Основні чинники та напрямки розвитку туризму і системи гостинності в світі в XIX – першій половині XX століття

Науково-технічний прогрес, соціальні реформи, підвищення рівня життя, введення гарантованих неоплачуваних, а подекуди оплачуваних відпусток (у Німеччині, наприклад, вперше відпустки були встановлені законом про державних службовців 1873 р.) обумовили поступове зменшення робочого часу на користь вільного.

В другій половині XIX ст. до індустрії відпочинку увійшли підприємства готельного господарства; з’явилися перші бюро подорожей, одним з завдань яких були організація туристичних поїздок і реалізація їх споживачеві.

Хрестоматійним прикладом першого пекидж-туру (комплексу туристичних послуг, який продається за єдиною ціною) є груповий тур (взяли участь 570 чоловік), організований англійцем Томасом Куком у 1841 році. Комплекс послуг містив 20-мильну поїздку залізницею, чай і булочки в поїзді, духовий оркестр. Т.Кук переслідував при цьому, скоріше, соціальні, ніж комерційні цілі. Будучи головою спілки непитущих, він хотів подібною акцією привернути увагу до можливостей раціонального використання вільного часу і знайти нових прихильників для керованої ним спілки. Але успіх турів Т.Кука підштовхнув інших підприємців організовувати подібні заходи, вже з суто комерційною метою. В наступні 20 років в Англії (1840-1860-і рр.) почали виникати бюро подорожей.

Чому саме Великобританія стала піонером туристичної діяльності? Цей факт можна пояснити тим, що саме у Великобританії вперше в світі відбувся промисловий переворот, тобто комплекс економічних, соціальних, політичних та ідеологічних змін, модернізація суспільного життя.

До того ж, Великобританія мала багато колоніальних володінь, між якими постійно мігрували люди різних професій і достатку, які освоювали нові землі, засновували нові міста, у тому числі курорти, готелі, транспортні компанії, заклади харчування і розваг для подорожуючих, чим при нагоді могли скористатися туристи.

Але інші країни Західної та Центральної Європи відставали ненабагато. Наприклад, у 1854 р. в Берліні Карл Різель відкрив бюро подорожей.

В 1863 р. в Бреслау (нині польське м. Вроцлав) було засновано бюро подорожей “Райзебюро-Штанген”. Фірма мала тісні контакти з пароплавними компаніями і на початку XX ст. активно рекламувала та продавала морські круїзні розважальні поїздки. В Німеччині кінця XIX – початку XX ст. дальні її туристичні поїздки мало хто міг собі дозволити. Проте поступово подорожі ставали доступними середньому класу. Серед чиновників і службовців у цей період набув широкого поширення літній виїзд на дачі (Sommerfrische). Дача знаходилась, як правило, недалеко від міста; основним видом транспорту дачників була залізниця, розміщення характеризувалося скромністю і статечністю. Дачний сезон тривав у забезпечених сім’ях з кінця червня до початку вересня. Для бюджету сімей дрібних чиновників і робітників дачі стали доступними лише наприкінці 20-х рр. XX століття.

Найстарішим туристичним агентством СІЛА вважається компанія Ask Mr. Foster (“Запитайте містера Фостера”), історія якої почалася у 1888 р., коли У.Фостер відкрив у м. Сан-Августін (штат Флорида) заклад, який він назвав “офіс по наданню інформації, пов’язаної з поїздками”. У 1890-і рр. відділення агентства Фостера з’явились в Інших містах Флориди, а потім у Нью-Йорку та інших великих містах США. У 1988 р. у компанії Фостера було більше 750 відділень у 46 країнах світу, а загальний обсяг продаж її послуг перевищував аналогічний показник American Express.

Видавці швидко реагували на зростання популярності туризму. На початку XIX ст. англійським видавцем Дж. Марі було започатковано видавання путівників. Але більший внесок у що справу зробив німецький видавець та книготорговець Карл Ведекер. У 1827 р. він створив фірму, яка спеціалізувалась на випуску путівників, а у 1846 р. видавництво Бедекера почало видавати путівники іноземними мовами. Якість їх була досить високою, оскільки для їх складання залучались різні фахівці: історики, мистецтвознавці, географи, літературознавці. Бедекерами стали називати путівники для туристів у багатьох країнах.

У 1854 р. в Англії було видано перший довідник по готелях, адресований туристам.

У 1862 р. з’явився і перший каталог туристичних поїздок, що було наслідком розширення туристичного попиту і сприяло його збільшенню в наступні роки.

У туризмі в XIX ст., як і в попередню епоху, законодавцями моди були, в значній мірі, письменники. Говорячи сучасною мовою, вони рекламували самі подорожі, ті місця, які особисто відвідали (чимало письменників, як, наприклад, Ж.Верн, добре і “звабливо” описували також місця, в яких ніколи не бували). Письменники дуже образно змальовували вигляд місцевостей, готелі або будинки, де зупинялись, кухню тієї чи іншої країни, шляхи сполучення.

До речі, найкращими в той час були шляхи в Англії та Франції, а дороги Німеччини та Росії знаходились у жалюгідному стані, в Італії ж подорожуючі сильно ризикували бути пограбованими.

Полегшенню, а тому й поширенню подорожей у світі сприяло заснування нових християнських місій на околицях так званого цивілізованого світу. Католицька, православна та інші християнські конфесії, використовуючи мережі своїх організацій в Старому Світі і державну підтримку, акумулювали величезні кошти для створення мереж місій – своєрідних опорних пунктів, баз, плацдармів християнизації та “цивілізування” нехристиянських народів. У ХУІ-ХVШ ст. місіонерською діяльністю у віддалених регіонах займалися, поряд із вирішенням інших завдань, численні чернецькі ордени. Гігантського розмаху в ХVІІ – ХVШ ст. набула в сотнях регіонів світу місіонерська та економічна діяльність ордену єзуїтів.

У XIX ст. виникло багато потужних товариств (які належали до різних конфесій), в яких місіонерство стало головною метою.

У місіях відкривалися храми, школи та лікарні, надавався притулок мандрівникам. Серед місіонерів було багато людей з доброю освітою, вмінням та бажанням вести науково-дослідницьку роботу. Місіонери постачали науковців, адміністраторів та бізнесменів цінною інформацією про різноманітні особливості місцевостей, в яких вони працювали. Багатьом подорожуючим стала у великій пригоді допомога місіонерів. Деякі місії з часом перетворилися на міста.

Наприклад, після того, як іспанський уряд дізнався про успішні російські експедиції та відкриття, здійснені в районі північно-західних берегів Америки, іспанці активізували місіонерську діяльність на тихоокеанському узбережжі. Між 1769 та 1776 рр. вони створили мережу католицьких місій на ще не освоєній ними території сучасного штату Каліфорнія. Одна з цих місій поклала початок місту Сан-Франциско.

Величезну роль у поширенні туризму зіграли революційні зміни в розвитку транспорту. Винахід пароплава Фултоном у 1807 р., паровозу – Стефенсоном у 1814 р., а також вдосконалення поштового зв’язку, що супроводжувалося розширенням мережі доріг у Європі, – все це обумовило підвищення надійності і швидкості пересування при зниженні витрат на подорож. Перший пароплав здійснив своє плавання ще у 1816 р. по водах Рейну. Перша в світі залізниця увійшла в дію в 1830 р. в Англії, з’єднавши Манчестер та Ліверпуль. З 1830 р. в Англії почали курсувати перші автобуси-омнібуси. Тоді ж, у 30-і рр. XIX ст., пасажирські пароплави стали перегинати Атлантику.

Діяльність вчених, завойовників, місіонерів та підприємців попередніх століть забезпечила ґрунт для європейської колонізації інших континентів. Економічні кризи та соціальні потрясіння (революції, війни, голод тощо), прагнення покращити свій соціальний статус, підвищити рівень життя штовхали людей переїжджати на нові місця проживання, інколи навіть за океан. Колонізація американського континенту, швидкий економічний та культурний розвиток США, зростання населення цієї країни та добробуту її громадян зробили можливим виокремлення пасажирських перевезень через Атлантику як самостійної сфери бізнесу. Американці їздили у Старий Світ (так вони називали Європу) з комерційними цілями, щоб отримати найкращу освіту або для розваги. Зі Старого Світу до американського континенту рушили, крім підприємців, ще й тисячі мігрантів.

У 1818 р. нью-йоркська фірма Black Ball Line стала першою компанією, яка запропонувала регулярні, за розкладом, пасажирські перевезення зі Сполучений Штатів Америки до Великобританії, і до того ж комфортабельні. У 30-і рр. XIX ст. в пасажирських перевезеннях пароплавами через Атлантичний океан домінувала англійська компанія British and North American Royal Mail Steam Packet. Організатори перевезень дедалі більше уваги приділяли тому, щоб зробити подорожі приємними.

Наприклад, у 1840 р. судно Britannia (власник – англійська компанія Cunard Line) вийшло з Ліверпуля з коровою на борту, для забезпечення пасажирів свіжим молоком протягом 14-денного трансатлантичного плавання.

Відкриття 4 жовтня 1869 р. Суецького каналу було перетворено на пишне шоу. Першим кораблем, який увійшов у канал, був французький “Орел”, на палубі якого знаходилась імператриця Євгенія. Російський кліпер “Яхонт” з російським послом у Константинополі теж був у числі перших. При вході у канал кожне судно зустрічалось салютом. Композиторові Дж. Верді замовили з цієї нагоди оперу; так з’явилася славнозвісна “Аїда”. На святковій церемонії працювали 500 кухарів і 1000 лакеїв.

Першими туристами, які скористалися каналом, були учасники туру, який організував Томас Кук. Відкриття Суецького каналу значно здешевило вартість поїздки до екзотичних країн Індостану та Далекого Сходу, які дуже приваблювали європейців.

Внаслідок масового напливу переселенців зі Старого Світу до Америки та обміну туристами морські пасажирські перевезення розвивалися бурхливими темпами. Організатори перевезень покращували дедалі більш комфортабельні судна, піклувалися про розваги для пасажирів під час подорожей. У середині XIX ст. виникли великі пароплавні компанії.

У 80-і рр. XIX ст. британські медики, і вслід за ними їхні колеги з інших країн, проголосили морські подорожі корисними для здоров’я. З того часу починається історія морських круїзів як виду туризму. Люди стали подорожувати морем на далекі відстані не лише у справах чи для того, щоб дістатися певних об’єктів на суходолі, але й для того, щоб у процесі морської подорожі відпочити та покращити стан здоров’я.

Однак домінуючою вимогою у попиті на морські перевезення наприкінці XIX – на початку XX ст. залишалася швидкість. Через це суднобудівники, щоб покращити ходові якості судна, спочатку не робили великих приміщень у трансатлантичних лайнерах, і пасажири мусили їсти за спільними столами. Але суднобудівники не стояли на місці. Дуже великими та комфортабельними кораблями були пароплави компанії Cunard Line – Lusitania та Mauretani, які почали здійснювати рейси на початку XX століття. Значною популярністю користувався великий швидкісний трансатлантичний лайнер Queen Mary. Але новим словом у морському туризмі стало створення компанією White Star Line (конкурента Cunard Line) розкішних суден-гігантів. Це були Olympic (обладнаний навіть басейном для купання та тенісним кортом) і сумнозвісний Titanic. Загибель останнього в його першому плаванні у 1912 р. змусила керівників компанії White Star Line продати справу конкурентові – фірмі. У 1934 р. ці дві знамениті компанії злилися в одну. Так утворилася торгова марка Cunard White Star.

У той час, як круїзні пароплави та судна для туристів ставали дедалі більш розкішними, значну частку подорожуючих складали пасажири “третього класу” – здебільшого мігранти, які потужним потоком переміщувалися з бідних регіонів Європи (Італії, Ірландії, Австро-Угорщини тощо) до США і Канади. Пасажири “третього класу” не мали кают, розміщувалися там, де знаходили собі місце у відведених для них приміщеннях; харчувалися вони власною їжею, а не в ресторані, на відміну від пасажирів першого і другого класів. Перша світова війна, під час якої військові судна всупереч міжнародним конвенціям знищували пасажирські пароплави, звела нанівець мирні морські подорожі. Натомість міжвоєнний період (20-30-і рр. XX ст.) став “зоряним часом” для організаторів таких перевезень. СІЛА після Першої світової війни стали більш багатою країною, і тисячі американських туристів вирушали у подорожі до Європи у розкішних каютах гігантських кораблів, насолоджуючись вишуканими стравами та численними розвагами – виступами спеціально найнятих шоуменів, оркестрів, танцювальних колективів.

Під час Другої світової війни багато морських пасажирських суден було передано військовим для транспортування вояків до Європи. Певні прибутки судноплавні компанії отримали від перевезення біженців, нової хвилі мігрантів з Європи до США, Латинської Америки, Австралії та інших країн у 1940-і роки. Після закінчення Другої світової війни морські перевезення на далекі відстані в усьому світі знову стали зростати, але це зростання було перерване наприкінці 1950-х рр. поширенням надійних великих літаків з реактивними двигунами. З того часу пасажирські перевезення як засіб пересування морем на далекі відстані стали згортатися, адже зручніше дістатися потрібної точки берега за кілька годин в літаку, ніж за тиждень на судні.

Чимало пасажирських лайнерів переобладнали в круїзні, для розважальних прогулянок в тропічних водах, у берегів екзотичних країн та островів, переважно у Карибському морі, але також в багатьох інших морях. Розважальні програми на таких суднах стали ще більш інтенсивними, яскравими. Роль судна як транспортного засобу зменшилася.

З появою автотранспорту було започатковано й автомобільний туризм.

У США в 1918 р. Джон Хертц став пропонувати послуги з прокату автомобілів, що збільшило кількість авто на дорогах і можливість іноземців пересуватися з комфортом по країні перебування.

Стрімко розвивалася й мережа залізниць в багатьох регіонах різних країн світу.

Наприклад, у США в 1840 р. було 2818 миль залізничних колій, у 1860 р. – 30 тис. миль. У 1869 р. в цій країні було з’єднано залізниці тихоокеанського та атлантичного узбережь, і перший у світі трансконтинентальний експрес почав регулярно, раз на тиждень, курсувати через величезну країну.

Поїздку цим потягом захопливо описав французький письменник Ж.Верн у романі “Навколо світу за 80 днів”.

У 1872 р. в США виникла International Company of Wagons Lit – компанія, заснована братами Пульманами, яка до сьогодні займається організацією туризму на залізничному транспорті. З 1896 по 1916 рр. кількість поїздок залізницею в США збільшилася втричі. Піком кількості залізничних перевезень став 1920 рік (1,2 млрд. пасажирів).

Регулярні рейси між європейськими столицями з 1884 р. почала здійснювати компанія International Company of Wagons Lit and Gramd Express of Europ’e. Найбільш відомим туром цієї компанії став Orient Express, (організований вперше у 1883 р.). Поїздку на цьому “Східному експресі” описала у своєму відомому романі Агата Крісті.

В наш час розкішний “Східний експрес” здійснює перевезення між Лондоном і Венецією з зупинками в Парижі, Цюриху, Інзбруці, Зальцбурзі. Потяг складається з 11 спальних вагонів та 3-х вагонів-ресторанів.

Інші тури цієї компанії, зокрема Trans-Siberan, організований вперше в 1898 р., та­кож користувалися великою популярністю у мандрівників.

Починаючи з 1920-х рр., серйозним конкурентом залізниці став автомобіль. З 1920 р. по 1929 р. кількість зареєстрованих автомобілів у США зросла втричі, і в результаті цього обсяг залізничних міжміських перевезень впав на 18%. Проте поширення дизельних потягів, які рухалися швидше за парові, посилило позиції залізниць, забезпечило нове значне збільшення кількості пасажирських перевезень.

На початку XX ст. сталася справжня революція в сфері транспорту. Головним досягненням цієї революції було народження авіації. Повітряні апарати блискавично модернізувалися, авіація за чотири десятиліття від першого польоту братів Райт у 1903 р. до перших реактивних літаків 1943 р. пройшла величезний шлях.

Вже у 1919 р. була створена Міжнародна асоціація повітряних перевізників, засновниками якої стали Англія, Данія, Німеччина, Швеція і Норвегія. Одними з перших європейських авіакомпаній були відомі й сьогодні “Люфтганза”, “Ер Франс”.

У 1930-і рр. в Європі та США пасажирські авіаперевезення стали вже потужною індустрією. В одних лише внутрішніх авіаперевезеннях США в 1930 р. експлуатувалося близько 500 літаків.

Вдосконалення гідропланів (“летючих човнів”) підвищило безпеку і дальність польотів над морем, збільшуючи кількість авіа-церевезень над Атлантикою. У США такі літаки успішно проектував, наприклад, талановитий киянин І.Сікорський, який емігрував за океан внаслідок російської революції.

З літаками конкурували дирижаблі (різновид повітряної кулі з двигуном і стерновими пристроями, які дають можливість керувати польотом), або, як їх ще називали, цеппеліни (на честь винахідника – німця графа Цеппеліна). Дирижаблі здійснювали регулярні міжміські та міжнародні рейси, літали над Атлантикою з Європи до СІЛА і в зворотнім напрямку. Салони дирижаблів були більш просторими, ніж у тодішніх літаках, ці апарати цінували за комфорт. Багато хто вважав, що за дирижаблями майбутнє. Але рівень безпеки польотів дирижаблів виявився нижчим, ніж у літаків. Низка катастроф, головною з яких стала загибель розкішного трансатлантичного пасажирського повітряного судна “Гінденбург” (на очах численних свідків він розвалився, охоплений полум’ям), змусила відмовитися від застосування дирижаблів у перевезенні пасажирів.

Підвищення якості та надійності транспортних перевезень, в сукупності з їхнім здешевленням, а також поступове скорочення робочого часу обумовили істотне збільшення потоків людей, що подорожували. У зв’язку з цим, розвивався бізнес, що спеціалізувався на обслуговуванні тимчасових відвідувачів. Дедалі більше готелів приходило на зміну скромним пансіонам і «кімнатам для гостей», які в попередні роки влаштовувалися в будинках священнослужителів, у монастирях і релігійних місіях. Прочани та інші подорожуючі вже не могли розраховувати на безкоштовне розміщення при монастирях. Благодійність поступалась новим законам бізнесу в сфері гостинності.

У 1801 р. в Німеччині було відкрито першокласний готель “Бадиш Хоф” у Баден-Бадені, у 1859 р. в Швейцарії – гранд-готель “Швайцер-Хоф” в місті Інтерлаххені.

Що стосується формування готельної системи, то в XIX ст. тут з’явилось більше нововведень, ніж за всю історію цієї індустрії. В XIX ст. почалося будівництво фешенебельних готелів з ресторанами, де панувала вишукана французька кухня, було введено меню, або, інакше кажучи, список всього,

що може запропонувати кухня ресторану. Апогеєм розвитку розкішних ресторанів можна вважати ресторан “Савой”, який був складовою частиною однойменного готелю, відкритого в 1898 р. в Лондоні; його управляючим був Цезар Рітц, а шеф-поваром Огюст Ескоф’є, які зробили справжню революцію в організації ресторанів при готелях. Ескоф’є вважають одним із найвидатніших кулінарів свого часу. Широку популярність йому приніс “Довідник з кулінарії”. Ескоф’є, крім цього, започаткував бригадний метод роботи в ресторанах. Прізвище ж Рітц стало синонімом розкоші та назвою одного з популярних готельних ланцюгів. В період з 1870 р. по 1907 р. був сформований один із перших готельних ланцюгів, які були ліцензовані для подальшої діяльності під назвою Ritz.

Значні успіхи були і в готельній індустрії США, де почався справжній бум “гігантоманії”. У 1829 р. в Бостоні побудовали готель “Ремонт” на 170 номерів. В Америці не було власних монарших родин, але деякі американські готелі були справжніми палацами. Серед них виділялися Palmer House в Чикаго, St. Charles і St. Louis у Новому Орлеані, Planter’s Hotel в Сент-Луїсі. До 1852 р. кожен першокласний готель мав свого французького шеф-кухаря. Більшість таких готелів були справжніми архітектурними шедеврами з великими холами, залами, ресторанами, з чудесами сантехніки, а деякі навіть з ліфтами, перший з яких було змонтовано на П’ятій авеню в 1858 році. Першим готелем з електричним освітленням став Everett на Парк-роуд, теж у Нью-Йорку, який відкрився у 1859 році.

Бурхливий розвиток автотранспорту став причиною появи нової категорії готелів. Ці заклади для автомобілістів, розташовані біля автодоріг, стали називати мотелями (motel – скорочення від motor hotel). Перші мотелі були зазвичай купками будиночків-кабінок, які розташовувалися навколо будинку господаря закладу.

У 1925 р. в Каліфорнії був побудований перший великий мотель (в античному стилі, архітектором Артуром Хаинеманом в 200 милях від Лос-Анджелеса).

З 1939 р. до 1960 р. у США було побудовано 35 тис. мотелів. Значну частину клієнтів мотелів складали закохані пари та сім’ї, які проводили відпустку, подорожуючи на власному авто. Ще однією великою категорією клієнтів були подорожуючі торговці.

У 1927 р. Конрад Хілтон заснував знаменитий готельний ланцюг Hilton.

Америка вважається країною, яка зробила значний внесок у розвиток системи фешенебельних готелів. А сучасний готель вважається специфічно американським винаходом. Європейці також брали активну участь в розвитку готельних послуг. Наприклад, так званий “європейський план” – це організація оплати за послуги готелю, згідно якій гості (клієнти) оплачують по кімнату плюс харчування, а тільки розраховуються за кімнату, щоб мати можливість харчуватись там, де їм більше подобається або вигідніше.

З появою залізничного транспорту збільшилась мобільність населення, що спонукало до розвитку системи готелів та закладів харчування для подорожуючих на вокзалах та залізничних станціях.

У 1876 р. Фред Харвей відкрив свій перший ресторан на вокзалі м. Топіка (адміністративний центр штату Канзас), який відрізнявся від усіх закладів такого типу доброю, апетитною їжею, чистотою і ввічливим обслуговуванням. Адже в інших закладах харчування на вокзалах їх господарі вступали в зговір з машиністами потягів, щоб ті раніше давали сигнали відправлення, коли пасажири щойно починали їсти. Таким чином, одна й та ж їжа, підігріта, знову подавалась пасажирам декількох потягів. Ось чому бізнес Харвея мав успіх і зростав рік за роком. В період з 1880 р. по 1890 р. через колені 100 миль по залізничних дорогах Канзасу відкривалися нові “Будинки Харвея”.

В XIX ст. були винайдені засоби збереження їжі шляхом консервації та вакуумної упаковки, що дозволяло готувати різноманітні якісні страви незалежно від сезону і перевозити їх на далекі відстані, що було зручно використовувати під час подорожі.

До цього важливого винаходу має відношення Наполеон Бона-парт, який виплатив у 1809 р. Ніколя Арпету винагороду в сумі 12 тис. франків за даний спосіб зберігання продуктів, потрібний для військових походів.

В середині XIX ст. у Нью-Йорку вже існувала система пунктів громадського харчування. У самому низу цієї піраміди знаходились “шестипенсові обжиралівки” Даніеля Суїні, які в основному розміщувалися на Енн-стріт. Якість їжі в цих закладах була дуже сумнівною.

Вищий ранг займали заклади харчування Брауна, де були нормальні умови обслуговування, якість їжі, певний асортимент, там офіціанти пропонували клієнтам меню з назвами страв та цінами на них.

Престижними, з високим рівнем обслуговування, доброю якістю та асортиментом страв були ресторани, які належали сімейству Дельмоніко. Саме в цих ресторанах вперше було започатковано двомовне меню.

У 1921 р. Уолтер Ендерсон і Біллі Інгрем заснували у США мережу гамбургерних закусочних White Castle. А в 1927 р. Дж. Марріот відкрив першу придорожню закусочну швидкого обслуговування Drive-in, що поклало початок історії ресторанів швидкого обслуговування, і в подальшому ця система обслуговування стала традиційною для США.

У Швейцарії велике значення мали виникнення і діяльність фірми “Отельплан”, що в даний час є одним з найбільших виробників послуг у цій країні. В основі утворення фірми в 1935 р. лежала ідея її творця Г.Дуттвайлера про те, що залучення “маленької людини” до туризму зробило б неоціненну користь готельному господарству, збільшивши попит. “Варто звернутися до публіки, дотепер не залученої до туризму і не звиклої до подорожі”, – відзначав він. Масові дешеві турпоїздки стали основним продуктом фірми. “Народний туризм” мав успіх: вже в першому фінансовому році фірма реалізувала 52 648 туристичних поїздок.

В Німеччині імпульс розвитку масового туризму дав, як не дивно, націонал-соціалізм. Здійснюючи ідею “єдності нації”, керівництво країни стимулювало масовий організований туризм з метою відпочинку; цю діяльність спрямовувала спеціальна організація націонал-соціалістів “Сила через радість”. В 1933 р. був заснований Імперський комітет по туризму, що підпорядковувався міністру народного просвітництва та пропаганди. Загальну ідеологічну установку в цій області сформулював особисто Адольф Гітлер: “Я хочу, щоб робітнику була забезпечена достатня відпустка, і щоб ця відпустка, а також вільний час в цілому, стали дійсним відпочинком для нього. Я бажаю цього тому, що хочу мати народ із сильними нервами, тому що тільки з таким народом можна робити велику політику”.

Історія вже винесла обвинувачувальний вирок “великій політиці” Гітлера, а для нас в даному випадку цікавий той факт, що нацистський режим, приділяючи настільки велику увагу організації масового відпочинку трудящих і залучаючи до туризму все нові прошарки населення, тим самим розширював соціальну базу не лише своєї політики, але й туристичної індустрії. Німецька держава сприяла організації групових поїздок на відпочинок – круїзів, залізничних турів, туристичних походів. Помірні ціни сприяли першому “туристичному буму” в Німеччині: кількість туристичних поїздок зросла з 2,3 млн. у 1934 р. до 5 млн. у 1935 р., 9,6 млн. – у 1937, 10,3 млн. – у 1938 році. Туризм одинаків поступався місцем груповому туризму великих мас людей.

Для розширення географії туристичних подорожей важливе значення мало освоєння відкритих земель. Найбільшу цікавість викликала у мореплавців Антарктида, про існування якої знали, але на землю якої до XIX ст. ще не ступала нога так званої цивілізованої людини.

На початку 30-х рр. XIX ст. члени експедиції, яку очолював Джон Біско, бачили окремі ділянки узбережжя Антарктиди, але підійти до неї не вдавалося через шторм. Дж. Біско, не знаючи про відкриття росіянами у 1819-1822 рр. Антарктиди, “відкрив” острів Олександра І, назвавши його Аделейд. Джеймс Росе прославився своїми сімома полярними експедиціями у 1830-40-х рр., ним був відкритий найбільш зручний шлях до Антарктиди, яким стали користуватися мореплавці.

6 квітня 1909 р. на Північному полюсі Землі Робертом Пірі було встановлено американський прапор. Хоча його слава оскаржується іншим підкорювачем Північного полюса Фредеріком Куком, який стверджував, що він побував там ще 21 квітня 1908 року.

Першим, хто досяг Південного полюса Землі, був норвезький дослідник Руал Амундсен. Він мріяв досягти Північного полюса, але під час підготовки експедиції дізнався, що там вже побував Р.Пірі, тому Амундсен вирушив до Південного полюсу. 17 грудня 1911 р. на Південному полюсі Землі було встановлено норвезький прапор. У 1926 р. Амундсен здійснив політ на дирижаблі над Північним полюсом разом з італійським дослідником, конструктором дирижаблів Умберто Нобіле.

Досвід полярних дослідників XIX – першої половини XX ст. став у нагоді тисячам туристів-екстремалів у другій половині XX ст. і залишається актуальним у наш час.

Загалом, характеризуючи період XIX – першої половини XX ст., варто виділити такі риси.

Розвиток техніки та технологій сприяв, з одного боку, збільшенню навантажень, а з іншого, – вивільненню частини часу, який раніше витрачався на роботу. Все це створювало передумови для розвитку потреби населення в туризмі. Дедалі більша кількість людей мала потреби в організованому, активному відпочинку та отримувала можливості для цього, оскільки життєвий рівень певних категорій населення підвищився.

У період між першою і другою світовими війнами туристичні поїздки, як всередині країн, так і зарубіжні, поступово набули якісно нового характеру. Вони вже не тільки розважали, але й часто-густо містили елементи пізнавальності. До маршрутів дедалі частіше включалися історичні пам’ятки.

Основними чинниками розвитку туризму в світі в другій половині XIX – першій половині XX ст. були:

Ø стрімкий розвиток науково-технічного прогресу (вдосконалювалися традиційні та з’явилися нові види транспорту і зв’язку);

Ø інтенсивне освоєння світового географічного простору;

Ø збільшення добробуту населення та частки вільного часу;

Ø розвиток туристичної інфраструктури;

Ø підтримка туризму з боку держави, найбільш, сильна у тоталітарних та авторитарних державах);

Ø підвищення культурного рівня населення.

Основними видами туризму були:

Ø пізнавальний;

Ø рекреаційний;

Ø оздоровчий;

Ø спортивний (відновилося проведення Олімпійських ігор, поширилися міжміські спортивні змагання);

Ø релігійний;

Ø дачний;

Ø пригодницький (в якості окремого виду можна було б виділити сафарі);

Ø круїзи;

Ø альпінізм.

Засоби пересування, які використовувались в туризмі в цей період: залізничний транспорт; автомобільний транспорт; велосипеди; повітряний транспорт (літаки, дирижаблі, повітряні кулі), певні види тварин.

Характер подорожей був як організований, так і неорганізований, але туристи стали надавати перевагу подорожам, які пропонували туристичні фірми.

За сезонністю подорожі здебільшого поділялися на літні та зимові; за терміном – на короткотермінові (уїк-енди), середньої тривалості та довгострокові.

 

⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒

Поделиться:

Читайте также:

I. ОСНОВНІ ЗАДАЧІ І НАПРЯМКИ САМОСТІЙНОЇ НДР СТУДЕНТІВ
II. Мета та основні завдання Програми
II. Основні види страхування в ЗЕД
II. ОСНОВНІ ЕТАПИ ПРОВЕДЕННЯ ТЕОРЕТИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
III. Основні напрями Програми
V. Основні вимоги до написання кваліфікаційних дипломних робіт
V. Основні вимоги до написання кваліфікаційних магістерських робіт
VI. Основні вимоги до маркування досліджуваного лікарського засобу
А) Поліпшення системи зворотного зв’язку.
А) Характеристика методів візуалізації сечової системи, показання до застосування, їх можливості та обмеження.

Воспользуйтесь поиском по сайту: