Землі сільськогосподарського призначення як об'єкт правового регулювання

Земля не є результатом людської праці, а продуктом самої природи. Безпосереднім об'єктом правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення виступає визначена територія, що є просторовою сферою діяльності суб'єкта, на якій він може займатися виробництвом сільськогосподарської продукції і зведенням будинків, споруджень та інших виробничих об'єктів, необхідних для обслуговування основної діяльності. Таким чином, для земель сільськогосподарського призначення характерне використання їх не тільки як засобу виробництва (вирощування сільськогосподарської продукції), що є відмітною рисою цієї категорію земель, але й як просторово-операційного базису, що властиве всім категоріям.

Земельний кодекс вживає як термін «земля», так і термін «земельна ділянка», хоча визначення дається тільки останньому. Це пояснюється тим, що об'єктом правовідносини по використанню землі завжди є індивідуально-визначена земельна ділянка, яка являє собою частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ст. 79 Земельного кодексу).

Необхідно вказати на специфічні ознаки земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які характеризують їх як об'єкт земельних відносин: обмеженість площі земель, локалізованість земель за місцем розташування, вони є нерухомим об'єктом, виступають основним способом виробництва в сільському господарстві.

Земельні ділянки і права на них, а також міцно зв'язані з земельними ділянками об'єкти (ґрунт, замкнуті водойми, ліс, багаторічні плодові насадження, будинки, будівлі, спорудження тощо), переміщення яких без нерозмірного збитку їх призначенню неможливо, знаходяться в обігу неподільно, якщо інше не передбачено законом.

У літературі існує думка, відповідно до якого землі сільськогосподарського призначення, як об'єкт правового регулювання, мають потрійну правову характеристику: загальний об'єкт (частина земельного фонду), на який поширюється загальний правовий режим використання землі; родовий об'єкт (категорія земельного фонду), на який поширюються правила особливого правового режиму, призначені для земель сільськогосподарського призначення; а також безпосередній об'єкт (як сільськогосподарське угіддя), на який поширюється дія норм земельного, фінансового, господарського й інших галузей права1.

Землі сільськогосподарського призначення регулюються земельним законодавством як єдиний об'єкт, що означає: не всякі землі підлягають сільськогосподарському використанню, а лише придатні для цих цілей; не всякі придатні для сільськогосподарських потреб землі можуть використовуватися як землі сільськогосподарського призначення. Так, у заповідних зонах не може здійснюватися товарна сільськогосподарська діяльність.

Мета використання земельної ділянки визначається органами місцевого державного управління й органами місцевого самоврядування при наданні конкретних земельних ділянок. Про це вказується в документах, які засвідчують права на землю, а також в документах державного земельного кадастру і державної реєстрації. При цьому самовільна зміна дозволеного використання земельної ділянки не повинне допускатися. Вимоги по дозволеному використанню земельної ділянки є частиною інших галузей законодавства, у складі яких вони більш докладно регламентуються.

Важливою характеристикою земельної ділянки як об'єкта правового регулювання є його площа. При встановленні розмірів земельних ділянок, наданих у власність і в користування, органами влади враховуються природноекономічні, екологічні та соціальні умови на основі рекомендацій науково-дослідних установ про природно-сільськогосподарське районування земель та їх нормування.

У Земельному кодексі робиться спроба обмеження площі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які знаходяться у власності громадян, граничними розмірами. У відповідності зі ст. 121 Земельного кодексу встановлюються норми надання земельних ділянок, за якими громадяни України мають право на безкоштовне одержання земельних ділянок у власність: для ведення особистого селянського господарства в розмірі не більше двох гектарів; для ведення садівництва – не більше 0,12 гектара; для ведення фермерського господарства - у розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У випадку відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району. Землі ж фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам-членам фермерського господарства на праві приватної власності; а також земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на праві оренди. Громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Громадянам членам фермерських господарств передаються безкоштовно в приватну власність надані їм у користування земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Це право не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай) (ст. 32 Земельного кодексу).

Розмір земельних ділянок, які передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) (ч. 2 ст. 121 Земельного кодексу). Громадяни мають право додатково набувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення, але не більше 100 гектарів (до 1 січня 2010 р.). При цьому зазначена площа може бути збільшена у випадку спадкування земельних ділянок за законом (п. 13 Перехідних положень Земельного кодексу).