 |
Тарас і Мар’яна Прохасько. Хто зробить сніг. (уривок). Пригоди на острові Клаварен. (уривки)
|
|
|
|
Тарас і Мар’яна Прохасько
Хто зробить сніг
(уривок)
Небо було похмурим кілька днів. Але невдовзі знову вийшло сонце і потепліло. Тільки щось сталося з кольорами. Зелений ліс перестав бути зеленим. Дерева зробилися жовтими, золотистими, оранжевими, червоними, бордовими, брунатними і багряними. А небо – синім як ніколи. – Бабине літо – найкращий час для малювання, – казала мама кротенят і роздавала дітям кольорові олівці.
Вони зручно всідалися на галявині зі своїми альбомами і кожен вибирав собі дерево, яке хотів намалювати. Мама виносила контрабас і грала спеціально для дітей. Від низьких звуків маленькі жовті букові листочки відривалися від гілки і повільно летіли вниз…
Згодом під деревами назбиралися цілі купи сухого листя. У сухому листі чудесно бавитися. Навіть просто ходити, щоб воно голосно шурхотіло. Тато-кріт казав, що це прекрасно заспокоює нерви. Але на дітей воно діяло інакше. Бігаючи по листю, кротенята починали нестримно бушувати. Вони перестрибували з купи на купу, запорпувалися в листя і присипали один одного, підкидали листя високо догори і гасали під саморобним листопадом. Мовчик любив клеїти з листя аплікації. Мудр розглядав найцікавіші листки через мікроскоп. Жужіка з Ержікою придумали робити гірлянди. Всі діти нанизували листя на нитки, і білченята розвішували їх потім на дубі. Через ці кольорові гірлянди, та ще й через горіхи, гриби і грушки, які білки сушили на зиму, голий осінній дуб виглядав як різдвяне дерево. А Загата, коли вже йшла додому, брала з собою цілий мішок листя, щоби висипати його у ріку і дивитися, як воно пливе.
Потім знову почались дощі. Дуже холодні й надокучливі. На галявині зібралося так багато води, що перейти її без гумаків було важко. У таку погоду особливо затишно сидіти в норі і всім разом робити улюблене айвове варення. Вдома було тепло, на печі стояв великий мідний казан, під яким палахкотів вогонь. Тато постійно підкидав дрова. Мама ні на мить не відходила від казана, помішуючи варення довгою дерев’яною ложкою. Діти готували все нові порції айви. Тверді жовті плоди треба було помити, почистити і порізати на дрібні шматочки.
|
|
|
– Мармелейро, – ні з того, ні з сього промовила мама. – Так португальською мовою буде айвове дерево, – пояснила вона.
– Ого! – здивувався Тріскун. – А як тоді буде сама айва?
– Мармело, – не задумуючись, відповіла мама.
– Ого! Цікаво, – продовжував Тріскун, – а варення з айви?
– Мармеляда! – весело вигукнула мама і взялася куштувати своє вариво. Так кротенята дізнавалися все нові і нові слова.
Ірен Роздобудько — українська журналістка, письменниця, сценаристка, поетеса. Народилася 3 листопада 1962 року у Донецьку. Закінчила факультет журналістики Київського Національного Університету.
З 1988 року живе в Києві. «Мій читач (якщо говорити про дітей) – схожий на мене в десять років: «мислячий бешкетник», котрий вміє сам приймати рішення і не боятися робити вчинки, які йдуть всупереч із загальноприйнятими нормами. Любить фантазувати і намагається втілити всі фантазії в життя».
Пригоди на острові Клаварен
(уривки)
Рено бігла до дерева, під яким Клава закопала скриньку, і показала їй свою здобич.
¾ Бачиш, з голоду ми не помремо! – вигукнула вона, з усього розмаху падаючи на пісок поруч із подругою. – І прісна вода є! ось обійдемо острів, а потім сядемо у свій човен і попливемо назад. І все буде добре.
¾ 
А якщо нам доведеться їсти не щодня, і так кілька місяців? – із сумнівом сказала Клава, розглядаючи дивні коричневі яйця. – А якщо ми ніколи звідси не виберемося? Як той, як його … Франсуа Андре? А якщо тут водяться дикі звірі та змій? А якщо ми захворіємо на якусь невідому хворобу, адже тут можуть бути різні віруси та мікроби! А якщо хтось із нас злама руку чи ногу? А якщо…
|
|
|
¾ Досить! – увірвала її Рено. – Якщо все буде так, то … то ми все одно залишимося друзями!
***
¾ Пробачте, сер, - відповідав хлопець. – А якщо ось так?
¾ Майстерно! – підбадьорила Рено, відбиваючи доволі складний «кручений» випад. – Але … невлучно, сер! – і нападала знову.
¾ Чудово, сер! – парирував хлопець. – дякую. Але теж – невлучно!
¾ А так? – Рено зробила різкий поворот і… палиця заплуталася в широкому рукаві Альбертової сорочки. Скориставшись паузою, хлопець пішов у наступ. Рено ледве встигла виплутатись й перекинути палицю з однієї руки в іншу. Це був заборонений прийом, якому її потайки навчив тренер і якого не передбачали чесні спортивні змагання.
Хлопець не розгубився й зробив так само. Рено була в захваті!
¾ Сер, ви геній! – похвалила вона, важко дихаючи.
***
Кок Беніґс, який скучив за своїми котлами, щось весело наспівував на нижній палубі.
Нарешті настала та мить, коли човен досяг протоки Зустрічних течій, і капітан наказав кинути якір.
¾ Ви не передумали? – звернувся він до дівчат. – Не боїтеся загинути?
¾ Ні! – сміливо відповіли Клава та Рено. – Ми маємо повернутися додому!
¾ Що ж, - зітхнук капітан, тоді приготуйтеся сісти у свій човник…
Клава та Рено по черзі обійшли моряків. Попрощалися.
Особливо сумними були Альберт та Джон-Пострибайчик.
Альберт довго тис руку Рено.
¾ Ти добре фехтуєш… - нарешті тихо мовив він.
¾ Ти також, - відповіла Рено.
¾ Невже ми ніколи більше не побачимося? – зітхнув Альберт.
¾ Певно, що так, - сумно сказала Рено. – Але якщо ти станеш уславленим героєм, я прочитаю про тебе в підручниках із історії?
¾ Я обов’язково ним стану! – гордо сказав Альберт. – Щоб ти змогла про це прочитати!
І вони всміхнулися одне одному.
А Джон-Пострибайчик схилився в поклоні перед Клавою.
Моряки зробили дві великі петлі з канатів, установили в них човен.
¾ Можете сідати, - сказав він.
Дівчата спершу поклали в човен свої наплічники, а тоді сіли самі.
|
|
|
Моряки почали спускати човен просто в один із стрімких потоків. Він загрозливо нуртував і пінився.
Рено і Клава востаннє помахали всім руками, лягли на дно човника і ухопилися руками за борт.
Ще мить – і човен торкнувся води. Моряки послабили канати, і човен одразу ж стрімко понесло вдалечінь…
У Рено та Клави дух перехопило.
Вони не вимовили ані слова. Але кожна з дівчат думала про те, чи слушно вони вчинили, чи вийде в них повернутися до ґроту? Невже доведеться загинути тут, у минулому часі?
¾ Принаймні, - прошепотіла Рено, - ми тепер знаємо, що в морі є НАШ острів…
Іван Михайлович Андрусяк (народився 28 грудня 1968 р. на Івано-Франківщині) — поет, дитячий письменник, прозаїк, літературний критик, перекладач. Увійшов у літературу на початку 1990-х як учасник літературного угруповання «Нова дегенерація».
Увійшов у літературу на початку 1990-х як учасник літературного угруповання «Нова дегенерація. Мешкає в містечку Березань на Київщині.
З 2005 року Іван Андрусяк звертається до дитячої літератури — в часописах, альманахах і антологіях друкуються вірші, які згодом увійшли до книжки «М’яке і пухнасте» (2010); а 2007 року виходить друком повість-казка для дошкільнят і молодших школярів «Стефа і її Чакалка». У ній автор використовує фольклорний образ Ча́ калки — казкової істоти, якою на Слобожанщині й Полтавщині в давнину батьки лякали своїх неслухняних дітей. Дітям молодшого і середнього шкільного віку адресовані веселі пригодницькі повісті «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому» (2009) і «Кабан дикий - хвіст великий».
Сам письменник «головним» своїм дитячим твором вважає невеличку повість «Дядько Барбатко сміється», що побачила світ у 2008 році в книжці «Три дні казки».
Іван Андрусяк
|
|
|
