Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Наведене свідчить, що проста, на перший погляд, формальність, залучення перекладача, може істотно вплинути на розгляд справи.

Якщо особі не забезпечено перекладача, буде порушено конституційний принцип судочинства, що є підставою для скасування рішення.

Особа може мати кілька перекладачів одночасно, а також замінювати перекладача.

Не може бути перекладачем особа, яка не володіє українською мовою. Тому не допускається так званий подвійний переклад, наприклад з арабської на англійську, а потім з англійської на українську. З цих причин судовий розгляд в місцевостях, де не має перекладачів із рідкісних мов, може стати загалі неможливим.

Стаття 56. Особа, яка надає правову допомогу

Правову допомогу може надавати особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги.

Особа, зазначена в частині першій цієї статті, має право: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії долучених до справи документів, бути присутнім у судовому засіданні. Особа, яка має право на надання правової допомоги, допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

1. Про поняття особи, яка надає правову допомогу див. коментар до ст. 12 ЦПК.

До правової допомоги належать:

1) консультації та роз'яснення з правових питань;

2) складання заяв, скарг та інших документів правового характеру;

3) правовий висновок;

4) медіація;

5) представництво;

6) виконання обов’язків захисника у процесі дізнання, досудового слідства та розгляду кримінальної справи у суді;

7) виконання обов’язків захисника при провадженні у справах про адміністративні правопорушення;

8) виконання обов’язків захисника при провадженні у справах про застосування заходів примусу;

9) інші послуги правового характеру, які не заборонені законом.

Закон України „Про соціальні послуги” від 19.06.2003 р. визнає юридичні послуги одним з видів соціальних послуг, передбачає умови і порядок їх надання. Саме цим нормативно-правовим актом визначено, що юридичні послуги - це надання консультацій з питань чинного законодавства, здійснення захисту прав та інтересів осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, сприяння застосуванню державного примусу і реалізації юридичної відповідальності осіб, що вдаються до протиправних дій щодо цієї особи (оформлення правових документів, адвокатська допомога, захист прав та інтересів особи тощо).

Право на отримання соціальних послуг мають громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, у тому числі біженці, які проживають в Україні на законних підставах та перебувають у складних життєвих обставинах. Суб'єкти, що надають соціальні послуги, здійснюють свою діяльність на професійній основі. Слід наголосити, що професійна діяльність у сфері надання соціальних послуг підлягає ліцензуванню відповідно до Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності".

2. Ініціатива щодо допуску до справи особи, яка надає правову допомогу, повинна виходити від особи, яка бере участь у справі. До складу осіб, які беруть участь у справі належать сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб. Кожен з них може клопотати про допуск до справи особи, яка надає правову допомогу. Таким чином, можлива ситуація, коли особа, яка надає правову допомогу залучається за клопотанням представника – адвоката.

3. Законом не передбачено підстав для відмови у допуску до справи особи, яка надає правову допомогу. Вважаємо, що така відмова можлива лише з однієї підстави – невідповідність особи, яка бажає надавати правову допомогу, вимогам, передбаченим ч.1 коментованої статті.

4. Особа, яка надає правову допомогу, не є особою, яка бере участь у справі, а належить до інших учасників цивільного процесу, тому вона не може замінювати в процесі особу, якій надає правову допомогу, та бути її представником і в ході розгляду справи має лише ті права, які зазначені в частині другій статті 56 ЦПК (п. 11 Постанови Пленуму ВС України № 2 від 12.06.2009р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»).

Особа, яка надає правову допомогу, не є особою, яка бере участь у справі, а належить до інших учасників цивільного процесу, тому вона не може замінювати в процесі особу, якій надає правову допомогу, та бути її представником і в ході розгляду справи має обмежені права:

– знайомитися з матеріалами справи,

– робити з них витяги,

– знімати копії долучених до справи документів,

– бути присутнім у судовому засіданні.

Право подавати клопотання, подавати докази, подавати усні і письмові пояснення, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі та інші права не передбачено.

Перелік прав, зазначених у ч.2 коментованої статті є вичерпним.

Процесуальний статус особи, яка надає правову допомогу не сприяє наданню ефективної правової допомоги, адже права цього учасника є обмеженими порівняно із правами представника. Особа, яка надає правову допомогу, не має права брати активну участь в судових засіданнях, тому її правова допомога має позасудовий характер.

Особа, яка має право на надання правової допомоги, допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

Глава 5
ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ

Стаття 57. Докази

1. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

2. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

1. Докази і доказування – один із найважливіших інститутів цивільного процесуального права. Адже саме з допомогою доказів суд з’ясовує дійсні правовідносини сторін, обставини, що мають значення для справи.

Відповідно до коментованої статті докази, – це відомості про факти, що цікавлять суд, на підставі яких він встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для справи.

Доказові факти – це ті обставини, які були встановлені судом в процесуальному порядку, і можуть використовуватися як докази про наявність фактів.

Носіями їх, або, інакше, джерелами доказів (засобами доказування), є люди, які спостерігали факти, які цікавлять суд і тому мають відомості про них, і речі, що зберегли на собі сліди певного впливу або самі є слідами подій, що цікавлять суд. Наприклад, сторони уклали угоду купівлі-продажу будівлі. Ця угода оформлена у вигляді договору, засвідченого нотаріусом і зареєстрованого у органах місцевої адміністрації. Дії як такі вчинилися (покупець вступив у володіння будівлею, продавець отримав спричинену договором плату), але відомості про них зберігаються у пам’яті продавця, покупця, сусідів, нотаріуса, що засвідчив договір, а також у документах (договорі, реєстрі нотаріальної контори, реєстрових книгах БТІ).

В наведеному прикладі відомості про укладання договору купівлі-продажу будуть судовими доказами, а люди (продавець, покупець, сусіди, нотаріус) і речі (письмовий договір, реєстр нотаріальної контори, реєстрові книги БТІ), що є носіями цих відомостей, – джерелами доказів.

Процесуальне призначення доказів – встановлення наявності або відсутності обставин, що мають значення для справи.

2. Хоча український законодавець відмовився від термінології “засіб доказування”, фактично в частині 2 коментованої статті встановлює їх вичерпний перелік. Отже засіб доказування – це джерело, в якому зафіксовано зміст доказу. Такими засобами можуть бути:

– пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків. Засобом доказування вважають не будь-які пояснення сторін, як це було за ЦПК 1963 р., а лише ті, які одержані під час допиту цих осіб як свідків. Ця новела дозволяє попередити, а при наявності порушення і притягнути сторону до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиві показання. Сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи;

– показання свідка – це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини;

– письмові докази – будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи;

– речові докази – предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи;

– висновок експерта – докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом.

Стаття 58. Належність доказів

1. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

2. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

3. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

1. Відповідно до коментованої статті належність доказів – це якість доказу, що характеризує точність, правильність відображення обставин, що входять в предмет доказування. Належним є той доказ, який містить інформацію, що має значення для справи.

2. Коло фактів, які необхідно доказати по конкретній справі називається предметом доказування. Відповідно до ст. 179 ЦПК предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Сукупність обставин, які доказує позивач, створює основу позову, факти, які необхідно доказати відповідачу, складають основу заперечення проти позову.

У ч. 13 Постанови Пленуму ВС України № 5 від 12.06.2009 р. “Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду” роз’яснено, що докази, які збираються або подаються сторонами (показання свідків, письмові чи речові докази), повинні стосуватися суті спору (предмета та підстав позову). Тому, вирішуючи питання про виклик свідків, в усіх випадках потрібно вимагати від сторін пояснення, які саме обставини вони можуть підтвердити. Це ж стосується й вирішення питання про витребування інших доказів (письмових, речових). Суд не має приймати доказів, які не стосуються справи і предмета доказування; одержаних з порушенням порядку, встановленого законом, або доказів, якими не можуть бути підтверджені певні обставини справи.

Предмет доказування як сукупність версій, припущень про існування певних фактичних обставин, кожна з яких може виявитися правильною, і тоді припущення перетвориться в достовірне знання про конкретну обставину, що існує чи існувала в дійсності.

Факти, що входять в предмет доказування, ще не встановлені, і їх наявність до винесення судового рішення лише припускається.

Предмет доказування складається з обставин, які мають значення для справи і які необхідно довести для її вирішення. Факти, що входять в предмет доказування, можна класифікувати на:

– основні матеріально-правові факти;

– допоміжні факти (факти, встановлення яких необхідне для винесення окремої ухвали);

– процесуальні факти, що мають значення для завершення справи;

– перевірочні факти.

Кожна особа, що бере участь у справі, повинна доказувати ті обставини, які входять в предмет доказування. Ті факти та обставини, які не входять в предмет доказування не можуть бути доказами, оскільки не стосуються справи, яка розглядається.

3. Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.06.2009 р. “Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції” в судовому засіданні необхідно дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

4. Якщо при поданні доказів суду виникають заперечення щодо їх долучення до справи, сторона, зацікавлена в цьому доказі, має право обґрунтовувати належність цього доказу, а саме: яке значення він має для справи і які обставини з числа тих, які входять до предмету доказування, він доводить. Таке обґрунтування може бути як усним, так і письмовим.

5. У випадку необґрунтування належності показань свідків, суд вправі відмовити у задоволенні клопотання про виклик свідків, якщо в ньому не зазначені обставини, які він може підтвердити, або відомості про ці обставини не мають значення для правильного вирішення справи чи не можуть підтверджуватись показаннями свідків.

6. Згідно з п. 26 Постанови Пленуму ВС України № 2 від 12.06.2009 р. “Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції ” докази, які не стосуються предмета доказування, суд не бере до розгляду. Це означає, що ці докази, якщо це, наприклад, документи, до справи не долучаються, не досліджуються в судовому засіданні, і на них суд не покликається у рішенні.

Стаття 59. Допустимість доказів

1. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

2. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

1. Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер допустимості означає, що по всіх справах, незалежно від їх категорії, повинна дотримуватися вимога про отримання інформації з визначених законом засобів доказування, з дотриманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів (іншими словами, дотримання процесуальної форми доказування). Порушення цих вимог приводить до неприпустимості доказів. Наприклад, не є допустимим доказом показання свідка, які надані під примусом.

Спеціальний характер допустимості – це правила, що передбачають використання чітко визначених законом доказів для встановлення певних обставин справи (позитивна допустимість) або забороняють використання певних доказів {негативна допустимість).

Так, наприклад, у справах про визнання громадянина недієздатним, єдиним допустимим доказом може бути лише висновок судово-психіатричної експертизи (позитивна допустимість). Негативний характер допустимості має норма щодо наслідків недотримання простої письмової форми угоди. Якщо угода укладена з порушенням простої письмової форми, то в випадку спору сторони позбавляються права посилатися на підтвердження угоди і її умов, на покази свідків. При цьому закон дозволяє використання інших доказів (ст. 64 ЦК).

2. Процесуальні джерела, у яких містяться фактичні дані, що не відповідають нормам істинності або моральності, також не повинні визнаватися доказами. Прикладом доказу, що не відповідає нормам істинності, можуть бути показання екстрасенса, допитаного як свідка, про розмір доходу особи, зобов’язаного сплачувати аліменти, якщо, з його слів, він довідався ці відомості за допомогою магії. Рівень розвитку нашого суспільства і уявлень про ірраціональні явища не дозволяє показання свідка, що містять таку інформацію, навіть правильно з погляду закону оформлені, визнати допустимим доказом.

Цілком правомірно визнати недопустимим доказом показання свідка, зміст яких викладений у нецензурних виразах, навіть коли при здійсненні допиту не порушувалися вимоги ЦПК.

Визнання доказу недопустимим – це не обов’язок, а право суду. Існує спеціальне правило відповідно до якого, суд може, виходячи з обставин справи і ходу її розгляду, визнавати недопустимим той або інший доказ.

3. Відповідно до ст. 184 ЦПК якщо сторона, третя особа, їх представники заявляють, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто, вони за їх згодою можуть бути допитані як свідки. І тільки в тому разі відомі їм факти стануть доказами, що відповідатимуть правилу належності.

Не можуть бути використані як показання свідків (ст. 63 ЦПК) письмові пояснення громадян. У відповідних випадках вони приймаються судом, як письмові докази (ст. 64 ЦПК України). Проте, відповідно до п. 23 Постанови Пленуму ВС України № 2 від 12.06.2009 р. “Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції” пояснення осіб, отримані не за процедурою допиту свідків, не можуть використовуватися як засіб доказування.Виходячи із закріпленого у ст. 159 ЦПК принципу безпосередності судового розгляду, одержані за правилами зазначених статей показання свідків, як і інші докази, повинні бути досліджені в судовому засіданні, в якому постановлено рішення, незалежно від того, чи досліджувалися ці докази тим же складом суду в іншому судовому засіданні.

4. Відповідно до ч. 1 коментованої статті, докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом, суд не бере до уваги.

Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу.

Згідно з п. 28 Постанови Пленуму ВС України № 2 від 12.06.2009 р. “Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції” якщо при дослідженні письмових доказів особою, яка бере участь у справі, буде подана заява про те, що доданий до справи або поданий іншою особою для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. При відсутності з її боку таких процесуальних дій, особа, яка подала заяву, повинна подати відповідні докази, що спростовують значення відомостей оспорюваного документа і могли бути підставою неприйняття його до уваги під час оцінки доказів. У разі необхідності суд сприяє особі, яка зробила заяву, у збиранні доказів.

Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Разом з тим, суд повинен у мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.

5. Зі змісту абзацу другого частини першої статті 218 ЦК не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов’язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК визначені прямо (частина друга статті 937, частина третя статті 949 ЦК). (п. 8 Постанови Пленуму ВС України від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Стаття 60. Обов’язки доказування і подання доказів

1. Кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

2. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

3. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

4. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

1. Доказування – це пізнавальна і розумова діяльність суб’єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів[17]. Отже мета доказування – з’ясування дійсних обставин справи.

В практичній площині, завдання доказування полягає не стільки в тому, що б встановити істину, скільки в тому, що б з’ясувати, чиї твердження про факти, позивача чи відповідача, найдостовірніші. Пошуки істини у цивільному судочинстві безперспективні. Звідси, мета доказування – переконати суд у достовірності наведених фактів. Вміння переконувати – ось що потрібно в суді.

Доказування – це ще й складний психологічний процес, в результаті якого у судді формується та чи інша думка по справі.

2. Обов’язок доказування покладається на сторін. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності. Суд не може збирати докази за власною ініціативою. У разі недостатності доказів, суд вправі запропонувати представити докази тій стороні, яка несе обов’язок по доказуванню.

Обов’язок представлення доказів покладається також на третіх сторін. Третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, користується всіма правами і виконує всі обов’язки позивача, доказує обставини, якими вона підтверджує свої вимоги. Третя сторона, що не заявляє самостійні вимоги, повинна доказувати факти, які впливають на її відносини зі стороною в процесі. Прокурор і інші особи, які звертаються до суду на захист інтересів інших осіб, зобов’язані доказувати обставини, що лежать в основі поданої ними заяви.

Інші учасники процесу, наприклад, свідки, доказів подавати суду не можуть.

Матеріально-правовий зміст обов’язку подавати докази полягає в тому, що, в випадку його невиконання суб’єктом доказування і неможливості отримання доказів, суд має право визнати факт, на який посилалась зацікавлена сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.

Розподіл і роз’яснення сторонам їх обов’язку щодо доказування – це функція суду в рамках юрисдикційної процедури, завдання суду організувати дійсно змагальний процес. Розподілити тягар доказування у справі означає зробити припущення про наявність або відсутність юридичних фактів на користь однієї із сторін. Якщо інша сторона твердженнями і доказами не може переконати суд в хибності такого припущення, то припущення трансформується у твердження про наявність відшуковуваного факту, відображене у мотивувальній частині судового рішення. Проте, зазначає вчений, у судовій практиці часто трапляються випадки порушення загальних правил розподілу обов’язків з доказування. Так, суди в своїх рішеннях про задоволення позову часто зазначають, що відповідач не довів обставин, на які він посилався, не визнаючи позовних вимог позивача. Це неправильно, оскільки незалежно від того, доводить відповідач відсутність фактів підстави позову чи ні, загальне правило розподілу доказових обов’язків залишається незмінним, і тягар доказування не переходить від однієї сторони до іншої. Підставу позову повинен довести саме позивач^{^[18]}.

3.Доказування процесуальних фактів має деякі особливості, які дозволяють при певних обставинах розглядати доказування як обов’язок учасника процесу. Наприклад, якщо сторона клопоче про забезпечення позову, вона повинна довести наявність підстав для цього, в іншому випадку суд відхилить клопотання у зв’язку з відсутністю доказів. Ця відмова може розглядатися як процесуальна санкція.

При заявлені клопотання про відстрочку сплати судового збору зацікавлена сторона повинна вказати суду наявність підстав для цього.

4. Відповідно до коментованої статті предмет доказування – це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Доведенню підлягають тільки ті обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, по якій виник спір. Таким чином законодавець встановлює межі доказування. Необхідно врахувати, що обставини, які мають значення для справи, але щодо яких спору немає не підлягають доведенню, оскільки визнані сторонами^{^[19]}.

5.Частина 4 коментованої статті забороняє здійснювати доказування через припущення, тобто твердження, які самі по собі потребують доведення. Пленум ВС України у ч. 11 Постанови № 14 від 18.12.2009 р. наголошує, що суд, встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовуються вимоги чи заперечення сторін, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, має мотивувати свої дії та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Для позначення припущень, що встановлені законом і мають правове значення, використовується термін “презумпція”. Законодавець не дає дефініцій презумпції. В науці під презумпцією розуміється припущення про наявність або відсутність юридично значимої обставини, яке перерозподіляє доказові обов’язки учасників процесу та закріплене (або опосередковано закріплене) спеціальною процесуальною нормою. Презумпція одночасно виступає і як процесуальне правило, яке встановлює особливий порядок розподілу доказових обов’язків і як ймовірне знання про існування якогось факту, події.^{^[20]} В суб’єктів правозастосування може скластися враження, що забороняючи використання припущень в доказуванні, коментована норма забороняє застосовувати презумпції. Однак, на нашу думку, таке тлумачення було б неправильним. Презумпції, які встановлені нормами матеріального закону, підлягають застосуванню в цивільному процесі. Основне їх призначення – перерозподіл обов’язків з доказування. Зокрема, факти, які за законом презюмуються, тобто припускаються встановленими, потребують спростування, а не доказування.

В науковій літературі наголошується про необхідність розмежовувати поняття презумпція і фікція. При формулюванні фікції законодавець виходить з того, що обставини, яка визнається існуючою, насправді немає. Тобто фікція відрізняється від презумпції відсутністю ймовірністі факту, який стверджується.

6. Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.06.2009 р. “Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції” суд не вправі через неподання доказів при пред’явленні позову залишати заяву без руху та повертати заявнику, оскільки подання доказів можливе на наступних стадіях цивільного процесу.

7. Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду (стаття 159 ЦПК), рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення.

Якщо докази у справі зібрані в порядку, передбаченому статтями 132, 133, 140 та частиною четвертою статті 191 ЦПК, суд може обґрунтувати ними рішення лише за умови, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні, пред’явлені для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, та досліджені в сукупності з іншими доказами. При ухваленні рішення суд відповідно до статті 212 ЦПК оцінює докази з урахуванням вимог статей 58 та 59 ЦПК про їх належність і допустимість. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. (п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009р. “Про судове рішення у цивільній справі”).

Стаття 61. Підстави звільнення від доказування

1. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

3. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

4. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

1. Обов’язок щодо доказування не є безмежним. Коментована стаття встановлює три групи обставин, від доказування яких звільняються сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Це обставини, визнані сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі (ч. 1), загальновідомі (ч. 2) та преюдиційні (ч. 3 та 4).

2. Визнання – це повідомлення стороною чи іншими особами, що беруть участь у справі, обставин, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які за законом повинні доводити друга сторона чи інші особи.

Визнання певної обставини звільняє від обов’язку її доказування лише тоді, коли її визнали інша сторона, треті особи, представники сторін та третіх осіб. Якщо хоча б хтось з числа цих осіб, які беруть участь у справі обставину не визнає, вона потребує доказування.

Як зазначено у п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.06.2009 р. “Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції ” в ході розгляду справи сторона може відмовитися від визнання нею чи її представником певних обставин, довівши належними та допустимими доказами, що ці обставини було визнано внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з іншою стороною. При доведеності причин відмови від визнання обставин суд постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню, після чого такі обставини доводяться у загальному порядку. Зокрема, це означає, що іншій стороні у справі може бути надано право надати докази, які своєчасно не було надано унаслідок попереднього визнання обставини щодо її підтвердження чи заперечення.

Разом з тим, слід звернути увагу, що відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 130 ЦПК в попередньому судовому засіданні суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню. Інших осіб, які беруть участь у справі, окрім сторін, у цій нормі не згадано. Тому можливим є також висновок, що для звільнення від доказування достатньо визнання обставини лише сторонами.

Визнання здійснюється в попередньому або в судовому засіданні шляхом надання суду відповідних пояснень. Не вважається визнанням обставини мовчання.

Визнання обставини, яку повинна доказувати інша сторона, не означає згоду того, хто цю обставину визнав, із запропонованою оцінкою цієї обставини. Так, наприклад, відповідач може визнавати факт заподіяння шкоди здоров’ю позивача, але може покликатися на зовсім інші, ніж позивач, причини заподіяння такої шкоди (наприклад, на необхідну оборону).

Визнання обставини не можна ототожнювати із визнанням позову.

Більш детальна інформація про визнання міститься у коментарі до статті 62 Кодексу.

3. Частина 2 коментованої статті визначає, що не потребують доказування обставини, визнані судом загальновідомими. Загальновідомими є обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування тому, що об’єктивність їх існування очевидна. Це в основному не дії, а події.[21]

Загальновідомі обставини поділяються на всесвітньо відомі (наприклад столиці держав, географічні назви), відомі на території певної держави (наприклад, національні свята, історичні події, прізвища керівників держави), та локальні, тобто відомі на обмеженій території (наприклад, місцезнаходження органів місцевого самоврядування, назви вулиць).

Не можуть вважати загальновідомими обставинами не факти, а їх оцінки, позиції державних та громадських органів, відомості про окремих фізичних осіб, а також обставини, які хоч і відомі широкому колу осіб, але які не мають об’єктивного існування.

Загальновідомі обставини не потребують доказування незалежно від згоди сторін, оскільки вони достеменно відомі суду.

Загальновідомість конкретних обставин суд повинен визнати. Для того, що б суд це питання розглянув, зацікавлена особа, та на яку покладається тягар доказування цієї обставини, повинна подати клопотання про визнання певної обставини загальновідомою. Клопотання вирішується ухвалою суду про визнання обставини загальновідомою. Така ухвала оскарженню не підлягає.

4. Преюдиційні факти – це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб’єктивними і об’єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.

Суб’єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об’єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням чи вироком суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються наступні умови:

– обставина встановлена судовим рішення. При цьому слід мати на увазі, що відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК судові рішення викладаються у двох формах: у формі ухвали і у формі рішення. Тому преюдиційне значення мають обставини, встановлені як рішенням, так і ухвалою суду. Обставини, встановлені рішеннями інших органів, потребують доказування на загальних підставах;

– судове рішення набрало законної сили;

– у справі беруть участь ті ж особи, які брали участь у попередній справі. Пленум ВС України у п. 7 Постанови № 14 від 18.12.2009 р. наголошує, що особи, які не брали участь у цивільній, господарській чи адміністративній справі, в якій судом ухвалене відповідне судове рішення, мають право при розгляді іншої справи за їх участю оспорювати обставини, встановлені цим судовим рішенням. У такому випадку суд ухвалює рішення на основі досліджених у судовому засіданні доказів. Тобто якщо у справі беруть участь нові особи, то преюдиційний характер рішення втрачається. Тому не можуть мати преюдиційного значення рішення суду в тотожних за фабулою справах, але за позовом іншого позивача або за участю додаткового співвідповідача. Тому, якщо сторона хоче обійти цю норму, вона може це зробити шляхом залучення у процес додаткового відповідача або третьої особи.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. На наш погляд, преюдиційне значення можуть мати лише ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які зазначені у резолютивній частині рішення.

Преюдиційні обставини є обов’язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Заслуговує на увагу той факт, що згідно з ч. 3 даної статті преюдиційність поширюється не тільки на осіб, що брали участь у справі, а й на особу, щодо якої відповідним рішенням встановлено певні обставини, незалежно від того, чи брала вона участь у справі.

Важливим у цій статті є те, що преюдиційними також є рішення господарських та адміністративних судів. Пленум ВС України у п. 7 Постанови № 14 від 18.12.2009 р. роз’яснив, що під судовим рішенням у ч. 3 ст. 61 ЦПК України слід розуміти будь-яке судове рішення яким справа вирішується по суті, яке ухвалює суд у порядку цивільного (рішення, в тому числі і заочне, ухвала, судовий наказ), господарського та адміністративного судочинства.

В науковій літературі наголошується, що не всі ухвали, які набрали законної сили можуть мати преюдиціальне значення для справи. Д.Д. Луспеник наводить такі приклади. Відповідач, заперечуючи проти позову, може посилатися на встановлений ухвалою суду, що набрала законної сили, факт відмови позивача від позову, який є пред’явлений повторно. Така ухвала має преюдиціальне значення, в силу якої суд повинен відмовити у відкритті провадження або закрити провадження у справі. Але не може вважатися преюдиційною ухвала суду про повернення позову (наприклад, унаслідок визнання позову неподаним), оскільки спеціальна норма передбачає право позивача на повторне звернення до суду із заявою, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви.^{^[22]}

З точки зору тактики процесу, покликатися на преюдиційні обставини не завжди доцільно, адже у разі скасування рішення, яке встановлює преюдицію, виникають підстави для перегляду за нововиявленими обставини усіх тих рішень, які цю преюдицію використали. Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 361 ЦПК підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами є скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду. Тому якщо рішення, яким встановлені певні обставини, має недоліки і є загроза його скасування, то на нього краще не покликатися, а доводити потрібні обставини в загальному порядку.

5. Що ж до преюдиційності обставин, встановлених вироком у кримінальній або постановою у справі про адміністративне правопорушення, що набрали законної сили, то відповідно до ч. 4 коментованої статті вони будуть обов’язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Усі інші обставини, в тому числі, розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню, повинні бути доведені сторонами, та іншими особами, що беруть участь у справі в загальному порядку.

6. Спеціальний випадок преюдиційності судового рішення передбачено для справ про захист прав споживачів. Відповідно до ст. 25 Закону України “Про захист прав споживачів” об’єднання споживачів мають право, зокрема звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов’язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів.

Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов’язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами.

Стаття 62. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників

1. Сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.

1. Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників є одним із засобів доказування в цивільному процесі. Проте, засобом доказування є лише такі пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, які дані ними під час допиту за правилами, які встановлені для допиту свідків.

Допит сторони як свідка не означає зміну процесуального статусу. Йдеться лише про дотримання під час допиту сторони або третьої особи (їх представників) процедури, яка встановлена для допиту свідка.

2. Пояснення бувають трьох видів: твердження, визнання та заперечення.

Твердження – це пояснення, в якому містяться відомості про факти, які згідно із законом повинні доводити сторони та треті особи.

Визнання – це пояснення, яке містить відомості про факти, які згідно із законом повинна доводити інша сторона.

Визнання фактів поділяється на судове і позасудове. Позасудове визнання не має значення, оскільки воно здійснюється поза процесуальною формою його одержання в цивільному процесі. Визнання ж в суді входить до складу пояснень сторін, робиться в установленому цивільно-процесуальному порядку і процесуальній формі.

Визнання факту може бути беззастережним, тобто простим або із застереженням, тобто кваліфікованим. Простим є визнання, коли особа повністю визнає певний факт, а кваліфікованим може бути таке визнання, коли особа визнає певний факт, проте зазначає певні специфічні дані, які стосуються даного факту.

Процесуальним наслідком визнання в цивільному процесі однією зі сторін факту встановленим, є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування. Це підтверджується нормою ч. 1 ст. 61 ЦПК, згідно якої, обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Заперечення – це пояснення, в якому заперечуються факти, наведені іншими особами, які беруть участь у справі.

3. Засобом доказування будуть вважатися лише такі пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, які дані ними в якості свідків. Такі пояснення можуть бути дані зазначеними особами лише в судовому засіданні. Порядок допиту сторін, третіх осіб та їхніх представників, визначено статтею 184 ЦПК, згідно якої вказані особи допитуються як свідки згідно із статтями 180–182, що встановлюють загальний порядок допиту свідків.

Даний засіб доказування є більш ефективним для правильного вирішення справи, на відміну від пояснень сторін та третіх осіб, передбачених ЦПК 1963 року, оскільки тепер за надання суду неправдивої інформації сторони, треті особи та їхні представники можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за статтею 384 КК за завідомо неправдиві показання.

Положення чинного ЦПК щодо переліку засобів пропонується уточнити і передбачити в якості доказу і пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, поряд з їх поясненнями як свідків. По-перше, примусити таких осіб давати пояснення під присягою не можна, а по-друге, існують категорії справ, у яких, крім пояснень сторін, інших доказів не буває (розірвання шлюбу, визнання угод недійсними з підстав введення в оману), і це ускладнює виконання завдань цивільного судочинства. Тому для уніфікації процесуальних норм законодавцю слід використати положення КАС, відповідно до яких сторони, треті особи та їх представники можуть бути допитані як свідки за їх згодою. У випадку, якщо під час дачі пояснень не під присягою сторонами були визнані певні обставини або позов в цілому, то в такому випадку суд повинен це враховувати, розцінюючи це не як доказ, а як диспозитивне розпорядження стороною своїми матеріальними правами та процесуальними засобами захисту.^{^[23]}

Щоправда, до цього часу залишається дискусійним питання про кримінальну відповідальність сторін, третіх осіб та їхніх представників за відмову від дачі показів згідно статті 385 КК України, у випадку, коли зазначені особи заявили про свій намір дати покази в якості свідка, були приведені до присяги згідно статті 180 ЦПК, тобто набули статусу свідка, проте після цього змінили свою думку і вирішили відмовитися від дачі пояснень. На нашу думку, якщо сторони, треті особи чи їх представники виявили бажання давати покази в якості свідків, вони не мають права відмовитись від дачі показань, оскільки за таку відмову можуть нести кримінальну відповідальність згідно статті 385 КК.

4. Представники-адвокати не можуть бути допитані навіть за їх згодою щодо обставин, які стали їм відомі у зв’язку із виконанням професійних обов’язків (ст. 51 ЦПК).

Стаття 63. Показання свідка

1. Показання свідка – це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

1. Показання свідка – це один із найважливіших засобів доказування у цивільному процесі, з якого суд одержує відомості про обставини справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 ЦПК, свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Про процесуальний статус свідка див. ст. 50–51 ЦПК.

2. Показання свідка можуть бути отримані шляхом допиту свідка безпосередньо в судовому засіданні або в порядку судового доручення відповідно до статті 132 цього Кодексу. У випадку отримання показів свідків в порядку виконання судового доручення, такі покази оголошуються в судовому засіданні відповідно до статті 183 ЦПК. Проте, у ч. 5 ст. 132 передбачено, що у випадку, якщо свідки, які дали показання суду, що виконував доручення, прибудуть в суд, який розглядає справу, вони дають показання у загальному порядку.

Про порядок допиту свідків у судовому засіданні див. коментар до ст. 180–182 ЦПК.

3. Друге речення коментованої статті встановлює недопустимість показань свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності. З цього можна зробити висновок, що обставини, про які він дає показання, повинні бути відомі йому особисто. На нашу думку, показання свідка з чужих слів не допускаються взагалі, а не лише тоді, коли він не може назвати джерела.

Стаття 64. Письмові докази

1. Письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

2. Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд, за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.

1. Письмовими доказами називаються виконані будь-яким способом письмові знаки, що поєднані у відповідну систему та структуру та в яких виражені думки, що вміщують інформацію про обставини, які мають значення для справи.

Письмові докази класифікуються за такими ознаками:

– за суб’єктом формування;

– за характером змісту;

– за формою закріплення;

– за засобом формування;

За суб’єктом формування письмові докази поділяються на офіційні та неофіційні. Офіційні – це документи, які виходять від державних органів, установ, підприємств, службових осіб та громадських організацій. Неофіційні – це документи, які виходять від громадян.

Розмежування письмових доказів на офіційні та неофіційні зумовлює неоднаковий порядок їх дослідження. Дослідження офіційних документів потребує з’ясування наявності повноважень осіб, які видали документ, дотримання відповідної форми складання документів та перевірки істинності відомостей, що містяться у даному документі. Дослідження неофіційних документів допускає перевірку істинності відомостей, які в них містяться.

До офіційних документів, зокрема, належать документи органів влади, місцевого самоврядування, службових осіб та інших.

На практиці виникає запитання чи може протокол допиту свідка у кримінальній справі бути письмовим доказом у цивільний справі? В науковій літературі роз’яснюється, що протокол допиту, який містить фактичні дані про обставини, на яких інша сторона обґрунтовує свої вимоги та заперечення, повинен бути оцінений судом на предмет належності, допустимості та достовірності, а також на достатність і взаємний зв’язок з іншими доказами у справі. І у випадку виявлення обставин, що заслуговують на увагу, вказана особа може бути викликана в суд для допиту як свідок в цивільній справі.^{^[24]}

До неофіційних документів належать листування ділового та особистого характеру, різні записи, щоденники, рукописи та інші.

За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі та інформаційні. Розпорядчі докази визначаються як документи, які містять вираження волі. До розпорядчих потрібно віднести акти органів державної влади і державного управління, місцевого самоврядування, накази керівників установ, підприємств та організацій та інші. Інформаційні документи містять відомості про певні факти.

За формою виконання письмові докази поділяються на документи простої письмової та кваліфікованої форми.[25]

До письмових доказів простої письмової форми належать документи, що не передбачають певних особливих умов до їх форми та змісту, як умови їх дійсності.

Так, відповідно до статті 207 ЦК правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку і якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Щодо письмових доказів кваліфікованої форми, то до них належать документи, для яких законодавством встановлено певні особливі умови їх дійсності. До таких умов, зокрема, можуть належати вимоги щодо нотаріального посвідчення документів.

Так, відповідно до статті 657 ЦК договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку або іншого нерухомого майна укладається в письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Відповідно до статті 719 ЦК договір дарування нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Стаття 732 ЦК передбачає письмову форму договору ренти з обов’язковим нотаріальним посвідченням, а у випадку передачі нерухомого майна під виплату ренти – також і державну реєстрацію такого договору.

До письмових доказів кваліфікованої форми слід відносити не лише ті, які підлягають нотаріальному посвідченню, а й ті, для дійсності яких необхідна наявність спеціальних реквізитів.

Так, наприклад, відповідно до статті 246 ЦК довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою юридичної особи. Відповідно до ч. 2 статті 42 ЦПК, довіреність від імені фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання.

За способом створення письмові докази також поділяються на оригінали та копії.

2. Письмові докази подаються сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі, а також за їх клопотанням витребовуються судом в порядку забезпечення доказів (ст. 133, 134 ЦПК).

Порядок дослідження письмових доказів передбачено статтею 185 цього Кодексу.

Певні особливості встановлені законодавством для таких письмових доказів, як особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції. Їх таємниця охороняється Конституцією України (стаття 31). Саме тому, для них встановлено особливий порядок дослідження в цивільному процесі. Так, відповідно до статті 186 ЦПК, дані письмові докази можуть бути оголошені і дослідженні у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених ЦК. ЦК (статті 303, 306) визначає, що ознайомлення з особистими паперами можливе лише за згодою осіб, яким вони належать, а листи, телеграми та інші види кореспонденції можуть використовуватися лише за згодою особи, що їх направила та адресата.

3. Письмові докази подаються, як правило, в оригіналі. Однак практично завжди сторони подають копії, а оригінал пред’являються на вимогу суду, якщо про це заявлене клопотання.

Частина 2 статті, що коментується, передбачає, що суд може вимагати подання оригіналу за клопотанням осіб, які беруть участь у справі. Можна припустити, що з власної ініціативи суд цього робити не може.

Особа, яка заявляє клопотання про витребування оригіналу, може, зокрема, покликатися на необхідність переконатися у справжності копії. Оригінал документа слід обов’язково витребовувати також для наступного проведення графологічної експертизи.

Оригінал витребуваного судом документу та долучається до справи. Разом з тим, якщо вилучення оригіналу документа може призвести до порушення прав та інтересів особи – власника документа, то допускається огляд оригіналу в судовому засіданні і долучення до справи лише завіреної судом копії цього документа. Наприклад, якщо розглядається спір про розірвання договору оренди та виселення, а доказом по справі є правовстановлюючі документи позивача на приміщення, то вилучення у нього оригіналів цих документів і долучення їх до справи зробить неможливим розпорядження нерухомим майном та надання його в користування.

Стаття 65. Речові докази

1. Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи.

2. Речовими доказами також є магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

1. Відповідно до ч. 1 коментованої статті, речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи.

Вони виступають у первинному вигляді і сприймаються візуальним шляхом або їх зміст може бути встановлений за допомогою експертизи. Похідні речові докази застосовуються в обмежених випадках як копії, зліпки, відбитки зовнішніх, поверхових властивостей первинних речових доказів. Отже, в речових доказах поєднуються, як правило, процесуальна форма і джерело відомостей про факти.

Речові докази в судовій практиці в цивільних справах використовуються обмежено і в основному виступають як предмети спору. “Не популярність” інших речових доказів зумовлена тим, що законом не передбачено процесуальної форми їх виявлення та фіксації. Тому сторона, яка подає докази, як правило, не може довести, що саме цей речовий доказ є належним.

2. Щодо порядку зберігання речових доказів див. коментар до ст. 139 ЦПК.

Щодо огляду речових доказів в місці їх знаходження див. коментар до ст. 140 та 141 ЦПК.

Порядок повернення речових доказів, визначено статтею 142 Кодексу.

Порядок огляду речових доказів в судовому засіданні встановлено статтею 187 ЦПК.

3. Частина 2 коментованої статті до речових доказів відносить також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Порядок відтворення звукозапису, демонстрація відеозапису та їх дослідження визначено статтею 188 ЦПК.

4. Окремі питання роботи з речовими доказами визначено Інструкцією з діловодства в місцевому загальному суді, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 27.06.2006 р. № 68, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 24 липня 2006 р. за № 860/12734

Для зберігання речових доказів у суді обладнується спеціальне приміщення (сховище) зі стелажами, решітками на вікнах, оббитими металом дверима, охоронною та протипожежною сигналізацією. У разі відсутності такого приміщення виділяється спеціальне сховище (сейф, металева шафа достатнього розміру). Для роботи з речовими доказами (зберігання, обліку тощо) наказом голови суду призначається працівник апарату суду.

Доступ до приміщення (сховища) для зберігання речових доказів можливий лише в присутності працівника апарату суду, відповідального за роботу з ними. У разі його відсутності доступ до приміщення (сховища) можливий тільки в присутності голови суду, у якого повинен бути дублікат ключа від цього приміщення (сховища). У таких випадках складається акт, у якому відображається, у зв'язку з чим і які саме об'єкти вилучені з приміщення (сховища) або поміщені в ньому. Акт передається працівникові апарату суду, на якого наказом голови суду покладені обов'язки щодо роботи з речовими доказами, для внесення відповідних записів у книгу обліку речових доказів.

Для обліку речових доказів у суді ведеться журнал обліку речових доказів, який зберігається в особи, відповідальної за роботу з речовими доказами. Ведення журналу обліку речових доказів здійснюється за правилами ведення документів суворої звітності. Кожний аркуш журналу нумерується, журнал прошнуровується і скріплюється гербовою печаткою, а також підписом голови суду.

Усі речові докази, що надходять до суду, реєструються в день їх надходження.

Речові докази в цивільних чи адміністративних справах, що подані сторонами, іншими учасниками процесу чи витребувані судом, зберігаються в справі або за окремим описом здаються працівником апарату суду в камеру схову речових доказів суду. Після набрання рішенням законної сили речові докази повертаються особам, від яких були одержані, або передаються особам, за якими суд визнав право на ці речові докази.

Про рух речових доказів у справі працівник апарату суду робить відповідні записи в журналі обліку речових доказів. До матеріалів справи долучаються акти про знищення речових доказів, розписки осіб, яким повернуто речові докази, виконавчі листи, постанови у справах про адміністративні правопорушення разом з відмітками про повне виконання судового рішення.

Акти про знищення речових доказів, долучені до матеріалів судових справ, повинні обов'язково затверджуватися керівником органу (установи, підприємства), що проводив знищення, з відбитком гербової печатки органу (установи, підприємства).

Використання речових доказів для службових чи інших потреб категорично заборонено. Також категорично забороняється працівникам апарату суду проводити реалізацію і придбання речових доказів, предметів конфіскації та приймати участь у прилюдних торгах щодо конфіскованого майна.

Стаття 66. Висновок експерта

1. Висновок експерта – докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом.

1. Експертиза – це дослідження на вимогу суду поданих ним об’єктів, яке провадиться експертами на базі спеціальних знань і на науковій основі з метою одержання даних про факти, що мають значення для правильного вирішення справи.

Судова експертиза повинна призначатися лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення даних, що входять до предмету доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

Експерти – це особи, які мають спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла, та яких залучає суд до участі в цивільному процесі з метою з’ясування обставин, що мають значення для справи.^{^[26]}

2. Про правовий статус експерта див. коментар до ст. 53 ЦПК.

Про випадки обов’язкового призначення експертизи див. коментар до ст. 145 ЦПК.

Про вимоги до висновку експерта див. коментар до ст. 150 ЦПК.

Про порядок дослідження висновку експерта в судовому засіданні див. ст. 189 ЦПК.

3. Висновок експерта для суду не є обов’язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими статтею 212 цього Кодексу. Незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивована в рішенні або ухвалі.

4. Висновок експертизи може бути доказом у справі лише тоді, коли експертиза здійснена на підставі ухвали суду відповідними судово-експертними установами. У разі коли висновок експертизи наданий стороною як додаток до позовної заяви, тобто проведений відповідною експертною установою за клопотанням сторони чи її представника, то такий висновок може розцінюватися лише як письмовий доказ, який підлягає дослідженню в судовому засіданні та відповідній оцінці. Якщо стосовно цього письмового доказу в судовому засіданні виникнуть сумніви, то виходячи з характеру матеріально-правового спору та залежно від того, яке значення має наявність у справі такої експертизи, суд повинен роз’яснити особам, які беруть участь у справі, про їх право заявити клопотання про її призначення.

Крім того в науковій літературі наголошується, що суд не може обґрунтовувати своє рішення висновком експертизи, отриманим іншим судом або навіть цим же судом при розгляді іншої справи.^{^[27]}

Глава 6.

⇐ Предыдущая 48 49 50 51 525354 55 56 57 Следующая ⇒