 |
1.Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософі 1.1. Відмінність між схоластикою і містикою
|
|
|
|
Вступ
Актуальність роботи зумовлена необхідністю ретельного аналізу і висвітлення соціокультурних репрезентацій міфологеми відьомства, а також концептуалізації її трансформацій у постмодерній культурі, в межах якої мистецтво і літературно-філософський дискурс набувають міфологічних ознак.
Феномен відьмацтва в різних маніфестаціях наявний на всіх етапах розвитку культури. Зазвичай, відьма відрізняється поведінкою, що порушує морально-етичні норми, шахрайством, хитрістю, здатністю до трансформацій. Поняття «відьма» у буквальному перекладі означає «та що бачить », «та що знає». Міфологема чаклунства трансформується в процесі зміни культурних парадигм, що визначає різний за змістом та кількістю комплекс ознак відьми у різні епохи. Проте, незважаючи на наявність безлічі соціокультурних варіантів маніфестацій чаклунки, її архетипічна основа виявляється в певному сталому комплексі характеристик цього образу у літературі та кінематографі. У посткласичній культурі ці характеристики постають чинниками, що формують певні типи дискурсивних практик.
Враховуючи незмінну присутність антигероя в міфологічних системах різних періодів постало питання в дослідженні впливу феномену на сьогочасну культуру, що й доводить актуальність дослідження.
Мета данного дослідження полягає у осягненні, власне, феномену відьмацтва та його впливу на різноманітні типи культур.
Об'єктом дослідження є вплив міфологічних вірувань на формування культури.
Предметомдослідження є роль відьми у становленні культури.
Виходячи з мети, завданням даної курсової роботи є:
- окреслити суть феномену відьомства в міфологічному світогляді;
|
|
|
- дослідити форми образу відьми в різних міфологічних системах;
- прослідкувати трансформацію міфологічного образу трікстера в казкових системах.
Курсова робота складається з вступу, п`ятьох розділів та висновків. Загальний об’єм складає 44сторінки. Список літератури включає 32найменування.
1. Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософі 1. 1. Відмінність між схоластикою і містикою
Власне, схоластика та містика провідні течії філософії середньовіччя. І розглянемо ми їх зараз для того, щоб зрозуміти який же неперервний зв'язок існує між цими філософськими течіями та магією. Незважаючи на те, що такий феномен як магія існував для людства ще до початку часів.
Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися у Європі в IX—X ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а християнська релігія пронизувала собою та регламентувала всі сфери і сторони людського життя. У цей самий час формувалися і провідні напрями середньовічного філософування — схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень. [3. 15]
Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. [3. 21] Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлумачення співвідношення віри та розуму у справі богопізнання. У період раннього сформованого середньовіччя (та ранньої схоластики і містики) І. С. Еріугена (810 - 877) у творі " Про розподіл природи" вперше накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Еріугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія — з теологією. Еріугену вважають першим видатним представником схоластики. Ансельм Кентерберійський (1033 -1109) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог є суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його не існування було б недоліком буття, а, отже, недосконалістю. Цей схоласт гостро поставив питання про природу ідеальних сутностей, без уваги до яких неможливо збагнути таємниці свідомості. У цей же час Петро Даміані (1007 - 1072) стверджував, що філософування загрожує християнській душі згубою. Якщо філософія і може бути корисною, то лише як служниця теології. У ставленні до Бога слід покладатися на самовіддану віру. [3. 48]
|
|
|
У період зрілого середньовіччя (XII - XIII ст. ) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети (об'єднання викладачів і студентів). Чи відіграють якусь роль у питаннях християнського благочестя та спасіння душі людські зусилля, людська розумова активність? Це питання лежало у підґрунті дискусій між " номіналізмом " і " реалізмом ", хоч змістовим приводом для сперечання було питання про природу загальних понять (універсалій). " Реалісти" вважали, що єдина справжня основа буття речей — це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність. Знання цих ідей як найперших істин людина отримує із Святого Письма. " Номінаїсти" ж припускали, що загальні ідеї - це лише імена " номіна", якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божественного творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання. " Реалісти" були більш ортодоксальними теологами, а деяких " номіналістів" Церква засудила. До " реалістів" належали Ансельм Кентерберійський та Бернар Клервоський, до " номіналістів" — Росцелін із Комп'єня та (у певний період) П`єр Абеляр. Важливо відзначити, що питання про природу загальних понять та їх роль у пізнанні залишається і до сьогодні дуже важливим для філософії, оскільки у деяких течіях сучасної філософії сповідується позиція, за якою єдиною реальністю інтелектуальних актів постає мова, а поняття, у такому разі, визначають зміст інтелекту. [3. 67]У період зрілого Середньовіччя у зв'язку зі збільшенням інтересу до знання відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму. Раніше, коли на першому плані стояли питання про сутність Бога, ієрархію світобудови, про внутрішні характеристики людини, платонізм досить органічно поєднувався з окресленим колом питань. А тепер, у зрілому Середньовіччі, коли наголос було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структурування наук, виявилося, що для такої мети більше підходить філософська спадщина Аристотеля. Його твори (крім логічних) спочатку прийшли до Європи через арабський світ і були зустрінуті Католицькою Церквою та богослов'ям із насторогою: здавалося, що арістотелізм віддає натуралізмом та матеріалізмом. Але вже в ¡ 231 р. створено папську комісію на чолі зАльбертом Больштедтом, " Великим" (1206 —1280), яка повинна була вирішити, чи могла б християнська теологія використати арістотелізм. До комісії входив і Тома Аквінський (1225—1274), творчість якого оцінюється як вершина в розвитку схоластики. У цей же період набула поширення так звана " теорія подвійної істини", яка стверджувала, що філософія (і наука) мають право на автономний щодо богослов'я розвиток, оскільки між науками та богослов'ям існують суттєві відмінності: філософія (і наука) рухаються від часткового до загального (індукція), богослов'я - від загального до часткового (дедукція), філософія та наука є сферами теорії, богослов'я —етики та життєвої практики. Богослов'я не приймало цієї теорії, але думка про те, що існує певна відмінність між знанням священним і світським, від того часу постала як нормальна та виправдана. [3. 75] Тома Аквінський (лат. - Томас) став засновником томізму - одного з найвпливовіших напрямів християнської філософії. Докладно вивчивши філософію Аристотеля, Тома Аквінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення Аристотеля з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на аристотелізм, Тома Аквінський створив всеохопну філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання. Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію " симфонії (співзвучності) розуму та віри". Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати " до речей" (у божественному промислі - це була позиція " реалістів" ), " у речах" (як їх сутність та необхідність - це позиція " концептуалістів " ), " після речей " (як результат людського пізнання - це позиція " номіналістів " ). Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної " симфонії". Те ж саме—і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.
|
|
|
|
|
|
Учення Томи Аквінського в 1879 р. проголошено офіційною філософською доктриною Католицької Церкви під назвою " неотомізму ". Найвідомішими містиками періоду розвиненого Середньовіччя були Франциск Асизький (1182 - 1226), Бернар Клервоський (1091 - 1153) та Джованні Бонавептура (1221 - 1274). Останній у своєму творі " Путівник душі до Бога" окреслив досить струнку для свого часу класифікацію пізнавальних здібностей людини: чуття, уява, розум, розумове споглядання та розрізняння добра і зла. А в праці " Про повернення наук до теології" Бонавептура дав перелік відомих на той час наук, зарахувавши туди й технічні науки (рукотворні). Але врешті всі ці науки та здібності повинні були підвести людину до " обожнення", до споглядання Бога через самовіддану любов.
|
|
|
Представники містики пізнього Середньовіччя Мейстер Екхарт (1260 - 1327), Йоганн Таулер (1300 - 1361), Йоганн Рейсбрук (1293 -1381) відомі тим, що, майстерно володіючи словом, особливо наголошували на значенні людської активності в питаннях вибору життєвогошляху та прилучення до божественної благодаті. Вони стверджували, що, відштовхуючись від того, що даровано Богом, людина сама визначає себе власними вчинками, бо здатна роздмухати полум'я із закладеної в неї Божої іскри. Завершуючи розгляд ідей схоластики та містики епохи Середньовіччя, слід наголосити, що навряд чи виправдано дивитися на останню як на явище історичного минулого. V схоластичних логічних конструкціях, по-перше, окреслено суттєві характеристики духовного й ідеального в їх адекватних виявленнях, а, по-друге, світобудова вперше постала як взаємодія сил та енергій (а не речей чи стихій, як це було за часів античності). [3. 112] Останнє дало змогу перейти від античних світових стихій до оперування поняттями класичної механіки Містика, своєю чергою, вимагала бачити в людині не лише те, що пов'язане з розумом, а дещо, глибше вкорінене в людське єство. Це певною мірою випереджувало екзистенціалістське тлумачення людини як " отвору в бутті", отвору, крізь який буття виходить у з явлення.
В ідеях зрілого та пізнього Середньовіччя уже можна простежити зародки ідей пізніших історичних епох, але у сфері виключного акцентування найпершої ваги духовних пошуків ця епоха, напевно, лишається неперевершеною.
2. Свята Інквізиція.
2. 1. Переслідування чаклунів і відьом
Епоха Середньовіччя була поєднанням християнських вчень про єдиного Бога з язичницьким пантеїзмом. Саме з цими вкрапленнями язичництва і вела боротьбу католицька церква. Питання віри, питання про Бога, про джерело гріхів і пороків, про шляхи порятунку душі були найважливішими в духовному житті людей того часу. Ікони, мощі святих, розп'яття мали ту ж функцію захисту від зла, що і язичницькі ідоли і амулети. Зло в християнському світі було чиним сатаною - противником і найстрашнішим ворогом Бога, спокушали і вводили в гріх людей. У поданні середньовічної людини у сатани була ціла армія, до якої входили всі віровідступники. Нарівні з упалими ангелами армію диявола становили язичницькі божества, що перетворилися в процесі розвитку християнства в мерзенних і підступних демонів. Вони вороги християнської віри, штовхають людей на єресі і язичництво. Диявол є творцем всякого церковного розколу та єресі.
Собор 306 р. в Ельвірі найсуворішим чином засудив чаклунство з огляду на те, що воно можливе лише в силу повернення людини до ідолопоклонства. До IX ст. світське законодавство наполегливо ставило наголос на шкоду, вчиняти чаклунами, і в міру цього шкоди встановлювало для чаклунів те чи інше покарання. З моменту ж ослаблення світської влади та посилення церковної починається випинання релігійного характеру злочину чаклуна. Його чекає покарання не тільки за те, що він учинив шкоди людям, але і за те, що він зробив богохульство, впав у владу демона, схилився перед силою язичницького початку; і ступінь покарання, визначається світським судом, відповідала все більш і більш величиною гріха, а не злочину: вбивство, вчинене без специфічної домішки чаклунства, могло бути покаране менш суворо, ніж ворожіння або замовляння, в яких яскраво позначалися елементи диявольської мани. Це мало фатальні наслідки.
Церква стала випинати гріховний характер чаклунського злочину, і санкціонувала, розширювала і поглиблювала народне божевілля, пов'язане з уявленнями про літаючих жінок, живих людей вампірів, які жили статевим життям з дияволом, створінь здатних обертатися в самих різноманітних тварин. Так суспільство в XII ст. йшло назустріч великій катастрофі. У зв'язку з розширенням сфери дій диявола страх перед ним швидко збільшувався і його всемогутність починала загрожувати самому Богові. Створений церквою диявол її ж стараннями прийняв всеосяжний характер і всепроникаючий образ, і тепер для боротьби з ним була потрібна неймовірна енергія, надзвичайне напруження. Мечем і вогнем повинен бути знищений ворог роду людського.
Майже не розроблена наукова періодизація діяльності інквізиції, відсутня цілісна картина масових єретичних рухів середньовіччя, проти яких був у першу чергу спрямований терор інквізиції. Існують самі різні думки про те, що, власне кажучи, слід розуміти під інквізицією і які її хронологічні рамки. Якщо під інквізицією розуміти осуд та переслідування католицькою церквою інакомислячих, то хронологічні рамки інквізиції слід розширити на всю історію християнської церкви - від її виникнення по теперішній час. Якщо ж інквізицію розуміти в більш вузькому сенсі, маючи на увазі під цим терміном діяльність особливих трибуналів католицької церкви, переслідували єретиків, то її рамки звужуються від виникнення цих трибуналів в XII-XIII ст. до їх повсюдного скасування в першій половині XIX ст. Але й після цього в системі папської курії у Ватикані аж до 1866 р. існувала конгрегація інквізиції - " священна канцелярія".
Інквізиція не виникла на " порожньому місці". Створенню " священних трибуналів" передувала багатовікова боротьба правлячих кіл церкви з єрессю, в процесі якої вироблялося також і богословське обгрунтування необхідності застосування до єретиків різних видів і форм насильства, аж до їх фізичного винищення. Це була нелегка задача, бо теологам для виправдання інквізиції довелося здійснити підміну основного принципу християнства, перетворивши її з релігії любові в " релігію ненависті". На таку трансформацію пішли століття.
Що ж все-таки являє собою інквізиція? Заснований папою Григорієм IX між 1231-1233 рр.. особливий суд, очолюваний ченцями-домініканцями, наділений повноваженнями розбиратися з дуже специфічною сферою злочинів - злочинами проти віри - був фактично створений для більш ефективної боротьби з єрессю. Інквізиція, як будь-який інститут, мала свій чиновницький апарат, за допомогою якого інквізитори вели суд, свою армію донощиків, " поставляли" все нових і нових єретиків за пристойну винагороду, своїх радників, які були присутні при допиті. Роль радників на допиті була чистою формальністю, оскільки вирішальне слово залишалося за інквізитором, який до того ж мав право і не прислухатися до думки радника. На допиті також повинен був бути присутнім єпископ. Єретики за існуючою класифікацією ділилися " на умовних, оголошених і явних" залежно від ступеня тяжкості підозри. Павутина пасла дуже хитро, і іноді простіше було зізнатися в єресі, ніж захищати свою невинність.
Отже, інквізиція мала вирвати з Європи жало єресі. Але ж чаклун, вірячи в диявола, не робить помилки в мисленні, бо диявол дійсно існує, і завзятість чаклуна не може бути єретичним, так як він чинить опір не в помилці, а в тому, що фактично підтверджено церквою і всіма її авторитетами. Вже в першій половині XIII в. проти катарів і вальденців, жорстоко переслідуваних і тому, природно, що здійснюють свої релігійні обряди потайки, ночами, в підпіллі, було висунуто звинувачення у пристрої " синагоги сатани". Так як катари представляли собою єретиків, то і чаклуни не можуть не бути єретиками, що підлягають веденню інквізиції. Вони більшою мірою грішники, ніж злочинці, вони не повинні користуватися " пільгами" світських і єпископальним судів. Зближення чаклунів з катарами, зроблене церковниками в інтересах поширення на перших жорстоких норм інквізиційного судочинства, вело до того, що з індивідуального злочину чаклунство перетворилося як би в колективне, і виникла думка про чаклунський секті, члени якої, зібравшись групою, здійснюють загальний акт поклоніння дияволу.
Поряд з тортурами, які повинні були змусити жертву процесу зізнатися у зв'язку з дияволом, застосовувалися й інші процедури встановлення її відьомський природи. Наприклад, застосовувалося " випробування сльозами", яке полягало в тому, що обвинуваченої читали уривок з Біблії, і якщо вона не плакала, то вважалася винною. Підсудну зважували на вагах, тому що віра в здатність відьом літати припускала наявність у них меншої ваги, ніж у чесних людей. Досить поширене було випробування водою: пов'язану по руках і ногах жінку кидали у воду, і якщо вона не тонула, то це означало, що чиста стихія не приймає відьму. Нарешті, існували " фахівці", які нібито могли відокремити відьом від інших за зовнішнім виглядом. Виникає природне запитання: чому релігійні і юридично освічені люди, чудово розуміли, що застосування фізичних мук може забрати у жертв будь-які, і в тому числі найфантастичніші, визнання, тим не менш, бачили в тортурам цілком прийнятне і неминуче знаряддя судового розгляду за звинувачення на знахарства? Перш за все, зносини з нечистою силою і служіння їй розглядалося як виключно серйозний злочин і тут ніякі обмеження щодо застосування катування не мали сили.
Але існувало й інше обгрунтування необхідності вдатися до тортур над передбачуваною відьмою. Звернемо увагу на те, що наполегливе заперечення обвинуваченої її зв'язки з дияволом тільки посилювало підозри суддів, мало цього, служило в їх очах доказом існування подібного зв'язку, і катування поновлювалася і посилювалася. Справа в тому, що особа, яка підозрювали у зносинах з нечистою силою, розглядалося як одержима нею, отже, виникала необхідність вигнати тих, хто вселився в нього бісів, застосовуючи найжорстокіші заходи. Тортури спрямована, власне не проти обвинуваченої, а проти засів у ній біса. Катували " відьму" судді, вважають себе її захисниками і докладають зусиль до того, щоб врятувати її з лап Сатани. Якщо у чоловіків, звинувачених у чаклунстві, були незначні шанси на порятунок, то у жінок таких шансів зовсім не було. Перше, що доводиться відзначити в селянському світовідчутті цього періоду, - це страх і невпевненість, які володіли народними масами. Вони провокувалися багатьма важливими причинами, зокрема, ставленням селянина до землі, яку він обробляв. Він був кровно, багатьма міцними узами з нею пов'язаний, але нею законно не володів. Ця невпевненість в тому, чи буде земля належати селянину і далі або ж буде відібрана феодалом, рухала селян як під час таких частих в XV-XVII ст. повстань, так і в ранніх буржуазних революціях.
Зі страхом загробних мук був безпосередньо пов'язаний страх перед нечистою силою. Тому виявлення і знищення відьом і чаклунів розцінювалося як боротьба проти Антихриста.
Незабаром диявол став предметом видобутку засобів для найрізноманітніших верств населення. Каліки, горбані, прокажені, сліпі, глухі видавали себе не то за врятованих від ще гірших диявольських мук, не то за його жертв, і жалісливі серця обдаровували усілякими милостинями нещасних, які торгували своїми каліцтвами та хворобами. Таким чином, ми бачимо, що історія гонінь не настільки прямолінійна і проста, як її уявляли собі історики кінця XIX і початку XX ст. (Г. -Ч.. Лі, Й. Ганзен та інші) і як її і нині іноді все ще зображують. Гоніння кінця XVI і XVII ст. не з'явилися продовженням більш ранніх переслідувань єретиків, і демонологія сама по собі не породила жахливої практики кінця XVI і XVII ст. Потрібні були специфічні соціальні та соціально-психологічні умови для того, щоб розв'язати цей процес, в якому раціоналізована марновірство поєднувалося з масовими страхами і політичним розрахунком.
Отже, ми простежили темну, повну загадок і протиріч, масових фобій і породжених ними жорстокостей історію переслідувань інквізицією чаклунів і відьом у середньовічній Європі на межі XVI-XVII ст. Ми спробували зрозуміти причини цього феномену, не тільки простеживши історію гонінь на відьом з самих її витоків, але й представивши як можна більш повну картину того соціально-психологічного фону, тих тенденцій у середньовічному суспільстві, які й лягли в основу переслідувань знахарства в Європі.
|
|
|
