Особливості світової туристичної індустрії та основні види туризму в світі в другій половині XX століття

Принцип таймшеру полягає у тому, що ті, хто бажає регулярно відпочивати в розкішних умовах, можуть придбати право перебування у дорогих апартаментах протягом 1-3 тижнів на рік. Це вигідніше, ніж придбати у повну власність будинок біля моря. Власник таймшеру може не турбуватися про ремонт, охорону та комунальні платежі; крім того, ті, хто сплатив за таймшер, отримують можливість обмінюватися такими будинками (квартирами), відпочивати кожний сезон в іншому будинку. Таким чином, власники таймшеру стають членами своєрідного великого клубу.

Перша таймшерна система була створена в 1974 р. у США – це RСІ. Вона, не володіючи жодним курортом, контролювала обмін відпочивальників та певні послуги. Наприкінці XX ст. в її базі даних налічувалося близько 300 курортів у 81 країні світу; до системи RСІ входили авторитетні клуби: Beverly Hills Club, Holliwood Mirage, The Santa Barbara Club (Канарські острови), The Allen House Club (Великобританія) тощо.

В 1990-і рр. з таймшером було пов’язано багато гучних скандалів, надійшло безліч скарг про недобросовісність роботи фірм, які продавали таймшери. Шляхом психологічного тиску під час презентацій, підробки документів та підкупу посадових осіб численні шахраї обманювали довірливих представників заможної частини населення. Особливо поширеними такі шахрайства були в Росії в середині 1990-х, а в останні роки XX ст. вони набули розповсюдження й в Україні.

Тим не менш, таймшер до кінця XX ст. залишався однією з популярних форм проведення дозвілля представниками “середнього класу” країн Європи та Америки. У 1999 р. кількість родин-власників таймшеру сягнула 3,5 млн. Найбільша кількість таймшерних курортів (понад 40% від загальносвітової кількості) і кількість власників (1,4 млн. чол.) у 1999 р. була зафіксована у США.

У другій половині XX ст. будувалися 8-палубні круїзні гіганти, які можуть одночасно приймати до 6200 туристів. Наприкінці XX ст. на ринку круїзів домінували грецькі, італійські, норвезькі, датські та британські компанії. Географія круїзних турів постійно розширюється. Розроблено круїзні тури по акваторіях всіх океанів і великих морів, не кажучи про навколосвітні круїзи. Щоб утриматись на ринку круїзів, компанії повинні бути інтернаціональними і мати матеріальну базу в багатьох регіонах. Наприклад, круїзні туроператори Р&О і Royal Carriban. Останній з цих двох компаній навіть належить острів у Карибському морі, який використовується для зупинок під час круїзу. На межі ХХ – ХХІ ст. стали будувати вже 14-палубні круїзні лайнери.

В останні десятиліття XX ст. поширилися круїзи на підводних човнах. Наприкінці минулого століття в експлуатації знаходилося близько 50 підводних човнів. Про їх популярність свідчить такий факт: тільки в 1996 р. подорожі на підводних човнах здійснили більше 2 млн. пасажирів, а прибуток від цього виду подорожі склав близько 150 млн. дол. США. У зв’язку зі збільшенням уваги громадськості до збереження природного середовища, у другій половині XX ст. стали більш популярними всі підвиди екологічного туризму.

Святкування 2000-річчя Різдва Христового привернуло велику кількість туристів до релігійних центрів християнства – Єрусалима, Віфлеєма, Риму та інших.

Наприкінці XX ст. більшість туристичних компаній розвинених країн світу працювали за принципом: “Ми можемо вам запропонувати все, що ви побажаєте”. Хоч подорож до Антарктиди, хоч політ у космос. Першим космічним туристом став у 2001 р. американець Деніс Тіто, він заплатив за цей тур 20 млн. дол. США.

Новинкою для туристів у другій половині XX ст. стали тематичні парки. Перший такий великий парк – Діснейленд – був побудований у 1954 р. в Анахаймі (Каліфорнія, США). У 1971 р. Діснейленд відвідали 100 млн. туристів, для яких у Каліфорнії було побудовано 26 готелів. В цьому ж році був побудований ще один Діснейленд – в Орландо (Флорида, США), потім у 1983 р. в Токіо і в 1992 р. під Парижем. Власником усіх названих парків є супергігант шоу-індустрії компанія Walt Disney Co.

В останній чверті XX ст. відбулися великі зміни в обсязі туристично-рекреаційних потоків, а також менш значні, але все ж таки суттєві зміни в їх спрямуванні. Лідируючими країнами-реципієнтами залишалися країни Європи, насамперед Західної. У 1989-1996 рр. кількість туристів, які відвідали європейські держави, збільшилася з 274 до 347 млн. чоловік. При цьому близько 90% міжнародних туристів у Європі складали туристи з європейських країн – німці (близько 20%), британці (10 %) та інші. Єдиною неєвропейською країною серед перших десяти туристо-утворюючих для Європи були США.

Серед головних причин такого високого рівня внутрішньорегіонального туризму були існування великої кількості країн і державних кордонів на відносно невеликій площі та першокласна мережа комунікацій. Рекреаційно-туристичні потоки в європейському макрорегіоні спрямовувалися, в основному, до центрів відпочинку Західної та Південної Європи (64,5% усіх прибуттів до Європи). Такі особливості концентрації туристично-рекреаційних потоків були спричинені звичкою європейців проводити літні канікули та відпустки на середземноморських та атлантичних пляжах. Найбільшими туристично-рекреаційними центрами (за кількістю людей, які до них приїжджали) були Франція (60 млн. туристів у 1995 р.), Іспанія (близько 45 млн.), Італія (близько 30 млн.). Ненабагато менше туристів відвідали Великобританію, яка відома як центр насамперед освітнього, пізнавального туризму. На “зеленому туризмі” в Європі спеціалізувалися скандинавські країни та Ірландія.

Рекреаційно-туристичні потоки до Центральної та Східної Європи складали в 1995 р. лише 22% загальної кількості європейських прибуттів.

Другим за масовістю рекреаційно-туристичних потоків, що прибували у середині 1990-х рр., був макрорегіон Америка, до якого, за визначенням ВТО, входять Північна Америка, Центральна Америка, Південна Америка і острови Карибського басейну. У 1996 р. Америку відвідали 115,5 млн. чол., що склало 19,5% загальносвітових прибуттів. У межах цього регіону лідирували з великим відривом від інших країн США (44% прибуттів), багато людей їздили з рекреаційно-туристичними цілями також до Канади та Мексики. У Північній Америці був чудово розвинутий і внутрішній туризм. Лідерство СІЛА у прийомі рекреаційно-туристичних потоків пояснюється не лише великою кількістю та високою якістю в цій країні унікальних природних та історико-культурних об’єктів, але й високорозвинутою інфраструктурою, наявністю найбільшої у світі готельної та транспортної індустрії.

В регіоні Америка друге місце по прийняттю рекреаційно-туристичних потоків посідав Карибський район. Карибські острови в 1990-і рр. приймали близько 12 млн. чол. щорічно.

До країн Південної Америки спрямовувалися дуже невеликі рекреаційно-туристичні потоки. Доля прибуттів сюди складала в середині 1990-х рр. лише 10% від загальної кількості прибуттів до Америки. Така низька популярність Південної Америки пояснюється політичною нестабільністю в багатьох країнах регіону і низьким рівнем їхнього економічного розвитку, слабкістю матеріально-технічної бази.

Наступними регіонами, за чисельністю осіб, що прибували з рекреаційно-туристичними цілями, були Східна Азія та Тихоокеанський регіон. Країни цього регіону стали значними рекреаційно-туристичними центрами, здебільшого, зовсім нещодавно, у 1980-і роки. Це, як правило, нові індустріальні країни, в яких у 1980-і рр. відбувалося стрімке економічне зростання: Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Південна Корея, Таїланд, Індонезія і Тайвань. Розвиток туризму був щільно пов’язаний з експортом товарів та послуг цими країнами. Експорт товарів сприяв збільшенню ділових подорожей до цих країн, а бізнес-туризм, у свою чергу, стимулював розвиток готельного бізнесу та індустрії розваг, одним словом – в’їзного туризму.

У 1996 р. Східну Азію та Тихоокеанський регіон відвідали понад 90 млн. туристів. За період з 1980 р. по 1996 р. кількість прибуттів зросла більше, ніж у чотири рази. 78% рекреаційно-туристичних потоків у регіоні в першій половині 90-х рр. складали представники країн цього ж регіону, найбільше з них було японців – близько 15% від загального попиту на туристичні послуги в Східній Азії та Тихоокеанському регіоні. Така велика частка японців пояснюється не лише заможністю мешканців Японії, але й дією спеціальної програми японського уряду, за якою стимулювалося проведення канікул та відпусток японцями за кордоном. Наступними за кількістю тих, хто від'їжджав з цих країн для відпочинку та лікування в межах регіону, були Сінгапур (9% усіх туристів в регіоні) і Тайвань (близько 7%). З інших основних регіонів світу найбільшу кількість туристів до Східної Азії та Тихоокеанського регіону постачали Європа і Америка (у приблизно рівних кількостях).

Основними чинниками формування рекреаційно-туристичних потоків до Східної Азії і Тихоокеанського регіону були:

Ø екзотична тропічна природа, велика кількість унікальних природних об'єктів;

Ø привабливість ділових поїздок в ці країни;

Ø розвинутість розважального туризму, індустрії розваг (японська індустрія розваг посідала друге місце у світі після США);

Ø першокласний шопінг-туризм пропонували Гонконг і Сінгапур.

У 1990-і рр. у Тихоокеанському регіоні туризм особливо ін­тенсивно розвивався в Австралії та Новій Зеландії (6% гостей регіону). Чималі рекреаційно-туристичні потоки спрямовувалися до країн Меланезії (Фіджі, Нова Каледонія, Вануату, Соломонові острови тощо), Мікронезії (Гуам, Маршаллові острови, Маріанські острови тощо) і Полінезії (острови Кука, Французька Полінезія тощо), частка яких складала 4%. Важливим фактором привабливості тихоокеанських островів була близькість австралійського та новозеландського ринків, але головне – ці острови здавна і стабільно мали чудовий імідж в усьому світі як еталон безтурботного життя, “земний рай”.

На Близькому Сході (до цього регіону входять: Бахрейн, Єгипет, Ірак, Йорданія, Кувейт, Лівія, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Сирія, Об’єднані Арабські Емірати і Йемен) час від часу спалахували політичні конфлікти, у тому числі повномасштабні бойові дії. Тому й кількість тих, хто їхав сюди для відпочинку та лікування, значно коливалася залежно від політичної ситуації. Наприклад, у 1991 р. кількість прибуттів до країн Близького Сходу зменшилася на 10,3%; головна причина – війна у Перські затоці.

Близько половини країн формування рекреаційно-туристичних потоків до країн Близького Сходу належали до цього ж регіону. 19% туристів складали європейці, 18% – мешканці Східної Азії і Тихоокеанського регіону. Якщо проаналізувати потоки за країнами походження, то статистика вказує на лідерство в цьому аспекті Саудівської Аравії та Єгипту (разом ці країни забезпечували в середині 90-х рр. майже 22% прибуттів до країн Близького Сходу). З інших регіонів основні туристичні потоки йшли з Великобританії, Німеччини, Франції та США.

У Єгипті в 1993 р. кількість прибуттів знизилася на 33% у порівнянні з попереднім роком, що пов’язується експертами з фактами нападів на іноземних туристів у цій країні. Подібна ситуація в 1990-і рр. спостерігалася в Йорданії.

Тим не менш, Єгипет та Йорданія залишалися серед основних рекреаційно-туристичних регіонів Близького Сходу. Єгипет пропонував туристам, здебільшого, пізнавальні продукти, а в Саудівській Аравії процвітав релігійний, паломницький туризм, тому що в цій країні знаходяться найважливіші мусульманські святині, до яких здійснюють хадж мусульмани з усіх куточків світу.

До країн Африки спрямовувалися дуже незначні рекреацій-по-туристичні потоки – 3,3% загальносвітових у середині 1990-х років. Головними факторами гальмування збільшення кількості прибуттів до регіону були і залишаються високі ціни африканського туристичного продукту на туристоутворюючих ринках. Проте країни Північної Африки в 1990-і рр. успішно розвивали недорогий масовий туризм, особливо на південному узбережжі Середземного моря.

Більшість країн-донорів рекреаційно-туристичних потоків в Африці належала до того ж континенту – Африки. У 1992 р. частка внутрішнього туризму зросла до 56% загальної кількості іноземних гостей, які прибували до країн “чорного континенту”. Важливими туристоутворюючими країнами для регіону були Франція, Німеччина і Великобританія, громадяни яких складали в середині 1990-х рр. майже 20 % кількості всіх іноземних туристів в регіоні. Одним з головних чинників формування цих потоків з Європи до Африки було те, що вищеназвані країни колись володіли африканськими колоніями, і тому спільні епізоди в історії, спільні елементи у культурі, торгові та особисті (в тому числі родинні) зв’язки, які залишилися від колоніальної епохи, сприяли підтримуванню значної кількості поїздок з колишніх метрополій до колишніх колоній.

45% туристів в Африці приймали в середині 90-х рр. Марокко і Туніс. Ще близько 10% – решта країн Північної Африки. У Східній Африці лідируючі позиції в цьому відношенні посідали Кенія, Мавританія, Танзанія, Сейшельські острови та Зімбабве, які успішно використовували свої природні ресурси. Мавританія і Сейшели, наприклад, спеціалізувалися на пляжному туризмі і створили першокласну готельну індустрію. На півдні Африки важливим туристичним центром була ПАР, завдяки високорозвинутій готельній індустрії та транспортній системі. В 1990-і рр. популярність турів до ПАР зростала.

Головним недоліком Африки, який гальмував збільшення до неї рекреаційно-туристичних потоків, був низький загальний рівень розвитку економіки, брак фінансових коштів, нерозвиненість інфраструктури.

Що стосується Південної Азії (Афганістан, Бангладеш, Бутан, Індія, Іран, Мальдивська Республіка, М’янма, Непал, Пакистан і Шрі-Ланка), то в цьому регіоні рекреаційно-тури­стична індустрія в останнє десятиліття хоча й розвивалася, але значно повільніше, ніж, наприклад, у Східній Азії та Тихоокеанському регіоні. Хоча за період з 1970 р. по 1996 р. кількість прибуттів до регіону з метою відпочинку збільшилася в п’ять разів (з 900 тис. до 4,5 млн. чол.), частка прибуттів, від загальної кількості їх у світі, коливалася в регіоні у цей період навколо 0,7%. Важливою причиною такої низької популярності були збройні конфлікти, політична нестабільність (наприклад, у деяких провінціях Індії та Пакистану, у Шрі-Ланці тощо).

Найбільшим туристоутворюючим ринком для Східної Азії була в 1980-1990-і рр. Європа. З окремих країн найбільшу кількість прибуттів до Східної Азії забезпечувала Великобрита­нія. 34 % туристів до країн Східної Азії прибували в середині 1990-х рр. з СІЛА. 28 % складав внутрішньорегіональний туризм. Регіональними лідерами з прийому іноземних гостей були Індія та Пакістан (дві третини прибуттів до Східної Азії). В цих країнах добре розвивався пізнавальний туризм. Шрі-Ланка, Мальдивська Республіка та деякі інші країни успішно спеціалізувалися на пляжному туризмі. Значно розвинулося надання послуг любителям гірськолижного спорту в Непалі, не кажучи про використання пізнавального туризму в цій країні, пов'язане з модою на буддизм у країнах Європи та Північної Америки. Як і в Африканському регіоні, у Східній Азії гальмували розвиток туризму недостатня розвинутість рекреаційно-туристичної інфраструктури, слабка транспортна система.