 |
Божественний підвал
|
|
|
|
ПЕРЕДМОВА
П одальшу передмову я, власне, хотів написати ще до першого видання; проте не зробив цього, - чи то з лінощів, які, здається (я вже не пам’ятаю), напали мене, чи то з фаталізму, - бо я вважаю, що передмовою вже нічого не виправиш. Та коли книжка вийшла в світ, я прочитав про неї кілька заслужених зауважень: що вона, мовляв, гірша за Бальзакові “Пошуки абсолюту”, і що закінчується вона вульгарною сценою поїдання ліверних ковбасок, а головне - що це не справжній роман. Ну, оце вже хтось сказав - як в око вліпив Я визнаю, що це й зовсім ніякий не роман. Отож я хочу зараз, на своє виправдання, розповісти, за яких обставин з цієї книжки не вийшло роману.
Одного весняного дня, о четвертій годині пополудні, я дописав “R.U.R”, а потім з полегкістю кинув геть ручку і вийшов прогулятись на Небозізек. Спочатку мені було так гарно, так легко: нарешті спекався цієї каторги! Далі з’явилось почуття якоїсь порожнечі, а врешті я помітив, що нуджуся нестерпно. От я й сказав собі, що день уже однаково зіпсований, тож піду краще додому та напишу фейлетон для газети. Вирішуючи щось таке, звичайно, не маєш ані найменшого уявлення, про що ж ти писатимеш; тому спочатку.довгенько ходиш по кімнаті, насвистуєш якусь пісеньку й не можеш відігнати настирливого мотивчика або ловиш мух. А потім тобі врешті щось спаде на думку, і ти починаєш писати. Отак і тоді мені пригадався один давній задум, я нарізав паперу і заходився писати фейлетон.
Коли я вже списав дві сторінки й перейшов на третю, то побачив, що для одного фейлетона тут матеріалу забагато: з цього могло б вийти цілих шість фейлетонів. І моє писання застрягло на третій сторінці, урвавшись посеред речення.
|
|
|
Через два місяці, коли я був на селі, задощило, і мене опала самотність. Не було іншої ради: я купив паперу й узявся писати ті шість фейлетонів. А дощі все не вщухали, та й тема мене захопила, тож і сталося так, що я написав цілих дванадцять розділів і розподілив матеріал ще для шести. А потім послав ті дванадцять розділів до газети, щоб їх друкували по одному в понеділковому додатку[1], і заприсягся, що тим часом допишу кінець.
Та життя наше незглибне: вийшло в світ уже одинадцять розділів, а я не написав більше ні рядка. Я забув, чому до цього взявся, а головне - забув, що маю писати далі. Друкарня квапила мене, щоб надсилав закінчення: і тоді я, мов та дівчина в казці, кинув на дорогу назад себе новий розділ, щоб мені хоч на кілька днів дали спокій. Утікаючи від невідчепної друкарні, я кидав назад розділ за розділом: хотів відірватись від неї, але “вона за мною скік та скік”. Я ключкував, мов цькований собаками заєць; я кидався в усі боки, щоб виграти час і хоч сяк-так виправити те, що напсував у тому поспіху. Скажіть же самі, чи не протримався я таки досить довго: адже минуло ще цілих вісімнадцять розділів, поки я нарешті підніс білий прапор кінця. А ще твердять, ніби в книжці нема зв’язного сюжету! Хіба це не епічний і водночас драматичний сюжет, коли автор, гнаний ериніями, втікає на гірську турбазу й до затишних редакцій, на острів Сент-Кілду, до Градця-Кралове, на тихоокеанський атол, до Семи Халуп[2], а врешті - за стіл у трактир Дамогорських, щоб там, схрестивши на грудях руки й кидаючи в обличчя своїм переслідувачам останні аргументи, здатися? Стежте, затамувавши дух, як він до останньої хвилини вірить, що - немилосердно гнаний - усе ж таки прямує до якоїсь мети і сам женеться за якоюсь ідеєю; і хоч у тридцятому розділі йому забракло снаги, та й далі його не покидає дивна віра, ніби в тій кривулястій дорозі, що нею він тільки-но пробіг, був якийсь єдиний сенс. Оце вам справжній сюжет роману, що насправді є не романом, а серією фейлетонів; тому я зараз і пришпилюю на нього цю додаткову назву.
|
|
|
Жовтень 1926 р.
Карел Чапек
РОЗДІЛ І
Оголошення
На Новий 1943 рік пан Г. X. Бонді, голова правління компанії МЕАТ, читав газети, як і щодня; він перебіг очима трохи невиразні повідомлення з театрів воєнних дій, обминув урядові кризи і під усіма вітрилами (оскільки обсяг “Лідових новін” уже давно виріс у п’ять разів, цих вітрил вистачило б і на довколасвітнє плавання) виплив у рубрику “Національна економіка”. Там він довгенько крейсував, а потім згорнув вітрила й став гойдатися на хвилях мрій.
“Вугільна криза, - думав він. - Шахти вичерпуються. Остравський басейн припиняє видобуток на кілька років. Хай йому біс, це ж катастрофа! Доведеться завозити верхньосілезьке вугілля; підрахуйте, будь ласка, на скільки це збільшить собівартість нашої продукції, а потім розказуйте мені про конкуренцію! Сидимо в калюжі; а як Німеччина ще підніме тарифи, то можна буде закривати крамничку. І акції “Промислового” теж упали. Господи, які жалюгідні умови. Які сміховинні масштаби, яка дурна тіснота, обмеженість, ніякого тобі розмаху! Ох, проклятуща криза!”
Пан Г. X. Бонді, голова правління акційної компанії, затнувся. Щось дратувало його, невідчепно дратувало. Він почав дошукуватися, що ж саме, і знайшов його на останній сторінці відкладеної газети. То було коротеньке слово “ХІД”. Чи, власне, тільки півслова, бо газета була перегорнена саме перед літерою “X”. І саме ота половинчатість так настирливо лізла в вічі. “Ет, господи, мабуть, там “ЗАХІД”, - розпливчасто міркував Бонді. - Або “СХІД”. А може, “ВИХІД”. А акції азотних добрив також упали. Жахливий застій. Жалюгідні умови, мізерні, сміховинно дрібні масштаби... Але це безглуздя - “ВИХІД”. Хто б це нині міг запропонувати через газету якийсь вихід? Ні, там би мало скоріше стояти “БЕЗВИХІДЬ”.
Настрій у пана Г. X. Бонді трохи зіпсувався, і він розгорнув газету, щоб позбутись неприємного слова. Однак тепер воно зовсім загубилося серед шахівниці оголошень. Він шукав його по всіх шпальтах, але воно ховалося - ніби навмисне, щоб подратувати його. Пан Бонді почав шукати знизу вгору, тоді справа наліво. Та капосний “ВИХІД” як у воду впав.
|
|
|
Але Г. X. Бонді не здався. Він згорнув газету - аж ба, осоружне “ХІД” само вискочило скраєчку. Він притиснув його пальцем, швидко розгорнув газету - і знайшов... Пан Бонді тихенько лайнувся. То було всього-на-всього дуже скромне, цілком банальне оголошеннячко:
ВИНАХІД
дуже прибутковий, придатний для будь-якого промислового підприємства, негайно продається з особистих причин. По довідки звертатися до інж. Р. Марека, Бржевнов, 16517.
“І варт було морочитись! - подумав пан Г. X. Бонді. - Якісь патентовані шлейки, якесь шахрайство або іграшка божевільного, а я змарнував на це п’ять хвилин. І я вже тупію! Мізерні умови... І ніякого розмаху”.
Пан голова правління сів у крісло-гойдалку, щоб вигідніш посмакувати всю гіркоту жалюгідних умов і мізерних масштабів. Правда, МЕАТ має десять заводів, де працює тридцять чотири тисячі робітників. МЕАТ займає провідні позиції в чорній металургії. Парові казани МЕАТ - поза конкуренцією. Колосники фірми МЕАТ - всесвітньовідома марка. І все ж за дванадцять років роботи десь-інде, далебі, можна б досягти трохи більшого...
Раптом Г. X. Бонді випростався в кріслі. “Інженер Марек... Інженер Марек! Стривай-но, а це часом не отой рудий Марек, як же пак його звали, Рудольф, Рудо Марек, мій однокурсник з політехніки? Справді, ось в оголошенні стоїть: “Інж. Р. Марек”. Рудо, лебедику, ну як таки-так! Доробився, бідолаха, нема що казати! Продаєш “дуже прибутковий винахід”, і - хе-хе! - “з особистих причин”! Знаємо ми ці “особисті причини”... Грошей нема, еге? Хочеш спіймати промислову рибку на якийсь там заяложений патент... а втім, ти весь час був трохи одержимий думкою перевернути світ догори ногами. Ох, братику, куди звіялись наші грандіозні ідеї! Наша безумно щедра й легковажна молодість!”
Пан Бонді знов відкинувся на спинку крісла. “Мабуть, це справді Марек, - думав він. - Але ж Марек мав голову вченого. Трохи балакун, але в цьому хлопчині було щось від генія. Він мав ідеї. А взагалі - страшенно непрактична людина. По правді кажучи, безголовий, та й годі. Дивно, - міркував пан Бонді, - що він не став професором. Я його двадцять років не бачив, і хто зна, що він робив увесь цей час. Мабуть, зовсім скотився на дно. Так, звісно, скотився: живе, сердега, аж у Бржевнові і задля шматка хліба продає винаходи! Жахливий кінець!”
|
|
|
Пан Бонді спробував уявити собі злидні винахідника, що скотився на дно. Йому пощастило намалювати в уяві вусату й бородату голову; стіни, що її оточують: похмурі, фанерні, наче в кіно. Ніяких меблів; у кутку на підлозі матрац, на столі мізерна модель з порожніх котушок, гвіздків та недогорілих сірників, тьмяне віконце дивиться на подвір’я. І до тієї невимовної вбогості входить гість у дорогій шубі. “Я прийшов глянути на ваш винахід”. Напівсліпий винахідник не впізнає колишнього товариша; він покірливо схиляє патлату голову, дивиться, на чому б посадити гостя, і ось уже - боже милий! - задубілими, нещасними, тремтячими пальцями намагається пустити в рух свій жалюгідний винахід, якийсь безумний перпетуум мобіле, і збентежено белькоче про те, як би воно мало крутитися, як би воно напевне крутилось, якби він мав... якби він міг купити.”. Гість у дорогій шубі блукає очима по всій мансардній комірчині; і раптом видобуває з кишені шкіряну, течку і кладе на стіл тисячокронову банкноту, другу (та досить! - злякався сам Бонді) і ще й третю. (“Тисячі, врешті, теж вистачило б - поки що”, - зупиняє пана Бонді якийсь внутрішній голос). “Це... на дальшу роботу, пане Марек. Ні, ні, не треба дякувати, нічого ви мені не винні. Хто я такий? Чи не однаково? Вважайте, що я ваш друг”.
Ця уявна картина сповнила пана Бонді задоволенням і зворушенням. “Треба послати до Марека свого секретаря, - подумав він. - Зараз. Або не пізніш як завтра. А що мені робити сьогодні? Святковий день, на завод іти не треба. По суті, у мене вихідний... Ох, ці мізерні масштаби! Цілий день нема чого робити. А може, самому?..”
Г. X. Бонді завагався. Це все ж таки ніби якась пригода - подивитись на злидні того дивака у Бржевнові “Ми ж, урешті, були такими друзями! А спогади мають свої права. Поїду!” - вирішив пан Бонді. І поїхав.
Потім йому було трохи нудно, коли машина кружляла по всьому Бржевнову, розшукуючи найубогішии будиночок з номером 1651. Довелось розпитувати в поліції.
- Марек, Марек... - порпався в своїй пам’яті інспектор. - Це, мабуть, інженер Рудольф Марек, Марек і компанія, фабрика електроламп, вулиця Міксова, номер тисяча шістсот п’ятдесят один.
Фабрика електроламп!.. Пан Бонді відчув розчарування, навіть досаду. То Рудо Марек живе не в мансарді! Він фабрикант і продає “з особистих мотивів” якийсь винахід! Е, друзяко, це тхне банкрутством, або ж я не Бонді.
|
|
|
- А ви не знаєте, як справи в пана Марека? - спитав він ніби мимохідь у інспектора поліції, вже сідаючи в машину.
- О, прекрасно! - відповів інспектор. - Така гарна фабрика. Знаменита фірма, - додав він з місцевим патріотизмом. - Багатий чоловік, - провадив він. - І страшенно вчений. Весь час якісь досліди робить.
. - Вулиця Міксова, - звелів пан Бонді шоферові.
- Третя вулиця праворуч! - гукнув інспектор навздогін.
І ось уже пан Бонді дзвонить біля хвіртки житлового флігеля, по стінах дикий виноград. “Гм... - сказав собі пан Бонді. - В цьому бісовому Марекові й завжди буз такий гуманний та реформістський душок”. І ось уже назустріч йому виходить на ґанок сам Марек, Рудо Марек; він страшенно худий і поважний, сповнений якогось благородства. У Бонді дивно стискається серце від того, що Рудо Марек уже не такий молодий, як колись, і не оброслий кудлатою бородою, як той винахідник, що він зовсім не такий, як уявляв собі пан Бонді, його.навіть пізнати важко;, та перше ніж він як слід усвідомив своє розчарування, інженер Марек уже подає йому руку й тихо каже:
- О, ти вже й приїхав, Бонді! Я тебе чекав.
РОЗДІЛ II
Карбюратор
- Я тебе чекав! - повторив Марек, посадовивши гостя в м’яке шкіряне крісло.
Нізащо в світі Бонді не признався б у своєму фантазуванні злидаря-винахідника.
- Та невже! - трохи силувано виявив він свою радість. - От так збіг! Бо й мені сьогодні вранці згадалося, що ми вже двадцять років не бачились! Двадцять років, подумай лишень, Рудо!
- Гм... - гмукнув Марек. - То ти, значить, хочеш купити мій винахід?
- Купити? - промовив Г. X. Бонді з ваганням у голосі. - Не знаю... Я про це ще не думав. Я хотів тебе побачити і...
- Не прикидайся, будь ласка! - перебив його Марек. - Я знав, що ти приїдеш. По таку річ - неодмінно. Бо такий винахід - це якраз для тебе. На ньому можна багато заробити... - він махнув рукою, прокашлявся й почав лекторським тоном: - Винахід, який я вам зараз продемонструю, означає більший переворот у техніці, ніж винайдення Уаттом парової машини. Коротко окреслюючи його суть, можна сказати, що йдеться, в теоретичному плані, про цілковите використання атомної енергії...
Бонді стримав позіх.
- Пробач... а що ти робив усі ці двадцять років? Марек трохи сторопіло звів на нього очі.
- Сучасна наука твердить, що матерія, тобто атоми, збудована з величезної кількості частинок енергії; атом - це, власне, кім’яшок з електронів, тобто найменших електричних частинок.
- Це все страшенно цікаве, - перебив пан Бонді. - Ти ж пам’ятаєш, я у фізиці завжди був слабкуватий. Але вигляд у тебе кепський, Рудо. А як ти став власником оцієї ігра... м-м... оцієї фабрики?
- Я? Зовсім випадково. Я винайшов був новий спосіб волочити вольфрамові волоски для лампочок... Та це пусте, це в мене так, мимохідь знайшлося. Розумієш, я вже двадцять років працюю над спалюванням різних речовин. От скажи-но, Бонді, яка головна проблема сучасної техніки?
- Збут продукції, - відповів голова правління МЕАТ. - А ти вже одружений?
- Удівець, - відповів Марек і збуджено схопився на ноги. - Який там збут! Спалювання, розумієш? Повне використання теплової енергії, яка міститься в матерії. Подумай лишень, що з вугілля ми беремо заледве стотисячну частину того, що могли б узяти! Ти це розумієш?
- Так. Вугілля страшенно дороге, - глибокодумно зауважив пан Бонді.
Марек сів і сприкрено промовив:
- Коли ти прийшов не для того, щоб купити мій карбюратор, Бонді, то можеш іти собі.
- Давай, давай далі, - заспокоїв сповнений лагідності Бонді.
Марек сховав обличчя в долоні.
- Двадцять років я працював над цим, а тепер... - тяжко видушив він із себе. - А тепер... продаю першому, хто нагодився! Свою велику мрію! Найбільший винахід в історії людства! Ні, серйозно, Бонді, це - грандіозна річ.
- Звісно, як на наші жалюгідні масштаби, - притакнув Бонді.
- Ні, взагалі грандіозна. От уяви собі, що ти можеш використати атомну енергію до останку, без ніяких залишків!
- Ага... - мовив Бонді. - Палитимемо атомами. Звісно, чом би й ні. А в тебе тут гарно, Руді: невеличка фабричка, але гарна. Скільки робітників?
Марек ніби й не чув його.
- Розумієш, - замислено промовив він, - це байдуже, як сказати: “використати атомну енергію”, чи - “спалити матерію”, чи - “розщепити матерію”. Можна казати й так, і так.
- Мені більше подобається “спалити”, - зауважив пан Бонді. - Якось інтимніше звучить.
- Але точніше буде - “розщепити матерію”. Розумієш, розщепити атоми на електрони, а ті електрони запрягти в роботу, тобі ясно?
- Ще б пак, - притакнув Бонді. - Запрягти їх, та й квит!
- От уявиг приміром, що двоє коней скільки сили тягнуть за два кінці мотузка в різні боки. Як ти гадаєш, що буде?
- Якийсь спорт, - здогадався Бонді.
- Та ні, не спорт. Буде спокій. Коні тягнуть, але не рухаються. А якби я перерізав мотузок?..
- Коні попадали б! - у захваті вигукнув пан Бонді.
- Та ні, просто розбіглися б у різні боки. Вони б стали звільненою енергією. А тепер слухай: матерія і є, власне, отакою супрягою. Переріж ту нитку, що зв’язує між собою електрони, і вони...
- Розбіжаться в різні боки!
- Так, але ми можемо спіймати їх і запрягти, розумієш? Або уяви собі таке; ми спалюємо в печі, скажімо, грудку вугілля. Одержуємо з неї трохи тепла, але, крім того, жужелицю, вуглекислий газ і сажу. Матерія від спалювання не пропадає, розумієш?
- Розумію. Хочеш сигару?
- Не хочу. Але та матерія, що лишається, ще містить у собі неймовірно багато невикористаної атомної енергії. Якби ми використали всю до решти атомну енергію, ми б тим самим спожили й самі атоми. Коротше - матерія зникла б.
- Ага. Тепер розумію.
- Це виходить так, ніби погано молоти зерно: здирати з нього тільки тонесенький верхній шар, а решту викидати геть, як ми викидаємо жужелицю. А коли молоти до кінця, з зерна не зостанеться нічого - чи майже нічого, правда? Отак само буде й тоді, коли матерію спалювати до кінця: з неї не зостанеться нічого- чи майже нічого. Вона розмелеться до решти. Використається. Вернеться в первісне небуття. Бачиш, матерія витрачає страхітливо багато енергії на те, щоб узагалі існувати. Відбери в неї існування, примусь її зникнути, і цим самим ти звільниш величезний запас сили. Ось у чому річ, Бонді.
- Ага. Непогано.
- Пфлюгер, наприклад, вирахував, що в кілограмі вугілля міститься тридцять більйонів калорій. Я вважаю, що Пфлюгер перебільшує.
- Безперечно.
- Я теоретично дійшов висновку, що сім мільйонів. Але й це означає, що одного кілограма вугілля, коли його спалити до кінця, вистачило б досить солідному заводові на кількасот годин роботи!
- Ти що! - вигукнув Бонді й схопився.
- Скільки годин точно, я тобі не можу сказати. Я вже півтора місяця спалюю півкілограма вугілля при навантаженні тридцять кілограмометрів, а воно... а воно... все крутиться... й крутиться... й крутиться... - бліднучи, прошепотів Марек.
Пан Бонді, голова правління МЕАТ, розгублено потер підборіддя, кругле й гладеньке, мов дитячий задочок.
- Слухай-но, Рудо, - нерішуче почав він, - ти, мабуть... ну, трохи... перевтомився, чи що...
Марек махнув рукою.
- Ет, це пусте... Якби ти хоч трохи знався на фізиці, я пояснив би тобі, як діє мій карбюратор[3], що в ньому те вугілля спалюється. Розумієш, це цілий розділ вищої фізики. Але ти сам побачиш унизу, в підвалі. Я насипав у машину півкілограма вугілля, потім закрив її й запечатав у присутності нотаріуса, при свідках, щоб ніхто не міг досипати вугілля. Іди подивись на неї, йди вже, йди! Ти однаково нічого не зрозумієш, але - йди до підвалу! Йди вже, чуєш?
- А ти що, не підеш? - здивовано спитав Бонді.
- Ні, йди сам. І... слухай, Бонді... довго там не затримуйся.
- А чому? - спитав Бонді ледь підозріливо.
- Так... Ну, вважай, що там... нездорово. І засвіти лампочку: вимикач зразу біля дверей. Ото, що гуде в підвалі, - то не моя машина: вона працює зовсім безгучно, не зупиняється і запаху ніякого не дає... То гуде... м-м... ну, вентилятор. Ну, йди вже, йди, я почекаю тут. Потім розкажеш мені...
Пан Бонді спускається в підрал, трошечки радий, що на хвилину спекався цього божевільного (адже нема сумніву, що Марек збожеволів), а трошечки заклопотаний тим, як же йому чимшвидше викрутитись і втекти... О, ти диви: в підвалі грубезні двері, герметизовані, ніби в броньованих підземеллях банку. Гаразд, засвітимо. Вимикач зразу біля дверей. Посеред склепистого, бетонованого, чистого, мов монастирська келія, підвалу лежить на бетонній підставці здоровезний мідний циліндр. Закритий з усіх боків, тільки нагорі ґратчасте віконце, запечатане сургучними печатками. Всередині машини темно й тихо. З циліндра розміреним плавним рухом висовується шток, що повільно обертає важкий маховик. І це все. Тільки вентилятор гурчить у підвальному вікні, не змовкаючи ні на хвилину.
Мабуть, це протяг від вентилятора, чи що... Пан Бонді відчуває на чолі якийсь дивний повів, йому здається, наче в нього волосся піднімається дибом; а потім - наче він пливе в безкрайому просторі, летить, не чуючи власної ваги. Г. X. Бонді падає навколішки й застигає в якомусь неймовірному, ясному блаженстві, йому хочеться співати й кричати, йому вчувається шелест незмірних, незліченних крил. І раптом хтось міцно хапає його за руку й тягне геть з підвалу. Це інженер Марек; у нього на голові щось схоже на шолом від водолазного скафандра. Він тягне Бонді сходами нагору. В вестибюлі скидає металевий шолом і втирає піт, що виступив йому на чолі.
- Насилу встиг, - задихано, в жахливому хвилюванні, вимовляє він.
РОЗДІЛ III
Пантеїзм
У пана Бонді якесь таке почуття, ніби все це йому сниться. Марек з материнською турботою садовить його в крісло і біжить по коньяк.
- На, випий хутчіше, - мурмоче він, тремтячою рукою подаючи йому чарочку. - Що, й тобі довелося кепсько?
- Навпаки, - ледве повертає язиком Бонді. - Мені було так... так гарно! Так любо! Немовби я літав, чи що.
- Атож, атож, - квапливо мовить Марек. - Я про це й кажу. Неначе літаєш або взагалі якось так підносишся вгору, еге?
- Страшенно приємне почуття, - сказав пан Бонді. - По-моєму, це називається захват. Неначе там є щось...
- Щось божественне? - спитав Марек нерішуче.
- Мабуть. Так, напевне, напевне! Я ніколи не ходжу до церкви, Рудо, ну ніколи, але в тому підвалі мені було так, наче в церкві. А скажи, будь ласка, що я робив там?
- Стояв на колінах, - пробурчав Марек похмуро й почав ходити по кімнаті.
Пан Бонді розгублено провів рукою по лисині.
- Дивно. Та невже справді... я стояв на колінах? А скажи, будь ласка, що це... в тому Підвалі... що там, власне... так дивно діє на людину?
- Карбюратор, - буркнув Марек, кусаючи губи. Обличчя його наче ще дужче змарніло, аж посіріло.
- Отакої! - здивувався Бонді. - А чим же?
Марек тільки здвигнув плечима і далі ходив по кімнаті, понуривши голову.
Г. X. Бонді водив за ним очима в дитинному подиві. Марек божевільний, казав він собі; але ж, хай йому біс, що охоплює людину в тому підвалі? Таке болісне блаженство, така непохитна певність, захват, якась приголомшлива побожність, чи що...
Пан Бонді встав і налив собі ще чарочку коньяку.
- Слухай, Рудо, - сказав він. - Я вже знаю.
- Що ти знаєш? - вигукнув Марек і зупинився.
- Що там у підвалі. Отой чудний душевний стан. Це якась отрута, правда? “
- А певно, що отрута, - злісно засміявся Марек.
- Я так зразу й подумав, - умить заспокоївшись, сказав Бонді. - Той твій апарат виділяє... м-м... ніби озон, так? Або, скорше, якийсь отруйний газ. І коли його надихатись, воно тебе трошечки... дурманить... Чи збуджує, так? Ну, напевне, Рудо, це не що інше як отруйний газ; мабуть, він якимсь чином утворюється під час спалювання вугілля в тому... в тому твоєму карбюраторі. Якийсь світильний газ, чи веселящий газ, чи фосген, чи щось таке. Через це ти й поставив там вентилятор. І ходиш до того підвалу в протигазі, еге? Бо там якісь бісові гази.
- Якби ж то були тільки гази! - вибухнув Марек, стрясаючи кулаками. - Розумієш, Бонді, через це ж я й мушу продати той карбюратор! Бо я просто не можу цього знести, не можу, не можу! - вигукував він, мало не плачучи. - Я не передбачав, що мій карбюратор таке вироблятиме! Таке... страшне... паскудство! Подумай лишень, він це робить із самого початку! І кожен відчуває це, хто підійде до нього. Ти ще нічого не знаєш, Бонді! А на моєму двірникові воно окошилося!
- Бідолаха, - промовив пан голова правління здивованим і співчутливим тоном. - Невже помер?
- Та ні, не помер, але навернувся! - розпачливо вигукнув Марек. - Тобі я скажу правду, Бонді: мій винахід, мій карбюратор має одну жахливу ваду. Ти однаково купиш його або приймеш від мене як подарунок; ти, Бонді, від нього не відмовишся, хоч би з нього чорти сипались. Тобі, Бонді, це байдуже, аби тільки ти міг вичавити з нього мільярди. І ти їх таки вичавиш. Це грандіозне діло, але я вже не хочу мати з ним нічого спільного. А в тебе сумління не таке вразливе, чуєш, Бонді? Це діло дасть тобі мільярди, тисячі мільярдів; але тобі доведеться взяти на свою душу страхітливе зло. Наважуйся!
- Ет, дай спокій, - відмахнувся Бонді. - Коли воно виділяє отруйні гази, то влада заборонить його, і квит. Хіба ти не знаєш наших умов, наших жалюгідних умов? От якби в Америці...
- Які там отруйні гази! - вигукнув Марек. - Це щось у тисячу разів гірше! Слухай уважно, Бонді, що я тобі скажу; це перевищує людський розум, але брехні тут нема й крихти. Отож мій карбюратор справді спалює матерію, спалює до останку, так, що не лишається й порошинки; або, краще сказати, розщеплює, розпорошує, розкладає на електрони, споживає, розмелює, не знаю, як це назвати; одне слово, використовує її до кінця. Ти й уявлення не маєш, яка незмірна енергія міститься в атомах. З півцентнером вугілля в казані можна обпливти на пароплаві довкола світу, можна освітлювати електрикою всю Прагу, приводити в рух весь завод Рустона[4], або що завгодно; а одним вугільним брикетиком можна опалювати дім і варити їжу для цілої родини. Та врешті й вугілля не буде потрібне: можна топити першим-ліпшим камінцем або жменькою землі, взятою на вулиці. Кожна грудочка матерії має в собі більше енергії, ніж величезний паровий казан; тільки видобудь її! Тільки навчись до кінця спалювати ту матерію! Я це вмію, Бонді; мій карбюратор це вміє. Погодься, Бонді, що заради цього варт було працювати двадцять років.
- Ти знаєш, Рудо, - почав пан голова правління повільно, - це все дуже дивне; але я чогось вірю тобі, їй же богу, вірю. Знаєш, коли я стояв педед тим твоїм карбюратором, то відчував, що тут є щось неймовірно велике, щось таке, що просто приголомшує людину. Нічого не вдію з собою; я тобі вірю. Там унизу, в підвалі, у тебе якась таємниця. Така, що переверне догори дном весь світ.
- Ох, Бонді, - тривожно прошепотів Марек, - у тому ж то й усе лихо. Стривай, я все тобі поясню. Ти читав коли Спінозу?
- Ні, не читав.
- Я теж не читав; але тепер... розумієш, тепер я починаю читати такі речі. Нічого в них не розумію, для нас, техніків, це надзвичайно складне, але щось там є. Ти ж, мабуть, віриш у бога?
Г. X. Бонді замислився.
- Їй же богу, не знаю. Мабуть, бог є, але на якійсь іншій зірці. У нас його нема. Де там! Та до наших часів таке б і не пасувало. Ну скажи, будь ласка, що йому тут робити?
- Я не вірю, - твердо відказав Марек. - Я не хочу вірити. Я завжди був атеїстом. Я вірю в матерію і в поступ, а більш ні в що. Я науковець; а наука, Бонді, не може припускати існування бога.
- З погляду комерції, - заявив Бонді, - це річ байдужісінька. Коли він хоче бути, то хай собі буде, бог з ним. Ми одне одного не виключаємо.
- Але з погляду науки, Бонді, - сказав інженер суворо, - це абсолютно неприпущенна річ. Або він, або наука. Я не тверджу, що бога немає; я тільки тверджу, що його не повинно бути - або, принаймні, він не повинен виявляти себе. І я вірю, що наука крок за кроком витісняє його або принаймні обмежує його прояви. І вірю, що це її найвища місія.
- Може, й так, - спокійно погодився пан голова правління. - Ну, а далі що?
- А тепер, Бонді, уяви собі, що... Або стривай, я скажу інакше: ти знаєш, що таке пантеїзм? Це віра, ніби в усьому, що існує на світі, виявляється єдиний бог, чи Абсолют, як хочеш. У людині, в камені, в траві, у воді - всюди. А знаєш, що твердить Спіноза? Що матеріальність - це тільки вияв або ж один бік божественної субстанції, а другий бік - дух. А знаєш, що твердить Фехнер[5]?
- Не знаю, - щиро признався пан Бонді.
- Фехнер твердить, що все, буквально все одухотворене, що бог одухотворює собою всю матерію, яка є на світі. А ти знаєш Лейбніца? Лейбніц твердить, що матерія складена з духовних часточок, із монад, які є божественними сутностями. Що ти на це скажеш?
- Не знаю, - розгублено відповів Г. X. Бонді. - Я на цьому не розуміюсь.
- Я теж ні; воно страшенно складне. Але уяви собі, як припущення, ніби справді в усякій матерії є бог, що він якось ув’язнений в ній. А коли цю матерію розщепити до кінця, він вилітає з неї, мов із чарівної скриньки. Його раптом ніби вивільнили. Він виділяється з матерії, як світильний газ із вугілля. Спалиш один атом - і маєш раптом повний підвал Абсолюту. Просто диво, як він зразу розпросторюється.
- Стривай, - озвався пан Бонді. - Поясни ще раз, тільки поволі.
- Отже, - знову почав Марек, - уяви собі, як припущення, що в кожній матерії міститься Абсолют у зв’язаному стані, скажімо, як зв’язана, інертна енергія, або, простіше кажучи, що бог всюдисущий, тобто присутній у будь-якій матерії і в кожній часточці матерії. А тепер уяви, що якийсь шматочок матерії ти знищив до кінця - здавалось би, без останку. Та оскільки будь-яка матерія це, власне, матерія плюс Абсолют, ти знищив тільки матерію, і в тебе зостався незнищенний залишок: чистий, вивільнений, активний Абсолют. Зосталися хімічно нерозкладні, нематеріальні рештки, які не дають спектральних ліній, не мають ні атомної ваги, ні хімічної спорідненості, не підкоряються законові Бойля-Маріотта, одне слово, не мають ніяких, аніякісіньких властивостей матерії. Зостався чистий бог, Хімічне “ніщо”, яке діє з величезною енергією. А оскільки це “ніщо” не матеріальне, то закони матерії не сковують його. А з самого цього випливає, що воно має виявлятися протиприродним чином - у вигляді чудес. Усе це випливає з припущення, що в матерії міститься бог. Ти можеш уявити собі, як припущення, що він є в ній?
- Можу, - відповів Бонді. - А далі?
- Гаразд, - сказав Марек і підвівся. - То він таки справді в ній є.
РОЗДІЛ IV
Божественний підвал
Пан Бонді неквапно посмоктав сигару.
- А як же ти довідався про це?
- По собі самому, - відповів інженер Марек, що вже знову ходив по кімнаті. - Мій карбюратор, розкладаючи матерію, виробляє побічний продукт: чистий, незв’язаний Абсолют; бога в хімічно чистій формі. Так би мовити, з одного кінця він вивергає механічну енергію, а з другого - божественну сутність. Достоту як тоді, коли розкладаєш воду на кисень і водень, тільки незрівнянно більшою мірою.
- Гм... - гмукнув пан Банді. - А далі?
- Я гадаю, - обережно провадив Марек, - що деякі виняткові особистості здатні в своєму організмі розділяти матеріальну й божественну субстанції; розумієш, якось екстрагувати чи видавлювати Абсолют із своєї власної матерії. Приміром, Христос, чудотворці, факіри, медіуми, пророки вміли це робити якоюсь психічною силою. А мій карбюратор робить це чисто технічним шляхом. Це щось ніби фабрика Абсолюту.
- Факти, - сказав пан Бонді. - Держися фактів.
- Ось тобі факти. Я спершу сконструював свій Perfect Carburator[6] чисто теоретично. А потім зробив невеличку модель - ще не дійову. Аж четверта модель почала по-справжньому крутитись. Вона була всього отакенька, але діяла дуже гарно. І коли я працював з нею в таких невеличких масштабах, то вже й тоді відчував якийсь дивний вплив на психіку. Якусь таку чудну веселість чи зачарування. Але’я гадав, що то просто радість від успіху або, може, перевтома. А потім я почав пророкувати й творити чудеса.
- Що, що? - вигукнув пан Бонді.
- Пророкувати й творити чудеса, - засмучено повторив Марек. - Бували в мене хвилини такого дивного прозріння. Я знав, наприклад, із цілковитою певністю, що станеться в майбутньому. І те, що ти прийдеш, передбачив наперед. А то якось, працюючи на токарному верстаті, ніготь собі зірвав. Подивився на поранений палець, і зразу на ньому наріс новий ніготь. Очевидно, я цього хотів, але ж це дуже дивна річ. І... страшна. Або уяви собі, що я ходив у повітрі. Знаєш, це називається левітація. Я ніколи не вірив у такі нісенітниці. Знаєш сам, як я перелякався.
- Ще б пак, - поважно погодився Бонді. - Це, напевне, дуже неприємне діло.
- Страшенно неприємне. Я гадав - це щось від нервів, якесь самонавіювання абощо. А потім я поставив у підвалі той великий карбюратор і запустив його. Як я тобі сказав, він працює вже півтора місяця день і ніч. І аж тоді до мене дійшло все значення тих явищ. За день підвал наповнився Абсолютом ущерть, і він почав розповзатись по всьому будинку. Розумієш, чистий Абсолют проникає вільно крізь усі речовини, тільки через деякі трохи повільніше. А в повітрі поширюється зі швидкістю світла. Коли я туди ввійшов, то мене охопив наче якийсь екстаз. Я кричав на весь голос. Не знаю, де в мене взялася сила втекти звідти. А тоді нагорі я обміркував усе це. Перша моя думка була - що це якийсь новий, дурманливий, веселящий газ, який виділяється при цілковитому спалюванні матерії. Тому я й наказав установити знадвору вентилятор. Коли його встановлювали, на двох монтерів зійшло якесь осяяння, в них були видіння; третій був алкоголік, і це, мабуть, трохи імунізувало його. Поки я вірив, що це тільки газ, то провів з ним деякі досліди; цікаво, що в Абсолюті всяке світло горить багато ясніше. Якби його можна було вдержати в скляній колбі, я б наповнював ним електролампочки; але він вільно виходить із будь-якого вмістища, хай би як щільно загерметизованого. Потім я вирішив, що це, мабуть, якесь ультрарентгенівське випромінювання; але нема ні знаку електричних явищ, і на фотоплатівках воно не лишає слідів. А на третій день довелося відвезти до лікарні двірника і його дружину, що жили над підвалом.
- А чому? - спитав пан Бонді.
- Навернулись. На них зійшло натхнення. Він почав виголошувати релігійні проповіді й творити чудеса. А його дружина пророкувала. Мій двірник був напрочуд солідний чоловік, моніст і член товариства “Вільна мисль”. Надзвичайно порядна людина. І от уяви собі: з доброго дива почав зцілювати людей накладанням рук. Звичайно, на нього зразу донесли, окружний лікар, мій приятель, страшенно розсердився; я наказав відвезти двірника до психіатричної лікарні, щоб не було скандалу. Тепер йому нібито покращало, він видужав, утратив чудодійну силу; я пошлю його ще на село, хай там відпочине й одужає зовсім. А потім я сам почав творити чудеса й бачити майбутнє. Між іншим, у мене було таке видіння: величезні болотисті зарості гігантських хвощів, а в них якісь дивовижні тварини. Очевидно, це тому, що я спалював у карбюраторі верхньосілезьке вугілля - воно з найдавніших верств. У ньому, мабуть, міститься кам’яновугільний бог.
Пан Бонді здригнувся.
- Рудо, це ж страхіття!
- Так, - сумно підтвердив Марек. - Помалу я почав розуміти, що це не газ, а Абсолют. Зі мною діялись жахливі речі. Я читав людські думки, з мене линуло світло, і я мусив з усієї сили стримуватися, щоб не почати молитись та проповідувати віру в бога. Я вже хотів засипати карбюратор піском, але тоді в мене почалась левітація. Зупинити машину неможливо. Я вже не ночую вдома. І на фабриці, серед робітників, траплялись дуже тяжкі випадки осяяння. Я не знаю, що робити, Бонді. Так, я випробував усі можливі ізоляційні матеріали, щоб затримувати Абсолют у підвалі. Жужелиця, пісок, металеві стіни - ніщо не затримує його. Я пробував обкласти підвал творами професора Крейчого[7], Спенсера, Геккеля, всіляких позитивістів; уяви собі, що Абсолют проходить і крізь них. Ні газети, ні молитовники, ні “Святий Войтех”[8], ні патріотичні пісенники, ні університетські курси лекцій, ні книжки К. М. Вискочіла[9], ні політичні брошури, ні парламентські стенограми не виявились непроникними для Абсолюту. Я просто в розпачі. Його не можна ні замкнути, ні випомпувати. Це випущене на волю зло.
- А чи справді це таке вже велике зло? - спитав пан Бонді. - Хай навіть усе це правда... чи це таке вже нещастя?
- Бонді, мій карбюратор - це грандіозний винахід. Він приведе світ до технічного й соціального перевороту, він безмірно здешевить виробництво, він ліквідує злидні й голод, він колись урятує нашу планету від замерзання. Але, з другого боку, він випускає в світ бога йк побічний продукт. Закликаю тебе, Бонді, не легковаж цим фактом. Ми не звикли мати справу з реальним богом, ми не знаємо, чого може наробити його присутність - у культурному відношенні, в моральному і так далі. Слухай, тут ідеться про долю всієї людської цивілізації!
- Стривай... - мовив пан Бонді замислено. - А може, є які заклинання? Ти не кликав священиків?
- Яких священиків?
- Та будь-яких. Мабуть, віровизнання тут не грає ролі. Може, вони б зуміли якось із цим упоратись.
- Забобон! - вибухнув Марек. - Дай мені спокій з тими сутанниками! Щоб потім улаштували мені в підвалі якесь чудодійне місце для богомілля, куди посунуть прочани! До мене, з моїми поглядами!
- Ну гаразд, - сказав пан Бонді. - Тоді я сам їх запрошу. Бо хіба знаєш... А зашкодити воно не може. Врешті, я нічого не маю проти бога. Аби тільки він не заважав у роботі. А ти не пробував домовитися з ним по-доброму?
- Ні! - обурився інженер Марек.
- І даремно, - сухо сказав Г. X. Бонді. - Може, пощастило б укласти з ним якусь угоду! Справжній, точний контракт, приміром, такого змісту: “Ми зобов’язуємося виробляти вас непомірно, безперервно, в умовленій кількості, а ви за це зобов’язуєтеся зректись будь-яких виявів божественності в радіусі стількох і стількох метрів від місця виробництва”. Як ти гадаєш, він погодився б?
- Не знаю, - з нехіттю відповів Марек. - Мені здається, що йому сподобалось існувати надалі незалежно від матерії. Можливо... у власних інтересах... він би пристав на якісь переговори. Але від мене цього не вимагай.
- Гаразд, - погодився пан Бонді. - Я пошлю свого нотаріуса. Дуже тактовний і спритний чоловік. А, крім того... може, запропонувати йому якусь церкву? Адже підвал під фабрикою та її околиця - місце, трохи... м-м... трохи негідне його. Треба було б розвідати, які в нього смаки. Ти не пробував?
- Ні. Я б найрадніше затопив підвал водою.
- Не гарячись, Рудо. Я, мабуть, таки куплю твій винахід. Звичайно, ти сам розумієш, що я... ще пришлю своїх інженерів. Треба все вивчити. Може, це справді просто отруйний газ. Та хай би навіть це був і сам бог - головне, що карбюратор таки працює.
Марек підвівся.
- Ти наважився встановити карбюратор на заводі МЕАТ?
- Я наважився, - відказав, теж підводячись, пан голова правління, - почати масове виробництво карбюраторів. Карбюратори для залізниць і пароплавів, карбюратори для центрального опалення, для житлових будинків і установ, для фабрик і шкіл. Через десять років у всьому світі буде єдине джерело енергії - карбюратори. Я пропоную тобі три проценти з валового прибутку. За перший рік це, мабуть, вийде кілька мільйонів. Тим часом ти можеш вибиратися звідси, щоб я міг прислати сюди своїх людей. Завтра вранці я привезу вікарного єпископа. Краще буде, коли ти з ним не зустрінешся, Рудо. Взагалі, я б волів, щоб тебе тут не було. Ти трохи різкуватий, а мені б не хотілося з самого початку дратувати Абсолюта.
- Бонді, - з жахом у голосі сказав Марек, - остерігаю тебе востаннє: ти випустиш у світ бога!
- Ну що ж, - з гідністю відказав Г. X. Бонді. - Потім він буде особисто вдячний мені за це. І сподіваюся, що він не поведеться зі мною непорядно.
РОЗДІЛ V
Вікарний єпископ
Тижнів за два по Новому році інженер Марек сидів у кабінеті голови правління МЕАТ (Металообробне акційне товариство).
- Ну, далеко просунулися? - спитав пан Бонді, зводячи очі від якихось паперів.
- Я вже все зробив, - відповів Марек, - Передав твоїм інженерам детальні креслення карбюратора. Отой лисий, як пак його прізвище...
- Крольмус.
- Так, інженер Крольмус фантастично спростив мій атомний двигун - ну, розумієш, переведення енергії електронів у механічну роботу. О, він має кебету - той твій Крольмус. А що ще нового?
Голова правління МЕАТ мовчки писав далі. Аж за хвильку відповів:
- Будуємо. Сім тисяч мулярів. Завод карбюраторів.
- Де?
- На Височанах. І збільшили акціонерний капітал.
На півтора мільярда. Газети дещо пишуть про наш новий винахід. Ось поглянь, - додав він і звалив Марекові на коліна півцентнера чеських і закордонних газет, а сам знову поринув у якісь папери.
- Я вже два тижні... м-м... - промовив Марек якось здушено.
- Що?
- Вже два тижні не був на своїй фабриці у Бржевнові. Я... я не можу наважитись. Там щось діється?
- Угу.
- А... як там мій карбюратор? - допитувався Марек, перемагаючи страх.
- Усе крутиться.
- А... що робить... оте, друге? Пан Бонді зітхнув і поклав ручку.
- Ти знаєш, що Міксову вулицю довелось перекрити?
- Чому?
- Бо люди ходили туди молитись. Цілими юрбами. Поліція хотіла розігнати їх, то зосталось там сім трупів. Лупцюють дурнів, а вони - як овечки.
- Цього слід було сподіватись, цього слід було сподіватись... - розпачливо мимрив Марек.
- Ми перегородили вулицю колючим дротом, - розповідав далі Бонді. - 3 довколишніх будинків довелося виселити людей: поспіль тяжкі симптоми релігійності. Тепер Тсім працюють комісії з міністерства охорони здоров’я і з міністерства освіти.
- То, мабуть, влада заборонить мій карбюратор!. - з видимою полегкістю зітхнув Марек.
- Ба ні, - заперечив Г. X. Бонді. - Клерикали страшенно обурюються твоїм карбюратором, а тому прогресивні партії на злість їм захищають його. Ніхто, власне, не знає, про що йдеться. Видно, що ти не читаєш газет. Усе це виродилося в нікому не потрібну полеміку з клерикалізмом. А церква випадково якраз має тут трохи рації. Той проклятущий вікарний єпископ доповів кардиналові-архієпископові...
- Який вікарний єпископ?
- Та один там єпископ Лінда, загалом розумний чоловік. Я, бач, возив його туди, щоб він подивився на той чудодійний Абсолют оком фахівця. Він досліджував там усе діло цілих три дні, весь час сидів у підвалі і...
- Навернувся! - вигукнув Марек.
- Де там! Мабуть, він уже такий загартований щодо бога - або ще більший атеїст, ніж ти, не знаю; але через три дні він прийшов до мене й каже, що з католицької точки зору про бога не може бути й мови, що церква категорично відкидає й засуджує пантеїстичну гіпотезу як єресь; одне слово, це зовсім не легальний, законний бог, підтримуваний авторитетом церкви, отож він, як священик, мусить кваліфікувати все це як шахрайство, оману і єресь. Дуже розумно говорив.
- То він не відчув там ніяких надприродних явищ?
- Та ні, він усе там пережив: і осяяння, і чудотворство, і екстаз, і все. Він не заперечує, що все це там відбувається.
- Ну, а як же він це пояснює?
- Ніяк. Каже, що церква не пояснює, а наказує або забороняє. Одне слово, він категорично відмовився компрометувати церкву новим, ще не дослідженим богом. Принаймні так я його зрозумів... А знаєш, що я купив оту церкву на Білій горі?
- Нащо?
- Вона найближче до Бржевнова. Триста тисяч заплатив! Запропонував її писемно й усно тому Абсолютові там у підвалі, щоб він перебрався туди. Цілком пристойна бароккова церква; крім того, я наперед погодився на будь-яке потрібне переобладнання. І дивна річ: за кілька кроків від церкви, у будиночку номер чотириста п’ятдесят сім, позавчора стався класичний випадок екстазу з одним монтером; а в самій церкві - ніяких, ну ніякісіньких чудес! Один випадок був аж у Вршовицях, два - навіть у Коширжах, а на Петршинській станції бездротового телеграфу - просто-таки епідемічний спалах релігійності. Всі радіотелеграфісти, що там працюють, раптом з доброго дива почали передавати на весь світ екстатичні радіограми - якесь нове євангеліє: мовляв, бог знову сходить у світ, щоб спасти його, і отаку всячину. Подумай лишень, яке страмовище! Тепер прогресивні газети скубуть міністерства зв’язку, аж пір’я летить; кричать, що “клерикалізм випускає пазури” і всякі такі дурниці. Поки що ніхто не здогадується, що це якось пов’язане з карбюратором. Мареку, - додав Бонді пошепки, - я щось тобі скажу, але це таємниця: тиждень тому таке сталося з нашим військовим міністром.
- З ким? - вигукнув Марек.
- Тихо! З військовим міністром. Він був у своїй віллі в Дейвіцях, і раптом на нього зійшло осяяння. Другого дня вранці він вишикував увесь празький гарнізон і почав промовляти перед ним про вічний мир та закликати вояків до мученичества. Звичайно, йому зразу довелось подати у відставку. В газетах надрукували, ніби він нагло захворів. Отаке-то, друзяко.
- Уже й у Дейвіцях, - тужно мовив інженер. - Це ж страхіття, Бонді, як воно розповзається.
- Невтримно, - погодився пан Бонді. - Один чоловік перевіз фортепіано з тієї зачумленої Міксової вулиці аж на Панкрац, то через двадцять чотири години весь діл охопило...
Пан Бонді не договорив. Увійшов кур’єр і доповів, що прибув єпископ Лінда. Марек почав квапливо прощатись, але Бонді втиснув його назад у крісло й сказав:
- Тільки сиди й мовчи; цей єпископ - чарівний чолов’яга.
А вікарний єпископ Лінда вже входив до кабінету. То був невисокий веселий добродій у золотих окулярах, з насмішкуватим ротиком, по-священицькому стиснутим у пресимпатичну курячу гузку. Бонді відрекомендував йому Марека як власника того нещасливого бржевновського підвалу. Єпископ задоволено потирав руки, а інженер Марек злісно мурмотів щось про те, що йому, мовляв, дуже приємно, але на обличчі мав затятий вираз, який ніби промовляв: “Поцілуй мене кудись, сутаннику”. Єпископ закопилив губенята і жваво обернувся до Бонді.
- Пане голово, - бадьоро сказав він після кількох загальних фраз. - Я прийшов до вас у вельми делікатній справі. Вельми делікатній, - повторив він зі смаком. - Ми обговорювали вашу... м-м... вашу проблему в консисторії. Його превелебність, наш архіпастир, схильний уладнати цю прикру історію по змозі тихіше. Розумієте, оту непристойну комедію з чудесами. Даруйте, я не хочу зачіпати честь пана... пана власника...
- Будь ласка, говоріть, - похмуро мотнув головою Марек.
- Ну, одне слово, весь той скандал. Його превелебність зволили висловитись так, що з погляду віри й розуму не може бути нічого прикрішого, ніж оте безбожне, просто-таки блюзнірське порушення законів природи...
- Дозвольте! - обурено вигукнув Марек. - Закони природи будьте ласкаві полишити нам. Ми ваших догматів не чіпаємо!
- Помиляєтесь, добродію, - жваво відповів вікарний єпископ. - Помиляєтесь. Наука без догматів - це лише купка сумнівних тверджень. Але гірше те, що ваш Абсолют суперечить церковним законам. Він не узгоджується з ученням про святощі. Не рахується з церковними традиціями. Грубо порушує вчення про святу трійцю. Не зважає на апостольську ієрархію. Не піддається навіть церковним екзорцизмам[10]. І так далі. Одне слово, поводиться так, що ми мусимо категорично відкинути його.
- Ну, ну, - примирливо озвався пан Бонді. - Поки що він поводився досить... пристойно.
Вікарний єпископ остережливо підняв палець.
- Поки що - так. Але ми не знаємо, як він поводитиметься далі. Завважте, пане голово, - він раптом перейшов на довірчий тон. - Вам ідеться про те, щоб не було скандалу. Нам також. Ви б хотіли непомітно усунути цю прикрість як практична людина. Ми теж - як божі слуги й представники. Ми не можемо допустити, щоб з’явився якийсь новий бог чи навіть нова релігія.
- Слава богу, - зітхнув з полегкістю Бонді, - я знаю, що ми домовимося.
- Чудово! - вигукнув єпископ, радісно блискаючи окулярами. - Головне - домовитись! Високоповажана консисторія постановила, що з огляду на інтереси церкви вона, як виняток, може взяти під свою опіку той ваш... м-м... Абсолют; вона спробує привести його до згоди з католицьким віровченням і оголосить будинок номер тисяча шістсот п’ятдесят один у Бржевнові чудотворним місцем для богомілля і...
- Ого! - вигукнув Марек і схопився.
- Вибачте! - владно кинув єпископ. - Чудодійним місцем для богомілля; одначе з деякими застереженнями. Перша умова: щоб у вищезгаданому номері виробництво Абсолюту обмежилося до найменшої можливої міри; щоб там вироблявся тільки слабенький, мало вірулентний, дуже розріджений Абсолют, що виявлявся б не так непогамовно і тільки спорадично, як було в Лурді[11]. А інакше ми не можемо взяти на себе відповідальність.
- Гаразд, - погодився пан Бонді. - А далі?
- Далі, - провадив єпископ, - щоб його виробляли тільки з вугілля, добутого в Малих Сватоньовицях. Як ви, з ласки вашої, самі знаєте, це чудотворне місце[12], місце культу діви Марії; тож, сподіваємося, з допомогою того ж таки тамтешнього вугілля ми влаштуємо в тисяча шістсот п’ятдесят першому номері в Бржевнові осередок культу матері божої.
- Як вам завгодно! - відказав Бонді. - Ще щось?
- По-третє, ви зобов’яжетесь, що більше ніде, ні тепер, ні в майбутньому, Абсолюту вироблятись не буде.
- Цебто як?! - вигукнув голова правління МЕАТ. - А наші карбюратори?
- Ніколи не будуть уведені в дію, крім того єдиного, бржевновського, що стане власністю святої церкви, і тільки церква буде ним користуватись.
- Дурниця, - заперечив пан Бонді. - Карбюратори будуть вироблятись. Через три тижні їх буде складено десять штук. За перше півріччя - тисячу двісті. За рік - десять тисяч. Стільки в нас уже заплановано.
- Ая вам кажу, - мовив вікарний єпископ тихо й солодко, - що через рік не буде працювати жоден карбюратор.
- Чого б то?
- Того, що ні релігійним людям, ні атеїстам не потрібен реальний, активний бог. Не потрібен, панове. Це виключено.
- А я вам кажу, - запально втрутився Марек, - що карбюратори будуть! Тепер... Тепер я сам за них; саме через те я хочу їх, що ви їх не хочете. Всупереч вам, ваша єпископська милосте, навсупереч усім забобонам, навсупереч усьому вашому Римові! І я перший вигукну, - інженер Марек набрав повні груди повітря й прокричав з немелодійним запалом: - Хай живе Perfect Carburator!
- Побачимо, - зітхнувши, сказав вікарний єпископ Лінда. - Ви, панове, самі переконаєтеся, що високоповажна консисторія мала рацію. Не далі як за рік ви самі припините виробництво Абсолюту. Але доти скільки шкоди, скільки шкоди він наробить! Панове, ради бога, не думайте, що церква впроваджує бога в світ! Церква його тільки обмежує й скеровує. А ви, панове безвірники, дозволяєте йому розмножитись, ніби повінь. Корабель святого Петра перетриває й цей новий потоп; він, як Ноїв ковчег, перепливе через море Абсолюту. Але вашому сучасному суспільству, - гучним голосом вигукнув єпископ, - буде непереливки!
РОЗДІЛ VI
МЕАТ
- Панове, - сказав голова правління Г. X. Бонді на нараді правління фірми МЕАТ 20 лютого. - Можу повідомити вас, що вчора один щойно збудований корпус нового заводського комплексу на Височанах здано в експлуатацію. Найближчими днями почнеться серійне виробництво карбюраторів - для початку по вісімнадцять штук на день. У квітні вже розраховуємо на шістдесят п’ять штук. На кінець травня - двісті штук щодня. Ми проклали п’ятнадцять кілометрів власних залізничних колій - головним чином для завезення вугілля. Встановлюється дванадцять парових казанів. Розпочато будівництво нового житлового кварталу для робітників.
- Дванадцять парових казанів? - недбало, ніби між іншим перепитав доктор Губка, лідер опозиції.
- Так, поки що дванадцять, - підтвердив пан Бонді.
- Дивно, - сказав доктор Губка.
- Я вас питаю, панове, - сказав пан Бонді, - що дивного в дванадцяти парових казанах? Для такого великого виробничого комплексу...
- Авжеж! - озвались голоси.
Доктор Губка іронічно всміхнувся.
- А нащо п’ятнадцять кілометрів залізничних колій?
- Для довозу вугілля та сировини. За розрахунками, коли завод досягне повної потужності, буде потрібно вісім вагонів вугілля щодня. Я не розумію, що може мати доктор Губка проти завезення вугілля.
- А те, - вигукнув доктор Губка, схопившись, - що вся ця історія вкрай підозріла. Так, панове, надзвичайно підозріла. Пан голова правління примусив збудувати завод для виробництва карбюраторів. Карбюратор, як він запевнив нас, - єдина рушійна сила в майбутньому. Карбюратор, як він недвозначно твердив, може розвинути тисячі кінських сил на одному відрі вугілля. А тепер голова розказує нам про якихось дванадцять парових казанів та про цілі вагони вугілля для тих казанів. Панове, прошу вас, поясніть мені, чому тоді відра вугілля не вистачить для нашого заводу? Нащо нам установлювати парові казани, коли ми можемо мати атомні двигуни? Панове, коли весь цей карбюратор - не афера, тоді я не розумію, чому пан голова не встановлює на нашому новому заводі таких двигунів. Я цього не розумію - і ніхто не розуміє. Чому пан голова не довіряє тим своїм карбюраторам настільки, щоб установити їх на наших власних заводах і фабриках? Панове, це дуже погана реклама для наших карбюраторів, коли сам виробник не хоче або не може їх використовувати! Панове, прошу вас, запитайте пана голову правління, які в нього мотиви. Щодо мене, то я вже маю свою думку. Я скінчив.
І доктор Губка рішуче сів, переможно просурмивши носом у хусточку.
Члени правління пригнічено мовчали: обвинувачення, висунуте доктором Губкою, було аж занадто ясне. Пан Бонді не зводив очей від паперів; у його обличчі ніщо й не здригнулось.
- М-м-м... - примирливо озвався старий Розенталь. - Пан голова нам усе пояснить. Ну, звісно, все з’ясується, панове. Я гадаю, що... м-м-м... звісно... в найкращому розумінні. Пан доктор Губка має певну... м-м-м... звісно... щодо того, що він нам сказав.
Пан Бонді нарешті звів очі.
- Панове, - тихо сказав він, - я пред’явив вам схвальний відгук наших інженерів про карбюратор. Усе справді так, як вам сказали. Карбюратор - це не афера. Ми виготовили десять штук на спробу. Всі працюють бездоганно. Ось вам точні дані. Карбюратор номер один приводить в рух водогінну помпу на Сазаві, працює без зупинки вже два тижні. Номер два - землечерпалка на горішній Влтаві - працює прекрасно. Номер три - в дослідній лабораторії брненської політехніки. Номер чотири - пошкоджено під час перевезення. Номер п’ять - освітлює Градець-Кралове. Це десятикілограмовий зразок. П’ятикілограмовий номер шість - на млині в Сланому. Номер сьомий установлено для центрального опалення кварталу житлових будинків у Новому Месті. Власник тих будинків - присутній тут фабрикант Махат. Прошу, пане Махат!
Той, до кого зверталися - вже літній добродій, - ніби прокинувся зі сну.
- Перепрошую?
- Ми хочемо спитати, як діє ваше центральне опалення.
- Що? Яке опалення?
- У ваших нових будинках, - лагідно пояснив пан Бонді.
- У моїх будинках? Я не маю ніяких будинків.
- Ну-ну-ну! - озвався пан Розенталь. - Ви ж торік будували.
- Я? - здивувався Махат. - Ваша правда, будував; але я, розумієте, вже подарував ті будинки. Роздав, розумієте?
Пан Бонді пильно подивився на нього.
- Кому, пане Махат?
Махат ледь зашарівся:
- Ну, бідним людям, розумієте? Я оселив там бідних людей. Я... я, бачте, дійшов до такого переконання, і... одне слово - бідним людям, розумієте?
Пан Бонді не спускав з нього очей, наче слідчий.
- А чому, пане Махат?
- Я... ну, я чогось мусив так зробити, - розгубився Махат. - Отак якось найшло на мене... Ми повинні бути святими, розумієте?
Голова правління МЕАТ нервово затарабанив пальцями по столу.
- А ваша родина? Махат радісно заусміхався;
- О, ви знаєте, ми в цьому всі згодні. Ці бідні люди такі святі! Серед них є хворі... Моя дочка слугує їм, розумієте? Ми всі так змінилися!
Пан Бонді опустив погляд. Махатова дочка Елен, білява Елен, Елен з сімдесятьма мільйонами посагу слугує хворим! Елен, що могла, що мала, що вже наполовину погодилася стати пані Бонді! Г. X. Бонді закусив губу. Гарний сюрприз, нема що казати!
- Пане Махат, - почав він здушеним голосом, - я тільки хотів спитати, як вас опалює ваш новий карбюратор.
- О, знаменито! У всіх тих будинках так тепло, так гарно! Немовби вони опалюються безмежною любов’ю! Ви знаєте, - заговорив Махат натхненно, втираючи сльози, - хто увійде туди, той раптом стає зовсім іншою людиною. Там так, наче в раю. Ми живемо, немов на небі - всі ми. Ах, прийдіть до нас, будьте з нами!
- Ви бачите, панове, - згнітивши серце, сказав пан Бонді, - що карбюратори працюють так, як я вам обіцяв. Прошу вас не ставити дальших запитань.
- Ми тільки хочемо знати, - войовниче вигукнув доктор Губка, - чому не встановлюють карбюраторів на новому заводі! Чого це ми маємо палити дорогим вугіллям, запроваджуючи для інших атомну енергію? Чи збирається пан Бонді повідомити свої резони?
- Не збирається, - відрубав Бонді. - Ми палитимемо вугіллям. З причин, відомих мені, для нашого виробництва атомна енергія непридатна. Ну, годі, панове! Всю цю справу я розглядаю як питання довіри до мене.
- Якби ви знали, - озвався Махат, - як гарно людині в стані святості! Панове, раджу вам щиро: роздайте все, що маєте! Будьте бідними й святими, зречіться мамони і моліться єдиному богові!
- Ну, ну, - почав укоськувати його пан Розенталь. - Пане Махат, ви дуже славний і милий чоловік, так, так, дуже славний... Але знаєте, пане Бонді, я довіряю вам. Знаєте, що? Пришліть мені один такий карбюратор для центрального опалення! Панове, я спробую, га? Що там балакати! Так, так, пане Бонді!
- Ми всі брати перед богом, - з осяйним лицем провадив Махат. - Панове, віддайте завод біднякам! Я пропоную перетворити МЕАТ на релігійну громаду Покірних Сердець. Ми будемо зерням, з якого виросте дерево боже. Царство боже на землі.
- Прошу слова! - кричав доктор Губка.
- То що, пане Бонді? - наполягав старий Розенталь. - Бачте, я за вас. Так, так, позичте мені один такий карбюратор! Пане Бонді!
- Бо сам бог сходить на землю! - екстатично провіщав Махат. - Слухайте заповідь його: “Будьте як святі й неімущі; відкрийте серце своє вічності; будьте чисті в любові своїй”. Знаєте, панове...
- Прошу слова! - хрипів доктор Губка.
- Тихо! - гримнув голова правління Бонді, блідий, з вогнем в очах, і підвівся в усій своїй стокілограмовій величі. - Панове, якщо вам не до вподоби завод карбюраторів, я можу взяти його у свою власність. За дотеперішні витрати розрахуюся з вами до гелера. Я складаю з себе повноваження, панове. Бувайте здорові. Доктор Губка схопився з місця.
- Панове, я протестую! Ми протестуємо! Ми не продамо виробництво карбюраторів! Панове, це ж такий чудовий товар! Даруйте, ми нікому не дозволимо заморочити собі голову так, щоб ми зреклись такого прибуткового діла! Дозвольте, панове...
Пан Бонді задзвонив у дзвоник.
- Друзі, - промовив він засмучено, - облишмо це поки що. Мені здається, що наш колега Махат... м-м... трошечки нездужає. Що ж до карбюраторів, то я, панове, гарантую стоп’ятдесятипроцентний дивідент. Пропоную закінчити дебати.
Доктор Губка знову попросив слова.
- Я пропоную, панове, щоб кожному з членів правління надали один карбюратор, так би мовити, на експертизу!
Пан Бонді подивився на всіх присутніх; у його обличчі щось тіпалось, він хотів щось сказати, але тільки здвигнув плечима й процідив крізь зуби:
- Гаразд.
РОЗДІЛ VII
Go on [13]
- Як там наш курс у Лондоні?
- Акції МЕАТ - учора тисяча чотириста сімдесят. Позавчора сімсот двадцять.
- Добре.
- Інженера Марека обрано почесним членом сімдесяти наукових товариств. Він напевне одержить Нобелівську премію.
- Добре.
- Потік замовлень з Німеччини. Понад п’ять тисяч карбюраторів.
- Ага.
- З Японії дев’ятсот замовлень.
- Ти диви!
- У Чехії зацікавлення невелике. Три нових замовлення.
- Гм... Можна було сподіватись. Розумієте, наші мізерні масштаби...
- Російський уряд замовив зразу двісті штук.
- Добре. А в сумі?
- Тринадцять тисяч замовлень.
- Добре. Як там з будівництвом?
- Цех атомних автомобілів уже перекрили. Секція атомних літаків через тиждень розпочне роботу. Кладуть фундаменти цеху атомних локомотивів. Одне крило цеху суднових двигунів уже працює.
- Стривайте. Запровадьте назви “атомобіль”, “атомотор”, “атомотив”, розумієте? А як там у Крольмуса з атомною гарматою?
- Уже виготовляє модель у Пльзені. Наш атомний циклокар кінчає на брюссельському автодромі тридцяту тисячу кілометрів. Досяг швидкості двісті сімдесят кілометрів на годину. На ііівкілограмові атомоторки маємо за останні два дні сімдесят тисяч замовлень.
- А ви ж казали щойно, що всього тринадцять тисяч.
- Тринадцять тисяч стаціонарних атомних казанів. Вісім тисяч обігрівальних установок для центрального опалення. Майже десять тисяч автомобілів. Шістсот двадцять тисяч атомних літаків. Наш літак “А-сім” долетів з Праги до Мельбурна не заправляючись; усі на літаку здорові. Ось телеграма.
Пан Бонді підвівся.
- Так це ж чудово, друзяко!
- У відділі господарських машин п’ять тисяч замовлень. У відділі малих двигунів - двадцять дві тисячі. Сто п’ятдесят атомних помп. Три атомні преси. Дванадцять атомних печей для високих температур. Сімдесят п’ять атомних радіотелеграфних станцій. Сто десять атомних локомотивів - переважно для Росії. Ми заснували генеральні агентства в сорока восьми столицях. Американський “Steel-Trust”[14], берлінська АЕG, італійський ФІАТ, Маннесман[15], Крезо і шведські металургійні заводи пропонують об’єднатися. Крупп купує наші акції за будь-яку ціну.
- Як новий випуск?
- У тридцять п’ять разів перевищений. Газети пророкують двохсотпроцентний супердивідент. Між іншим, газети взагалі більше ні про що не пишуть - тільки про нас. Соціальна політика, спорт, наука, техніка - скрізь тільки карбюратор. Наш німецький кореспондент надіслав нам сім тонн газетних вирізок, французький - чотири центнери, англійський - цілий вагон. Наукова, фахова література про атомний двигун, що має вийти в цьому році, оцінюється в шістдесят тонн. Англо-японська війна припинилася через брак зацікавлення громадськості. В самій Англії дев’ять тисяч безробітних шахтарів. У бельгійському кам’яновугільному басейні стався бунт: чотири тисячі загиблих. Більше половини вугільних шахт на всьому світі припинили роботу. Переповнені нафтосховища в Пенсільванії загорілись. Пожежа триває.
- Пожежа триває, - мрійно повторив Бонді. - Пожежа триває! Боже, це ж тріумф!
- Голова правління Банської вугільної компанії застрелився. Біржа просто шаленіє. В Берліні сьогодні вранці наш курс піднявся вище восьми тисяч. Рада міністрів засідає без перерви: хочуть оголосити воєнний стан. Пане голово, це не винахід, це переворот!
Пан Бонді й генеральний директор МЕАТ мовчки дивились один на одного. Ні той, ні той не були поетами, але в ту хвилину їхні душі співали.
Директор присунувся зі стільцем ближче й сказав півголосом:
- Пане голово, Розенталь збожеволів.
- Розенталь?! - вигукнув Г. X. Бонді.
Директор невесело кивнув головою.
- Зробився ортодоксальним іудаїстом. Ударився в талмудичну містику, в кабалу. Пожертвував десять мільйонів на сіонізм. Недавно жахливо посварився з доктором Губкою. Той, бачте, записався в “чеські брати”[16].
- Вже й Губка!
- Так. Я гадаю, що цю заразу в наше правління заніс Махат. Ви не були на останньому засіданні, пане голово. То було страхіття - всі до самого ранку говорили тільки на релігійні теми. Губка запропонував, щоб ми передали свої заводи робітникам. На щастя, проголосувати про це забули. Всі були наче подурілі.
Пан Бонді гриз нігті.
- Слухайте, що мені з ними робити?
- Гм... А що тут зробиш? Це “якийсь епідемічний невроз. Уже й у газетах дещо проскакує, правда, всі газети заповнені самим карбюратором, і ні на що більше не лишається місця. Безліч випадків релігійного екстазу. Якась психічна інфекція, чи що. Я недавно бачив доктора Губку: він коло Промбанку проповідував перед натовпом щось у такому дусі, щоб ми просвітили свої душі й торували шлях богу. Страшенні дурниці говорив. І навіть творив чудеса. З Форстом - те саме. Розенталь зовсім здурів. Міллер, Гомола й Колатор виступили з пропозицією про добровільну бідність. Уже й правління скликати не можна. Це ж справжня божевільня, пане голово. Доведеться вам самому давати раду всьому.
- Пане директоре, це ж просто жах! - прошепотів Г. X. Б
|
|
|
