3.Феномен ≪Молот відьом≫ у схоластичній філософії

Духовна система Середньовіччя являла собою впорядкований космос, символом якого була церковна будівля з її соборно-канонічно усталеним митецьким оздобленням. Але оскільки саме християнство породило відчуття цінності особистості, то в християнську теологію органічновростають і традиції античної філософії. З часом якраз на західному культурному ґрунті, де Тома Аквінант висуває теорію подвійної істини (тобто проголошує інтелектуальний шлях осягнення Бога рівнозначним емоційній вірі), формується відсутня у Візантії університетська освіта, й філософія схоластів мусить довести божественну гармонію світу шляхом чистого розумування,

через силогізм. Схоласти створили власну філософську систему, яка не припускала дисонансів.

Іноді релігійні суперечки ставали замаскованою формою політичної боротьби за владу над суспільством [4, с. 10]. Та, оскільки в ту пору обговорення політичних проблем було справою ризикованою, засоби масової інформації (≪ література≫ в широкому розумінні слова) охоче зосереджувалися на темі магії, яка, за думкою І. Т. Касавіна, ≪ поширювала аромат одвічної загадки й захоплюючої пригоди≫, й несла в собі спокусу ≪ забороненого плода й повсякденного марновірства≫, а ще й була пов'язана з гендерною проблемою, оскільки саме поширене тоді ≪ жіноче чаклунство≫ мало певний об'єктивний соціальний зміст, виражаючи прагнення пригнічених жінок до ≪ незалежного творчого самовиразу та емансипації≫ [9, с. 121].

Майбутнє нищення релігії в революціонаристських суспільствах, які намагалися тотально і силоміць насадити ≪ вільнодумство≫, з усією очевидністю показало, що то був лише початок реалізації потенцій нової, ≪ титанічної≫, за захопленим словом Ф. Енгельса, свідомості. Інквізиція відтепер усвідомлюється в католицизмі як охорона цінностей християнської цивілізації проти атак сатани, язичницької реакції та деморалізації життя. Автори ≪ Молоту відьом≫, мабуть, сподівалися, що їхня книга відкриє очі на небезпеку чаклунства для християнства [7, с. 329]. Насамперед зазначимо, що ця книга таки парадоксально просякнута радше духом заклопотаності про спасіння людини, аніж людиноненависництвом. Інквізитор зовсім не був патологічним садистом, як це подавалося в розрахованій на довірливого читача популярній антирелігійній літературі радянських часів [див., напр., 15]. Так, у ≪ Молоті відьом≫ стверджується як аксіома, що суддя не повинен поспішати з тортурами: їх можна застосовуватилише тоді, коли, по-перше, мова йде про злочин, який може каратися смертю, а, по-друге, коли всіінші способи вже були випробувані [19, сс. 365, 388]. Тортури ж здійснювалися, за тодішнім світським судочинством, катом, людиною також світською і вренесансному суспільстві поважною. Радянська думка однозначно сприймала інквізицію як ≪ чисте зло≫ і ототожнювала цю установу з≪ темним Середньовіччям≫. Кривава жорстокість інквізиції, особливо середземноморської (традиційно - іспанської) – значною мірою створена гнаною протестантською та іудейською публіцистикою міф, який практично непідтверджується фактографічним матеріалом.

   Тому реконструкція інквізиторського світобачення, отого багатократно осміяногосекуляризованою свідомістю ≪ людинолюбства≫, яке не співпадає з параметрами ренесансної гуманістичної концепції, - серйозна наукова проблема. Але збагнути логіку мислення інквізитора непросто. Вона визначається авторитарністю: це не вільнодумна філософія Нового часу, в основіякої лежить сократівський принцип критичного мислення суб'єкта. Це догматичне мисленнясхоласта, який виходив з Біблії та теологічних трактатів св. Передання: адже у Біблії усілякечарівництво й ворожба трактовано як людиноненависницькі речі й категорично заборонено (Чис. 23: 23), а ворожбити недвозначно визнаються гідними смерті (Вих. 22: 18, Пвт. 18: 10) - ≪ Бонепокірливість - як гріх ворожбитства, а свавільство - як провина та служба бовванам≫ (І Самуїлова 15: 22, 23). І ≪ Молот відьом≫, який з'являється у 1485 році, - найбільш розгорнута і практично спрямована декларація цієї філософії.

Сам же твір найчастіше лише згадується як підґрунтя та поштовх до масових репресій. Навітьколи автор дослідження ставить за мету зосередитися саме на цій пам'ятці, тут найчастіше спостерігається увага до досить зовнішніх речей.

Більш широким є аналіз Дж. Рассела, який прагне визначити місце ≪ Молоту відьом≫ у контексті інших подібних творів. Середньовіччя культивувало установку на сакральність судочинства, яке відправляли Церква або феодальна влада за власним розсудом. В епоху Ренесансу взагалі відбулася грандіозна переорієнтація європейської свідомості. До речі, цей традиційний на сьогоднішній день кут зору на проблему, як нам здається, сформувався не випадково. Справа в тому, що загальної картини діяльності інквізиції сьогодні немає, статистичні дані є лише по деяких регіонах і лише для окремих епох [10, т. ІІ, с. 259]. на ≪ юридичну≫, конкретно-практичну основу≪ вчинку≫; укріпилися принципи давньоримськогоправа- у Римській церкві це, до речі, спостерігалося віддавна. ≪ Молот відьом≫ був цілком, так би мовити, ≪ продуктом епохи≫, дух якої тут висвітився досить чітко. Якщо говорити про законність засудження, то даний трактат, як і інша відьомська література, спирається у тому числі і на норми права - насамперед кодекс Episcopi, в якому йдеться про необхідністьвинищувати магію й чаклунство, придумані дияволом. Цілком у ренесансному дусі звучить думкаІнститориса та Шпренгера про те, що істинність своїх тез вони збираються доводити, користуючись ≪ Божественним церковним та громадянським правом≫ [19, с. 49]. І справді, доводячи, наприклад, реальну можливість існування чаклунства, вони посилаються як наавторитет Біблії та коментаторів Святого Письма, так і на конкретні норми середньовічного громадянського права [19, с. 49-54].     На перший погляд, даний трактат й писався у виключно казуїстичному дусі: скільки слід понести тягарів грішникові за свій гріх? Проте виявляється, що філософія ≪ Молоту відьом≫ набагато складніша та неоднозначна, і саме проблема математичного ≪ розрахунку≫ покарань для кожного виду злочину тут практично відсутня(щоправда, в останній, третій, частині дійсно подаєтьсяп'ятнадцять способів ≪ завершення справи віри≫ та винесення вироку, але вони представляють собою скоріше опис процесу вироку, аніж міру покарання). Однотипних ситуацій, як іоднозначних рішень, тут немає. На підтвердження даної думки наведемо пару характерних цитат:

≪ Досвід, практика та різноманітні заняття дають суддям стільки знань, що вони можуть вірнішевирішити, що дозволено, а що ні≫ [19, с. 367]; ≪ Вказати на один який-небудь засіб було б невірнимі тому, що сини пітьми, які бачать постійне застосування цього засобу, стали б легше уникати його уразливих якостей та знайшли б йому протидію. Нехай розумний та уважний суддя видозмінюєформу допиту у відповідності до відповідей та запевнень свідків, до особистого досвіду або доособистого розуміння≫ [19, с. 369], ≪ Сумління судді має підказати йому, як йому належитьвчинити≫ [19, с. 345]. Може здатися, що подібні міркування мають виправдати сваволю суддів, алеавтори постійно підкреслюють міру їхньої особистої відповідальності та релігійного сумління.

Ймовірно, що Інститорис та Шпренгер насправді були ідеалістами, які щиро вірили в те, що вони можуть зробити людей кращими, а віру - міцнішою, позбавившись чаклунства та відьом. Їхня основна мета відверто проголошується зі сторінок книги: ≪ Мета даної праці полягає в тому, щоб ми, інквізитори Верхньої Німеччини, по мірі сил та з допомогою Бога викорінили відьомнашої області≫ [19, с. 339], ≪ Ми не повинні зупинити інквізиції, якщо не хочемо піддати небезпеціврятування своїх власних душ≫ [19, с. 80]. Як ми бачимо із сьогодення, цей процес йшов доситьуспішно (і з масштабним європейським резонансом, на який автори, мабуть і не розраховували), хоча навряд чи відповідав очікуванням німецьких інквізиторів. Більш того, в цьому випадку те, щозамислювалося переважно як ідеалістична спроба очищення людства від гріху єресей, повернення його в лоно церкви, перетворилося на один з найстрашніших кошмарів людської історії. Спробуємо розібратися в причинах цього процесу.

Так, всупереч загальноприйнятій думці, чаклунство тут не завжди засуджується. У третій частині книги в≪ Західне християнство формувалося в лоні римської культурної традиції і змушено буловраховувати римський спосіб мислення, а вже в язичницькому Римі право (jus) було основою життя, визначало всі родинні та суспільно-державні відносини. Антична релігія, в свою чергу, була просякнутазаконодавчим духом. Тому, стаючи християнином, римлянин і тут за звичкою шукав насамперед обґрунтованості правової. Тому підґрунтям вчення про спасіння в Західній Церкві і стає юридичний підхід, між тим як споконвічне вчення про торжество доброчинності та блаженства залишається на другому плані.

Основною частиною свого твору Інститорис та Шпренгер називають другу частину, де йдетьсяне про вироки, а про способи зачаровування й позбавлення від нього. В одному з розділів йде мова про способи позбутися чаклунських чар, серед яких описується такий:

≪ Жінки б'ють підвішене над вогнем відро з молоком, щоби відьма, яка зменшила удій молокакорови, отримувала від диявола удари, що наносяться підвішеному відру≫ [19, с. 305]. Це такзваний ≪ дозволений вид зустрічного чаклунства≫ [19, с. 305]. Але чим це чаклунство відрізняєтьсявід богопротивних дій відьом? Хіба що своєю ≪ позитивною≫ спрямованістю - на добро, а не назло? До речі, і самим відьмам при їхньому засудженні дозволялося перед покаранням знятимзурочення або яку іншу заподіяну ними шкоду - тобто, по суті, знову вдатися до чаклунства, заяке їх, власне, засудили.

Відмічаючи можливість існування достойних жінок, автори водночас підкреслюють, що це – радше виняток. Основний акцент робиться на ≪ гріховній природі жінки≫, а в якості доказу виступаютьпереважно цитати з художніх та публіцистичних творів: ≪ Якщо жінка думає на самоті, то вонадумає про лихе≫ (Сенека), Водночас у книзі виразно відчувається як рефлексія античного досвіду, так і середньовічної схоластики, що мали величезний досвід в сфері переконання.  Ми бачимо численні приклади перебирання можливих ситуацій, що, ймовірно, виникатимуть у процесі суду над відьмою, і намагання знайти об'єктивну істину. Тут докладно розписується багато аспектів справи - що може стати причиною для початкупроцесу, хто може виступати свідком, скільки їх має бути, визначення ступеню провини тощо.

Автори ≪ Молоту≫ постійно зауважують, що ≪ чаклунська єресь≫ - досить серйозна провина, і тому треба бути впевненим у справедливості засудження. Всупереч поширеній думці, що донести на відьму міг будь-хто, і цього було достатньо для страти, Інститорис та Шпренгер прописують врахування  величезної кількості деталей, що може сприяти справедливості  вироку. Так, за буквою закону, для засудження чаклунки достатньо двох свідків, свідчення яких співпадають, але ≪ беручи до уваги важкість чаклунського злочину, не можна обмежуватися цією кількістю свідків≫ [19, с. 345]. Крім того, свідками не можуть виступати смертельні вороги людини, і звинувачений маєправо назвати таких ворогів - в цьому випадку припустимим є відведення таких свідків [19, с. 347], а їхні обвинувачення втрачають свою силу. Більше того, сам свідок, при відсутності доказів його слів, може бути засудженим, а обвинувачений - звільнений з обіцянкою відмовитися від помсти[19, с. 357]. Якщо й справді метою авторів ≪ Молоту відьом≫ було засудження до страти якомога більшої кількості людей, масовий терор, то навіщо було вводити такі ускладнення?

≪ Молот відьом≫ - пам'ятка свого часу, і тут ми бачимо в першу чергу відблиск розуміння світу людиною XV століття, для якої наука та магія становлять ще нерозривне ціле. Спосіб мислення категоріями ≪ симпатичної магії≫ (≪ подібне притягує подібне≫ ) парадоксально проникає і в свідомість самого інквізитора.

      Водночас у ≪ Молоті відьом≫ поновлюється старозавітна установка на те, що грішник має бути винищений - як такий собі небезпечно хворий, аби не занапастив здорових, і, оскількиобирає гріх добровільно, то й сам себе виводить за межі Закону, який його охороняв до вчинення гріха. Це - філософія садівника, який знищує гусінь і обороняє насаджений ним сад.

Це - унікальна пам'ятка людської думки, що втілила у собі ознаки епохи переходу від середньовічного до ренессансного світосприйняття - епохи, сповненої протиріч, яка, втім, зберігає інерцію середньовічного прагнення ідеалу. Проблема ця тут, по суті, лише окреслена, і перспективи подальших наукових дослідженьїї, вочевидь, досить широкі. За католицьким поглядом, саме та жінка стала відомою святою Марією Магдалиною, якій Спаситель дав шанс на оновлення - а якби її просто перетворили на шматок м'яса?