Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Предмет, метод та принципи теорії природного права як науки та навчальної дисципліни.

Стр 1 из 4Следующая ⇒

НУ «Львівська політехніка»

Інститут права та психології

Кафедра теорії та філософії права

ЛЕКЦІЯ

Тема:

Теологічний зміст природного права Давнього Сходу, Індії, Китаю

Час: 2 години

Лектор: доцент кафедри ТФП,

к.ю.н., доц., Романова А.С.

Львів – 2013

Тема: Теологічний зміст природного права Давнього Сходу, Індії, Китаю

План

1. Предмет, метод та принципи теорії природного права як науки та навчальної дисципліни.

2. Традиційні парадигми природного права у Давньому Сході.

3. Емпірична гносеологія природного права у Давній Індії.

4. Етика природного права у Давньому Китаї.

Предмет, метод та принципи теорії природного права як науки та навчальної дисципліни.

Початок XXI століття – століття ноосфери – визначають інтенсивні дослідження Природи і природних процесів. Це й закономірно, оскільки різноманітні суспільні тенденції дедалі більше заплутують свідомість людини, і щоб вийти на правильну дорогу, необхідно звертатися до онтологічних засад, до поняття Природи (Всесвіту) та місце людини в ній.

Як відомо, Природа в широкому розумінні – це все суще, увесь світ у розмаїтті своїх форм. Поняття Природи в цьому значенні перебуває в одній площині з поняттями Матерії, Універсуму, Всесвіту, тобто йдеться про світ, об’єктивну реальність, результат емоційного світу, що існує поза свідомістю людини.

Зрозуміло, що гарантом існування Природи є відповідні природні системи, основою яких є натуральні структури і формації; на найвищих рівнях ієрархічної організації ці структури утворюють функціональні компоненти. До таких компонентів слід зарахувати універсальні, але достатньо конкретні Вічні закони, зокрема закони механіки, теплоти, електрики, біології і т.д. На основі цих законів у Природі відбувається закономірний рух матерії. Природні процеси пов’язані причинно-наслідковими зв’язками. Незважаючи на те, що Природа має натуральні умови існування людського суспільства з ідеальними нормами, людина – несвідомо чи свідомо – порушує ці ідеальні норми, тобто природні закони. Здебільшого це відбувається через незнання законів природного права, нехтування ними, навіть через зневагу до них.

Природне (натуральне, позадержавне) право, його зміст, онтологія, гносеологія, аксіологія та логіка дії у правовому просторі – об’єкт дослідження філософії права. Учення про природне право пов’язане з тим, що людина усвідомлює сенс життя, розуміє ідеї про душу, про правомірну поведінку. Звичайно, протягом тривалого часу природне право не тільки еволюціонувало, а й перебувало під впливом різних тенденцій, течій, унаслідок цього виникли неоднозначні, часто навіть суперечливі, визначення і тлумачення природного права. Тому на сьогодні існує декілька теорій природного права, що спонукає дослідників до відповідного аналізу.

Не одне століття філософи і юристи готували теоретичний ґрунт для вивчення природного права, виділивши такі сфери предмета філософського дослідження: 1) природа (античність); 2) моральні норми, Бог і душа (середньовіччя); 3) психологія (новітні часи); 4) реальний світ. У період античності всі правові явища розглядали не поза Природою, а в безпосередньому зв’язку з нею. Зрозумівши прості, на перший погляд, закони розвитку Природи, філософи почали пов’язувати їх із поведінкою людини. Це називають традиційним підходом в античній філософії.

У другому періоді середньовічна філософія розвилася здебільшого під впливом богословів, духовенства, адже на той час монастирі, церковні школи та академії були основними навчальними закладами і мали незаперечний авторитет. Світські школи вважали нижчим ступенем. Це й визначило пантеїстичний напрям розвитку тогочасної філософської думки. Об’єктом досліджень стали моральні норми, учення про душу, Бога-Творця, про природу як утілення божественного.

Філософія Нового часу була спрямована на відхід від традицій схоластики і традицій минулого, а також на відродження нового. Звідси, відповідні назви, що характеризують окреслений період – Ренесанс, Відродження, Новий час. Саме філософія поновила дослідження Природи, але увагу звертала здебільшого на природу індивіда, на його психологію. Поява психології як науки про душу – це результат прагнення по-новому інтерпретувати античні здобутки, у центрі дослідження поставити людину, її зв’язок із Космосом.

Для четвертого (новітнього) періоду, який припадає на ХІХ-ХХ століття, характерне до деякої міри безладдя ідей. Масові політичні революції змінювали світогляд філософів, які відчували деяку розгубленість, страх перед майбутнім, сумнів у реальності природних законів. Цей період називають періодом позитивізму. Позитивізм почав заперечувати метафізичні методи пізнання, внутрішні природні зв’язки між явищами. ХІХ-ХХ століття відзначене курсом позитивістської філософії, появою філософських систем, що брали до уваги національні відмінності, різні політичні ідеології. У XIX ст. це протистояння особливо загострилося. Зіткнулися дві філософії, які можна назвати філософіями максималістського і мінімалістського спрямування. Діяльність першої визначає передовсім мета, другої – засоби. Перший філософський напрям претензійний, другий – розважливо стриманий.

Зазначимо, що тривалість кожного періоду поступово зменшується, що пов’язано з плинністю часу, швидкими темпами науково-суспільного розвитку.

Варто наголосити, що до ХУШ-ХІХ ст. саме теологічно-філософські школи, дослідники Природи, особистості формували філософські ідеї щодо природного права. У XIX столітті завдяки науковим відкриттям передусім у галузі фізики, астрономії, хімії відбулося кардинальне переорієнтування ідей (радше заперечення ідей минулого). XX століття відзначають пошуки нових знань у біології, генетиці. Сучасність – це творчий розвиток гуманітарних наук, зокрема й філософії права.

Зважаючи на специфіку розвитку філософських поглядів та їхні різні методологічні підвалини у процесі формування людства, ми поставили мету – дослідити ґенезу природного права, проаналізувати його еволюцію і зробити відповідні висновки щодо змісту й сутності природного права як такого.

У процесі дослідження ми відштовхувалися від того, що Вічний закон, який визначає природний порядок, є природним і надприродним. Такі явища пізнати до кінця практично неможливо. Потрібно аналізувати постійні й незалежні від волі людини прояви Природи. Це стосується, зокрема, природних і надприродних сил – феноменів Природи, які впливають на діяльність людини (індивіда) і часто є прихованими.

Звичайно, природне протиставлене надприродному так, як раціональне ірраціональному чи трансцендентному, земне – надземному, свідоме –надсвідомому (підсвідомому) тощо. Це не означає, що природне право, що обґрунтовує метафізику, призначене регулювати езотеричні чи потойбічні процеси, містери людської природи. Це радше та частина Вічних законів, надприродна інтуїція, якої не може осягнути людський розум; це те, що зазвичай називають таємницею Природи, її надприродними стихійними силами. Цими незбагненними законами нехтувати не слід, а, навпаки, потрібно знати про їх постійний вплив на людину і на Всесвіт загалом.

Пізнаючи закони надприродного права, людина наштовхується на проблеми, пов’язані передусім із часом і простором. Часовий орієнтир заважає людині будувати природні теорії світопорядку, оскільки земний час не відповідає космічному часові. В екстремальних ситуаціях підсвідомість "видає" велику кількість інформації в лічені секунди. У деяких випадках, навпаки – людина протягом однієї секунди може осмислити кожний свій життєвий крок. Осягнути таку надприродну часову швидкість у повсякденному житті неможливо. У зв’язку з цим часто людина сприймає закономірні явища як випадкові, надприродні. Отже, цілком очевидно, що повинні існувати відповідні засоби дослідження неосяжних розумом аспектів надприродного права.

Ці ірраціональні явища пояснюємо субстанційною, тобто незалежною ні від чого, природою людини, її надприродними здібностями, трансцендентальними і надсвідомими властивостями. Людина народжується з багатьма талантами, про які вона навіть не підозрює. Унікальні властивості людини, які розвиваються і діють за індивідуальними, незрозумілими для неї законами, – це окремі прояви тих законів, за якими живуть деякі тварини. Наприклад, є люди, які володіють надприродною чутливістю рук, яскраво вираженою телепатією і таке інше. Уважають, що такі люди мають надприродну енергетику, незвичайну силу, особливий дар Божий. Духовний розвиток таких людей здійснюється за надприродними законами, його пояснюють закони природного права.

Ми тільки побіжно згадуємо про можливість існування надприродного права (його дослідження ще триває), а основну увагу зосереджуємо на проблемах природного права, джерела якого – у самій Природі, природі людини, у людському суспільстві.

Ми акцентуємо на тому, що людина мікрокосмос, мікроприрода, отже, вона підкоряється праву (законам) Природи. По суті, природа і природна необхідність диктують якість життя, і веління Природи робить людину по-справжньому вільною. Властивості людської природи є виразниками природних законів, які накладають на людину обов’язки, визначають орієнтири її поведінки, котрі можна назвати правомірною поведінкою у природно-правовому просторі. Через природне право людина усвідомлює закони самої Природи, у яких приховано всю природну силу – гаранта універсального природного порядку. Природне право – це антропоцентрична частина законів Всесвіту і тому збігається з інтересами людини. Звідси випливає, що природний закон ніби генетично закладений в людині і пов’язаний з Ті природним, первинним станом; це неписаний Закон Природи. Отже, природні закони є приписами розуму людини, а природне право відповідає розумній сутності людини. Природне право – царина справедливості, добра і правди, що визначають поведінку деяких індивідів.

Окрім цього, природне право є вічним, невіддільним, абсолютним правом особи. Це право має кілька морально-правових аксіом, серед яких ствердження рівності людей, визнання людини абсолютною цінністю. Тим самим ми доводимо, що однією із основ природного права є також етика, зокрема вища етика. Моральним аспектом природного права є те, що його не можна зводити до користі й вигоди. У природному праві право залишається правом, але воно набуває статусу моральної вірності, безкорисливості, підкреслює внутрішні і зовнішні прояви права.

Загалом одним із джерел природного права є моральний ідеал. Позитивно-правові норми, що ґрунтуються на моралі і справедливості, називають природним правом. Концепції природного права, його людський вимір доводять, що природне право пов’язано із самосвідомістю і самодисципліною людини. Але цей зв’язок має бути таким, щоб кожний зрозумів: природні закони самореалізуються, вони не потребують кореляції. Як наслідок – знання норм природного права визначає узагальнений рівень правової культури особи.

Прогрес, суспільні реформи, діяльність творчої особистості часто перебувають над природним порядком. Виправдовуючи зміни, людина формулює різні думки про природне право. До речі, ідеї природного права стають найбільш актуальними саме в період великих реформ, зважаючи на його абстрактний характер. Початкове розуміння природного права в античні часи мало релігійний зміст. В епоху Відродження релігійний зміст природного права доповнило знання законів розвитку Природи, утворивши відповідну систему норм. Цю систему збагатили в Новому часі моральні норми, які формують свідомість, мислення людини. У той час природне право визначало конкретний порядок дій людини, необхідних для життєдіяльності і задоволення найнеобхіднішого. Зауважимо, що дослідники природного права повинні вивчати загальні основи, принципи й закономірності буття і їхню діяльність мають визначати закони природної доцільності та порядку. Одним із головних виразників різних ідей про природне право став контівський позитивізм спекулятивна філософія, спрямована проти метафізики. Представники позитивізму, зокрема юридичного, зосереджували увагу на вивченні тільки чинних нормативно-правових актів, лише права, встановленого державою, законодавчою владою, і заперечували природне право, інтуїтивізм. Позитивісти висловлювали недовіру до законів природного права і вірили в нове позитивне право.

Однак юридичний позитивізм не був однозначним, тому почали виникати нові позитивістські течії – емпіріокритицизм, неопозитивізм, постпозитивізм та ін. Зміна однієї позитивістської теорії іншою згодом призвела до зміни іпочаткових ідей позитивізму. Цей процес нескінченний і безрезультатний, тому що підтвердити ту чи іншу позитивістську теорію немає чим, а заперечити її можна завжди.

У наукових колах поступово почали підтримувати ідеї природного права, а це сприяло їх відродженню. Позитивістські течії не знищили вчення про природне право, а зробили його чітким і стабільним. На сучасному етапі юридичний позитивізм вже нікого не задовольняє. Причини для цього такі: позитивне право часто формальне і не може запобігти усім несправедливостям, що існують у суспільстві; чистого автономного права не може існувати, оскільки його ідеї мають багато недоліків; позитивне право узаконює примус держави щодо людини. Отже, підтримка тільки позитивних законів має свої хиби, оскільки закони є лише спробою встановити справедливість.

Систему позитивного права необхідно вивести із принципів природного права через те, що абсолютні засади природного права містять у собі юридичні норми. Своєю чергою первинність природного права зобов’язує позитивне право постійно відтворювати природні норми, або природне право повинно бути виправдане позитивним правом. Для цього потрібна гуманізація позитивного права, яка сприяє утвердженню культу людини і суспільства. Адже Природа панує над законами, державною владою та суспільними установками, адже Природі притаманний вселенський, трансцендентальний розум, законодоцільність і суворий правопорядок.

Досліджуючи природні витоки життя людини, доводимо, що держава, суспільство повинні бути постійно наближені до Природи. Адже закони суспільного розвитку аналогічні законам Природи і тому неминучі. Тому волевстановлене право, яке ґрунтується на суспільному договорі і загальної користі, часто називають природним правом. А нерівність членів суспільства випливає не з природного, а з позитивного права. Загалом держава, підпорядкована законам Природи, так звана правова держава – необхідна форма існування суспільства, у якому основна ідея природного права полягає в обмеженні влади.

Отже, дослідження природного і надприродного права викликане поведінкою людини, її зв’язку із Природою, підкоренню вищому Обов’язкові. Причиною негативної поведінки та скоєного зла є спотворене розуміння людиною своєї свобідної волі і те, що джерелом будь-якого права є Природа.

12 3 4 Следующая ⇒