Наполеон із гірської бригади

Бобіне - перепрошую, Тоні Бобіне, двадцятидворічний лейтенант гірської артилерії з гарнізону міста Аннесі (Верхня Савойя), що саме перебував на шеститижневих маневрах у гірському краю Лез-Егій (“Шпилі”), звідки в погожу днину видно на заході озеро Аннесі й Женеву, а на сході - тупий хребет Західних Альп і верхів’я Монблану - ви вже уявляєте собі той край? - так ось, лейтенант Тоні Бобіне сидить на камені й скубе маленькі вусики - трохи тому, що нудиться, а трохи й тому, що вже вп’яте перечитав газету двотижневої давності й задумався.

Тепер літописцеві годилось би простежити думки майбутнього Наполеона; проте поки що його (тобто літописців) погляд ковзає по засніжених схилах до долини річки Арв, де вже тане сніг і де його зір ваблять невеличкі містечка - Межев, Флюме, Южен - з їхніми шпичастими церковними вежами, схожі на купки іграшок... ох, спогади про давно минуле дитинство! О будівницькі мрії над дитячими кубиками!

А тим часом лейтенант Бобіне... А втім, не треба. Краще відмовимось від спроби аналізувати психологію великих людей і змальовувати саме зародження титанічних задумів. Ми просто не зуміємо цього зробити, а коли б і зуміли, то, мабуть, розчарувались би. Коротше кажучи, уявіть собі, що такий маленький лейтенантик Бобіне сидить на Шпилях посеред Європи, яка розвалюється вщент; він має за собою батарею гірських гармат, а попереду, внизу, - дрібненький світ, який дуже зручно було б розстріляти звідси, згори. Щойно він прочитав у старому номері аннесійського “Монітера” передовицю, де якийсь пан Бабійяр висловлює тугу за керманичем, що дужою рукою вивів би корабель Франції з шалених бур до нової слави й могутності; а до того ж тут, на височині двох тисяч метрів над рівнем моря, повітря чисте, без домішок бога, і думається в такому повітрі ясно й легко, - уявіть собі це все, і ви зрозумієте, що наш лейтенант Бобіне, сидячи там на камені, задумався, а потім написав своїй зсохлій сивоголовій матусі трохи плутаного листа, що вона, мовляв, “скоро почує про свого Тоні” і що в Тоні зродилася “розкішна ідея”; потім він робив се й те, вночі міцно спав, а вранці скликав солдатів своєї батареї, скинув старого, нездалого капітана, захопив жандармський пост у Салланші, по-наполеонівському стисло оголосив війну Абсолютові й пішов знову спати; другого дня розстріляв карбюратор на пекарні в містечку Тон, захопив вокзал у Бонвілі та військову комендатуру в Аннесі, маючи під своєю командою вже три тисячі солдатів. За тиждень він розстріляв понад дві сотні карбюраторів і повів п’ятнадцять тисяч багнетів та шабель на Гренобль. Проголошений комендантом Гренобля, він мав під рукою вже гарненьку армійку в сорок тисяч солдатів, яку й повів у долину Рони, далекобійними гарматами старанно очищаючи територію попереду від ^сіх атомних двигунів. На шосе, що вело до Шамбері, він узяв у полон військового міністра, що їхав до нього автомобілем вправляти йому мозок. А другого дня військовий міністр надав йому чин генерала, очевидно, ставши сам прихильником його планів. Першого квітня вже й Ліон був очищений від Абсолюту.

Доти переможний похід Бобіне обходився без великого розлиття крові. Аж за Луарою почали чинити йому опір насамперед ревні католики, і подекуди доходило до різанини. На щастя, для Бобіне, і в краях, зовсім захоплених Абсолютом, багато французів лишалися скептиками - чи навіть більше, виявляли несамовиту фанатичність у скептицизмі й просвітництві. Після кривавих розправ та нових Варфоломіївських ночей “бобінетівців” зустрічали як визволителів, і справді, всюди, куди вони приходили, наставало поступове втихомирення - бо ж вони розбивали всі карбюратори.

Отож уже в липні парламент оголосив, що “Тоні Бобіне має великі заслуги перед батьківщиною”, і разом з маршальським рангом надав йому звання Першого консула. Франція була консолідована. Бобіне запровадив державний атеїзм; будь-який прояв релігійності за воєнними законами карався смертю.

Ми не можемо обійти мовчанкою деякі сцени з життя цієї великої людини.

Бобіне та його матуся.

Одного дня у Версалі Бобіне проводив нараду з генералітетом. Було жарко, він стояв біля відчиненого вікна; і враз побачив у парку стареньку даму, що грілась на осонні. Бобіне ту ж мить перебив маршала Жоліве, вигукнувши: “Дивіться, панове, он моя матуся!” Всі присутні, навіть загартовані в боях генерали пустили сльозу над цим виявом синівської любові.

Бобіне й любов до Батьківщини.

Якось Бобіне був присутній на огляді війська на Марсових полях. Ішов дощ, і коли проходили важкі артилерійські агрегати, один військовий тягач в’їхав у велику калюжу й шинель Бобіне забризкало грязюкою. Маршал Жоліве хотів негайно покарати командира нещасливої батареї. Та Бобіне спинив його: “Не треба, маршале, адже це французька грязюка”.

Бобіне й інвалід.

Одного разу Бобіне інкогніто поїхав до Шартра. Дорогою в машині луснула камера, і, поки водій замінював колесо, до них підійшов одноногий жебрак. “Де цей чоловік позбувся ноги?” - спитав Бобіне. Інвалід відповів, що втратив ногу на військовій службі, в Індокитаї, що він має вбогу матір і що обоє вони часто цілі дні не мають ріски в роті. “Маршале, запишіть собі цього чоловіка, його слід нагородити”, - сказав зворушений Бобіне. І справді, через тиждень у двері інвалідової хатини постукався особистий гінець Бобіне і вручив нещасному каліці пакуночок “від Першого консула”. Хто може змалювати радісний подив інваліда, коли той, розгорнувши пакуночок, знайшов у ньому бронзову медаль.

Отож і не дивно, що, мавши такі чудові душевні якості, Бобіне врешті здався на палкі жадання всього свого народу й під всенародний захват чотирнадцятого серпня проголосив себе французьким імператором.

Тоді, безперечно, для всієї земної кулі наставали часи вкрай неспокійні, але й величні з погляду історії. Всі частини світу буквально рясніли геройськими бойовими подвигами. Напевне, марсіанським спостерігачам наша Земля тоді здавалася зіркою першої величини, і тамтешні астрономи, мабуть, виснували, що ми перебуваємо ще в розжареному стані. І ви легко зрозумієте, що рицарська Франція та її представник імператор Тоні Бобіне не пасли задніх. Може, впливали на них ще й залишки Абсолюту, поки не випарувались у світовий простір; вони збуджували піднесений, полум’яний настрій. Одне слово, коли через два дні після коронації великий імператор оголосив, що настав час, коли Франція вкриє всю земну кулю своїми знаменами, відповіддю йому був одностайний крик захвату.

План Бобіне був такий:

1. Окупувати Іспанію і, взявши Гібралтар, здобути ключ до Середземного моря.

2. Окупувати долину Дунаю аж до Пешта - як ключ до Центральної Європи.

3. Окупувати Данію - як ключ до північного узбережжя.

А оскільки ключі від територій треба змащувати кров’ю, Франція вирядила три армії, що здобули їй громову славу.

Четверта армія окупувала Малу Азію як ключ до Сходу.

П’ята захопила гирло річки Святого Лаврентія як ключ до Америки.

Шоста потонула в морському бою біля берегів Англії.

Сьома облягла Севастополь.

31 грудня 1944 року імператор Бобіне мав у кишені своїх артилерійських штанів усі ключі.

РОЗДІЛ XXV