 |
Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому
|
|
|
|
Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому
(уривки з повісті)
Місяць над Куземином стояв великий-великий і чистий як сльоза.
Зірки виблискували старанно, мов першокласники…
Куди не глянь – справжнісінька тобі ідилія.
І лише голосистий птах, нахабно всівшись на вершечку якогось куща, аж заходився криком: «Утік! Утік! Утік! »
Стефа тяжко зітхнула.
Ліза зітхнула ще тяжче.
¾ Хай би чоч той сорокопуд замовк…
¾ І справді, чого він весь час дражниться?! Йоми ми чим не догодили?..
¾ Злюка!
¾ Ябеда!
¾ Ой, потрапиш ти мені до рук, - погрозила кулачком Ліза.
¾ Упіймаємо, засмажемо і з’їмо, - сердито покосилася на кущ Стефа.
¾ Ага, упіймаєш ти його… Лови вітра в полі…
І дівчата ще тяжче зітхнули.
А сорокопуд не вгавав. Час від часу балансуючи крилом, щоб утриматися на тонкому вершечку, він весь аж вигинався в співі, наслідуючи то солов’я, то перепілку, то навіть цвірінчання курчати, - та найчастіше просто докоряючи дівчаткам: «Утік! Утік! Утік! »
Певно, й очі заплющив від старання – так заходиться! Але цього, звичайно, в таку пору вже не розгледиш. Хоч як місяць із зірками не висвічують, а сонечка ж не замінять – опівніч близиться…
А Ліза і Стефа принишкли в кущах поза хвірткою і видивляються, коли в хаті світло згасне. Коли, себто, бабуся Катя й бабуся Леся, втомившись чекати своїх волоцюг, спати нарешті ляжуть. Думається дівчаткам, що все ж колись ляжуть – не сидіти ж їм отак усю ніч, - і тоді можна буде тихесенько шмигонути по своїх ліжечках, укритися ковдерками з головою, заникнутися отак, задикуватись, як миші по нірках, - і нічого нікому не пояснювати.
Бо що ти тут поясниш?!
Анічогісінько…
|
|
|
Ні – кари, звісно, не уникнути, - але хай то буде уже зранку. Бо зранку люди добрішають. А звечора за такі фокуси можна й дубцем по попі отримати! Та ще й бряче – під гарячу руку…
Зранку ж бабуся Катя побурчить, бабуся Леся полає, та й усе. Одразу ж і до столу покличуть, снідати…
Ох, як у животах бурчить – слона б із’їли! Воно б не дивно – не обідавши, не вечерявши…
А світло все не гасне, бабусі все не лягають, а вже й прохолодно, і комарі такі кусючі, як сто чортів, а найстрашніше – в животах бурчить…
І ще цей соропуд: «Утік! Утік! Утік! »
Ні, треба на щось зважуватися!
Тож першою не витримує Ліза:
¾ Свиридові Петровичу тепер добре, - зітхнувши, заздрісно мовить вона. – Спить собі, певно, без задніх лап і в ус не дує. А ми…
Помовчали.
Що тут скажеш?..
¾ Може, підемо? – несміло пропонує нарешті Стефа. – Пізно вже, їм спати хочеться. Може, сон їх уже зморив, і вони не дуже лаятимуть?
¾ Ходімо, мабуть, - зітхає Ліза. – Однаково ж рано чи пізно йти доведеться…
І дівчатка, узявшись за руки, повільно – повільнюсінько! – дибають на світелко у вікні…
Отаке воно, життя!
А як гарно все починалося…
***
…А починалося все справді дуже гарно. Коли це тато з мамою не поїхали до Києва, - робота, дідько б її за попу вкусив! – Стефа з Лізою і в походи з ними ходили, і на археологічні розкопки в Більськ, і на річку, ясна річ. І сало на шпичках смажили, й сосиски, і навіть справжні шашлики одного разу. Ото було життя!
А тепер…
Ні, з бабусями добре. Дуже добре. Вони так люблять, так балують – і приголублять, і смакоти наготують, і цукерочка в кишені завжди для онучок припасена, - але все ж, усе ж… Самі подумайте, що за життя: почитай, Лізонько, книжечку; пограйся, Лізонько, зі Стефочкою; збери, Стефочко, свої іграшечки; не йдіть, діточки, на ставок, там у воду можна впасти; не нипайте, діточки, по кущах, там кліщ учепиться; не лізьте, діточки, на горище, там павуки й пилюка; краще з’їжте, Лізонько й Стефочко, по пиріжечку… а щось таке учворити, щоб потім згадувати все життя й однокласникам похвалитися після канікул – ото вже ні, з бабусями такі фокуси вже не проходять. Старенькі вони вже, не до забавок їм. Особливо бабусі Каті – вона ж навіть мамі бабуся, а бабусі Лесі – мама…
|
|
|
¾ Так далі жити не можна, - зважилася нарешті Ліза, коли вони з сестричкою вирвалися одного разу з бабусиної опіки й заховалися у високих кущах малини в кінці городу. Стефа смакувала солоденькими ягодами, так що вже мала малинові «вуса» й малинову «бороду». А ось Лізі було не до того – вона сиділа, узявши щоки в долоні, й дивилася на слимака, який старанно повз кудись своєю слимачачою стежкою, ні з ким не звіряючись і нікому не доповідаючи, де саме він зараз є і куди воліє податися.
¾ Ні, так далі жити не можна! – ділилася вона з меншою сестричкою своїми прикрощами. – Ось навіть найостанніший нікчемний слимак, і той живе на волі й повзе собі, куди заманеться. І ніхто йому не каже: годі тобі, слимачку, бешкетувати, не повзи в малину, краще з’їж, слимачку, пиріжечок! А ми… Досить того, що цілісінький рік у ту дурну школу ходи, щоб вона згоріла, й усіх учителів слухайся, бодай їм грець… Досить того, що вдома, поки завдання не зробиш, ніякого тобі телевізора, і поки книжки за програмою не прочитаєш, ніякої тобі цікавої книжки… Ну, вдома це ще якось можна зрозуміти – там Київ, гармидер і купа роботи. Але ж тут нам нібито свобода! Нас до бабусь мама з татом для того й привезли, щоб, як тато казав, діти вільним духом надихнулися! І де ж отой вільний дух? Де козацьке роздолля і права дитини? Усе слимаку під хвіст! З’їж, Лізонько, пиріжечок… Та мене вже нудить від тих пиріжечків! Мені чогось такого хочеться… такого… А тобі б тільки малина! Он, уже все плаття соком забризкала, Малявка…
¾ 
Я не мамявка, - обурилася Стефа з повним ротом. – Просто малинка смачна, - продовжила, вже проковтнувши. – І пиріжечки теж смачні…
¾ Ну, смачні… То й що? свобода ж смачніша!
¾ Умгу, - Стефа й далі ласувала ягодами. Слимак тим часом заповз під листок.
¾ Ет, тобі аби лиш напихатися! Будеш так багато їсти, то скоро й ходити не зможеш. Повзатимеш, як отой слимак, і на спині замість хатки мішок з пиріжками носитимеш.
|
|
|
Стефа спаленіла й уже було відкрила рота, щоб і собі сказати щось образливе, та сестричка поквапилася її заспокоїти:
¾ Гаразд-гаразд, не ображайся! Я ж думаю, як зробити так, щоб нам було краще, а ти хоч би мене підтримала…
¾ Та хіба нам погано?
¾ А що хорошого? Ось коли ми востаннє на річці були?
¾ Та позавчора, здається…
¾ А коли наступного разу підемо?
¾ Та, завтра, може…
¾ А чому аж завтра? Я сьогодні хочу! І вчора хотіла!
¾ І я хочу. Але ж бабуся казала, що вона вже старенька і не може з нами кожного дня ходити. До річки ж далеко.
¾ Ну, далеко. Але ми би й самі сходили.
¾ Ні, бабуся самих не пускає.
¾ Ото ж бо й воно, що не пускає!
Слимак виповз із-під листка й посунув далі.
¾ Ось, слимак який маленький, а коли захоче, то хай і повільно, але може до річки доповзти, - правила своє Ліза. – Або в похід… Може, він і зараз у поході? Може, то в нього не просто хатка на спині, а наплічник, у якому є все-все, що слимакові для життя потрібно?
¾ Де? – зацікавилася Стефа, відриваючись нарешті від малини.
¾ Та он же! Бач, який малий, і повільний, і товстий, а вже мандрівник…
Стефа уважно роздивлялася слимака, похитала пальчиком молочного зуба, який ось-ось мав би нарешті випасти, й мовила:
¾ Я теж хочу в похід.
¾ То ходімо!
¾ Але ж як? Тато з мамою в Києві…
¾ А ми самі.
¾ Та ж бабусі не відпустять.
¾ А ми втечемо!
¾ Як утечемо?
¾ А так: утечемо з дому – і все!
¾ Назовсім?
¾ Не назовсім! Лише на день! Ну, може на два… А бабусям записку напишемо, щоб не хвилювалися.
¾ І будемо мандрівниками?
¾ Ага, справжнісінькими мандрівниками! Як слимак! І наплічника приготуємо… ти тільки нікому нічого не кажи! Бо не відпустять!
Юлія Смаль із Луцька – авторка поезії та прози для дорослих і малих, хімік і філолог за освітою. Працює вчителькою, пише блоги про виховання дітей і про цікаву побутову хімію. Усією сім’єю часто подорожують, активно вчать іноземні мови. «Була б моя воля – узяла б торбинку на плечі й рушила світом пішки», – усміхається Юля.
|
|
|
«Ніколи не відчула, не відчувала й тепер не відчуваю. Письменник – це ого-го. А я так, хіба вчуся. Приписка біля мого імені з цим словом напружує, бо вона не є правдою. Коли з’явилися діти, почала писати казки, фантастичні оповідання й маленькі новели – love stories. Не соромлячись, стала вивішувати їх в інтернеті. А першою казкою, яку опублікували всі неледачі (журнали «Ангелятко», «Мамине сонечко», різні сайти й навіть газета тернопільської «Свободи»), була «Оленчині черевички». Тож так, усе для дітей.
Юлія Смаль
|
|
|
