Главная | Обратная связь
МегаЛекции

Традиційні парадигми природного права у Давньому Сході.




У найбільш глибинних основах культури будь-якого народу завжди, за надзвичайно рідкісним винятком, містяться певні елементи, які можна назвати культурними універсаліями. Підґрунтям для них є ті чи інші способи мислення, які в процесі тривалого повторення-закріплення набувають форм означуваних у науці парадигмами мислення. За умови стійкого і тривалого функціонування ці парадигми вважають традиційними. Змістом парадигм можуть бути міфологічні, релігійні, етичні, правові та інші уявлення будь-якої форми суспільної свідомості.

Звісно, нас передусім цікавлять філософія і право, зокрема ті концепції, які, по-перше, пов’язують між собою ці дві сфери вияву людського мислення в обов’язковому порядку; по-друге, які стосуються найдавнішого регіону планети, що по праву вважається зародковим у розумінні виникнення цивілізацій – шумеро-вавілонської, єгипетської, давньоіндійської та давньокитайської. Це був період первісного накопичення філософсько-правових уявлень і понять, які, пребуваючи в обігу релігійно-міфологічного змісту, водночас уже виявили ознаки Ії практичного застосування в сенсі позитивного права.

На Сході є відсутньою західна ідея одноразовості світового процесу, що підкреслює центральну сакральну роль приходу Спасителя. Замість цього акцентується увага на вічності повторення і, у зв’язку з відсутністю історичного підходу, на короткотривалості та незначущості життя людини у порівнянні з космічною історією. Звідси крок до уявлення, що світ знаходиться у безкінечному вирі, у вічній зміні розвитку, розквіту й упадку. І, звичайно, при цьому він не має ні початку, ні кінця, ні причини, ні кінцевої мети. Те єдине, що існує поряд з цим світом є світ богів, та й то закостенілий, непорушний і вічний, у безособовому вигляді "світового закону".

Принципово важливою для розуміння емпіричної гносеології природного права у Давньому Сході є та обставина, яка відображена у всіх східних релігіях і, за твердженням дослідників, є їх "найбільшою характерною рисою" [78, с.78]. Мова йде про те, що у всіх цих релігіях визнається трансцендентний світовий принцип – вище зазначене нами "світовий закон". Особливість цього закону полягає в тому, що він передує існуванню світу природи і людини (ріта, брахма, драхма, дао і т. д.). Наслідком цього уявлення було те, що хоча, наприклад, у Месопотамії поважали антропоморфних богів, однак водночас ці боги виявлялись залежними від долі, сили, що керують розвитком світу (у шумерів – ме, в Аккаді – парса), від закону. Саме закон керує всім, у тому числі і богами. Саме тому у східних релігіях зміна панування богів відбувається циклічно (наприклад, зміна панування богів Ваала і Мота у Давній Фінікії). Підтвердженням цього є й східний міф про всесвітній потоп, у якому йдеться про повернення до хаосу. Світ створюється із хаосу, але лише з метою, щоб знову повернутись до нього.

Процес трансформації понять і уявлень у стійкій парадигмальній культурі явища є науковою проблемою, що проектується у глобальних вимірах. Вищеназвані цивілізації Давнього Сходу хоча й були першими, однак уже самим фактом свого виникнення зламали вузькі рамки племінних культур та сприяли усвідомленню спільності між ними. Тим самим вони започаткували процес, який у стрімкому темпі проявляє себе у сьогоднішньому планетарному самоусвідомленні людства, зокрема в усвідомленні ним своєї не лише антропологічної єдності як біологічного роду, а й культурної єдності, де кожен із народів вирішує сам для себе дилему із діаметрально протилежних тенденцій – до збереження унікальності своєї культури і водночас до її загальносвітової уніфікації. Від вирішення цієї дилеми залежить доля окремих культур і цивілізацій. Адже, з одного боку, чим більше особливостей матиме будь-яка національна культура, тим більший внесок вона здатна зробити до скарбниці світової культури і, тим самим, зберегти свою унікальність. Хоча, з іншого боку, стає все очевидніше, що культура, яка не перебуває у контактах із іншими культурами і не відчуває їх впливу, неминуче приречена на відставання від темпів світового розвитку. Ступінь засвоєння національною культурою світових досягнень і водночас здатність її до збагачення світової культури є критерієм рівня її розвитку. У цьому сенсі окремі дослідники ведуть мову не тільки про різнобічність культур, але й про різницю між більш чи менш розвинутими культурами [60, с.494-495]. А для цього слід щонайменше знати, пізнавати та порівнювати їх. Вивчення традиційних парадигм мислення, зокрема філософського, у народів Давнього Сходу відповідає зазначеній меті. Тим більше відповідає, що ми, європейці ХХІ століття, справедливо вбачали в античності, тобто культурі греко-римської цивілізації (корені нашої культури) не завжди пам’ятаємо про справедливість твердження – поведінкові особливості греків і римлян кореняться в епосі стародавніх імперій [73, с.160].

Усе більш очевидним стає той факт, що концепції М. Данілевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, які ґрунтувалися на розумінні історії як певної суми незалежних один від одного циклів еволюції замкнутих культур і цивілізації, виявляються після Хіросіми, Чорнобиля, Нью-Йорка не придатними для опису сучасного стану окремих культур та культури у цілому, для спроб прогнозування перспектив культурного розвитку або, за К. Ясперсом, "духовної ситуації часу". Необхідною умовою зміни ситуації є заміна старих парадигм мислення [150, с.102].

Звідси випливає, що якщо у загальному контексті свідомості людства домінує усвідомлення не єдності, а розбіжностей культур, то така "духовна ситуація часу" загрожує сумною перспективою. Тому вивчення традиційних парадигм мислення людства чи окремих його частин у різні історичні епохи є справою вдячною з погляду не лише суто наукового, але й морально-етичного – як можливий внесок у формування нового планетарного мислення й будівництва єдиного світу. Саме філософія була і залишається не тільки візитною карткою цивілізації, культури, але й їх основою та животворним елементом саме філософія була тією колискою, із якої виросли і наука, і мистецтво, і мораль, і право і набули статусу самоусвідомлюваних особливих проявів людського духу та практики життєдіяльності людини і суспільства [124, с.11].

Філософія започаткувалась із постановки питання про єдність речей і цілісність світу. Мешканці Давнього Сходу були практичними філософами, які свої інтуїтивні здогади і почуття, спостереження за розвитком природи та суспільства втілювали у міфах, релігіях, мистецтві, первісній науці. Філософсько-правові вчення зводилися здебільшого до релігійних міркувань, морально-етичних установок, природних мотивів поведінки людини та пошуків її стимулів. Такими стимулами були певні парадигми (насамперед міфи), які стали традиціями. В античній науці про право ці явища вперше отримали не просто словесний вираз, а були оформлені в рисах логічно струнких концепцій, приведені у систему [6, с.15]. Звісно, вчення Давнього Сходу не зараховуються до розряду класичного, це більше нагадує метафізичні концепції семантики як знакові системи, як засіб вираження змісту філософсько-правових поглядів, що має певний вплив на класичну філософію права. Вчення Давнього Сходу стихійно утворили перші філософсько-правові школи природного права.

Школа (як напрям в науці) відображає певну спільність та наступність принципів і методів дослідження. Цей науковий напрям ґрунтується навколо засновників. Інколи конкретних засновників встановити досить складно, тому до уваги береться суспільство, його науково-пошуковий дух.

Так, можна вважати, що філософсько-правова школа виникла в країнах Давнього Сходу (Ассирія, Вавилон, Єгипет, Індія, Китай), а потім у Давній Греції, Римі та інших країнах. Філософсько-правові школи міцно утвердилися і Європі, основним напрямом яких було дослідження природного права, його вплив на регулювання поведінки людини, а також правова природа людини.

Слід зазначити, що у Давньому Сході ще не існувало науки філософії, а тим більше філософії права. Давньосхідні дослідники не знали про природне право. Але кожен дослідник був практичним філософом і свої інтуїтивні почуття, спостереження за розвитком природи, суспільства викладав на письмі. Філософсько-правові вчення зводились в основному до релігійних міркувань, морально-етичних установок, природних мотивів поведінки людини, до пошуків певних стимулів поведінки.

Такими стимулами були деякі парадигми (здебільшого міфи), які стали міцними традиціями і передались філософам Давнього Заходу і частково до наших днів. Звичайно, вчення Давнього Сходу не належать до розряду класичного. Воно більше нагадує метафізичні концепції семантики, як знакові системи, як засіб вираження змісту філософсько-правих поглядів, що має певний вплив на класичну філософію права.

Проте можна зрозуміти метафізичність поглядів давньосхідних мудреців, у яких основною рушійною силою є релігійні переконання, спостереження за розвитком суспільства, національно-етнічні тенденції. І Заважає розумінню язичницька віра, яка в більшості панувала у Давньому Сході.

Зокрема поклоніння різним богам (міфам), яких нараховується кілька десятків, призводить до утворення своєрідної язичницької системи права. Так, закони богів, на нашу думку, слід розуміти як закони розвитку природи, оскільки один бог "відповідав" за якесь одне конкретне явище: грім, дощ, вітер і т. д. Тобто, древні мислителі інтуїтивно відчували, що існують непізнані вічні закони природи, яким слід поклонитися, їх боялися, хоча таке "обожнювання" суперечило Старому Завіту.

Закони розвитку природи стали впроваджувати у справи розгляду поведінки людей, судові справи. Однак, генезою природного права слід вважати природно-правову поезію древніх. Давньосхідна поезія мала поетичну форму природного права, міфологічні погляди на тлумачення права находили свій вираз у різноманітних гімнах, заповітах, віршах і т. д.

Тут відображено морально-релігійну силу (звичаї, традиції того часу), яка згодом почала поступово "проникати" у позитивне 3аконодавство.

Із філософсько-правових проблем, до яких давньосхідна наука найбільше тяжіє, є оригінальні міркування про вічні закони Всесвіту, про природу людини та її моральну поведінку. З цього приводу О.Лосєв зазначає, що античний символізм і всі його види та сфери застосування приховували в собі деякий загальний життєвий досвід і життєве світочуття, які пояснювали своєрідні риси всієї теорії, філософії, мистецтва і т. ін. Неможливо зрозуміти закінчений організм думки і життя, не заглянувши в ті первинні інтуїції, із яких він виростає [75, с.8]. Отже, спробуємо це зробити, розглянувши філософсько-правову думку про природне право Давніх – Єгипту, Месопотамії, Хеттської держави, Давнього Ірану.

Так, значне місце у спадщині Давньоєгипетської цивілізації займають погляди на оточуючий світ і пануючі у ньому сили, а також на орієнтири поведінки людини та критерії її оцінки. В основі поглядів лежало розуміння всього укладу життя як встановленого Богом світопорядку [6, с.21]. У "Гімні Атону" відображено абсолютне всевладдя Ра – верховного божества. Зазначається таємниця життя, визначений час проживання людини на Землі, наголошується на досконалості вічних законів. При цьому світ побудований так, щоб різні народи не мали потреби ворогувати між собою, підкреслюється необхідність і корисність для людського життя природи, тварин, птахів тощо.

"Вислови Іпусера" містять у собі відомості про основні парадигми, ціннісні орієнтації життя давніх єгиптян. Звинувачуючи царя у бездіяльності, брехні та ненависті автор трактату відображає поведінку людини стосовно даної ситуації з метою уникнення безладдя. Людина, на його думку, може не втрачати свого онтологічного призначення: бути шляхетною у горі, простолюдною у радості. Страх, розбій сприяють появі злих людей, псують їх серця, що є великим гріхом. Тому виникає потреба не коритися владі царя, а шукати щастя у пізнанні, любові.

"Книга мертвих" стала певною інструкцією для померлих (і водночас повчанням для живих), які ніби виголошують до Бога дві виправдальні промови згідно з Двома Істинами (земної і небесної). Із переліку заперечень щодо видів неправомірної поведінки можна зробити висновок, що єгиптяни розуміли норми природного права. Зокрема, йдеться про терпіння людини, її виваженість, слухняність тощо. Людина згідно з таким розумінням не повинна робити чогось надприродного, що не виправдовується, а підлягає обов’язковій санкції, покаранню – вічній смерті.

Своєрідними нормативно-правовими актами у Єгипті були "Призначення везира", "Посадова інструкція везира", "Про службові обов’язки везира". Везир, який здійснював правосуддя і повсякденне правове регулювання державними справами, повинен був бути високоморальною людиною. Незважаючи на існуючі позитивно-правові норми, везир повинен був приймати рішення на власний розсуд, виходячи з потреб держави, здорового глузду, за законами релігії та природи.

Аналізуючи "Указ Хоремхеба" можна дійти висновку, що єгиптяни вимагали наявності природно-правових рис від особи судді. Він повинен бути небагатослівним, благородним, мати хист здійснювати правосуддя, вміти умиротворювати людей. Фрагменти природного права у цьому указі простежуються у такій вимозі, як уміння радитися зі своїм серцем, адже останнє не може наштовхнути людину на гріх. Серце людини має бути наповнене природними компонентами, які регулюють людську діяльність. Суддя, виконуючи таку процедуру, приноситиме щастя для Єгипту, підтримуватиме красу та попередні задуми щодо життя на Землі.

Досить цікаві висновки можна зробити із "Повчань Птахотепа", де викладені постанови щодо поводження людини. Йдеться передусім про необмеженість пізнання світу, про те, що людський розум є суто раціональним. Користуватися власним розумом чи розумом інших (навіть мудреців) недостатньо, адже істина є таємницею, яку необхідно по-філософськи розуміти. Наголошується на необхідності творіння добра, дружби, недопущення розпусти, робиться порада насолоджувати своє серце любов’ю до сім’ї, що дасть добрі результати збереження життя.

Історико-правова спадщина Давньої Месопотамії відображає правові уявлення і зразки законодавчого мистецтва. Уявлення про ієрархію цінностей та орієнтири поведінки людини наклали свій відбиток на законодавчу діяльність правителів, визначаючи зв’язок процесу міфологізації права з безпосереднім законодавчим процесом. Так, давньошумерський мудрець Шуруппак давав життєві і практичні поради разом із повчаннями філософського характеру. У його творах обговорюється певний набір життєвих реалій, пов’язаних із правилами і нормами морально-доброчесної та водночас законослухняної поведінки [6, с.42-43]. Він повчає жити у злагоді з природно встановленими нормами.

Прагнення встановити природну справедливість висвітлені у "Законах вавілонського царя Хаммурапі". Так, в одній із правових норм відображена віра у справедливість законів ріки (води), її магічну силу. Опанування річкою чи не опанування нею свідчать, відповідно, про винність чи невинність людини у чародійстві. Природним видається покарання за купівлю завідомо крадених речей. Контролюються позички під проценти. Не допускається зверхність сильного над слабшим. Такі правові норми наближаються до природно-правових.

Природно-правові погляди людини в Ассірії відображені у "Таблиці А" і "Таблиці В". У них йдеться про відповідальність жінки за правопорушення, права членів сім’ї, правові норми для землевласників. Природність цих норм полягає у дотриманні моральних чеснот, терпінні, справедливості. Особливе місце природно-правові норми займають у регулюванні сусідських відносин, утворюючи своєрідне добросусідське право.

Окремі ідеї природного права розвивались у хеттській державі. Так, у "Заповіті Хаттусиліса І" відображаються заклики до мудрості, послуху батька. Людина завжди повинна налаштовувати себе так, як цього вимагає серце. Це не дозволить у відповідь на зло чинити зло. Цілком природною є правова норма щодо утримання худоби, покарання винних у підпалюванні відповідного приміщення і відшкодування нанесених збитків. У цьому ми бачимо логіку, відступ від якої був би неприродним.

Важливі думки про природне право зафіксовані у давньоіранському релігійному пам’ятнику зороастризму "Авеста" – збірнику чотирьох книг "Вендідад" – "Кодекс проти девів", "Висперед" – "Покровителі благих істот", "Ясна" – "Моління", "Яшт" – "Шанування". Релігійна система зороастризму ставила за мету по-філософськи осмислити світ, зрозуміти сутність пануючих у ньому зв’язків та відношень. Центральне місце у цій системі займала етика. В основі вчення Зороастра (Заратуштри) – дуалістична ідея про антиномічність і постійну боротьбу світла і темряви, добра і зла. Зло і страждання залежать від поведінки самих людей. Люди покликані бути доброзичливими, помірними у пристрастях, готовими жити в мирі і дружбі з усіма. Вони повинні зробити вільний вибір між Добром і Злом [12, с.250]. Повчальним є також Сасанидський судебник "Книга тисячі судових рішень", який демонструє високу філософсько-правову культуру давніх іранців. Так, вважалося неприпустимим давати у судах суперечливі покази, змінювати зміст позовних заяв, за винятком відсутності при цьому шкоди потерпілому. Щодо жінки, то існували такі природні вимоги. Батько повинен утримувати сина лише до повноліття, а дочку – аж до одруження. Дружина утримувалась чоловіком довічно. Все це надавало можливість піднести природні здібності та обов’язки чоловічої статі і водночас забезпечити природний захист жінок. У цілому мета Судебника – утвердити безсмертну правду, впорядкувати людське творіння згідно із законами природи (людською природою).

Отже, багатовікова історія філософії є свідченням вічно живої гідності думки, актуальним і повчальним уроком духовного самовизначення. Історія філософії – школа виучки розуму. І "давність" має в цьому розумінні особливий смисл. Це не деяка абстрактна "давність", що губиться в тумані минулої старовини. Античність означає час виникнення і формування європейської цивілізації [99, с.19, 21]. Тому особливо цінним для формування вчення про природне право є мудрість Давнього Сходу. Носіями мудрості були жерці Єгипту і Вавілону, старозавітні пророки, і ще більш давні легендарні герої – світо-будівники та релігійні реформатори. Але давньосхідна мудрість призначена лише для обраних. Вона живе як глибоке таїнство, яке звичайний, спеціально не підготовлений людський розум не в силах осягнути [99, с.107]. Проте можна зрозуміти метафізичність цих поглядів, в яких основною рушійною силою є релігійні переконання, спостереження за розвитком суспільства, національно-етнічні тенденції. Повному ж розумінню заважає язичницька віра, яка на той час була панівною. Поклоніння різним богам (міфам) призводить до утворення своєрідної язичницької системи права. Закони богів слід розуміти як закони розвитку природи, оскільки один бог "відповідав" за якесь одне конкретне явище: грім, дощ, вітер і т. ін. Тобто мислителі інтуїтивно відчували, що існують непізнані вічні закони природи, яким слід поклонятися і яких слід боятися, хоча таке "обожнювання" й суперечило Старому Завіту. Закони розвитку природи стали впроваджувати у справи розгляду поведінки людей, судові справи. Однак генезою природного права слід вважати природно-правову поезію давніх. Давньосхідна поезія мала поетичну форму природного права. Міфологічні погляди на тлумачення права знаходили свій вираз у різних гімнах, заповітах, віршах і т. ін. В них відображена морально-релігійна сила (звичаї, традиції того часу), яка згодом почала поступово "проникати" у примітивне законодавство.

Основним видом законодавства Давнього Сходу були настанови та укази царів, які можна зарахувати до авторської творчості. Народна творчість у праві античного світу – це батьківські постанови, звичаї, повчання. Проте, авторські і народні правові норми не були абстрактними, їх диктувало саме життя, практичні ситуації. Тим самим зароджувалося позитивне право. Постійним опонентом позитивного підходу до права завжди поставала ідея природного права як такого, що виражає його автентичний смисл, конкретний у різних історичних умовах, але такий, що завжди відповідає принципу справедливості [62, с.16]. Щоб встановити справедливість, давньосхідні царі, під впливом ідей природного права, видавали своєрідні нормативно-правові акти, але не завжди могли знайти рівновагу. Так, якщо у природному праві порушення призводить до нещасних випадків, а у релігії зазначається, що гріх – це смерть, то царські закони здебільшого відображали адекватність. Звідси й поява неприродної жорстокості, смертної кари, ампутації окремих частин тіла.

Зауважимо, що міфологічно-етичні аспекти природного права почали досліджуватись у філософсько-правових школах Давнього Сходу. У міфах про залежність людини від вищих сил, давньосхідних традиціях, ритуалах формувалися ті морально-правові норми, які мали неабиякий успіх у регулюванні людської поведінки та суспільних відносин. Філософсько-правові школи стародавності виховували конкретність у поведінці людини, чіткі межі дій, можливості регулювати думки, високу покірливість. Нинішнє тисячоліття все частіше звертається до філософсько-правових шкіл Давнього Сходу. І в цьому є велика потреба.

Отже, традиційні парадигми природного права у Давньому Сході можна трактувати двояко: як позитивно, так і негативно. Однак важливим є те, що зароджувалась інтуїція природного права, яка використовувалась у формуванні права позитивного. У подальшому ж розвитку людства природне право набуватиме все більшої значущості, аж до усвідомлення своєї невід’ємності від права позитивного.

 





Читайте также:





©2015- 2017 megalektsii.ru Права всех материалов защищены законодательством РФ.