Запитання для самоперевірки. Самостійна робота № 3. Запитання для самоперевірки . самостійної роботи. Методичні вказівки

Мікени відкрив Г. Шліман після своїх сенсаційних розкопок в Малій Азії, де він відшукав легендарну Трою. Поштовхом для початку досліджень англійського археолога А. Еванса на Кріті послужили сюжети багатьох грецьких міфів: про великого майстра Дедала, який побудував для крітського царя палац-лабіринт, про героя Тесея, кий переміг мешканця лабіринту Мінотавра і знайшов шлях за допомогою “нитки Аріадни”.

У кінці III – на початку II тисячоліття до н. е. наймогутнішим було Крітське царство, яке займало виключне географічне положення і володіло сильним флотом. Крітські майстри обробляли бронзу, але не знали заліза, виготовляли гарний керамічний посуд, прикрашаючи його кольоровими зображеннями рослин, тварин, людей. Особливо відомим є парадний посуд з “морськими” сюжетами.

Вражає царський палац у Кноссі. План цієї багатоповерхової споруди справді нагадує лабіринт. Багато приміщень, сполучених складною системою переходів, коридорів, сходів, не мали зовнішніх вікон і освітлювалися через спеціальні світлові шахти. У палаці діяла система вентиляції і водопостачання. Стіни прикрашали чудові фрески, найзнаменитіша з яких – “Парижанка”. Так А. Еванс назвав зображення молодої гарно вбраної жінки з темним волоссям. Палац був центром не тільки політичного, але й релігійного життя. Існує гіпотеза, що будова палацу якось пов'язана з уявленнями про потойбічний світ. Багато знахідок вказують на те, що в релігійних уявленнях центральним був культ бика. Дах палацу прикрашали монументальні стилізовані зображення рогів, у вигляді голови бика виготовляли ритуальний посуд, на одній з фресок зображена гра акробатів з биком. Кносс був зруйнований, і Кріт втратив своє панівне становище в середині II тисячоліття до н. е. внаслідок невстановленої катастрофи – чи то землетрусу (що супроводжувався виверженнями вулкана), чи то зовнішнього нападу, чи то внутрішніх усобиць.

Після цього центром ранньої грецької цивілізації стало місто Мікени, де жили греки-ахейці. Його оточували могутні оборонні мури з величезних, грубих кам'яних блоків. Головні ворота – Левові – прикрашала трикутна стела з рельєфним зображенням двох левиць. Г. Шліман знайшов також “золоту усипальницю” мікенських царів – розташовані по колу підземні споруди з купольним перекриттям. У кінці II тисячоліття до н. е. Мікени очолили війну греків проти міста Трої в Малій Азії. Приблизно в XII ст. до н. е. греки-ахейці були витіснені племенами греків-дорійців, які переселилися з півночі Балканського півострова. Останні стояли на нижчому рівні розвитку. Вторгнення первісних племен дорійців спричинило занепад міст і політичного життя, втрату ранньогрецької писемності.

Основні періоди історії Стародавньої Греції. Історія Стародавньої Греції після дорійського вторгнення, образно кажучи, починається заново. Знову відбувається розклад первісних відносин і формування державності. Цей період свого роду “глухих часів”, що тривав приблизно з ХI по IХ ст. до н. е., називають гомерівським, оскільки він відомий насамперед з поем Гомера “Іліада” та “Одіссея”.

Наступний великий період – полісний (VIII – IV ст. до н. е. ): державність сформувалася у вигляді полісів – міст-держав переважно з республіканським ладом. Крім того, розгорнулася грецька колонізація в Середземномор'ї і Північному Причорномор'ї, де греки заснували численні міста-колонії (на території сучасної України – Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Феодосія, ін. ). Треба враховувати, що назва “Стародавня Греція” (у греків – Еллада) означає не єдину державу, а незалежні поліси, які мали спільну мову, релігію, культурні традиції, політичні і торговельні зв'язки. Проявом такої спільності були, наприклад, Олімпійські ігри.

В межах полісного періоду виділяють архаїчний етап, коли відбувається поступове складання основних форм давньогрецької культури, і класичний етап – час найвищого піднесення – V–IV ст. до н. е. Найвпливовішим політичним і культурним центром після перемоги в греко-персидських війнах були Афіни. Своєї максимальної могутності і культурного розквіту вони досягли, коли на чолі держави стояв видатний політичний діяч, демократ Перікл.

Новий етап в історії країн Східного Середземномор'я – етап еллінізму – починається з походів Олександра Македонського (IV ст. до н. е. ) і закінчується завоюванням елліністичних держав Римом (у I ст. до н. е. останнім був захоплений Єгипет). Македонія, ка завоювала Грецію, повністю сприйняла її культуру, і після походів Олександра Македонського давньогрецька культура поширилася у підкорених східних країнах. У свою чергу, ці народи були носіями власної багатої традиції і самі впливали на античну культуру.

Протягом усіх періодів давньогрецької історії зберігалися спільні риси і спадкоємність розвитку культури. Тому можна дати загальну характеристику основних сфер давньогрецької культури.

Міфологія. Поєднувальну, формотворчу роль для розвитку культури відігравала міфологія. Вона почала складатися ще в кріто–мікенський період. Прадавніми були божества, які втілювали сили природи. Від союзу Геї – землі і Урану – неба з'явилися титани, старшим був Океан, молодшим – Крон. Діти Крона – боги на чолі з Зевсом – в жорстрокій боротьбі з титанами здобули перемогу і розподілили владу над світом. Громовержець Зевс став царем богів і людей, Посейдон – морів, джерел і вод, Аїд – похмурого підземного царства.

Гора Олімп вважалася оселею дванадцяти верховних богів на чолі з Зевсом. Гера – дружина Зевса – була покровителькою шлюбу і сім'ї, одна сестра Зевса – Деметра – богинею родючості, інша – Гестія – покровителькою вогнища. Улюблена дочка Зевса Афіна шанувалася як богиня військової мудрості і мудрості взагалі, вона протегувала знанням і ремеслам. Згідно з міфом Афіна з'явилася з голови Зевса в повному бойовому обладунку – в шоломі і панцирі. Богом війни був син Зевса і Гери Арес. Гермес – спочатку бог скотарства і пастухів, пізніше шанувався як вісник олімпійських богів, заступник мандрівників, купців, бог торгівлі, винахідник міри і пастушої флейти. Артеміда спочатку була богинею родючості і покровителькою тварин і полювання, богинею Місяця, пізніше вона стала покровителькою жіночої цнотливості і охоронницею породіль. Аполлон – брат Артеміди, божество сонячного світла, освіти, медицини, мистецтва, яке втілюється його супутницями – дев'ятьма музами. Ще одна дочка Зевса – Афродіта, яка народилася з піни морської біля острова Кіпр, богиня кохання і краси. Чоловіком Афродіти був бог-коваль Гефест. Діоніс – найвеселіший з богів, покровитель виноградарів і виноробів, йому присвячувалися бучні свята в кінці сільськогосподарського року. Крім олімпійських, існувала безліч інших (переважно – місцевих, локальних) богів, які мали свої функції.

Боги в уявленні греків виглядали як люди, мали людські бажання, думки, почуття, навіть людські вади і недоліки. Вони суворо карали тих, хто намагався наблизитися до них за красою, розумом і могутністю. Особливе місце займає міф про титана Прометея – захисника людей від свавілля богів. Прометей викрав з Олімпу вогонь і передав його людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на вічні муки.

Крім міфів про богів, існували легенди про героїв, найулюбленішим з яких був Геракл, що здійснив дванадцять великих подвигів. Міфи і легенди про богів та героїв складалися в цикли.

Паралельно з міфологією розвивалася культова практика – жертвоприношення і молитви, які проходили в храмах. Кожне місто мало бога-заступника. Афіна вважалася покровителькою Афін. Олімпія була центром поклоніння Зевсу, якому і присвячувалися тут спортивні змагання. Місце головного святилища Аполлона – Дельфи, де знаходилися відмічений особливим каменем центр (“пуп”) Землі. і знаменитий оракул (оракул – місце в святилищі, де отримували відповідь божества на поставлене питання, або це пророцтво божества).

Людяні, гармонійні образи грецької міфології стали грунтом для розвитку мистецтва. Міфологія давніх греків справила вирішальний вплив на формування давньоримської міфології і релігії, в епоху Відродження вона була активно включена в європейський культурний процес. Досі до неї не слабшає і науковий, і пізнавальний, і естетичний інтерес.

Наука. В давньогрецькій міфології відчувається прагнення дати всеосяжну картину світу, знайти пояснення всьому сущому. На іншому світоглядному рівні ці пошуки продовжили вчені Стародавньої Еллади. Саме в античній культурі наука вперше в людській історії виділяється в самостійну сферу, і можна говорити не просто про накопичення наукових знань (що перебували в руках жерців), а про розвиток професійної науки.

Особливе значення має антична філософія. У Стародавній Греції зароджується філософія як наукова теорія, розвивається система понять, ставляться і отримують своє оригінальне розв'язання основні філософські проблеми. Однією з найважливіших рис давньогрецької філософії є космологізм – розробка питань про походження Всесвіту, про природу людини.

Першим грецьким філософом, астрономом і математиком традиція вважає Фалеса Мілетського. Його ім'я починає список “семи мудреців”, йому приписують багато відомих висловів: “Пізнай самого себе”, “Найбільший за все простір, тому що він все в собі містить”, “Сильніша за все необхідність, бо вона має над всім владу”, “Наймудрішим є час, бо він все відкриває”. Першоосновою всього сущого Фалес вважав воду – “розумну і божественну”. Фалес стоїть біля джерел деміфологізації світу: Зевса він вважав світовим розумом, богів – діючими в світі силами. Фалес став засновником стихійно–матеріалістичної школи філософії.

До матеріалістичної традиції належить атомістична концепція будови світу Демокріта (від “атомос” – неподільний). В становленні діалектики важливу роль відіграв Геракліт, у постановці і глибокій розробці соціально-етичних проблем – Сократ. Його учень Платон став основоположником філософської школи об'єктивного ідеалізму, одним з найвпливовіших філософів усіх часів. Арістотель – найзнаменитіший з енциклопедичних розумів в історії людства, в своєму вченні спробував з'єднати сильні сторони поглядів Демокріта і Платона. Його вчення суттєвим чином вплинуло на філософські напрями Середньовіччя і Нового часу.

Відмітною рисою філософських творів елліністичного часу є посилення уваги до окремої людини і її проблем. Філософія Епікура своє завдання бачила у звільненні людини від страху перед смертю і долею, він заперечував втручання богів у життя природи і людини, доводив матеріальність душі. Життєвим ідеалом філософської школи стоїцизму були незворушність і спокій, які повинна зберігати людина на противагу мінливому світу. Основними чеснотами стоїки вважали розуміння (тобто знання того, що є добро і зло), мужність і справедливість. Особливої популярності стоїцизм набуде у Стародавньому Римі.

Історична наука Стародавньої Греції передусім асоціюється з ім'ям Геродота. Він багато подорожував: відвідав Малу Азію, Єгипет, Фінікію, різні міста балканської Греції, узбережжя Чорного моря. Головна праця Геродота – “Історія”, присвячена найважливішій політичній події грецької історії – греко-персидським війнам. Незважаючи на те, що “Історія” не завжди відрізняється цілісністю і науковістю, факти, які наводяться в ній, переважно достовірні. Праця Геродота має велике значення для вивчення минулого народів, які жили на території сучасної України. Саме Геродоту належить перший в античній літературі систематичний опис життя і побуту скіфів.

Досить рано почали узагальнюватися медичні знання. Верховним покровителем медицини, богом–цілителем вважався один з олімпійських богів – Аполлон. Богом власне медицини став Асклепій, причому багато вчених зараз вважають, що у цього міфологічного персонажа був історичний прообраз, реальний майстерний лікар. У Греції склалося декілька наукових медичних шкіл, найзнаменитіші – Кнідська (місто Кнід) і Коська (острів Кос). Представником останньої був Гіппократ, який жив у класичну епоху. Його ідеї про причини хвороб, про чотири темпераменти, про роль прогнозу при лікуванні, про морально-етичні вимоги до лікаря справили винятковий вплив на подальший розвиток медицини. Клятва Гіппократа і сьогодні є моральним кодексом лікарів усього світу.

Епохою успішного розвитку науки був еллінізм. Для цього етапу характерна поява нових наукових центрів, особливо в еліністичних державах на Сході. Найбільшим науковим центром елліністичного світу була Александрія Єгипетська з її Мусейоном (“Дім Муз”) і бібліотекою, яка нараховувала більше півмільйона книг. Сюди приїжджали працювати видатні вчені, поети, художники з усього Середземномор'я.

Синтезом накопичених на той час математичних знань можна вважати працю “Елементи” (або “Начала”) Евкліда, який жив в Александрії. Викладені тут постулати й аксіоми, дедуктивний метод доказів служили протягом століть основою геометрії. З ім'ям Архімеда із міста Сіракузи пов'язане відкриття одного з основних законів гідростатики, початок лічби нескінченно великих і малих величин, ряд важливих технічних винаходів. Помітно просунулося вивчення людини. Герофіл Халкедонський виявив нерви і встановив їх зв'язок з мозком, він же висловив припущення, що з мозком пов'язані розумові здібності людини. Ерасістрат вивчав анатомію серця. Це дуже неповний перелік успіхів давньогрецької науки.

Освіта . З розвитком античної духовної культури поступово виробляється ідеал людини, який передбачає гармонію, поєднання фізичної і духовної краси. З цим ідеалом співвідносилася вся система виховання й освіти, унікальна для свого часу. Саме поліси Еллади вперше в історії поставили завдання давати освіту дітям усього вільного населення (мова йшла насамперед про хлопчиків). Причому увага зверталася як на придбання наукових знань, так і на фізичний розвиток, на засвоєння морального кодексу вільного громадянина. Існували приватні і державні навчальні заклади. На структурі освіти позначалися політичні відмінності між полісами. В Афінах – місті з демократичним республіканським ладом – сформувалася така система навчання. Після домашнього виховання хлопчики з семи років вчилися в початковій школі, ка називалася дидаксалейон (від грецького - “дидактикос” – повчальний). Тут вивчали грамоту, літературу починаючи з Гомера, музику, арифметику, малювання. Більш поглиблене вивчення цих предметів з доповненням основ астрономії і філософії продовжувалося в граматичних школах (у віці від 12 до 15 років). Навчання фізичній культурі велося одночасно у спеціальному комплексі – палестрі. Всі ці типи навчальних закладів в Афінах належали приватним особам. Юнаки 16–18 років завершували загальну освіту в гімнасії. Тут були такі предмети: риторика, етика, логіка, географія, а також гімнастика. Про гімнасії дбала держава, для них зводилися монументальні будівлі. Багаті люди вважали за честь зайняти виборну посаду керівника гімнасії, незважаючи на те, що вона вимагала великих особистих витрат. Гімнасії були центрами наукового життя поліса. В Афінах прославилася Академія, де бесіди зі своїми учнями вів Платон і Лікей, заснований Арістотелем. Після гімнасії можна було стати ефебом – учнем вищого навчального закладу, який в полісну епоху був військовим, а в елліністичну докорінно змінився і став цивільним. Своєрідною формою вищої освіти можна вважати гуртки, що створювалися навколо великих вчених.

У Спарті контроль держави над розвитком особистості був досить жорстким. За переказами, новонароджених оглядали члени герусії (міської ради старійшин) і відбирали тільки здорових дітей. Кволих і хворобливих скидали в провалля Тайгетського хребта. Існувала система державного шкільного навчання, обов'язкова для кожного спартіата від 8 до 20 років. Вчилися в школах, на відміну від Афін, і хлопчики, і дівчатка.

Література. З міфологією, її сюжетами й образами пов'язаний дуже ранній початок давньогрецької літературної традиції. Розвиток окремих сфер культури не завжди відбувається рівномірно. Так, у Стародавній Греції вершини поетичної творчості були досягнуті набагато раніше, ніж склалися класична наука, освіта і мистецтво.

Приблизно у VIII ст. до н. е. Гомер склав свої великі епічні поеми “Іліаду” й “Одіссею”. Більшість вчених вважає, що Гомер жив у Малій Азії і був рапсодом – так називали поетів, які виступали з декламацією своїх віршів. Важко сказати, коли ці поеми були записані. Існує точка зору, що перші записи з'явилися ще за життя Гомера. На думку інших, це сталося пізніше – у VI ст. до н. е. Обидві версії співвідносяться з історією грецької писемності. Алфавіт (фонетичне письмо) був запозичений греками у фінікійців саме у VIII ст. до н. е. Греки тоді навіть писали, як фінікійці: справа наліво і без голосних. В VI ст. до н. е. грецьке письмо набуло вже звичного для нас вигляду.

Поеми пов'язані з народним героїчним епосом, присвяченим Троянській війні, в якому переплелися і реальні історичні події (військовий похід греків–ахейців на Трою, яку вони називали Іліон), і фантастичні сюжети (“яблуко розбрату” к причина війни, участь богів у конфлікті, “троянський кінь”). Проте Гомер не переказує міфи, а створює художні образи, малює внутрішній світ героїв, зіткнення характерів. “Іліада” присвячена одному епізоду останнього, десятого, року війни – гніву наймогутнішого і найхоробрішого з грецьких воїнів Ахілла, який образився на ватажка греків, мікенського царя Агамемнона. Ахілл відмовляється брати участь у битві, троянці прориваються до кораблів, гине кращий друг Ахілла – Патрокл. Ахілл змінює рішення, вступає у двобій з головним захисником Трої – сином царя Пріама Гектором – і вбиває його. Приголомшує сцена зустрічі Ахілла з Пріамом, коли цар, цілуючи руки переможця, просить віддати йому тіло сина для поховання з усіма почестями.

“Одіссея” – інша за композицією і сюжетом. Вона розповідає про довгий, повний неймовірних казкових пригод шлях додому одного з головних учасників війни – царя острова Ітака, хитромудрого Одіссея.

Точну й образну оцінку значення “Іліади” та “Одіссеї” дав середньовічний візантійський письменник: “Подібно до того, як, за висловом Гомера, всі ріки і потоки беруть свій початок з Океану, так джерелом будь-якого мистецтва слова є Гомер”. Греки не просто любили гомерівські поеми, а схилялися перед ними. Їх знали напам'ять, багато разів переписували. Вони стали основою виховання й освіти.

Продовжив епічну традицію Гомера Гесіод. У поемі “Теогонія” він виклав міфологічні уявлення про походження богів і будову світу. У “Трудах і днях” уперше ввів в епічну поему особисті оцінки, опис обставин власного життя. Надалі в Греції набрала розвитку лірична поезія. Нам відомі імена поетеси Сапфо (сапфічна строфа – особливий віршований розмір), Анакреонта (анакреонтика – лірика, що оспівує радість життя і мирські насолоди), однак вірші цих та інших давньогрецьких авторів збереглися лише фрагментарно. Як самостійний жанр літературної творчості склалася драматургія.

Театр. Походження театру пов'язане зі святами на честь бога виноградарства Діоніса. Учасники ритуальних процесій зображали почет Діоніса, одягали козячі шкури, співали і танцювали (слово “трагедія” в перекладі з грецького – “пісня козлів”). Про історичне коріння театру свідчить обов'язкова участь у давньогрецьких трагедіях хору, з яким спочатку вів діалоги один актор, пізніше кількість акторів збільшилася до трьох. Поєднання з літературною традицією в класичну епоху перетворило театр з релігійних, народних вистав на самостійний вид мистецтва.

Театральні вистави стали невід'ємною складовою державних свят – Діонісій і Ліней. Для них будували грандіозні кам'яні театри, розраховані на тисячі глядачів (збереглися театр Діоніса в Афінах, амфітеатр в Епідаврі). Керівники міста знаходили хорега (людину, яка забезпечувала фінансування), за жеребом визначали порядок показу комедій, трагедій. Бідні люди отримували гроші на вхідний квиток. Акторами були тільки чоловіки, вони грали в особливих масках. Постановником був сам поет. Після закінчення вистав, які тривали декілька днів з ранку до вечора, спеціальні судді визначали кращих, вручали призи.

Найуславленішими драматургами є трагіки Есхіл, Софокл і Евріпід. На превеликий жаль, більшість драматичних творів втрачено. Повністю збереглося лише сім п'єс Есхіла (написав 90 п'єс, 13 разів перемагав у драматургічних змаганнях), сім – Софокла (написано 123 трагедії, з них перемогли – 24), трохи більше – 17 – Евріпіда (108 п'єс, 4 перемоги)

Есхіл в історичній п'єсі “Перси” прославляє перемогу греків у війні з загарбниками, в якій, до речі, сам брав участь. Інші п'єси написані за міфологічними сюжетами. Автори досить вільно інтерпретували їх, виражали власні погляди. Есхіл у трагедії “Прометей прикутий” захоплюється мужністю і волелюбністю титана.

Софокл привніс психологічне мотивування вчинків героїв. Наприклад, в “Антігоні” головна героїня приносить себе у жертву, але виконує етичний обов'язок: всупереч забороні царя ховає загиблого брата. Саме в цій трагедії звучить хор зі знаменитим рефреном: “Багато в світі сил великих, але сильнішого за людину немає в природі нічого”.

Евріпід, молодший з трьох великих драматургів, жив уже в епоху кризи, громадянських воєн, зовнішньої небезпеки, яка наростала з боку Македонії. Все це і дістало відображення в його творчості (“Медея”, “Іполіт”). Арістотель називав Евріпіда “найтрагічнішим з поетів”.

Майстром комедії заслужено вважається Арістофан (“Хмари”, “Оси”, “Жаби”). Драматичні твори давніх греків досі залишаються в репертуарі багатьох театрів, вони неодноразово екранізувалися.

Важливе місце в житті еллінів займала музика. Існували спеціальні колегії (об'єднання) співаків, музикантів, танцюристів. Музика була одноголосною, хор співав в унісон. Поширеними музичними інструментами були ліра та флейта.

Архітектура. В давньогрецьких полісах розвивається система регулярного планування міст, з прямокутною мережею вулиць, площею – центром торговельного та суспільного життя. Культовим та архітектурно–композиційним дром міста був храм, який будувався на вершині акрополя – високої й укріпленої частини міста.

Елліни виробили абсолютно інший, ніж давньосхідні цивілізації, тип храму – відкритий, світлий. Він прославляв людину, а не викликав страх. Характерно, що в архітектурі присутнє людське метричне начало. Математичний аналіз пропорцій храмів довів, що вони відповідають пропорціям людської фігури. Класичний грецький храм був прямокутним у плані, з усіх боків оточеним колонадою. Дах будували двосхилим. Трикутні площини, які утворювалися з фасадів – фронтони, – як правило, прикрашалися скульптурами.

Характерною рисою грецької архітектури є чистота і єдність стилю. Було вироблено три основних архітектурних ордери (“ордер” – у перекладі з грецького “порядок”) – вони розрізнюються типами колон і перекриттів, пропорціями, декоративною прикрасою. Дорійський та іонічний стилі виникли в полісний період. Найошатніший – корінфський ордер – з'явився у часи еллінізму.

Найбільш довершеним архітектурним ансамблем класичної Греції є афінський Акрополь. Він був споруджений у другій половині V ст. до н. е., у період найбільшої могутності Афін. Скеля Акрополя, яка на 150 м височить над рівнем моря, здавна була фортецею, а потім місцем розташування головних культових споруд. Однак під час персидського нападу древні храми зазнали руйнування. Після перемоги Перікл став ініціатором грандіозної реконструкції Акрополя. Роботами керував особистий друг Перікла – видатний скульптор Фідій.

Характерна риса цього комплексу – надзвичайна гармонійність, яка пояснюється єдністю задуму і швидкістю будівництва (близько 40 років). Парадний вхід до Акрополя – Пропілеї – зведено архітектором Мнесіклом. Пізніше перед ними на штучно збільшеному виступі скелі було побудовано невеликий храм Ніки Аптерос (Ніки Безкрилої) – символ того, що богиня перемоги ніколи не покине місто.

Головний храм Акрополя – біломармуровий Парфенон – храм Афіни Парфенос (Афіни-Діви). Його архітектори Іктін і Каллікрат задумали і спроектували будівлю настільки пропорційно, що вона, безумовно, виділяється як найвеличніша споруда комплексу, проте своїми розмірами не “тисне” на інші. У старовину в центрі Акрополя на постаменті в золотому обладунку вивищувалася грандіозна фігура Афіни Паллади (Афіни Воїтельки) роботи Фідія.

Ерехтейон – храм, присвячений Посейдону, який за міфом сперечався з Афіною за право протегувати місту. Найвідоміший у цьому храмі портик каріатид. Портиком називають відкриту з одного боку галерею, що спирається на колони, а в Ерехтейоні колони замінені шістьма мармуровими фігурами дівчат–каріатид. Ми і зараз можемо повторити слідом за римським істориком Плутархом, який писав про споруди Акрополя: “... їх вічна новизна врятувала їх від дотику часу”.

Архітектура елліністичних полісів продовжувала грецькі традиції, але більше уваги стало приділятися громадському будівництву – архітектурі театрів, гімназій, палаців еллінських правителів. До цього часу належить споруда таких прославлених “чудес світу”, як гробниця царя Мавзола в Галікарнасі і Фароський маяк на вході в Александрійську гавань.

Образотворче мистецтво. Улюбленим видом мистецтва еллінів була скульптура. Статуї богів ставилися в храмах і на міських майданах, споруджувалися переможцям Олімпійських ігор і великим драматургам.

Оволодіння, дуже поступове, досконалістю у цьому виді мистецтва сходить до архаїчних часів. Археологами знайдено десятки дуже схожих одна на одну архаїчних статуй двох типів: так звані куроси – статуї оголених юнаків і кори – жіночі статуї. Ці фігури виглядають ще дуже скуто, можна побачити поки тільки спроби передати живий рух.

Шедеври скульптури, якими не перестає захоплюватися людство, дала світу епоха давньогрецької класики. Сучасниками були великі майстри Фідій, Мирон, Поліклет. Фідія називали “творцем богів”. До нас його головні роботи не дійшли, судити про них ми можемо лише із захоплених описів та посередніх копій. Статуя Зевса, облицьована золотом і слоновою кісткою, в головному храмі Зевса в Олімпії була віднесена сучасниками до семи чудес світу. Він же створив видатні барельєфи і скульптури Парфенона, в тому числі головну статую – Афіни Парфенос (Афіни-Діви).

Мирон досяг висот у прагненні передати в скульптурному зображенні рух людини. У його знаменитому “Дискоболі” вперше в мистецтві вирішено завдання передачі моменту переходу від одного руху до іншого, подолано статичність. У той же час відповідно до загального естетичного ідеалу обличчя атлета скульптор зображає абсолютно спокійним.

Поліклету належить цикл статуй атлетів – переможців Олімпійських ігор. Найбільш знаменита фігура – “Доріфор” (юнак зі списом). Поліклет теоретично узагальнив досвід своєї майстерності в трактаті “Канон”.

Найславетнішим творцем жіночих скульптурних образів був Пракситель. Його “Афродіта Кнідська” має безліч наслідувань. До цієї традиції належить і знаменита “Афродіта Мілоська” невідомого майстра. Пропорційність класичних скульптур стала зразком для майстрів багатьох епох.

Епоха завоювань Олександра Македонського, подальшого краху його імперії, сповнена пристрастей, злетів і падінь людських доль, цілих держав, привнесла нову атмосферу в мистецтво. Якщо порівнювати скульптури епохи еллінізму з попереднім, класичним періодом, то їх вигляд втратив незворушність, спокій. Художників стали цікавити душевні пориви людей, їх стан у трагічні моменти (наприклад, скульптурна група “Лаокоон”). З'являються скульптурні портрети, які передають індивідуальні риси. Яскравою була творчість Лісіппа (до нас дійшов скульптурний портрет Олександра Македонського). Успіхи науки розширили технічні можливості мистецтва. Одне з “семи чудес” світу – Родоський колос, що являв собою бронзову статую бога сонця Геліоса (висота колоса була близько 35 м).

Живописні твори (фрески, картини) не збереглися, але судити про їх рівень дає можливість чудовий вазовий живопис. З удосконаленням керамічної технології зростав і художній рівень: для архаїки характерний так званий чорнофігурний стиль зображення (малювалися темні фігури на світлому фоні), у класичну епоху з'явився червонофігурний стиль, який зробив зображення більш реалістичними.

З політичною і воєнною поразкою Греції та елліністичних держав від Римської держави антична культурна традиція не перервалася, почався її новий етап.

  Культура Стародавнього Риму. Культура Стародавнього Риму – другий етап античної культури. Вплив культури Стародавньої Греції на Рим не підлягає сумніву. Давньогрецький історик, автор фундаментальної 40–томної “Загальної історії” Полібій, який прожив у Римі 16 років, підкреслив одну з особливостей давньоримської культури: “Римляни, виявляється, можуть краще за всякий інший народ змінити свої звички і запозичити корисне”. Але в той же час римська культура не копіювала грецьку, вона розвивала, поглиблювала досягнуте, а також привносила власні національні риси – практицизм, дисциплінованість, дотримання суворої системи. Найбільші завойовники старовини – римляни, підкоряючи різні народи, вбирали їх культурні досягнення, але при цьому зберігали й свої “домашні” звичаї. Динамізм римської культури – така ж істотна її особливість, як і традиціоналізм. Взаємодія цих двох начал обумовила і її життєздатність, і величезну роль для подальшої культурної історії Європи, особливо Західної.

Періодизація. Періоди в розвитку давньоримської культури дуже чітко відповідають трьом основним етапам у політичній історії: царському, періоду республіки і періоду імперії.

Традиційно починають відлік історії Стародавнього Риму з VIII ст. до н. е., від легендарної дати заснування Риму Ромулом і Ремом в 753 р. до н. е. До VI ст. до н. е. Рим вляв собою поліс на чолі з царями. Великий культурний вплив справляли на римлян сусідні народи, особливо загадкові етруски (неясне походження цього народу, бо залишається незрозумілою його писемність). У них римляни запозичили більшість літер свого алфавіту, прийоми будівництва, деякі обряди (наприклад, гладіаторські бої). Символ Риму – бронзова статуя вовчиці – виконана етруським майстром. Етруською була остання з царських династій.

Після вигнання царя влада переходить до народних зборів, які обирали сенат і двох консулів. У період республіки (VI–I ст. до н. е. ) Рим підкорив всю Італію, переміг Карфаген і завоював Грецію. Греки стають вчителями своїх завойовників, грецький вплив на римську культуру домінує: вивчається грецька філософія, література, знання грецької мови стає обов'язковим для освіченої людини, копіюються грецькі скульптури.

Внутрішня криза республіканського ладу, перетворення армії на професійну, зміна ролі воєначальників спричиняють громадянські війни. Гай Юлій Цезар проголосив себе імператором. Після вбивства Цезаря і запеклої боротьби до влади прийшов його племінник Октавіан Август. Його правління починає період імперії (I ст. до н. е. – V ст. н. е). Накопичений культурний потенціал, політична стабільність, величезні матеріальні багатства обумовлюють піднесення римської культури. Завойовані східні народи також роблять свій внесок до культури Риму, особливо їх вплив відчувається в релігійній сфері. Рим довго не знає воєнних невдач, але внутрішні протиріччя ослабляють його, в кінці IV ст. н. е. відбувається поділ Римської імперії на Західну і Східну. У 476 р. Рим був зруйнований варварами, і цю подію вважають кінцем історії Стародавнього Риму та стародавньої історії взагалі.

Релігія. Релігія римлян найдавнішого часу базувалася головним чином на уявленні про внутрішні сили, властиві окремим предметам і людям, на вірі в духів – охоронців і заступників місць, дій, станів. До них належали генії (добрі духи, що охороняли людину протягом її життя), пенати (охоронці і заступники рідної оселі, а потім – усього римського народу, звідси бере свій початок відомий вислів – “повернутися до рідних пенатів”, тобто повернутися на батьківщину, додому). Вірили і в божества гір, джерел, лісів. Ці духи і божества були спочатку безособові і безстатеві, нерідко іменувалися і в чоловічому, і в жіночому роді (Янус і Яна, Фавн і Фавна). Цим божествам приносилися жертви, їм присвячувалися релігійні церемонії. Величезне значення приділялося різного