 |
Бурулька. (уривки з книги)
|
|
|
|
Бурулька
Вранці сніг заблищав так, ніби зима жменями понасипала блискіток, і вони всі сяяли і промінилися.
А в садку, на тому розі будинку, де починалася ринва, — з'явилася бурулька. Вона переливалася на сонці всіма кольорами райдуги. Вона була дуже гарна.
— Ви, напевне, з дорогоцінного каміння? — спитав її з пошаною маленький снігурчик.
«А може, вона солодка, як цукерки», — подумав один хлопчик. Адже усім малим дітям бурульки здаються солодкими, і їх хочеться посмоктати.
Він схопив паличку і почав кидати нею в бурульку. Хлопчик уже уявляв собі, як це він покаже всім дітям, що в нього є така гарна бурулька.
Ой, як злякалися всі в садку, коли побачили, що робить хлопчик. І дерева, і пташки, а найдужче — стара ринва. По-перше, вона боялася, що хлопчик може помилково влучити в неї, по-друге, ця стара ринва не хотіла позбавлятися своєї прикраси, якою вона дуже пишалася. Раптом — трах! Хлопчик таки влучив у бурульку, і вона враз зламалася і впала.
— Моя бурулька! Моя бурулька! — радів хлопчик, підхопивши її руками. Він навіть рукавиці скинув, бо йому зробилося гаряче, коли він кидав палицю, і руки у нього були зовсім теплі.
Хлопчик тільки підніс бурульку до рота і хотів її посмоктати, як побачив, що на нього дивляться світлі блакитні очиці, і почув, що бурулька до нього заговорила:
— Ні, ні, ні, хлопчику, не бери мене в рот, не треба! Я розкажу тобі багато цікавого.
Хлопчик дуже здивувався, але, звичайно, йому захотілося послухати її.
— Ти, мабуть, чарівна бурулька? — спитав він.
— Так, так, — сумно сказала бурулька. — Я зачарована, я заморожена, я заворожена, і я дуже дякую, що ти врятував мене... І я прошу: не згуби мене, я дуже люблю стрибати, як ти, скрізь бігати і ніколи не сидіти на місці!
|
|
|
— Ти любиш стрибати? — ще дужче здивувався хлопчик. — Але ж ти висіла на старій ринві.
— Так, так, — підтвердила бурулька, — і, напевне, я пробула б там до весни, поки припекло б сонечко, і я б розтанула. Адже я не з дорогоцінного каміння і не з солодкого цукру. Я — просто весела краплинка води. І я зараз розкажу тобі про себе. Але боюся, коли б зима не схопилася, що мене там нема, і не помітила, що я з тобою, — вона тоді враз заморозить нас обох.
Так слухай. Я була дуже веселою краплинкою води. Я пливла в Дніпрі з мільйонами моїх сестричок до Чорного моря. Це були найкращі хвилини мого життя. Усі звали мене невгамовною, але то вітер не давав мені ані хвилинки спокою. Чого він хотів од мене? Я не знаю. Коли ми влилися в Чорне море, він здіймав страшні хвилі, вищі за цей будинок, перевертав човни і кидав пароплави, як трісочки. Та я, маленька краплинка, тікала завжди від нього. Якось спересердя, в тихий літній день, коли я цього зовсім не сподівалася, він виплеснув мене на берег, на гаряче каміння. Я обернулася парою і полинула в небо. Високо над землею я літала в білій хмарі, і, коли раптово знову налітав вітер, я швидко падала на землю дощем і напувала її. Я не боялася потрапити і під землю. Адже й там я рухалася, жила і знову виринала на світ веселим джерелом.
Якось біля нашого джерельця зупинилося троє бійців. Вони були стомлені, сірі від дорожнього пороху, але дуже веселі. З їхніх розмов я зрозуміла, що вони після війни повертаються вже додому.
— Умиймося рідною водичкою! — сказав один з них і зачерпнув повні жмені джерельної води. І я потрапила на його засмаглі, натруджені долоні і вмила йому лице. Я була дуже щаслива з того. Коли він струсив краплі з рук на траву, я встигла побачити: лице його було вже зовсім не сіре, а молоде, красиве, і очі сяяли. Як це приємно, коли через тебе сяють і радіють! Ні, я таки часто була щасливою! Але я все поспішала далі. Я любила все нове і зовсім не злякалася, коли разом із своїми сестрами з одного джерела потрапила в довгі і темні труби. Там уже бігло багато води.
|
|
|
— Нічого страшного, нічого страшного! — казали старші. — Ви ще не робили такої мандрівки? Це звичайний водовід, і скоро ми виллємося на білий світ.
Поки ми жили — бігли в водопроводі, — ми всі дуже здружилися між собою і все балакали, балакали, гомоніли, розповідали про себе. Що ж нам було ще робити? Різні були серед нас. Одні розповідали, як їх наливали в паровози, підігрівали і як вони, обернувшись на пару, рухали цілі поїзди. Краплинки були дуже горді з цього і, я думаю, мали на це право. Інші розповідали, що вже не раз їх узимку наливали в труби, щоб опалювати будинки. Вони казали:
— Коли б не ми — люди померзли б.
Мені було дуже цікаво — куди ж я тепер потраплю? Спочатку мене тішило, що я бігла з моїми сестрами і вітер уже не підганяв мене і не дражнив, як завжди. Але швидко нам усім набридло бути в темних вузьких трубах водопроводу, і ми дуже зраділи, коли раптом почали бігти швидше, швидше і по чули якісь звуки зовні.
— Кран відкривають! — закричали мої старші подруги. — Кран відкривають! Зараз на волю! Досить цієї темряви!
По правді, я більше хотіла б опинитися разом з моєю рідною матір'ю — річкою, плисти в синьому Дніпрі, але я була рада вже хоч будь-якій зміні. Я хотіла, щоб потім і мені було що розповідати: як я рухала поїзди чи якісь великі цікаві машини. Але моя доля цього разу була куди простішою... Мене налили... в чайник. Так, в звичайний великий чайник, і поставили цей чай ник на електричну плитку.
— Що з нами буде? Що з нами буде? Так гаряче! Так гаряче! — плакали ми з сестричками.
— Чуєш, чайник уже булькає, — сказала якась жінка. — За раз питимемо чай.
«Аякже — подумала я. — Треба тікати! » Та швиденько-швиденько підібралася до кінчика чайникового носа.
— Куди ти, мала? — засичав чайник. — І чого це люди не знімають мене? Я весь википлю, уся вода збіжить!
— До побачення, дядечку! Я ще хочу політати на волі! — гукнула я, легкою парою знялася вгору і вилетіла з іншими подругами крізь кватирку.
— А, ось де ти! — почула я раптом.
|
|
|
Ой лишечко, це знову був вітер, і який сердитий, холодний! Він тепер служив у білої Зими, а Зима, я вже чула, завжди хотіла заморозити усю воду на світі — всі струмки, річки, озера, ставки. Навіть на Дніпро вона одягла міцну кригу, і я не думаю, що це йому подобалось. Чи багато їй було роботи зі мною! Вона тільки слово мовила — підхопив мене вітер, і вже білою сніжин кою я упала на стару ринву.
— Ти завжди горнулася до квітів, любила гратися з сонячним промінням, — глузував вітер, — а тепер будеш завжди прикрашати ринву, і я віятиму коло тебе, скільки захочу.
Навіть сонячний промінь нічого не міг зробити, бо вітер не підпускав його близько до мене. Я лише плакала, дивлячись на нього, і сльозинки мої замерзали на мені.
Я зробилася холодною, крижаною бурулькою і примерзла до цієї старої ринви.
Отак і заворожила мене люта Зима... Ні, я ніколи не думала, що може бути так холодно на світі.
Усі казали, що я дуже гарна, і ялинки навіть сердилися на стару ринву, що я прикрашаю її, а не їх. Але навіщо була мені моя краса, коли я лишилася холодною нерухомою крижинкою. Як я заздрила сніжинкам, що літали в повітрі! І я не могла, не могла чекати до весни! Це ще так довго!
Бурулька замовкла, і раптом хлопчик почув, що вона тане в нього в руках.
— Трошечки тепла в житті, і я знову оживаю, — долинув до нього тихий шепіт. — Я знову біжу далі, далі... Дякую тобі за тепло твоїх маленьких пустотливих рученят. Згадуй мене, коли плаватимеш у річці, коли бачитимеш росу, золотий дощик і білу хмарку.
І вже не було нічого в руках у хлопчика. Та він зовсім не шкодував.
Саша Кочубей – дитяча письменниця, копірайтер, перекладач іспанської. Народилася в м. Умані Черкаської області. Любила писати ще змалку. В дитинстві писала на всьому, що потрапляло під руку: в бабусиному паспорті, на шпалерах, на маминих паперах, за що інколи отримувала прочухана У віці 17 років переїхала до Києва навчатися в Київському національному лінгвістичному університеті на факультеті англійської та іспанської мов. У 2015-му Саша Кочубей стала учасницею конкурсу «Напишіть про мене книжку» від видавництва «Фонтан казок». Її повість «Сім нескладух Говорухи» увійшла у четвірку найкращих.
|
|
|
Сім нескладух Говорухи
(уривки з книги)
Якби ви знали, що сьогодні трапилося в школі. Спочатку день не віщував біди. Все йшло по плану: трохи почіплявся до дівчат, трохи порубався в настільний футбол з однокласниками, трохи погриз нігті на уроках. Справи йшли своєю чергою до останньої перерви. А на перерві я виходжу в коридор і бачу, що дівчата зібралися навколо Єви – однієї з 22 дівчат нашого класу.
Єва непогана, але мені не подобається. Зачіска в неї «я упала з самоскида, гальмувала головою»: неслухняні каштанові кучері живуть своїм життям і лізуть на всі баки. А ще Єва дуже висока, вища від усіх хлопців у класі. Поруч з нею почуваєшся хлопчиком-мізинчиком. Я з нею намагаюся спілкуватися тільки тоді, коли вона сидить. Одного разу, коли нас посадили разом на уроці, я помітив, як багато на її обличчі веснянок. Коли Єва усміхається, вони світяться, мов світлячки. Це прикольно. А ще вона розумна. Але її зріст – це просто жах!
Я протискаюся поміж дівчатами всередину, щоб подивитися, що коїться. Вони навіть не помічають мене, такі захоплені своїм заняттям. Коли врешті пробиваюся, Євка тримає руку Іванки у свїй руці й ретельно вивчає. Потім проводить по лініях долоні пальцями, серйознішає і мовить:
¾ Лінії підказують, що доля підкине тобі складну задачку. Але якщо ти добре постараєшся, то розв’яжеш її.
¾ Ги-ги-ги! – пирскаю я, чим привертаю увагу.
¾ Дуже розумний, Говорухо, так? Ти шо тут робиш? – дівчати витріщаються на мене.
¾ Я теж так ворожити вмію! – мені несила давитися від сміху і я починаю реготати. – Наворожити складну задачку перед уроком математики! Ха-ха-ха! Я навіть знаю, як звати ту долю, яка підкине задачку. Олена Степанівна! Ха-ха-ха!
¾ Подивимось на твої лінії, розумнику, - пирхає Євка і хапає мене за руку так швидко, що я навіть не встигаю зрозуміти, навіщо вона їй.
Рука тепла і липка – Єва нещодавно наминала цукерку-тягучку, схожу на черв’яка.
¾ Угу… Так-так… На Говоруху чекає нескладуха, - Єва замислюється, задивляється кудись, а потім видає: - Цілих… 7 штук!
¾ Ого! Цілих сім? Оце біда! – глузую, поки дівчата хихотять. – Це все?
¾ А ще… - вона на мить замовкає, а тоді торохтить слова, мов скоромовку: - В тебе є всі шанси провтикати найбільше кохання свого життя, якщо ти…
¾ Якщо що? – вона починає мене дратувати. – якщо я стоятиму тут і слухатиму жирафу?
Єва розгублюється. Вона дивиться на мене, і я помічаю, як її веснянки тьмяніють. У куточках очей збираються краплі. От халепа! Я не хотів доводити її до сліз. На моє щастя, наступної миті вона розвертається і біжить до класу.
|
|
|
¾ Дурень ти, Говорухо. Ну хіба так можна? – кидається на мене Іванка.
¾ А верзти всіляку фіґню можна? Ще б наворожила, що я позеленію.
¾ Даремно ти так. Минулого тижня вона наворожила, що здійсниться моя мрія. І вона здійснилася!
¾ І що за мрія?
¾ У мене з’явився Шурупчик! – Іванка аж світиться від щастя.
¾ Перший раз чую, щоб дівчина мріяла про шуруп…
¾ Це не те, що ти подумав, - сміється Іванка. – Ми так назвали французького бульдога!
Я прямую до класу і по дорозі думаю, що в мене не клас, а дурдом «Сонечко». Одна вдає з себе ворожку, а друга пса називає Шурупом.
І взагалі, чому Іванна вірить у всю цю маячню? Вона ж розумніша за інших дівчат. Не реве на кожному кроці, вміє ганяти у футбол, сміється з дурних жартів… Навіть зацінила мій малюнок з людиною-брекетом. Це супергерой, якого я вигадав. Він рятує дітей від стоматологів і лікує зуби жуйками: пожував жуйку, заліпив нею дірку в зубі, й вона перетворюється на пломбу. Класно, правда?
***
|
|
|
