Розвиток середньовічного театру. Зміст та жанри середньовічної драми

Наймасовішим та найулюбленішим видом мистецтва в середні віки був театр. Вистави ставилися по всій Західній Європі лише силами любителів — міщан. Не існувало жодної спеціальної театральної будівлі. Вистави відбувалися або на тимчасово зведених дерев'яних помостах на міських майданах (Франція, Німеччина), або на підмостках, які ставили на колеса (Англія) та вивозили на міський майдан, чи безпосередньо у дворах готелів (Іспанія, Португалія). На підмостках розміщували відповідні декорації і різні технічні прилади. Вистави влаштовували в церковні свята та у дні ярмарок. Вони ставилися при денному світлі, платні з глядачів за постановку не брали. Усі витрати йшли за рахунок або міської влади, або монастиря. Грим і маски артисти-любителі не використовували.
Проте вистави заборонялися церквою, яка вела постійну боротьбу з театром.
Священики і служителі її не мали права бути присутніми ні на виставах, ні в театрах. Їм заборонялося приймати в себе жонглерів і гістріонів, яких присилали миряни. Коли останні приймали лицарів чи влаштовували весілля, вони присилали до духовних осіб жонглерів і гістріонів, щоб ті надали їм притулок, як це робили і самі. Духовенство, живучи на прибутки своєї парафії, змушене було не лише віддавати церковне майно, але й щедро фінансувати заборонені звичаї, які призводили до приниження і занепаду моралі духовних осіб. А тому, маючи намір викорінити це, заборонялося не приймати акторів навіть тимчасово. В іншому випадку духовенство змушували повертати вдвічі більше того, що воно давало жонглеру і гістріону із майна церкви, яким користувалося, і віддавати цю суму на підтримку бідняків. Було заборонено під страхом суворого покарання виконувати в церквах і на цвинтарі, згідно з поширеним звичаєм, сценічні ігри, п'єси, маскаради, а також удавати єпископів, королів, принців. Усім, хто не боявся продовжувати це, погрожували відлученням від церкви.
У церкві в той час показували свої театральні сцени, проте Церква не задовольнялася театральними виставами всередині храму. З метою впливу на розум і почуття прихожан, посилення видовища вона стала переносити вистави на міський майдан.У лоні самої церкви виник новий театр. Священні обряди, урочистості і містичні релігійні спомини самі перетворилися на непристойні видовища. Таємничу символіку, молитву замінили драматичними й іншими пригодами. Головною стала літургійна драма — релігійно-алегорична, яка розрізняла різдвяну й пасхальну. У ній були ілюстровані священні тексти богослужіння з метою зробити їх більш зрозумілими, доступними й цікавими, оскільки культове дійство велося латинською, що важко сприймалося прихожанами. У XH ст. літургійна драма відокремилася від богослужіння і стала самостійним драматичним дійством. Прикладом такої драми було «Дійство про Адама»:::.
Вистава відбувалася поза церквою, але на церковному дворі, оскільки Бог Отець, завершивши свою роль, повертався до церкви. Обстановка була складною й розкішною. П'єса написана 8—10-складовими віршами зі звичними римами, складалася з 3-х частин. Заголовок підходив лише до 1-ї частини, у 2-й — викладалася історія Каїна й Авеля, а в 3-й — процесія пророків попереджувала про появу Спасителя. Господь Бог допитував і засуджував винних, але обіцяв тим, хто прийде, простити їхній гріх. Вигнані з Раю Адам і Єва почали обробляти землю і засівати її зерном. Коли вони, стомлені, пішли на хвилинку перепочити, прийшов диявол і засіяв їхню ниву тербієм і волчцями. Потім була сцена смерті прародителів. Диявол хапав їх на очах у глядачів, заковував і тяг у пекло, з якого показувався стовп диму. Чорти від радощів грюкали каструлями. Коли Каїн убив брата, Бог прокляв його і повернувся до церкви. З'явилися чорти і потягли Каїна, підганяючи його стусанами. Вони ж забрали й Авеля. Далі диспут між пророком Ісайєю і жидом.
У середні віки популярними стали такі жанри церковної драми: містерія, мораліте і міракль.
Вершиною театрального Середньовіччя була містерія (від лат. Misterium — служба), яка створювалася на основі сюжетів Старого і Нового Заповіту. В ній брало участь майже все населення міста: одні — в якості акторів (від 300 і більше чоловік), інші — глядачів. Вистава приурочувалася до ярмарку, урочистих свят. Сюжети, як правило, запозичували з Нового та Старого заповіту. Дія відбувалася зранку до вечора впродовж декількох днів. Небо, земля і пекло складали один світ, а людина в цьому світі була піщинкою й центром. Найбільш поширеними були міс­терії Арнауля Гребаня, відома французька «Містерія Старого заповіту». Наприкінці XFV і в XV ст. з'явилися містерії світського характеру: «Зруйнування Трої», «Облога Орлеану».

Містерії грали від двох до двадцяти п'яти днів підряд. Для їх створення необхідний був особливий автор — драматург, а для постановки — режисер. Театр містерій виник в Італії, в Римі. З 1264 року їх ставили в цирку Колізею, а через сто років — в Англії і Франції. Їх постановка потребувала великих коштів, які брали на себе звичайні міські цехи й гільдії. Треба було набрати, навчити, одягти в дорогі костюми виконавців, виділити винагороду талановитим, але бідним акторам, створити бутафорію — цілий світ речей на сцені, побудувати сцену і ложі, які було піднесено над нею, де розміщувався «рай», «пекло», обрати режисера-розпорядника, який оголошував про дні вистави через герольдів (оповісників).Вистави зазвичай починалися о 7—9-й годині ранку, з 11 до 12-ї години робили перерву на обід, а потім грали до 6-ї вечора. Всі міщани сходилися на майдан. Деякі спектаклі заборонялося дивитися хворим, старим і дітям до 12 років. У дні вистави припинялася будь-яка робота, торгували лише продуктами харчування. Навіть години церковних служб змінювали, щоб церква і театр не заважали одне одному. Вистави ставили один раз на рік на великі християнські свята — Різдво або Велик­день. У маленьких містах містерії ставилися раз у декілька років.
Під час вистав містерій у перервах між діями грали веселі стислі сценки, які не були пов'язані зі змістом містерій, їх називали фарсами (від латин. farta — начинка), в яких висміювали пожадливе духовенство, невігласів, селян, пихатих лицарів, зображуючи їх розбійниками з великої дороги. А іноді темою було життя власного міста з його персонажами. Одним із найвідоміших був французький фарс «Адвокат Пат лен» (XV ст.) Фарс мав значний вплив на розвиток комедії, позначився і на українській інтермедії XVII—XVIII ст.
Іншим популярним жанром були мораліте (від франц. morale — мораль) — п'єси повчального характеру з алегоричними персонажами. Теми їх бралися із життя, а не з біблійних текстів. Ставили притчі про «Праведника і гультяя», «Розумного і Нерозумного».
У XIII ст. набув популярності новий жанр — міракль (від лат. miracle — диво) — літургійна драма на сюжети Священного писання. Вона поєднувала побутові сюжети із зображенням дива святих і діви Марії. Часто у міраклі розповідалося про життя грішника, врятованого Богородицею чи святим після його молитов і каяття. Один з найвідоміших «Міракль про Теофіле», створений Рютбефом.
В інших країнах середньої Європи духовна драма розвивалася дещо повільніше, але в XIV ст. повсюдно досягла повного розквіту. Відомо, що значна її частина писалася латинською, хоча вже послуговувалися й національною мовою.