Літописець виправдовується

 

А тепер дозвольте літописцеві Абсолюту звернути вашу увагу на його скрутне становище. Насамперед, якраз цей, тринадцятий розділ він пише, усвідомлюючи, що це нещасливе число матиме фатальний вплив на ясність і повноту його розповіді. Щось у цьому осоружному розділі переплутається, будьте певні! Правда, автор міг би, не моргнувши оком, написати: “Розділ XIV”, але уважний читач тоді почував би себе так, ніби у нього вкрали тринадцятий розділ. І слушно: адже він заплатив за всю розповідь! Зрештою, коли ви боїтеся числа тринадцять, можете пропустити цей розділ; запевняю вас, багато світла на темну історію “Фабрики Абсолюту” він однаково не проливає.

Та інші сумніви літописця тяжчі. Я так зв’язно, як лишень зумів, змалював вам виникнення і процвітання фабрики; звернув вашу увагу на дію кількох карбюраторних казанів у пана Махата, в “Промбанку” на упицькій текстильній фабриці, на Кузендиній землечерпалці й на Біндеровій каруселі; на трагічному ви; падку з Благоушем показав заразливу дію на відстані, спричинену вільним розтіканням Абсолюту, що, очевидно, почав загрозливо поширюватися, хоча й без видимого плану.

А тепер зважте, що від початку всієї історії вже вироблено бозна-скільки тисяч карбюраторів усіляких типів. Поїзди, літаки, автомобілі та кораблі, споряджені цим найекономічнішим двигуном, лишали позад себе цілі.хмари Абсолюту - як раніше зоставляли за собою тільки пилюку, дим та сморід. Зважте, що тисячі фабрик у всьому світі вже повикидали старі парові казани і встановили у себе карбюратори, що сотні міністерств і установ, сотні банків та бірж, універсальних магазинів, експортних товариств, ресторанів, готелів, казарм, шкіл, театрів, робітничих клубів, тисячі редакцій, спілок, кабаре, житлових будинків опалювалися найновішим карбюраторним центральним опаленням марки МЕАТ. Зважте, що до концерну МЕАТ приєдналися з усім гамузом заводи Стіннеса і що американський Форд розпочав серійне виробництво, яке день у день вивергало в світ тридцять тисяч готових карбюраторів.

Так, зважте, будь ласка, все це і згадайте, який вплив справляв Кожен з досі представлених вам ближче карбюраторів. Помножте цей вплив на сто тисяч, і ви вмить зрозумієте становище літописця. Який радий він був би мандрувати разом з вами за кожним новозродженим карбюратором, дивитися, як його вантажать на віз, дати жмут сіна або грудочку рафінаду масивним коням з царствено широкими крупами, які на деренчливій підводі-площадці везуть на фабрику новий мідний циліндр; як радо він власними руками допомагав би його встановлювати, давав поради монтажникам, а потім чекав, коли він почне обертатись; як би потім жадібними очима ловив на людських обличчях, коли ж “оте” вже почне на них діяти, коли Абсолют проникне до них усередину носом, вухами чи ще там кудою і почне розкладати їхню зашкарублу природу, ламати їхні нахили, лікувати їхні моральні виразки; як він переоре їх своїм глибоким плугом, розпалить, роздрібнить, переродить; як відкриє перед ними неймовірний, а проте такий по-людському природний світ чудес, екстазу, навіяння, осяяння й віри! Бо знайте: літописець сам перед вами признається, що йому не до снаги бути істориком. Там, де історик у ступі чи то під пресом своєї історичної ерудиції, евристики, дипломатики, абстрагування, синтезу, статистики та інших історіографічних винаходів стискає тисячі й сотні тисяч дрібних, живих, індивідуальних подій у якусь густу, пластичну речовину, яка зветься “історичний факт”, “соціальне явище”, “культурна течія” чи взагалі “історична правда” і з якої можна виліпити й сформувати що завгодно, там літописець бачить лише поодинокі події і навіть впадає в замилування ними. Ось, приміром, він мав би прагматично, в її еволюції, узагальнено описати й пояснити релігійну течію, що охопила весь світ перед 1950 роком: свідомий цього грандіозного завдання, він заходжується збирати “релігійні явища” тих часів; і раптом на цьому евристичному шляху натрапляє на приклад Яна Біндера, колишнього естрадного актора, що в смугастій футболці мандрує зі своєю атомною каруселлю від села до села. Звичайно, історичне узагальнення велить літописцеві абстрагуватись від смугастої футболки, від каруселі, ба навіть і від самого Яна Біндера і зберегти як “історичну суть”, як науковий екстракт тільки констатацію, що “релігійний феномен з самого початку захоплював найрізноманітніші верстви суспільства”. Та що ж - тут літописець мусить зізнатися, що він не може абстрагуватись від Яна Біндера, бо зачарований його каруселлю, і навіть ота смугаста футболка цікавить його більше, ніж якась “узагальнена риса”. Хоч це, безперечно, цілковита наукова неспроможність, пусте дилетанство, вузький історичний кругозір, називайте як завгодно, але якби літописець міг піддатися своїм особистим нахилам, то він помандрував би за Яном Біндером далі, аж до Будейовиць, потім на Клатови, до Пльзеня, до Жлутиць і далі; тільки з великим жалем він покинув Біндера в Штеховицях і помахав йому вслід рукою: “Прощавай, мій славний Біндере, прощавай, карусель: більше ми не побачимось”.

Господи, таж я так само покинув Кузенду з Брихом на влтавській землечерпалці! Я б залюбки пробув з ними ще багато-багато вечорів, бо я люблю Влтаву і взагалі текучу воду, а особливо вечори й ночі над водою, і безмірно прихилився серцем до пана Кузенди й пана Бриха; що ж до пана Гудеца, поштаря, лісника та парочки зі Штеховиць, то я вірю, що й вони варті того, щоб познайомитися з ними ближче, - так само, як кожен, як кожен з вас, як кожна жива людина. Але тим часом я мушу поспішати далі, і мені заледве лишається хвилинка, щоб махнути їм услід капелюхом. Прощавайте, пане Кузендо, на добраніч вам, пане Брих, дякую вам за той єдиний вечір на землечерпалці. І з вами я мушу розлучитися, пане докторе Благоуш. Я б охоче прожив з вами багато років і змалював усе ваше життя, бо хіба й життя приват-доцента не може бути на свій лад цікавим і багатим? Ну, хоч передайте вітання вашій господині.

Все, що існує на світі, варте уваги.

Тому я й хотів би проводжати кожен новий карбюратор на його шляху; я, а зі мною ви й познайомились би з усе новими й новими людьми, а це справа, завжди варта заходу: хоч би крізь шпаринку заглянути в їхнє життя, збагнути їхнє серце, спостерігати, як народжується в кожному з них віра й благодать, пробути чимдовше біля нових чудес людської святості - ото було б діло для мене! Уявіть собі жебрака, голову правління акційного товариства, директора банку, машиніста, офіціанта, рабина, майора, репортера економічної рубрики, коміка з кабаре, взагалі всі види людських професій. Уявіть собі скнару, ласолюбця, розтелепу, скептика, тишка, кар’єриста, - всілякі різновиди людських характерів; отож скільки різних, безмежно розмаїтих, незвичайних і дивовижних прикладів та виявів релігійної благодаті (або, коли хочете, отруєння Абсолютом) можна було б спіткати, і як цікаво було б розглянути кожен з них! Скільки існує ступенів віри - від звичайної побожної людини до фанатика, від покутника до чудотворця, від неофіта до полум’яного апостола! Осягти все це! Всьому подати руку! Та марна річ: це ніколи не буде зроблене, і літописець, що зрікся честі по-науковому продистилювати весь цей історичний матеріал, з тугою відвертається від окремих подій, які йому не судилося змалювати.

Якби я міг ще трошечки затриматись біля святої Елен! Якби я не мусив зрадливо покинути Марека, що лікує свої нерви в Шпіндельмюле! Якби я міг відкрити, що робиться в невтомному мозку промислового стратега - пана Бонді! Нічого не вдієш: тепер уже Абсолют затопив світ і став масовим явищем, і літописець, із жалем оглядаючись назад, мусить наважитись і приступити до підсумкового опису соціальних і політичних процесів, що неминуче настали.

Що ж - вступімо в нове коло фактів.

 

 

РОЗДІЛ XIV

Земля достатку

 

Літописцеві (а напевне, й багатьом із вас) не раз бувало так, що, коли він - хай там уже з яких причин - дивився на нічний небосхил та на зорі й усвідомлював у німому подиві їхню неймовірну численність і не менш неймовірну віддаленість та величину, й казав собі, що кожна ця світла крапка - то цілий велетенський вогненний світ або ціла жива планетна система і що таких крапок, можливо, цілі... ну, скажімо, більйони; або коли він дивився з високої гори (зі мною так було в Татрах) на розпростертий перед ним краєвид і бачив унизу луки, ліси, гори, а. перед носом густий ліс та траву, все те без міри буйне, сплутане, жадібне до життя і страхітливо багате ним, а в траві бачив безліч квітів, жучків, метеликів, і всю цю божевільну щедрість подумки множив на обшири, що стелились перед ним аж бозна-куди, а до тих обширів додавав мільйони інших обширів, не менш буйних і багатих, які становлять поверхню нашої Землі, - тоді літописцеві не раз бувало, що він у таку хвилину згадував про творця й казав собі:

“Коли все це хтось зробив чи створив, то треба сказати відверто: це жахливе марнотратство. Щоб комусь проявити себе Творцем, зовсім не обов’язково було тво: рити всього таку несамовиту силу. Надмір - це хаос, а хаос чимсь схожий на безтямність чи сп’яніння. Так, людський розум торопіє від надмірності цього творчого акту. Всього створеного просто забагато. Божевільне безмежжя, якого не можна осягти думкою. Звичайно, той, хто від свого народження безмежний, той в усьому звик до великих масштабів і не має відповідного мірила (бо кожне мірило має своєю умовою скінченність) або, скоріше, не має взагалі ніякого мірила”.

Будь ласка, не сприймайте цих слів за блюзнірство. Я тільки хочу виразити несумірність між людським розумом і космічною щедрістю. Ця безцільна, буйна, просто-таки гарячкова зайвина всього сущого являється, тверезому окові скоріше як нестриманість, ніж як свідоме й методичне творення. Оце й усе, що я хотів з усією скромністю сказати, перше ніж ми вернемось до суті справи.

Вам уже відомо, що цілковите спалювання, винайдене інженером Мареком, майже довело присутність Абсолюту в будь-якій матерії. Можна уявити собі приміром так (звичайно, це тільки гіпотеза), що перед створенням усього існував лише Абсолют як Безмежна Вільна Енергія. Ця Вільна Енергія з якихось важливих фізичних чи моральних причин заходилася творити; воца. стала Робочою Енергією і в точній відповідності з законом інверсії перейшла в стан Безмежної Зв’язаної Енергії; вона ніби загубилась у результатах своєї праці, тобто в створеній матерії, в якій і перебувала ніби заворожена в латентній формі. Це важко зрозуміти, та що я вдію...

І ось тепер, шляхом цілковитого спалювання матерії в атомному двигуні Марека, як здається, ця Зв’язана Енергія була звільнена, позбавлена матеріальних пут, що. Її зв’язували; вона стала Вільною Енергією, або ж активним Абсолютом - так само вільним, як перед створенням світу.

Якби раптом.одночасно спалити до кінця весь космос, то міг би повторитися первісний.творчий акті це був би безперечний кінець світу, абсолютна ліквідація, яка бі дала змогу заснувати нову всесвітню фірму “Космос-2”. Проте, як ви знаєте, в Марекових карбюраторах матеріальний світ спалювався тільки кілограмами. Абсолют, вивільнюваний отак потрошечку, або ж не почував себе досить сильним, щоб знову зразу взятися творити, або, може, не хотів повторюватись; одне слово, він чомусь вирішив виявити себе двома способами: одним - традиційним, а другим - явно новітнім.

Традиційний спосіб, яким Абсолют почав реалізувати себе, був, як ви вже знаєте, релігійний. То були всілякі навіювання, навернення, моральні ефекти, чудеса, левітація, екстаз, пророцтво, а головне - віра в бога. Тут Абсолют удерся в особисте й культурне життя людства шляхами вже второваними, але в небувалих досі масштабах. Через кілька місяців його дії на світі не лишилось майже жодної людини, яка б - хай навіть тимчасово - не відчула релігійного імпульсу, яким Абсолют заявляв свою претензію на її душу. До цієї психологічної чинності Абсолюту ми ще вернемося пізніше, коли буде потрібно змалювати її катастрофічні наслідки.

Другий прояв існування Абсолюту приніс у світ щось зовсім нове. Нескінченна Енергія, яка колись була зайнята створенням світу, тепер ударилась - очевидно, з огляду на інші умови - у виробництво. Вона не творила, зате виробляла. Замість чистого творення вона стала до верстатів. Вона перетворилась у Безмежного Робітника.

Уявіть собі, що на якійсь фабриці - скажімо, цвяховій - замість парової машини поставили карбюратор, як найекономічніший двигун. Абсолют, що безперестанку витікав з атомного мотора, завдяки природженій кмітливості за один день, так би мовити, зрозумів спосіб виробництва і з усією невгамовною жадобою діяльності - чи, може, й честолюбством - кинувся виробляти: він почав самостійно робити цвяхи. А як уже розходився, то його неможливо було спинити. Верстати, не керовані ніким, вивергали цвяхи. Запаси металу, наготовлені для виробляння цвяхів, прут за прутом піднімалися, пливли в повітрі і вкладались у відповідні металообробні верстати. На перший погляд це було моторошне видовище. Коли скінчився матеріал, залізо почало само виступати з землі, грунт довкола фабрики пітнів чистим залізом, ніби виссаним з глибин земної кори; потім те залізо здіймалось десь так на метр над землею і пливло до верстатів якимсь конвульсивним, нерівним рухом, ніби його щось підпихало туди. Завважте, будь ласка: хоч я й кажу: “залізо здіймалось” і “залізо пливло”, але всі очевидці описують своє враження так, ніби залізо підіймала силоміць якась невидима, але невблаганна могуть із таким явним і зосередженим зусиллям, що аж страх брав; усе видимо робилося з жахливою натугою. Можливо, хтось із вас бавився спіритизмом і бачив “крутіння столів”, то він підтвердить, що стіл підіймався не з якоюсь нематеріальною легкістю, а з конвульсивним зусиллям: він потріскував у всіх своїх з’єднаннях, стрясався, спинався дибки, а тоді підскакував угору, ніби піднятий силою, яка вперто змагалася з ним. Але як змалювати моторошні німі зусилля, що примушують залізо підійматися з глибин землі, збиватися в прути й сунути до машин, які розрубують прути на цвяхи! Прути звиваються, мов батоги, опираються силі, що пхає їх уперед, бряжчать і скрегочуть у тиші, в нематеріальній німоті, що моцюється з ними. Всі тогочасні свідчення відзначають, моторошність того видовища; це справді-таки чудо, але не думайте, ніби чудо - це щось казково легке, що це іграшки: мені здається, в основі справжнього чуда лежить страшне, виснажливе напруження. Та хоч би з якою натугою працював Абсолют, а найдужче приголомшувала в цьому новому занятті продуктивність роботи: коли вже говорити про виробництво цвяхів, то одна-єдина цвяхарна фабрика, захоплена Абсолютом, вивергала безперестану день і ніч стільки цвяхів, що їх нагорталось на подвір’ї цілі гори, які згодом валили огорожі й засипали вулицю.

Отже, обмежимося поки що цвяхами. Тут ви бачите всю природу Абсолюту - невичерпного і марнотратного, як у часи творення світу. Коли вже він ударився в виробництво, то не дбав про розподіл, про споживання, про ринок, про мету виробництва, взагалі ні про що; всю свою величезну енергію він виливав просто у виробляння цвяхів. А будучи в суті своїй нескінченним, він не знав міри й меж ні в чому - і в цвяхах теж.

Ви можете уявити, як сторопіли робітники такої фабрики, побачивши цю ефективність нового двигуна. Для них то була несподівана нечесна конкуренція, щось таке, що робило їхню працю зовсім зайвою, і, безперечно, вони мали повне право захищатись від цього наступу “манчестерського капіталізму” на робочий люд принаймні тим, що розгромили б фабрику й повісили фабриканта; але вони були занадто приголомшені та ще й заражені Абсолютом у його першій іпостасі. Їх посіла релігійна гарячка всіх форм і ступенів. Вони вже пройшли через левітацію, пророкування, чудотворство, видіння, чудесні зцілення, святість, любов.до ближнього і всякі такі неприродні, отож і чудесні, стани.

А з другого боку, можете собі уявити, як сприйняв цю божественну перепродукцію власник такої цвяхарної фабрики. Він, звичайно, міг тріумфувати, вигнати всіх робітників, з якими вже давно гризся мало не до смерті, й потирати руки над лавиною цвяхів, що не коштували йому жодного гелера накладних витрат. Але ж він, з одного боку, сам, безперечно, піддався психічному впливові Абсолюту і негайно віддав усю фабрику в спільне володіння робітникам, своїм братам у бозі, а з другого боку - дуже скоро збагнув, що ті гори цвяхів не мають ніякісінької вартості, бо на них не буде збуту.

Правда, робітники не мусили стояти за верстатами й носити залізні прути, крім того, вони вже були співвласниками фабрики. Але через кілька днів виявилося, що треба якимось способом прибрати стотонні гори цвяхів, які перестали бути товаром. Спершу вдавалися якісь спроби розсилати цвяхи цілими вагонами на фіктивні адреси; потім лишалося тільки вивозити їх за місто на величезні купи звалищ. Це прибирання цвяхів завдавало всім робітникам праці на повних чотирнадцять годин щодня; але вони не нарікали, осяяні побожним духом любові та взаємного служіння.

Даруйте, що я так довго затримався на цвяхах. Абсолют не знав промислової спеціалізації. Він з таким самим запалом накидався на прядильні, де творив чудеса, не тільки, за відомим прислів’ям, плетучи з піску мотуззя, а й прядучи з нього нитки, і на ткацькі, й на сукновальні, й на трикотажні фабрики і захопив усю текстильну промисловість, випускаючи без перепочинку мільйони кілометрів усього, що тільки можна розкроювати. Заволодів металургійними, прокатними, сталеварними заводами, фабриками сільськогосподарських машин, тартаками, мебльовими фабриками; цукроварнями, хімічною, азотною, нафтовою, паперовою промисловістю, виробництвом гуми, добрив, кераміки, взуття, галантереї, цегельнями, броварнями, гуральнями, друкарнями, паровими молочарнями, млинами, шахтами, монетними дворами, автозаводами і: кам’яними кар’єрами. Він ткав, плів, пряв, кував, монтував, шив, стругав, різав, копав, палив, пресував, вибілював, рафінував, варив, фільтрував по двадцять чотири, а то й по двадцять п’ять чи навіть двадцять шість годин на добу. Запряжений у сільськогосподарські машини замість локомобілів, він орав, сіяв, волочив, полов, косив, жав і молотив. У кожній галузі він сам розмножував сировину й подесятеряв продукцію. Він був невтомний. Він буяв продуктивністю. Він знайшов кількісний вираз для своєї нескінченності: достаток.

Чудо з п’ятьма рибинами та хлібинами в пустелі дочекалося монументального повторення: чудесного примноження цвяхів, дощок, азотних добрив, гумових шин, ротаційного паперу і всякої іншої товарної продукції.

В світі настав необмежений достаток усього, чого треба людям. Але людям треба чого завгодно, тільки не необмеженого достатку.

 

 

РОЗДІЛ XV

Розруха

 

Так, у нинішні впорядковані й, так би мовити, благословенні часи дорожнечі ми неспроможні уявити, яке це соціальне лихо - необмежений достаток. Ми гадаємо, то було б не що інше як рай, земний рай, коли б раптом з’явилися невичерпні запаси всього. Ну й добре, гадаємо ми: всього б вистачало для всіх, та ще й як дешево, господи!

Так ось, економічна катастрофа, яка внаслідок втручання Абсолюту у виробництво спіткала світ у ті часи, іцо про них ми оповідаємо, полягала в тому, що все, чого людина потребує, можна було дістати не дешево, а просто задарма. Ви могли взяти задарма жменю цвяхів, щоб забити їх у підметки, або в підлогу, але могли взяти задарма й вагон цвяхів, от тільки; даруйте, що б ви з ними робили? Відвезли за сто кілометрів і роздали там задарма? Цього б ви не зробили, бо, стоячи над тією лавиною цвяхів, ви б уже бачили не цвяхи, тобто річ відносно корисну, а щось абсолютно позбавлене вартості й сенсу в своєму надмірному достатку; щось так само позбавлене мети, як зірки на небі. Справді, така гора нових блискучих цвяхів могла підносити дух, навіювати поетичні думки, достоту, як зоряне неба. Вона здавалася створеною для німого подиву. Була прекрасна з погляду пейзажиста, як прекрасне з його погляду море. Але ж моря теж не розвозять вагонами в глиб суходолу, де їх немає. Морська вода не підлягає економічному розподілові. Тепер йому не підлягали й цвяхи.

І поки тут розливалося іскристе море цвяхів, за кілька кілометрів звідси їх неможливо було дістати. Вони економічно знецінилися, зникли з крамниць. Чи то ви хочете підбити цвяшками підбор, чи то підкласти своєму ближньому цвях під простирадло - ви марно його шукатимете. Його нема, як у Сланому чи в Чаславі немає моря. О, де ви, торговці давніх часів, що тут дешево купували потрібні речі, аби там їх дорого продати? Гай-гай, ви зникли, бо на вас зійшла благодать божа; ви засоромилися своїх прибутків і позакривали крамниці, щоб міркувати про братерство людей та роздавати все, що маєте, і вже ніколи, ніколи не захочете багатіти з розподілу товарів, потрібних усім вашим братам у бозі. Де нема ціни, там нема ринку. Де нема ринку, там нема розподілу. Де нема розподілу, там нема товару. А де нема товару, там зростає потреба, зростають ціни, зростає зиск і зростає комерція. Але ви відвернулись від зиску і відчули непереможну відразу до всяких чисел взагалі. Ви перестали бачити матеріальний світ очима споживання, ринку й збуту. Молитовно склавши руки, ви дивувалися з краси та багатства світу. А тим часом у людей скінчилися цвяхи. Не було цвяхів. Лише десь далеко громадились невичерпні гори їх.

І ви, пекарі, вийшли перед свої крамниці та кричали: “Ідіть, люди добрі, ідіть, ради бога, беріть хліб і борошно, булки й булочки; будьте такі ласкаві, беріть усе задарма!” І ви, мануфактурники, вивалили сувої сукна, полотна та батисту прямо на вулицю і, плачучи з радості, відміряли по п’ять і по десять метрів кожному, хто йшов мимо, та ще й Христом-богом просили, щоб прийняв ваш скромний дарунок; і аж у порожнісінькій крамниці падали навколішки та дякували господу, що дав вам змогу одягати ближніх, як лілеї польові.

І ви, різники та ковбасники, ви взяли на голови коші з м’ясом, та сосисками, та рулетами й ходили від дверей до дверей, стукали чи дзвонили і просили: хай кожен вибере, що йому до смаку. І так само всі ви, що продаєте взуття, меблі, тютюн, валізиг окуляри, сережки, килими, батоги, мотуззя, бляшаний посуд, порцеляну, книжки, зубні протези, городину, ліки і що кому треба, - всі ви, овіяні духом божим, висипали на вулиці й роздали все, що маєте, в благородній паніці божественної благодаті, а потім, зустрічаючись на порогах своїх спорожнецих магазинів та складів, з осяйними очима хзалились один перед одним: “От, брате, як я полегшив своє сумління!”

А через кілька днів виявилось: уже нема чого роздавати. Але не було чого й купити. Абсолют спустошив, до цурочки розграбував усі крамниці.

Тим часом далеко від міст із верстатів та машин перли мільйони метрів сукна й полотна, Ніагари кубиків рафінаду, кипучий, розкішний, невичерпний достаток Божественного Надвиробництва всіх товарів. Мляві спроби якось розподілити цю повінь швидко завмерли. Вони були просто не до снаги людям.

А втім, можливо, що цю економічну катастрофу спричинило ще й інше: інфляція грошей. Бо Абсолют заволодів і державними монетними дворами й день у день вивергав у світ сотні мільярдів баркнот, металевої монети та цінних паперів. Девальвація була цілковита: дуже скоро пачка п’ятитисячних купюр стала просто жмутком трохи цупкуватого туалетного паперу. З погляду комерції байдуже було, запропонуєте ви за дитячу, соску десять галерів чи півмільйона крон: однаково б ви не дістали тієї соски, бо вони зникли з продажу. Всі числа втратили будь-який сенс. Зрозуміло, що це руйнування системи числення - природжений наслідок нескінченності і всемогутності бога.

В ті дні в містах уже почалися нестатки і навіть голод. Апарат постачання з наведених вище причин підвів цілковито. Правда, існували міністерства постачання, торгівлі, соціального забезпечення і шляхів сполучення; як здається нам, можна було вчасно взяти до рук безмірний потік вироблюваних припасів, зберегти їх від псування і потроху розвозити по містах, ограбованих божественною щедрістю. Та, на жаль, цього не сталося. Персонал міністерства проводив свій час у радісних молитвах, охоплений особливо сильною благодаттю. В міністерстві постачання всім порядкувала друкарка панна Шарова, яка проповідувала про Дев’ять Пасом; у міністерстві торгівлі начальник канцелярії Вінклер пропагував аскетичне вчення, схоже на індійську йогу. Правда, ця гарячка тривала всього два тижні, а потім, очевидно, завдяки особливому навіянню Абсолюту, зродилося чудесне почуття обов’язку. Всі служби гарячково працювали день і ніч, щоб розв’язати проблему катастрофи з постачанням; та було, мабуть, уже запізно. Єдиний наслідок був той, що кожне міністерство продукувало щодня від п’ятнадцяти до п’ятдесяти трьох тисяч різних документів, які за наказом міжміністерської комісії вивозились вантажними машинами і скидались у Влтаву.

Звичайно, найтяжче було становище з продовольством, але, на щастя, існувало (я поки що говорю тільки про умови в нашій країні) НАШЕ СЛАВНЕ СЕЛО! Панове, усвідомте в цю хвилину те, що говорилося споконвіку: наш сільський люд, що ви не кажіть, є ядром нації. Про це навіть співається в давній пісні: “Ти його бачив? Знаєш, хто він? Наш годувальник, чех-селянин!” Хто він, той, на кому спинилась марнотратна гарячка Абсолюту, хто він, той, що стояв непохитно серед паніки світового ринку, хто він, той, що не склав рук на колінах, не піддався нерозважності й “лишився вірним на своїм посту?” “Ти його бачив? Знаєш, хто він? Наш годувальник, чех-селянин!”

Так, то був наш селянин (і в інших країнах було так самісінько), хто по-своєму врятував світ від голодної смерті. Уявіть собі, що сталося б, якби він, подібно до городян, піддався манії роздавати все неімущим та нужденним; якби він роздав усе своє збіжжя, - корів і телят, курей, гусей, картоплю, - за два тижні почався б голод у містах, а село лишилось би висмоктане, спустошене, само голодне. Проте завдяки нашому добрязі селянинові цього не сталось. Як уже там не пояснювати цього заднім числом - чи то чудесним інстинктом нашого селянина, чи то його щирими, непохитними, глибоко вкоріненими традиціями, чи, нарешті, тим, що на селі Абсолют був не такий вірулентний, бо в дрібному сільському господарстві карбюратор не знайшов такого масового застосування, як у промисловості, - одне слово, пояснюйте, як хочете, а факт той, що тоді, коли будівля народного господарства й товарообміну розвалювалася, селянин не роздавав. Він нікому не дав задарма ні зернятка, ні соломинки. На руїнах давнього промислового і комерційного порядку наш селянин спокійно, незворушно продавав те, що мав. І продавав дорого. Він якимось таємним інстинктом передбачив катастрофічні наслідки достатку, а тому вчасно загальмував. Загальмував тим, що підняв ціни, хоча засіки його були повнісінькі. І це свідчить про неймовірно здорове нутро нашого сільського люду, що він, не сказавши й словаг без ніякої організації, керуючись тільки рятівним внутрішнім голосом, підняв ціни на все, достеменно на все. А піднявши ціни, вберіг свій товар від марнування. Серед буйного достатку всього він зберіг острівець нестачі й дорожнечі. І, напевно, відчував, що цим він рятує світ.

Бо тим часом як усякий інший знецінений, задарма роздаваний товар зразу - з природною неминучістю - зник з ринку, харчові продукти й далі продавалися. Звичайно, по них треба було йти на село. Ваш пекар, і різник, і бакалійник уже не мали чого дати вам, крім братерської любові та святого слова. І ви пакували торбу та їхали за сто двадцять кілометрів від міста; йшли від обійстя до обійстя, і ось - тут вам пощастило виміняти кіло картоплі за золотий годинник, там яєчко за бінокль, там кілограм висівок за акордеон або друкарську машинку. І ви мали що їсти. А якби селянин усе те був пороздавав, вам давно б настав капець. Але селянин зберіг для вас і фунтик масла; зберіг лиш тим, що віддав його вам за перський килимок або за старовинне народне вбрання з Кийова[27].

Ну, то на кому спіткнулись божевільні комуністичні експерименти Абсолюту? Хто не розгубився серед паніки доброчесності? Хто вистояв у катастрофічному потопі достатку і, не жаліючи наших ротів та нашого майна, врятував нас від згуби?

 

Ти його бачив? Знаєш, хто він?

Наш годувальник, чех-селянин!

 

 

РОЗДІЛ XVI

У горах

 

Полудень на “Колибі” у Ведмежій долині. Інженер Марек сидить, згорбившись, на веранді “Колиби”, дивиться в газету й знов її згортає, щоб окинути поглядом широку смугу Крконошів. У горах тиша, велика, кришталева тиша; і засмучений чоловік випростується й глибоко зітхає.

Он унизу видно малесеньку здаля постать. Хтось іде до “Колиби”.

“Яке тут чисте повітря, - думає Марек на веранді. - Тут, слава богу, Абсолют ще латентний, його заклято в усьому, він схований у цих горах та лісах, у цій розкішній травиці, в синьому небі. Тут він не гасає по світу, не страшить, не чаклує, а тільки таїться в усьому матеріальному - бог, глибоко й нечутно присутній, він навіть не дихає, а мовчить і визирає... - І Марек склав руки в німій подячній молитві. - Боже, яке тут чисте повітря!”

Чоловік, що йшов знизу, спинився під верандою.

- Ну, таки розшукав я тебе, Марек!

Марек глянув на нього без великої радості. Перед ним стояв Г. X. Бонді.

- Нарешті я таки розшукав тебе, - повторив пан Бонді.

- Ходи нагору, - сказав Марек, видимо не радий гостеві. - Що це в дідька принесло тебе? Ну й вигляд же в тебе!

І справді. Г. X. Бонді був весь жовтий, змарнілий; на скронях густо пробилась сивина, а біля очей були зморшки. Він мовчки сів поруч Марека й затиснув руки між коліньми.

Минула хвилина прикрої мовчанки; тоді Марек спитав:

- Ну, то що з тобою? Бонді тільки рукою махнув.

- Іду на пенсію, брате. Бо... і до мене... і до мене черга дійшла.

- Благодать? - скрикнув Марек і відсунувся, наче, від прокаженого.

Бонді кивнув головою. Сльоза, що бринить на його” віях, - чи то не знак сорому? Марек тихо свиснув.

- То вже й до тебе... Бідолаха!

- Ні, - квапливо вигукнув Бонді, втираючи очі. - Ти не думай, що й тепер... Я його якось переходив... Рудо, я... я перемігся, але... ти знаєш... коли воно зійшло на мене, то була найщасливіша хвилина мого життя. Ти й уявлення не маєш, Рудо, якого страшного зусилля треба, щоб вичухатися з такого.

- Вірю, - поважно сказав Марек. - А скажи, будь ласка, які в тебе були... симптоми?

- Любов до ближнього, - прошепотів Бонді. - Ти знаєш, я просто навіснів від любові. Ніколи б не повірив, що можна щось таке відчувати.

Запала мовчанка.

- То ти значить... - трохи перегодя почав Марек.

- Я все переборов. Знаєш, як ото лисиця, попавши в пастку, відгризає собі лапу. Але після цього я страшенно кволий. Руїна, та й годі, Рудо. Наче після тифу. Того я й приїхав сюди, щоб трохи оклигати... А тут чисто?

- Чисто. Поки що ані знаку... Його. Він тільки відчувається... в природі й в усьому, але так і раніш бувало, а в горах споконвіку.

Бонді похмуро мовчав.

- Ну, а що... - трохи перегодя замислено промовив він. - А що, власне, ти про це скажеш? Ти взагалі знаєш, що робиться там, унизу?

- Я одержую газети. Певною мірою... навіть з газет можна скласти уявлення, що робиться в світі. Там, звичайно, все переплутане, але... хто вміє читати... Слухай, Бонді, там справді таке страхіття?

Г. X. Бонді похитав головою.

- Гірше, ніж ти уявляєш. Просто відчайдушне становище. Слухай, - прошепотів він пригнічено. - Він уже всюди. Я гадаю, що в нього є певний план.

- План? - скрикнув Марек і схопився.

- Не кричи так. Справді, він має якийсь план. Бо з біса спритно береться до діла. Скажи, Рудо, хто в світі наймогутніший?

- Англія, - не вагаючись відповів Марек.

- Де там. Наймогутніша в світі промисловість. І так звані “народні маси” теж наймогутніші в світі. Ти вже зрозумів його план?

- Ні, не зрозумів.

- Він заволодів і тим, і тим. І промисловістю, і масами; і тепер тримає в своїх руках усе. Цілком очевидно, що він збирається стати володарем свіхуь Ось воно як, Рудо.

Марек сів.

- Стривай, Бонді. Я тут у горах багато думав про ці речі. Я стежив за всім і зіставляв факти. Я, Бонді, тільки про це й думав. Я не знаю, куди воно все прямує, але одне знаю твердо: ніякого плану в нього нема. Я сам ще не добрав до пуття, що і як. Може, він прагне до чогось великого, але не знає, як за це взятись. Я тобі щось скажу, Бонді: він і досі є ще тільки природною силою. Він дивовижно необізнаний з політикою. Це якийсь варвар у національній економіці..Все. ж таки йому слід було підпорядкуватися церкві: адже вона має неабиякий досвід:.. Ти знаєш, інколи він здається мені таким дитинним...

- Не вір, Рудо, - сумно промовив. Г. X. Бонді. - Він знає, чого хоче. Того й накинувся на велику промисловість. Він сучасніший, ніж ми гадали зразу.

- То тільки іграшки, - заперечив Марек. - Він просто хоче зайняти себе чимось. Розумієш, це щось ніби дитинство бога. Зажди, я знаю, що ти хочеш сказати. В роботі він велетень. Це справді імпонує, що він так багато може. Але все воно, Бонді, таке безглузде, що тут не може бути ніякого плану.

- Найбезглуздіші події в історії були якраз - послідовно проведеними в життя планами! - заперечив Г. X. Бонді.

- Слухай, Бонді, - швидко говорив Марек. - Диви, скільки в мене тут газет. Я стежу за кожним, його кроком. Я тобі кажу, що в усьому цьому нема ні крихти якогось зв’язку. Все це тільки імпровізація всемогутності. Він робить справжні дива, але якось наосліп, незв’язно, без пуття. Розумієш? У його діяльності ні крихти організованості. Він прийшов у світ, занадто непідготованим. І в цьому його слабина. Взагалі мені імпонує, але я бачу його вразливі місця. Його не назвеш добрим організатором, і, мабуть, він ніколи й не був таким. У нього виникають геніальні ідеї, але йому бракує систематичності. Я тобі дивуюся, Бонді, що ти й досі його не розкусив. Ти, така хитра людина!

- З ним нічого не можна вдіяти, - відказав Бонді. - Він нападає на тебе в твоїй власній душі, і тобі кінець. Коли не переконає тебе шляхами розуму, то нашле на тебе чудесне осяяння. Ти ж знаєш, що він устругнув Савлові.

- Ти від нього втікаєш, - сказав Марек, - а я його переслідую і вже наступаю йому на п’яти. Я вже трохи знаю його і міг би виписати ордер на його арешт. Прикмети - нескінченний, невидимий, безформний. Місце перебування - всюди поблизу атомних двигунів. Професія - містичний комунізм. Злочини, за які його розшукують, - відчуження приватної власності, незаконна лікарська практика, порушення закону про збори, втручання в діяльність органів влади і так далі. Особлива прикмета - всемогутність. Одне слово - негайно заарештувати його!

- Ти смієшся, - зітхнув Г. X. Бонді. - Не смійся. Він подужав нас.

- Ще ні! - вигукнув Марек. - Поміркуй сам, Бонді. Він досі не вміє владарювати. Наробив такого розруху своїми новаціями. Наприклад, замість насамперед створити чудесний залізничний транспорт, ударився в надвиробництво. А тепер уліз сам у халепу, бо те, що він навиробляв, ні до чого. З тим своїм чудесним достатком він пошився в дурні. По-друге, він збив з плигу органи влади своєю містикою і розладнав увесь адміністративний апарат, який саме тепер міг би йому придатися, щоб утримати лад. Революцію можна робити де завгодно, тільки не в державних установах; хоч би й кінець світу настав, то треба спочатку знищити весь світ, а лиш наостанці - державні установи. Отак-то, Бонді. А по-третє, як найнаївніший теоретик-комуніст, він скасував грошовий обмін і цим зразу паралізував обіг продукції. Він не знав, що закони ринку могутніші від божественних законів. Не знав, що виробництво без збуту не має ніякого сенсу. Він не знав нічого. Поводився, як... як... Одне слово, він немовби однією рукою ламав те, що робив другою. Тепер у нас чудесний достаток і просто-таки катастрофічні злидні. Він всемогутній, а створив тільки хаос. Ти знаєш, я вірю, що він колись створив закони природи, і динозаврів, і гори, і все що завгодно. Але торгівлі, Бонді, нашої сучасної торгівлі й промисловості він не створив. За це можна поручитись, бо він нічогісінько в них не тямить. Ні, Бонді, торгівля й промисловість - не від бога.

- Стривай, - озвався Бонді. - Я знаю, що його на? слідки катастрофічні, неосяжні... Але що ми можемо зробити з ним?

- Поки що нічого. Я, любий мій Бонді, тільки дивлюсь і зіставляю. Це новий Вавілон. Ось, як бачиш, клерикальні газети висловлюють підозру, що непорядки в наш релігійно неврівноважений час із диявольською хитрістю підготований франкмасонами. Націоналістичні газети обвинувачують євреїв, праві соціалісти - лівих, аграрники нападаються на лібералів... здуріти можна. А щоб ти знав, це ще тільки квіточки, справжня буча ще тільки, гадаю, починає заварюватись. Підійди-но ближче, Бонді, я тобі щось скажу.

- Ну?

- Ти гадаєш, що він... розумієш, він... тільки один?

- Не знаю, - відповів Бонді. - А від цього щось залежить?

- Усе, - відказав Марек. - Присунься ближче, Бонді, і слухай добре.

 

 

РОЗДІЛ XVII

“Молоток і зірка”

 

- Брате Перший стражу, що ти бачиш на заході? - спитав Достойний, вбраний у чорне, в білому шкіряному фартусі й зі срібним молоточком у руці.

- Бачу Майстрів, що зібрались у Майстерні, готові до Праці, - відповів Перший страж.

Достойний стукнув молоточком.

- Брате Другий стражу, що ти бачиш на заході?

- Бачу Майстрів, що зібрались у Майстерні, готові до Праці.

Достойний тричі стукнув молоточком.

- Праця починається.

Брати Французької ложі вільних мулярів “Молоток і зірка” посідали, не спускаючи очей з Достойного - Г. X. Бонді, що так несподівано скликав їх. У Майстерні, серед задрапованих чорним стін, на яких були вигаптувані Основні Максими, було тихо, мов у храмі. Бонді, Достойний, був блідий і замислений.

- Брати, заговорив Достойний за хвильку, - я скликав вас винятково... винятково для цієї Праці, яка... винятково... супроти таємних правил нашого Ордену... не є простою формальністю. Я знаю, що порушую... урочистий і священний характер нашої Праці... тим, що доручаю вам... скласти ухвалу... про справу дійсно важливу... справу громадську... якнайбільшої ваги.

- Достойний має право встановлювати Працю, - виголосив Judex Formidabilis[28].

- Отже, - почав Г. X. Бонді, - йдеться про те... що на наш Орден... провадяться систематичні наскоки... з боку клерикалів. Вони твердять, ніби наша сторічна... таємна діяльність... поєднана з незвичайними... і прикрими подіями... в царині промисловій і духовній. Клерикальні газети твердять, що вільнодумні Ложі... умисне викликали... це непогамовне буяння демонічних сил. Я питаю вас... що нам слід зробити в цій катастрофі... на благо Людства... і на славу Найвищого? Дискусія... відкривається.

Хвилина минула в урочистому мовчанні; тоді підвівся Другий страж.

- Брати, в цю історичну мить я вітаю, так би мовити, глибокі слова, які сказав наш вельмишановний Достойний. Він сказав, так би мовити, “прикрі події”. Так, ми, що думаємо, так би мовити, тільки про Благо Людства, мусимо назвати всі ці прикрі чудеса, осяяння, напади любові до ближнього та інші розлади подіями, так би мовити, вкрай прикрими. Ми повинні з усією таємністю, як годиться нашому Орденові, відкинути, так би мовити, будь-яку причетність до прикрих фактів, які, так би мовити, не узгоджуються з традиційними й прогресивними принципами нашого Великого Ордену. Брати, ці прикрі принципи перебувають, так би мовити, в принциповій суперечності з тим, щоб, як слушно сказав Достойний, оскільки клерикали, так би мовити, підносять зброю проти нас, коли ми маємо на меті, так би мовити, Найвищі Інтереси Людства, а тому я пропоную в повному розумінні слова виявити згоду з прикрими подіями, як слушно сказав Достойний.

Підвівся Judex Formidabilis.

- Брате Достойний, прошу слова. Констатую, що тут у дуже прикрій формі говорилося про певні події. Я гадаю, що ці події зовсім не такі прикрі, як гадає брат Другий страж. Правда, я не знаю, на які саме події натякає брат Другий страж, але якщо він має на увазі ті молитовні збори, на які ходжу я, то вважаю, що він не має рації, ба навіть скажу йому в вічі, що він помиляється.

- Пропоную, - озвався третій брат, - поставити на голосування, чи згадані події прикрі чи ні.

- А я, - попросив слова ще один брат, - пропоную обрати спеціальний комітет для вивчення прикрих подій - скажімо, в складі трьох членів.

- П’яти!

- Дванадцяти!

- Дозвольте, брати, - сказав Judex Formidabilis, - я ще не скінчив.

Достойний постукав молоточком.

- Слово має Judex Formidabilis.

- Брати, - лагідно почав Judex, - не треба прискіпуватися до слів. Події, про які тут були висловлені несхвальні думки, мають такий характер, що вони заслуговують на увагу, на інтерес, ну, і навіть на вивчення. Я не заперечую, що був учасником кількох релігійних гуртків, які сподобились особливої милості божої. Сподіваюся, що це не було несумісним з дисципліною франкмасона.

- Аж ніяк, - озвалося кілька голосів.

- Далі, визнаю, що мені самому припала честь здійснити кілька невеличких чудес. Гадаю, це не суперечить моєму Ступеневі й моїй Посаді.

- Звичайно, ні.

- Отож я можу з власного досвіду запевнити вас, що згадані події, навпаки, гідні шани й хвали, що вони підносять дух і допомагають Благові Людства та Славі Найвищого, а тому, з погляду масонів, проти них не може бути заперечень. Пропоную, щоб Ложа оголосила нейтралітет по відношенню до всіх цих виявів присутності бога.

Тоді підвівся Перший страж і сказав:

- Брати, я, правда, в усе це не вірю, я нічого не бачив і нічого не знаю, але гадаю, що нам краще не виступати проти цієї віри. Я гадаю, що там нічогісінько нема, але нащо нам це казати вголос? Отож я пропоную таємно оголосити свою згоду, щоб усе лишалося так, як є.

Достойний звів угору очі й сказав:

- Нагадаю братам, що Спілка промисловців обрала Абсолюта своїм почесним головою. Далі - акції МЕАТ так звані “акції Абсолюту”, ще можуть піднятися в ціні. Між іншим, одна людина, яка не хоче, щоб її ім’я згадували, пожертвувала “вдовиній калитці” нашої Ложі тисячу цих акцій. Прошу далі.

- Ну, то я, - заявив Другий страж, - беру назад, так би мовити, ті прикрі події. З вищої точки зору цілком згоден. Я пропоную розглядати це питання з вищої точки зору.

Достойний підвів очі й промовив:

- Я маю повідомити вас, що Верховна Ложа має намір видати інструкцію про останні події. Верховна Ложа рекомендує майстрам вступати в релігійні громади і організувати їх у масонському дусі, як Майстерні Учнів. Нові Майстерні мають бути проваджені в дусі просвітницькому й антицерковному. Рекомендується вивчати різні віровчення: моністичне, абстинентське, флетчерівське[29], вегетаріанське тощо. Кожен гурток має додержуватися однієї віри, щоб на практиці дослідити, котра є найкращою для Блага Людства і для Слави Найвищого. Ця діяльність, за наказом Верховної Ложі, обов’язкова для всіх Майстрів. Прошу вести дебати далі.

 

 

РОЗДІЛ XVIII

Редакція вночі

 

Найбільший католицький, чи народний, журнал “Друг народу” мав не дуже численний редакційний штат; отож о пів на десяту вечора в редакції сидів тільки нічний редактор Коштял (бозна-чому в нічних редакторів так жахливо чадять люльки!) і патер Йошт, що, насвистуючи крізь зуби, писав передовицю для завтрашнього номера.

Ось прийшов пан метранпаж Новотний - приніс ще вогкі коректурні гранки.

- Ну, де ж передовиця, панове, чуєте? - пробурчав він. - Коли ж нам її складати?

Патер Йошт перестав мугикати.

- Зараз буде, пане Новотний, - квапливо відповів він. - Ніяк не знайду потрібного виразу. У нас уже були “сатанинські махінації”?

- Позавчора.

- Ага. А “підступна змова” теж була?

- Була.

- “Підле шахрайство”?

- Було сьогодні.

- “Безбожний винахід”?

- Уже разів із шість.

- Шкода, - зітхнув патер Йошт. - Здається, ми надмірно розкидалися думками. Як вам сподобалася сьогоднішня передовиця, пане Новотний?

- Сильна, - сказав пан метранпаж. - Але вже пора складати завтрашню.

- Зараз буде, - запевнив патер Йошт. - Я гадаю, що нагорі були задоволені ранковим номером. Ось побачите, що прийде його превелебність єпископ. “Йоште, - скаже він, - це ви добре втнули”. А “бісівський шабаш” уже було?

- Було.

- Шкода. Треба поставити нові батареї і відкрити вогонь. Йоште, сказав його превелебність, не жалійте пороху. Все минуще, але ми - вічні... Пане Новотний, а ви не підкажете якогось путящого вислову?

- Ну, хай “злочинна обмеженість”. Або “паталогічна злоба”.

- Годиться! - зітхнув з полегкістю патер Йошт. - Пане Новотний, де у вас беруться такі добрі ідеї?

- Зі старих комплектів “Друга народу”. Ну, давайте вже передовицю, велебний отче.

- Зараз буде. Зачекайте: “Злочинна обмеженість і патологічна злоба певних кіл, що Вааловими ідолами[30] баламутять чисту воду Петрової скелі...” Ага, зараз буде: “...Петрової скелі... Каламутять чисту воду”, так... і водружають на ній золотого тельця, що зветься диявол, або ж Абсолют...”

- Є вже передовиця? - пролунало в дверях нічної редакції.

- Laudetur Jesus Christus[31], ваша превелебність! - скрикнув патер Йошт.

- Є вже передовиця? - повторив вікарний єпископ Лінда, швидко входячи до кімнати. - А хто писав ранкову передовицю? Господи боже, що це ви встругнули! Який йолоп це написав?

- Я... - забелькотів патер Йошт, відступаючи назад. - Ваша... преве... я думав...

- Він думав! - загорлав єпископ Лінда, грізно блискаючи окулярами. - Ось маєш! - і, зіжмакавши ранковий номер “Друга народу”, кинув його під ноги Йоштові. - “Я думав!” Ти ба - він уміє думати! Чого не зателефонував? Чого не спитав, що треба писати? А ви, Коштял, як ви могли дати таке до друку? Ви теж “думали”, еге? Новотний!

- Пробачте, - шепнув метранпаж, весь трусячись.

- Нащо ви дали це до друку? Ви теж “думали”?

- Ні, перепрошую, - запротестував метранпаж. - Я, прошу вашої превелебності, мушу складати, що мені дадуть.

- Ви мусите робити лише те, що хочу я! - рішуче заявив єпископ Лінда. - Йоште, сядь і читай, що ти вранці наляпав! Читай, кажу!

- “Вже давно, - почав патер Йошт тремтячим голосом читати свою власну ранкову передовицю. - Вже давно... нашу громадськість турбує... Підле шахрайство...”

- Що?

- Підле шахрайство. Ваша превелебність! - заскиглив патер Йошт. - Я думав... я... я тепер бачу...

- Що?

- Що це надміру сильний вираз - “підле шахрайство”.

- Ще б пак! Ну, читай далі.

- “...підле шахрайство з так званим Абсолютом... яким масони, євреї та інші прогресисти... баламутять світ. Науково доведено...”

- Ви подивіться на цього Йошта! - заволав єпископ Лінда. - Він щось науково довів! Читай далі!

- “...науково доведено, - мурмотів нещасний Йошт, - що так званий Абсолют... така сама безбожницька афера, як і... фокуси спіритів...”

- Стривай, - з раптовою лагідністю сказав вікарний єпископ. - Напиши таку передовицю: “Науково доведено... - написав? -...доведено, що я, патер Йошт, йолоп, бовдур, недотепа...” - написав?

- Так, ваша преве... - шепотів приголомшений Йошт. - Диктуйте далі, ваша пре...

- Кинь це в кошик, сину мій, - сказав превелебний, - і слухай як слід своїми дурними вухами. Ти читав сьогоднішні газети?

- Читав, ваша...

- Щось не віриться. Сьогодні вранці, любий мій патере, вийшло насамперед “Послання” Моністичної спілки; там сказано, що Абсолют, - це та сама Монада, яку моністи завжди проголошували богом, і, таким чином, культ Абсолюту цілком відповідає моністичному вченню. Ти читав це?

- Читав.

- Далі в газеті є повідомлення, що масонські ложі рекомендують своїм членам культивувати Абсолют. Читав?

- Читав.

- Далі - що на Синодальному з’їзді лютеран супер-інтендант Маартенс прочитав п’ятигодинну лекцію, в якій доводив тотожність Абсолюту з явленим господом. Читав це?

- Читав.

- Далі декларація “Вільної мислі”, “Послання” Армії Спасіння, комюніке теософічного центру “Адьяр”[32], відкритий лист, адресований Абсолютові й підписаний Товариством взаємодопомоги наймитів, заява Спілки власників каруселей, підписана її головою Я. Біндером, далі “Голос Консганцької спілки”, спеціальні випуски “Голосу з того світу”, “Анабаптиста”[33] і “Абстинента”. Любий мій, ти читав усе це?

- Читав.

- От бач, любий сину, там усюди гучно рекламують Абсолют на свою користь, роблять йому аванси, всякі завидні пропозиції, обирають його почесним членом, меценатом, покровителем, богом і бозна-ким ще, а в нас тим часом якийсь навіжений патер Йошт, даруйте, якийсь нікчемний Йоштик репетує, що це підле шахрайство та науково доведена афера! Матінко пресвята, ну, ти ж і поміг нам!

- Але ж, ваша превелебність, мені наказали... писати... проти... цих подій...

- Так, наказали, - суворо перебив його вікарний єпископ. - Та невже ти не бачиш, що становище змінилося? Йоште, - вигукнув єпископ, підводячись, - наші дарохранительниці спорожніли, наші овечки побігли за Абсолютом; Йоште, недотепо ти мій, коли ми хочемо вернути собі тих овечок, то повинні прихилити на свій бік Абсолют. У всіх церквах треба поставити атомні карбюратори... а втім, ти, патере, цього не зрозумієш. Пам’ятай одне: Абсолют повинен працювати

на нас; він повинен бути нашим - тобто тільки нашим. Capiscis, mi fili?[34]

- Capisco?[35] - прюшепогів патер Йошт.

- Deo gratias![36] - Йоштику, тепер ти завернешся назад, як той Савл. Напиши гарненьку перед овицю, де повідомиш, що Свята конгрегація зважила на прохання пастви і прийняла Абсолют до лона церкви. Пане Новотний, ось вам Апостольське послання: складіть жирним потрійним цицеро і заверстайте на першій сторінці. А ви, Коштял, напишіть у рубриці місцевих новин, що голова правління МЕАТ Г. X. Бонді в неділю прийме з рук архієпископа святе хрещення і до того наші палкі поздоровлення, розумієте? А ти, Йоште, сідай і пиши... Стривай, тут на початку потрібен якийсь сильний вираз.

- Ваша превелебність, може, так: “Злочинна обмеженість і патологічна злоба певних кіл...”

- Гаразд, так і пиши: “Злочинна обмеженість і патологічна злоба деяких кіл уже не перший місяць намагається звести наш народ на хибні стежки. Публічно проголошуються єретичні твердження, ніби Абсолют - це щось інше, ніж той Господь, до якого ми з самої колиски здіймали руки... - написав? -...Здіймали руки в дитинній вірі... і любові...” Написав? Ну, пиши далі.

 

 

РОЗДІЛ XIX

Канонізація

 

Самі розумієте, що прийняття Абсолюту в лоно церкви за даних обставин було великою несподіванкою. Це прийняття було проведене, власне, самим папським посланням; конклав кардиналів[37], поставлений перед доконаним фактом, тільки вирішував, чи можна вділити Абсолютові таїнства хрещення. Вирішено обійтись без цього; хоч хрестити бога - це безперечна церковна традиція (згадайте Іоанна Хрестителя), але і в такому випадку хрещеник має бути присутній особисто; крім того, виникала занадто дражлива проблема: кого з вінценосних осіб обрати на хрещеного батька Абсолютові? Тому Свята конгрегація рекомендувала., щоб у найближчій понтифікальній відправі найсвятіший отець помолився за нового члена церкви; це й відбулося у вельми урочистій формі. Далі в церковне вчення внесено доповнення, що поряд із хрещенням через помазання та хрещенням через мучеництво церква визнає хрещення благочестивими, благодійними та доброчесними вчинками.

Між іншим, за три дні перед виданням бреве папа дав тривалу аудієнцію панові П X. Бонді, який перед тим сорок годин радився з папським секретарем монсиньйором Кулатті.

Майже одночасно була проведена проста беатифікація (піднесення до чину блаженних) Абсолюту за формою super culti immemorabile[38] на визнання доброчесного життя Абсолюту, тепер Благословенного, і призначено прискорений процес канонізації, щоправда з вельми знаменною відміною: адже йшлося за проголошення Абсолюту не святим, а богом. Зразу призначено відповідну, так звану деїфікаційну комісію[39] з найперших богословів та церковних сановників; Procurator Dei[40] в ній був венеціанський архієпископ кардинал доктор Варезі, а Advocatus Diaboli[41] - монсиньйор Кулатті.

Кардинал Варезі пред’явив сімнадцять тисяч свідчень про звершені чудеса, підписаних майже всіма кардиналами, патріархами, примасами, митрополитами, князями, архієпископами, магістрами орденів та абатами; до кожного свідчення були додані експертні висновки видатних медиків і факультетів, професорів природничих, технічних та економічних наук, а під кінець ішли підписи безпосередніх свідків, затверджені нотаріально. Ці сімнадцять тисяч документів, як сказав монсиньйор Варезі, є тільки мізерною частиною насправді звершених Абсолютом чудес, кількість яких, за дуже стриманою оцінкою, вже перевищила тридцять мільйонів..

Крім того, Procurator Dei забезпечив докладні експертні висновки найвизначніших учених світу. Наприклад, ректор медичного факультету Паризького університету професор Гардьєн після докладного анеїлізу написав таке:

“Оскільки численні випадки, представлені нам для експертизи, були з медичного погляду абсолютно безнадійні й невиліковні засобами науки (параліч, рак горла, сліпота після хірургічного видалення обох очей, кульгавість внаслідок ампутації обох нижніх кінцівок, смерть внаслідок цілковитого відокремлення голови від тулуба, задушення в повішеника, що провисів два дні тощо), медичний факультет Сорбонни дійшов висновку, що так зване чудесне зцілення в згаданих випадках можна пояснити або цілковитою необізнаністю з анатомічними та патологічними передумовами, браком клінічного досвіду і повною відсутністю медичної практики, або - чого ми не можемо виключити - втручанням вищої сили, не обмеженої законами природи чи обізнаністю з ними”.

Психолог професор Медоу (Глазго) написав:

“...Оскільки в цих вчинках виявляється очевидним чином істота розумна, наділена пам’яттю, здатна до асоціацій та логічних суджень, істота, яка всі ці психічні операції виконує без посередництва мозку та нервової системи, це є чудовим підтвердженням моєї нищівної критики теорії психофізичного паралелізму, обстоюваної професором Майєром. Підтверджую, що так званий Абсолют - істота наділена психікою, свідома й розумна, хоч поки що мало досліджена науково”.

Професор Лупен з Брненської політехніки засвідчив:

“З погляду ефективності праці Абсолют - сила, що заслуговує якнайбільшої поваги”.

Знаменитий хімік Вілібальд (Тюбінген) написав:

“Абсолют має всі передумови для існування й наукового розвитку, бо цілком відповідає Ейнштейновій теорії відносності”.

Літописець не буде довше затримувати вас на експертних висновках всесвітніх наукових авторитетів; до речі, вони публікувалися в “Віснику святого престолу”.

Канонізаційний процес посувався швидким темпом; а тим часом ціла колегія видатних догматиків та екзегетів розробляла грамоту, в якій на підставі Старого й Нового завіту та творів отців церкви доводила тотожність Абсолюту з третьою іпостассю бога.

Та перше ніж відбулась урочиста деїфікація проголошення богом, константинопольський патріарх, глава Східної церкви, проголосив тотожність Абсолюту з першою іпостассю бога - Творцем. До цієї явно єретичної позиції пристали старокатолики[42], обрізані абіссінські християни, євангелісти гельветського віровизнання, нонконформісти[43] і кілька великих американських сект. Це розпалило запеклу теологічну війну. Що ж до євреїв, то між ними розходилося таємне вчення, що Абсолют - це стародавній Ваал; ліберальні євреї відверто признавалися, що в даному разі вони поклоняються Ваалові.

З’їзд “Вільної мислі”[44] відбувся в Базелі. В присутності двох тисяч делегатів Абсолют був проголошений Богом Вільних мислителів, після чого почались неймовірно запальні наскоки на сутанників усіх віровизнань, що, як твердила резолюція з’їзду, хочуть здобувати зиск із єдиного наукового бога й ув’язнити його в брудній клітці церковних догматів та попівського дурману, щоб він занидів у ній. Одначе богові, явленому очам кожного прогресивного, сучасного мислителя, “нема чого робити в середньовічних крамничках тих фарисеїв; тільки “Вільна мисль” - його оселя, тільки Базельський конгрес має право встановлювати віровчення та ритуали вільної релігії”.

Приблизно в ті ж таки дні німецький “Monistenbund”[45] з великою помпою поклав наріжний камінь у підвалини храму Атомного бога в Лейпцігу. Під час цих закладин сталась якась колотнеча, шістнадцять душ поранено, а знаменитому фізикові Лютгенові розбили окуляри.

Між іншим, тої ж осені відбулись релігійні ексцеси в Бельгійському Конго та французькій Сенегамбії. Чорношкірі несподівано повбивали і з’їли місіонерів і почали поклонятися якимсь новим ідолам, що їх називали Ато або Алольто. Згодом виявилося, що то були атомні двигуни і що до цієї справи причетні німецькі офіцери й агенти. Зате коли в грудні того ж року Мекку охопили ісламські заворушення, було доведено, що кілька французьких емісарів сховали поблизу Кааби дванадцять легких атомних двигунів “Аеро”. Повстання магометан поширилося на Єгипет і Тріполі; різанина в арабському світі коштувала життя тридцяти тисячам європейців.

Дванадцятого грудня в Римі відбулась нарешті деїфікація Абсолюту. Сім тисяч священнослужителів із запаленими свічками в руках супроводили найсвятішого отця до собору святого Петра, де за головним вівтарем був поставлений найбільший, дванадцятитонний, карбюратор - дарунок концерну МЕАТ папському престолові. Обряд тривав п’ять годин; у натовпі задавили тисячу двісті богомольців та роззяв. Точно опівдні папа заспівав “In nomine Dei Deus”[46], і в ту ж хвилину задзвонили в усіх католицьких храмах світу, всі єпископи й священики повернулись лицем від вівтарів до побожного люду й звістили йому: “Habemus Deum”[47].

 

 

РОЗДІЛ XX

Сент-Кілда

 

Сент-Кілда - малесенький острівець, чи, власне, купа бескеття з пліоценового туфу далеко на захід від Гебрідських островів; кілька низеньких берізок, трохи вересу та цупкої трави, зграя чайок, що там гніздяться, та напіварктичні метелики з роду Роїуоттаіиз - оце й усе життя на цьому загубленому в океані передовому дозорі нашого континенту, ніби завислому між нескінченним плескотом хвиль і так само нескінченним бігом вічно переповнених дощем хмар. Люди на Сент-Кілді ніколи не жили, не живуть і не житимуть.

Одначе в останні дні грудня поблизу острова кинув якір військовий корабель його величності “Дракон”; з корабля зійшли на острів теслярі. Вони привезли з собою бруси та дошки і до вечора збудували довгу низьку будівлю. Другого дня з’явились оббивальники й привезли туди прегарні, якнайвигідніші меблі. Третього дня з нутра корабля вийшли стюарди, кухарі та буфетники й доправили посуд, вина, консерви і все, що винайшла культура для вельможних, могутніх і ласих на смачну їжу людей.

Четвертого дня зранку на судні його величності “Едвін” прибув ясновельможний сер О’Паттерні, англійський прем’єр; через півгодини - американський делегат Горейшіо Бамм; далі - кожен на військовому судні - китайський уповноважений містер Кейг французький прем’єр Дюдьє, російський царський генерал Бухтін, німецький імперський канцлер доктор Вурм, італійський міністр князь Трівеліно і японський посол Янато. Шістнадцять англійських торпедних катерів крейсували довкола Сент-Кілди, щоб не допустити туди газетних репортерів, бо ця зустріч Найвищої ради великих держав, яку нашвидкуруч скликав всемогутній сер О’Паттерні, мала відбутись у цілковитій таємності. Через те й справді була потоплена датська риболовна шхуна “Нільс Ганс”, яка спробувала вночі прослизнули крізь ланцюг торпедних катерів; крім дванадцяти членів екіпажу, на ній загинув політичний оглядач газети “Чікаго Трібюн” містер Джо Гашек. Проте репортер “Нью-Йорк-Геральд” містер Білл Пріттом весь час, поки тривала нарада, перебував на Сент-Кілді, переодягнений за офіціанта, і його перу ми завдячуємо всі скупі відомості про цю пам’ятну зустріч, які збереглися й після дальших історичних катастроф.

Пан Білл Пріттом твердив, що ця висока політична конференція відбулась у такому безлюдному місці для того, щоб виключити пряме втручання Абсолюту в її роботу. Бо будь-де могло статися, що в зібрання таких поважних людей утерся б Абсолют у формі навіяння, осяяння чи навіть чуда, а це, само собою зрозуміло, у вищій політиці була б річ нечувана. Першою метою конференції, здається, була угода про колоніальну політику; держави мали домовитись про те, щоб не підтримувати релігійних рухів на територіях, що належать іншим державам. Приводом до цього була німецька агітація в Конго та Сенегамбії, а також таємний вплив французів на спалах махдизму[48] в магометанських колоніях Англії, а особливо постачання японських карбюраторів до Бенгалії, де кипіла жахлива гризня між найрозмаїтішими сектами. Засідання відбувалися при зачинених дверях; опубліковано тільки повідомлення, що за Німеччиною визнано як сферу інтересів Курдистан, а за Японією - деякі з грецьких островів. Англо-японський і франко-німецько-російський союзи знайшли там, як і слід було сподіватися, особливі симпатії.

Пополудні на спеціальному торпедному катері прибув Г. X. Бонді, і його прийняли на засіданні Найвищої ради.

Аж близько п’ятої години (за британским часом) славетні дипломати зійшлися на обід, і там Білл Пріттом уперше дістав нагоду почути представників Високих Договірних Сторін на власні вуха. Після обіду розмовляли про спорт та про артисток. Сер О’Паттерні з білогривою головою поета й розумними очима жваво говорив про вудіння лососів з його ексцеленцією прем’єр-міністром Дюдьє, чиї енергійні рухи, гучна мова та якесь “je ne sais quoi”[49] виказували старого адвоката. Барон Янато, відмовляючись від усіх напоїв, мовчки слухав і всміхався так, ніби мав повний рот води; доктор Вурм гортав папери, генерал Бухтін проходжувався по залі з князем Трівеліно, Горейшіо Бамм грав сам з собою на більярді серію карамболів (я бачив його прегарний triple-boussard[50] через руку, якого оцінив би кожний знавець), а містер Кей, схожий на жовту-прежовту, висохлу на скіпку стару бабусю, перебирав якісь буддистські чотки, бо він був мандарином у своїй Сонячній імперії.

Раптом усі дипломати обступили пана Дюдьє, що говорив:

- Так, панове, c’est ça[51]. Ми не можемо зоставатись байдужими до нього. Або визнати його, або відкинути. Ми, французи, воліли б друге.

- Бо він у вас діє як антимілітарист, - не без зловтіхи докинув князь Трівеліно.

- Ні, панове, - вигукнув Дюдьє. - На це не розраховуйте. Французької армії воно не зачепило. Як антимілітарист... пхе! Скільки в нас уже було тих антимілітаристів! Панове, ви стережіться його: він - демагог, комуніст, un bigote[52] і ще бозна-що - але завжди радикал. Oui, c’est un rabouliste, c’est ça[53]. Він підхоплює найнесамовитіші демагогічні гасла. Він тягне руку за юрбою. У вас, ваша ясновельможність, - раптом обернувся він до князя Трівеліно, - він удає з себе націоналіста й упивається мареннями про Римську імперію, але стережіться, ясновельможносте, так він поводиться в містах, а на селі злигався з сутанниками й творить чудеса на славу діви Марії. Одною рукою працює на Ватікан, а другою на Квірінал[54]. Або в цьому є якісь таємні наміри, або... я не знаю що. Панове, ми можемо тут признатись відверто: усі ми маємо з ним свій клопіт.

- У нас, - замислено озвався Горейшіо Бамм, спираючись на більярдний кий, - він цікавиться і спортом. A big sportsman, indeed[55]. Він сприяє всіляким іграм. Досяг казкових рекордів у спорті й у сектах. Він соціаліст. Він проти сухого закону. Перетворює воду в drinks[56]. Недавно на банкеті в Білому домі всі... м-м... страшенно набрались: розумієте, пили саму воду, але він їм ту воду в шлунках перетворив у drinks.

- Це дивно, - сказав сер О’Паттерні, - у нас він схожий скоріше на консерватора. Поводиться як всемогутній clergyman[57]. Meetings[58], процесії, проповіді на вулицях and such things[59]. Я гадаю, що він проти нас, лібералів.

Тоді з усмішкою втрутився барон Янато:

- У нас він як удома. Дуже, дуже славний бог. Дуже пристосувався. Дуже великий японець.

- Який там японець! - прохрипів генерал Бухтін. - Що це ви балакаєте, батюшка! Він росіянин, кондовий русак, слов’янин. Ши

⇐ Предыдущая123456Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: