Вони знову приносили мені перли! Ідіть сюди шукати перлів! Тут повно перлів, що ці бідолашечки нанесли! Правда, вони чарівні, Фреде? І ось перлина! І ось!
Три ліхтарики спрямували світляні кружала на землю.
- Я знайшов одну! Величезну!
- Це моя! - гукнула любонька Лі.
- Фреде, - крижаним тоном покликала Джуді.
- Зараз, - озвався Фред, що лазив по піску рачки.
- Фреде, я хочу вернутись на яхту!
- Хай тебе хтось відвезе, - заклопотано порадив Фред. - Сто чортів, оце номер!
Троє чоловіків і міс Лі й далі повзали по піску, немов великі світляки.
- Ось іще три перлини, - озвався капітан.
- Покажіть, покажіть, - у захваті завищала Лі й навколішки метнулась до нього.
В ту мить спалахнув магній і заскрекотів кіноапарат.
- Ну, все, ви вже на плівці, - мстиво оголосила Джуді. - Буде сенсаційний знімок для газет: “Компанія американців шукає перли!”, “Морські ящери кидають перлами в людей!”
Фред сів.
- Їй же богу, Джуді правду каже. Це треба пустити в газети!
Сіла й Лі.
- Джуді, ти золото! Зніми нас іще раз, тільки спереду!
- Так ти багато втратила б, рибонько, - відказала Джуді.
- Шукаймо, шукаймо! - нагадав містер Ейб. - Приплив починається!
У темряві над водою ворухнулася чорна тінь.
- Он! Он! - вереснула Лі.
Три ліхтарики повернулись у той бік. Але там була тільки Грета, що повзала на колінах і шукала помацки перлів.
Лі держала на колінах капітанів кашкет із двадцять однією перлиною. Ейб наливав келихи, а Джуді крутила грамофон. Над вічним шумом моря простилалась безкрая зоряна ніч.
- То який же дамо заголовок? - допитувався Фред. - “ Дочка промисловця з Мілуокі знімає на плівку викопних плазунів ”.
- “ Допотопні ящери вшановують красу і юність ”, - поетично запропонував Ейб.
- “ Яхта “Глорія Пікфорд” відкриває невідомі створіння ”, - порадив капітан. - Або “ Загадка острова Тахуара ”.
- Це тільки підзаголовок, - заперечив Фред. - У заголовку має бути сказано більше.
- А може, так: “ Фред-бейсболіст б’ється зі страховищами ”, - озвалася Джуді. - Фред був просто чудовий, коли кинувся на них. Якби ж тільки на плівці воно гарно вийшло.
Капітан прокашлявся:
- Я кинувся на них перший, міс Джуді, але то байдуже. Я гадаю, що заголовок повинен звучати по-науковому. Строго і... ну, одне слово, по-науковому. “ Антелювіальна фауна на тихоокеанському острові ”.
- Антедувіальна, - поправив його Фред. - Ні, антевідуальна. От чорт, як же воно. Антиледувіальна. Антелідувіальна. Ні, це не годиться. Треба придумати якийсь простіший заголовок, щоб кожен міг вимовити. Ну, Джуді, ти ж у нас розумниця!
- Антедилювіальна, - підказала Джуді. Фред покрутив головою:
- Занадто довге. Довше, ніж ті почвари разом із хвостом. Заголовок повинен бути короткий. Але Джуді - це ж золото, правда? Скажіть, капітане, хіба вона не чудо?
- Так, - погодився капітан. - Чудова дівчина.
- Ви молодець, капітане, - вдячно сказав молодий атлет, - Наш капітан - молодчага. Але “антелювіальна фауна” - це дурниця. Це не заголовок для газети. Краще вже “ Закохані на острові перлів ” абощо.
- “ Тритони обсипають перлами Білу Лілею ”! - вигукнув Ейб. - “ Данина Посейдонового царства ”! “ Нова Афродіта ”!
- Дурниці! - запально відрубав Фред. - Ніяких тритонів ніколи не було. Це науково доведено. І ніякої Афродіти теж не було, правда, Джуді? “ Сутичка людей із первісними ящерами! ”, “ Відважний капітан атакує допотопних страховищ! ” Треба, щоб заголовок звучав, розумієш?
- Екстрений випуск! - галасував Ейб. - “ Морські страховища нападають на кіноартистку! Sex appea [72] l новочасної жінки перемагає первісних ящерів! Вимерлим плазунам до смаку блондинки! ”
- Ейбе, - озвалася любонька Лі. - У мене така ідея...
- Яка?
- Для кінофільму. Розкішна картина була б. Уяви собі, що я купаюсь на морському березі...
- Цей купальник тобі страшенно личить, Лі, - квапливо перебив Ейб.
- Правда? А тритони закохались у мене й забрали мене на дно моря. І я там стала їхньою царицею.
- На дні морському?
- Авжеж, під водою. В їхньому таємному царстві, розумієш? Адже в них там є міста і взагалі все.
- Любонько, таж ти б там потонула!
- Не бійся, я вмію плавати, - безтурботно сказала любонька Лі. - Я б тільки раз на день випливала на берег надихатись повітрям. - Лі зобразила дихальні вправи, здіймаючи груди і плавно рухаючи руками. - Отак, бачиш? А на березі в мене закохався б... ну, скажімо, молодий рибалка. А я в нього. Нестямно, - зітхнула любонька. - Розумієш, він був би такий вродливий і дужий. А тритони захотіли б його втопити, але я б його врятувала й пішла б із ним до його хатини. А тритони взяли б нас там у облогу. Ну, а тоді вже з’явилися б ви й урятували нас.
- Лі, - поважно промовив Фред. - Це така несенітниця, що, їй-богу, з неї може щось вийти. Не я буду, коли старий Джес Леб не зробить із цього сенсаційної картини.
Фред мав рацію: справді свого часу з цього вийшов сенсаційний фільм виробництва кінокомпанії “Джес Леб Пікчерз” із міс Лілі Веллі в головній ролі; крім того, в ньому знімалося шістсот нереїд, один Нептун і дванадцять тисяч статистів, загримованих під усіляких допотопних ящерів. Та перше ніж це відбулося, спливло чимало води й сталось чимало подій, а саме:
1. Захоплена в полон тварина, поміщена в ванну при каюті міс Лі, два дні викликала жвавий інтерес усієї компанії; на третій день вона перестала рухатись, і міс Лі заявила, що бідолашечці тоскно; на четвертий вона почала смердіти, і її довелось викинути в напіврозкладеному стані.
2. З кадрів, знятих на березі лагуни, придатними виявились лише два. На одному любонька Лі перелякана присіла навпочіпки й одчайдушно відмахувалась руками від ящерів, що обступили її. Всі твердили, що це розкішний кадр. На другому видно було трьох чоловіків і одну дівчину, що повзали рачки, повтикавшись носами в землю. Всі були зняті ззаду, і здавалося, наче вони комусь кланяються. Цей кадр забракували.
3. Із придуманих на яхті газетних заголовків майже всі (навіть той, що з “антедилювіальною фауною”) були використані в сотнях американських та інших газет, щотижневиків і щомісячників; під цими заголовками друкувалися описи всієї події з багатьма подробицями та знімками, як наприклад, знімок любоньки Лі серед ящерів, знімок самого ящера у ванні, знімки самої Лі в купальному костюмі, міс Джуді, містера Ейба Леба, Фреда-бейсболіста, капітана яхти, самої яхти “Глорія Пікфорд”, цілого острова Тараїва і перлин, розкладених на чорному оксамиті. Кар’єра любоньки Лі була цим забезпечена; вона навіть відмовилась виступати у вар’єте й заявила газетним репортерам, що хоче цілком присвятити себе Мистецтву.
4. Щоправда, знайшлися люди, які, посилаючись на свій науковий авторитет у відповідній царині, заявили, що, наскільки можна судити по публікованих знімках, ідеться не про допотопних ящерів, а про якийсь вид саламандр. Ще авторитетніші фахівці твердили навіть, що цей вид саламандр невідомий науці, а тому взагалі не існує. З цього приводу в пресі відбулися тривалі дебати, яким поклав кінець професор Дж. В. Гопкінс із Ієльського університету, оголосивши, що він вивчив публіковані кадри і вважає їх містифікацією (hoax) або кінотрюком; зображені на них тварини трохи схожі на гігантську саламандру прихованозяброву (Cryptobranchus japonicus, Sieboldia maxima, Tritimegas Sieboldii, або Megalobatrachus Sieboldii), але це тільки неточна, невміла, дилетантська підробка. І ця заява довго вважалась вичерпаним науковим розв’язанням проблеми.
5. Кінець кінцем у свій час містер Ейб Леб одружився з міс Джуді. Його найкращий друг, Фред-бейсболіст, був шафером на весіллі, справленому надзвичайно пишно; серед гостей було багато видатних осіб із політичних, мистецьких та інших кіл.
|
|
|
