Класичний підхід до функції попиту на гроші

В основі класичного підходу до функції попиту на гроші лежить рівняння кількісної теорії грошей, яке пов'язують з ім'ям Фішера (P × Y = M × V).

У цьому рівнянні добуток P × Y - це номінальний ВВП, або номінальний дохід економіки, що залежить від обсягу виробництва (Y) та рівня цін (Y). Добуток M × V характеризує номінальну платоспроможність економіки, яка залежить від кількості грошей і швидкості їх обігу. Виходячи з рівняння Фішера можна отримати функцію попиту на гроші в умовах рівноваги на грошовому ринку:

· (5.13)

· де M^D - попит на гроші;

· V - швидкість обігу грошей;

· - коефіцієнт пропорційності, що показує кількість грошей на кожну одиницю доходу (P × Y), якою люди бажають володіти. Він є величиною, оберненою до швидкості обігу грошей. При цьому швидкість обігу грошей вважається постійною величиною. Тому коефіцієнт теж є постійним.

Отже, згідно з кількісною теорією грошей Фішера попит на гроші є виключно функцією доходу, а процентна ставка на нього не впливає. Фішер дійшов до такого висновку, вважаючи, що люди зберігають гроші лише з однієї причини - для фінансування купівельних операцій і не мають інших мотивів для зберігання грошових запасів.

Насправді ж гроші виконують ще дві функції: це - міра вартості й засіб заощадження. Перша з них не пов'язана з потребою людей в грошах, бо для вимірювання вартості наявні гроші не потрібні. Друга (засіб заощадження) - відіграє суттєву роль у формуванні попиту на гроші, оскільки останні можуть бути використані не лише для фінансування купівельних операцій, а й засобом для здійснення заощаджень (нагромадження багатства), наприклад, у формі фінансових активів.

Певною мірою ця обставина була врахована іншими представниками класичної теорії, яких називають кембриджським економістами (А. Маршал та А. Пігу). Вони усвідомлювали, що гроші потрібні людям не лише для їх використання в якості платіжного засобу, а й як засіб заощадження. На їхню думку, коли дохід людини збільшується, в неї виникає бажання певну його частину заощаджувати у формі фінансових активів. Таке бажання також знаходиться в прямій залежності від доходу.

Кембриджське рівняння, яке описує функцію попиту на гроші, виглядає так:

M^D = K × P × Y

В рівнянні (5.13) коефіцієнт K дорівнює коефіцієнту 1/ V, яке є елементом рівняння (5.12). Але за зовнішньою схожістю між цими рівняннями скривається суттєва відмінність. На відміну від Фішера кембриджські економісти допускали, що K є не постійним, а може коливатися у короткостроковому періоді. На їх думку, коливання K обумовлюється тим, що на рішення економічних суб'єктів відносно зберігання грошових запасів впливає рівень доходу, який можна отримати від фінансових активів і який залежить від рівня процентної ставки. Якщо, наприклад, процентна ставка зростає, то екологічні суб'єкти намагатимуться економити на грошових запасах, щоб збільшити частку свого доходу, яка спрямовується на заощадження. Тому K зменшується.