Педагогічна майстерність та педагогічна техніка вчителя

Педагогічні уміння, сформовані на основі особистих здібнос­тей для виконання педагогічних функцій, лежать в основі педа­гогічної майстерності.

Педагогічна майстерність визначається як мистецтво навчан­ня і виховання, що постійно вдосконалюється. Вона передбачає наявність педагогічних здібностей, загальну культуру, компетент­ність, широку освіченість, психологічну грамотність та методичну підготовленість, здатність викладати учням навчальний матеріал, робити його доступним для дітей, зрозуміло викладати їм на­вчальний матеріал, викликати інтерес до предмета, активізувати їх. Вчитель повинен уміти при необхідності належним чином реконструювати, адаптувати навчальний матеріал, важке робити легким, складне — простим, незрозуміле — зрозумілим.

Сьогоднішнє розуміння професійної майстерності включає здатність не тільки доносити знання, популярно і зрозуміло ви­кладати матеріал, але й організовувати самостійну роботу учнів, розумно і тонко «диригувати» пізнавальною активністю учнів, спрямовувати її в потрібному напрямку.

Усі названі компоненти майстерності проявляються не окре­мо (то як знання, то як уміння тощо), а інтегрально, в діях і вчинках, в умінні вирішувати поставлені педагогічні завдання, в здатності організовувати навчально-виховний процес.

Завдяки педагогічній майстерності учитель реалізує свої про­фесійні функції: передає учням соціальний досвід, формує у них соціальні й особисті якості, готує до життя.

У практичній діяльності вчителів використовуються спеціаль­ні прийоми викладання, які сприяють підвищенню рівня засво­єння школярами навчального матеріалу.

Сукупність таких прийомів становить педагогічну техніку вчи­теля. Вона включає в себе: техніку мовлення, міміку, пантоміміку, управління емоціями (рис. 2). Відмінності між діяльністю вчителя і учня під час навчання полягають у тому, що діяльність першо­го — переважно розумова, а другого — розумово-практична.

За допомогою слова учитель пояснює школярам будову рухів, способи їх виконання, механізм впливу на здоров'я, сфери ви­користання в житті тощо.

Описати словесно рухові дії — це значить розповісти учням про їх елементи, встановити зв'язки між ними, роз'яснити темп, ритм, амплітуду виконання дій. Учні краще розумітимуть на­вчальний матеріал, якщо вчитель образно викладатиме його. Слово входить у свідомість через образ. Якщо за словом учень не бачить образу, воно нічого не означатиме для нього. У кращому випадку слово може залишитися в пам'яті, але ніколи не стане об'єктом думки чи дії. Не випадково, К. С. Станіславський за­значав, що говорити — це значить малювати словами образи.

Мовлення вчителя повинно бути не-тільки образним, а й пра­вильним з граматичної, фонетичної і синтаксичної точок зору. З культури мовлення вчителя учні роблять висновок про його розум, загальну культуру, освіченість, інтелігентність.

Діти не переносять повчальних бесід учителя. Не допускайте у дитини навіть думки, що ви претендуєте на якусь владу над нею — радив Ж.Ж. Руссо. Їм подобається дискурсивна (розваж­лива) мова, за допомогою якої розкриваються протиріччя, напри­клад, між організмом людини та його «ворогами» — шкідливими звичками, малорухливим способом життя, переїданням тощо. Інший приклад, учитель розповідає, що в тих випадках, коли лю­дина працює фізично, скелетні м'язи під час скорочення потов­щуються, стискують вени, виштовхуючи кров до серця і легень. Коли ж людина мало рухається, допомога від м'язів зменшується і серцю доводиться самостійно качати кров. Це призводить до перевантажень і виникнення серцево-судинних захворювань.

Пояснюючи школярам навчальний матеріал, учитель повинен ретельно контролювати своє мовлення. Воно повинно бути як не дуже гучним, так і не дуже тихим. Мовна діяльність учителя фіз­культури характеризується низкою специфічних особливостей.

Йому нерідко доводиться напружувати свій голос через наявність сторонніх шумів під час проведення занять на спортивних май­данчиках або в спортивному залі. Не випадково одним із про­фесійних захворювань учителів фізкультури є ушкодження голо­сових зв'язок.

Профілактика цього захворювання полягає у свідомому вироб­ленні вчителем звички говорити з учнями природним за силою звучання голосу. Педагог повинен прагнути віддавати перевагу низьким тонам, чітко вимовляти слова, особливо їхні закінчення, робити невеликі паузи між словами й реченнями, уповільнювати мовлення і посилювати інтонацію на особливо важливих смисло­вих моментах матеріалу, що вивчається. Темп мовлення вчителя не повинен перевищувати 60—75 слів на хвилину.

Для профілактики захворювання голосових зв'язок вчителю
фізкультури рекомендується після роботи протягом 1 —1,5 год.
менше розмовляти. При цьому мовні фрази повинні бути стисли­
ми. Це допомагає позбутися нестачі кисню в крові, яка виникає
внаслідок тривалих розмов.

Зазвичай, вчитель не дуже добре знає особливості свого голо­су і мовлення. Для одержання інформації про ці особливості до­свідчені вчителі записують свій голос.на магнітофонну плівку. Прослуховуючи себе ніби з боку, і роблячи повторні записи, вони поступово усувають дефекти мовлення.

Учитель впливає на учнів не тільки словами, а й мімікою (ви­раз обличчя, очей), пантомімікою (рухи голови, рук, тулуба, ніг). Виразом обличчя, очима, бровима вчитель показує дітям свою радість, задоволення, зацікавленість, уважність чи байдужість, стурбованість, здивування, осуд, обурення. З одного боку авто­ритетний учитель своєю мімікою може сказати учневі більше і вагоміше, ніж неавторитетний учитель довгими настановами. З іншого боку, спостережливий учитель за виразом обличчя учнів легко «читає» не тільки їхній душевний стан і настрій, а й одержує інформацію про витривалість до різних фізичних наван­тажень, ступінь втомлюваності, достатність відпочинку.

Не менший вплив на учнів справляє пантоміміка вчителя. Виразні, плавні жести, правильна постава, розпрямлені плечі, красива, добре підігнана спортивна форма свідчать про розвине­ність у вчителя фізичної культури почуття власної гідності, впев­неності у своїх фізичних і духовних силах. І навпаки, сутулість, опущене підборіддя, розв'язаність чи тривожність, метушливість або скованість рухів, недбалість в одязі викликають в учнів нега­тивне ставлення до вчителя, призводять до зниження його авто­ритету.

Голос, міміка, пантоміміка піддаються самотренуванню. Уже через 2—3 місяці роботи над собою всі ці компоненти педаго­гічної техніки значно покращуються. Отже, вдосконалення при­йомів педагогічної техніки має стати завданням навчальної ді­яльності студентів на СПД, а дії викладача — прикладом, вартим наслідування. Лише за такої умови можна досягнути успіху.

Управління емоціями. Як і будь-якій людині, вчителю фі­зичної культури притаманні особисті переживання, радощі й прикрості, що позначаються на його духовному, психічному стані. Однак, педагог не має права показувати на уроках свої переживання дітям, оскільки настрій учителя передається учням і здебільшого відбивається на їхніх навчальних результатах. За­надто вразливі діти, переймаючись переживаннями вчителя, ста­ють дратівливими і агресивними. Водночас такі якості вчителя, як образливість, дратівливість дуже шкодять його авторитету. В стані роздратування вчитель може несправедливо покарати учня, образити його.

Дратівливість є джерелом гніву. Його називають коротко­часним божевіллям. Він супроводжується втратою вчителем контролю над своїми діями-і вчинками. Гнів часто пов'язаний з грубістю, несправедливістю, які руйнують шанобливе ставлення дітей до вчителя. Педагог може іноді дозволити собі гніватися, але робити це він повинен педагогічно доцільно, не втрачаючи відчуття міри.

Уміння вчителя тримати під контролем свідомості власні емо­ції у взаєминах з дітьми не тільки свідчить про сформованість у нього високорозвиненої педагогічної техніки, а й є показником високої духовної культури.

Професійна діяльність учителя фізкультури має багато спіль­ного з будь-якою виробничою діяльністю. Вона включає у себе мету, засоби праці, технологію, виконавців.

Кінцевою метою занять фізичною культурою є зміцнення здо­ров'я учнів, забезпечення їхнього всебічного розвитку, підготовка до життя. Кінцева продукція — знання, рухові вміння і навички, високий рівень фізичної підготовленості, особистісні якості учнів (моральні, емоційно-вольові, інтелектуальні, естетичні). Досягти всього цього можливо за умови готовності вчителя, його уміння реалізувати педагогічні функції за допомогою раціональних при­йомів педагогічної техніки. Лише такий вчитель приречений на успіх. А допомогти студенту стати таким може освічений викла­дач СПД, який на своїх заняттях бачить перед собою не особу, яку треба навчити бігати, стрибати, грати, плавати, ходити на лижах, виконувати гімнастичні вправи, а й майбутнього вчителя, який повинен за роки навчання засвоїти ази педагогічної май­стерності.