Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Етика природного права у Давньому Китаї.

Китай – країна давньої цивілізації і багатогранної філософської творчості. Однак для повноти розуміння китайської філософії необхідно враховувати обставину, яка донедавна не була усвідомлювана вченими, але власне вона чи не в найбільшій мірі сприяла формуванню тих рис і особливостей, що з достатньою підставою можна вважати притаманними саме китайському способу філософського осмислення світу.

Ведучи мову про певну обставину, маємо на увазі відкриття психобіолога з Каліфорнійського технологічного інституту Роджера Сперрі, який у 1981 році став Нобелівським лауреатом у сфері фізіології й медицини за дослідження ним функціональної спеціалізації розділених півкуль головного мозку людини. Він та багато інших вчених, що працювали поряд, вперше встановив, чим саме відрізняються між собою ліва і права півкулі головного мозку у їх функціональному сприйнятті оточуючого світу. В ході досліджень було встановлено, що кожна з півкуль має свою сферу спеціалізації і здійснює обробку інформації лише притаманним їй способом. При цьому домінування однієї з півкуль над іншою визначається характером вирішуваних завдань у руслі двох основних типів мислення – логічного (спеціалізація лівої півкулі) та інтуїтивного (спеціалізація правої півкулі) [48, с.25-31].

У контексті цієї істини є підстави стверджувати, що китайська філософія є явищем-наслідком функціонування правопівкульної культури. У лівопівкульних культурах, тобто при умові домінування лівої півкулі головною сферою спеціалізації, як ми уже зазначали, є логіка мислення, що виражається в особливо яскравій формі під час виконання функцій обробки вербальної інформації. Така обробка передбачає контроль над мовою, читанням й писанням, математичні здібності, аналіз фактів лише в певній послідовності (поетапно), сприйняття слів лише в буквальному розумінні. У правій півкулі зосереджене інтуїтивне сприйняття світу. Так, відбувається обробка невербальної інформації, що виражається не в словах, а в символах і образах, цілісному сприйнятті проблем, просторовій орієнтації, музикальності, метафоричному сприйнятті дійсності й образотворчості.

Таким чином, формуються особливості традиційного філософського осмислення в Китаї, до яких, зокрема, можна віднести холізм, інтуїтивність, символізм, підвищену увагу до моральної свідомості та етичних норм, циклічне бачення змін та інші.

Деякі автори, крім названих рис китайської філософії, називають ще і "логіку центральних понять" [57, с.24-26]. І хоча ця риса є наслідком функціонування лівої, а не правої півкулі мозку, як ми з’ясували вище, все ж при кількісному співставленні її одиничної (лівопівкульної) з рештою перелічених рис (правопівкульних) переважає достовірність висновку про домінування останніх.

У руслі зазначеного домінування слід розглядати і просторові уявлення китайців, тісно пов’язані зі спеціалізацією правої півкулі, і увагу до стосунків між людьми та їх емоцій, що характеризують ці стосунки. Варто зазначити, що хоча емоції і не є продуктом функціонування правої півкулі, все ж вони пов’язані з ним більш тісно, ніж із лівим [48, с.30]. І цей взаємозв’язок проявляється в китайській філософії з найдавніших часів.

У найбільш ранній період китайської філософії панує космогонічне вчення, культ Неба, який не тільки пояснює закономірні природні процеси, зокрема рух зірок, але й пов’язує їх з долями держав та окремих людей, а також із заповідями моралі [128, с.210]. Вважалося, що гармонійні відносини між Небом і Землею постійно порушуються.

Головний інтерес китайської філософії – відносини між суспільством і людиною, правителем та його підлеглими. Не теорія пізнання, не логіка, а етика (морально-етичні проблеми, відносини між людьми, управління державою) стоїть на першому місці у роздумах основних представників китайської філософії [59, с.150]. Крім того, китайці захоплювалися історичним минулим своєї країни, яке вони у значній мірі ідеалізували (герої міфів, легенди, наближені до реальної дійсності).

У Давньому Китаї вірили, що Небо сприяє імператору, влада якого мала священний характер, що воно доручає ("вручення небесних мандат") найбільш гідному, найбільш доброчинному із людей керувати Піднебесною. Вважалось, що через імператора Небо регулює соціальне буття людей, карає за порушення соціального порядку (кара Неба). Морально-правові принципи, дані Небом, розглядались як втілення вищої справедливості. Піддані повинні були підкорятися їм. У свою чергу, правитель повинен був турбуватися про благо підданих [21, с.9].

Однак загалом слід констатувати, що природничі та прикладні наукові знання були розвинуті у Давньому Китаї відносно слабо, оскільки китайці взагалі не вважали їх наукою. Вони приділяли недостатньо уваги вивченню законів природи насамперед тому, що постійно були зайняті болючими соціальними проблемами. Багато китайців обирали чиновницьку кар’єру, яка давала змогу забезпечити бодай мінімальний достаток. Серйозно гальмувало розвиток природничих знань всесильне конфуціанство, яке зосередилося на проблемах соціальної етики, все ж інше вважалося марною тратою часу. Давалося взнаки також традиційне схиляння перед авторитетом давніх "мудреців". На думку китайців, "мудреці" давним-давно все придумали, все зважили, все передбачили. Сама ідея про доцільність доповнення чи перегляду концепцій, розроблених "мудрецями", здавалася їм блюзнірською [70, с.524].

Життя Давнього Китаю було вельми специфічним. Старокитайське мислення, на відміну від староіндійського, орієнтувалося не на метафізику, а на соціальну етику та адміністративну практику. Китаєць ніколи надто не замислювався над таємницями буття та проблемами життя і смерті, натомість він завжди бачив перед собою еталон вищої доброчесності і вважав своїм священним обов’язком додержувати його. Китайська міфологія для нас до сьогодні в повній мірі є незрозумілою. У загальних рисах уявлення китайців про виникнення світу й світобудову було таким. Все суще в природі складається з п’яти першоелементів: води, дерева, металу, вогню та землі і є наслідком постійної взаємодії двох полярних космічних сил – інь і янь, які графічно зображуються як дві невіддільні половини – чорна й біла, зображені так, що одна готова перейти в іншу. Інь і янь не протистоять одна одній, а взаємодіють між собою, постійно проникають одна в одну, міняються місцями, створюючи вічний кругообіг речей у природі. Небо і Земля, на яких замикається Всесвіт, по суті, ті ж сили – ян і інь. Спершу вони були злиті воєдино, проте напівжінка-напівзмія Ньойва роз’єднала їх. Земля, згідно з китайською міфологією, має квадратну форму і лежить під круглим небом. На земній поверхні під небесним шатром живуть китайці, а в чотирьох кутах, не прикритих небом, – примітивні народи, здатні бути лише васалами китайського імператора [70, с.531-532].

Таким чином, відірваність китайської філософії від конкретних наукових знань призвела до того, що в поясненні світу вона користувалася наївно-матеріалістичними ідеями, питання мислення, природи людської свідомості були поставленні в ній у найбільш загальному вигляді [57, с.27].

Тому китайська цивілізація не розвинула концепції права (у тому числі – природного) як центрального принципу. Разом з тим, вона розвинула інші принципи, що дозволяли вирішувати проблеми. Так, при вирішенні конфліктів зверталися до свідомості, а не до захисту прав в судовому порядку. Закон використовували лише тоді, коли всі інші способи вирішення конфлікту терпіли невдачу. Передусім необхідно було апелювати до людських почуттів, потім до розуму і тільки в останню чергу до закону. Закон існував для морально занепалих, невиправних злочинців та іноземців [111, с.21, 29]. Правитель, дотримуючись природного ходу речей і подій, в ідеалі повинен не втручатися в життєвий процес і правити шляхом недіяння, кращий правитель – той, про якого народ тільки знає, що він існує [6, с.484]. Це означає, що у давньокитайців домінувало інтуїтивне сприймання природного права, яке розвивалося в кожної особи під впливом небесних сил. Сюди вони відносили свідомість, почуття, здоровий глузд, розум як основні категорії природного права.

Найбільш суттєвим принципом китайського життя (як усна традиція) є "лі", а не право, що означає церемонії та ритуали, жертвоприношення, пов’язані з культом предків і має відношення до магічних сил. Принцип "лі" також означав правильну та гідну поведінку, гармонізовану з цілісністю космічних явищ, представлених в концепції Неба. Тут основну роль відігравала віра у взаємозалежність природи і людської поведінки. Пізніше "лі" визначав порядок у суспільстві у вигляді п’яти видів відносин: між батьком і сином, правителем і підданим, чоловіком і жінкою, старшим і молодшим братом, між друзями. Це породжувало спеціалізовані "лі" для здійснення культу небесних сил, землі і людини, а потім п’ять "лі" для богослужіння: на випадок стихії і трауру, при отриманні державних позик, на випадок війни і свят. Невиконання обов’язку порушувало гармонію між людською і нелюдською сферами та вимагало відповідних дій для встановлення цієї гармонії. Тобто "лі" є чимось внутрішнім по відношенню до людської поведінки, а не чимось нав’язаним зверху людською чи Божою силою. Його здійснення на практиці внутрішньо обумовлене як демонстрація особистої здатності людини сприяти здійсненню всезагальної гармонії і культивуванню своєї сутності та суспільства [111, с.31].

Можна зробити попередній висновок, що принцип "лі", хоча й не мав однозначного розуміння, проте відображав внутрішнє ставлення до сил природи, до природних стосунків між людьми, до природного стану поведінки і т. д. "Лі" переконливо доводить інтуїтивне ірраціональне мислення давньокитайців, магічну віру у розум людини щодо визначення справедливості власної поведінки. Спеціалізовані "лі" – це наслідок раціоналізації людських вчинків, впливу державних інституцій на людину.

Філософія Китаю отримала високий статус, стала цариною наук завдяки вченню мудреця-діяча, книжника Конфуція в середині І ст. до н. е. Він став духовним батьком китайської нації, видатним філософом Давнього Сходу.

Світоглядно-філософські ідеї Конфуція полягали в тому, що Небо – найвища сила – стежить за справедливістю на Землі, стоїть на варті соціальної рівності. Небо – це доля і Дао (закон, шлях). Суть і мета пізнання – знати людей, а не природу; знання має бути практичним, корисним. Пізнання має бути вибірковим: "слухаю багато, вибираю найкраще і наслідую його". Вчитись треба заради вдосконалення себе, а не ради популярності [16, с.10].

Тобто, Конфуцій заклав підвалини етики не тільки позитивного, а й природного права. Щоправда, над джерелами природного права він та його учні не задумувались. Вони посилались на вимоги Неба, які скеровані на поведінку людей. Вимагалось врегулювати лише дії, а не думки людини. Вчення Конфуція, таким чином, було спрямоване на зовнішнє життя людини, яке має відповідати Піднебесній. З цього приводу він зазначав, що народ можна змусити коритися, але не можливо змусити розуміти – чому.

Головним у суспільстві Конфуцій вважав взаємовідносини між людьми, їх природно-моральні якості, які впливають на явища природи. За неправильні дії людини, її аморальність наступають природні санкції – стихії природи як попередження Неба. Тим самим він доводив, що від морально-природної поведінки людини залежить весь правовий світопорядок.

Конфуцій та його послідовники ставили питання про природу людини як джерело злочинних діянь. Вони вважали, що природі і всім людям властива взаємна любов, тому тих, хто не сповідує заповіді всезагальної любові і творить зло, чекає неминуче покарання. Жорстокосердних, вважав він, слід карати, а мудрих – нагороджувати [6, с.486].

Програма Конфуція щодо природно-морального життя мала конкретний, раціональний характер, який відповідав нормам природного права. Згідно з дослідженнями А. Гусейнова і Р. Апресяна, до цієї програми входили: людяність, ритуал, вихованість, благородний муж [38, с.46-52]. Інші автори замість людяності зазначають гуманність, милосердя. Вважаємо, що гуманність є складовим компонентом людяності як морального закону, який вимагає відповідних взаємин між людьми згідно з "небесною волею". А милосердя випливає з любові між людьми.

Крім того, людяність – це людська засада в людині, яка є одночасно й обов’язком (внутрішнім, моральним) [38, с.46]. Тобто людське повинно бути в людині.

Обов’язок (внутрішній) – це моральний обов’язок (його внутрішній імператив), який людина в силу своїх доброчесності і досконалості сама накладає добровільно на себе. Обов’язок повинен бути продиктований внутрішнім переконанням у тому, що слід поступати так, а не інакше. Людина обов’язку повинна бути вірною і відданою [57, с.30]. Йдеться про родинні і суспільні обов’язки, які продиктовані Небом.

Висвітлюючи своє розуміння людяності, Конфуцій зазначав, що людина не може збитися в одну зграю зі звірами та птахами, і якщо вона піде від людей, то залишиться сама. Тобто в людини є своя доля, навіть якщо вона дуже важка. Мудрість полягає не в тому, щоб, поставивши мету, яка не збувається, піти від людей, а в тому, щоб внести гармонійні засади у відносини між ними. Стосунки між людьми наповнюються моральним змістом, набувають гармонійного характеру в міру того, як стають взаємними [38, с.47].

Крім того, філософ зазначає, що коли відома воля Неба, то не можна не виконувати її. Прямувати відповідно до волі Неба – значить дотримуватись всезагальної любові і взаємної вигоди між людьми [6, с.493].

Тим самим підкреслюється онтологія та деонтологія людини. Людина як частина природи повинна бути серед людей і виконувати природні приписи. Уникнення людей можна вважати порушенням норм природного права.

Слово "ритуал" – не єдиний еквівалент відповідного китайського "лі", який може бути перекладений як "правила", "принципи", "церемонії", "етикет", "обряд". У найбільш загальному вигляді під ритуалом розуміють конкретні норми та взірці суспільно гідної поведінки. Ритуал сам є моральною мірою поведінки, оскільки він забезпечує узгоджене існування людей, дає їм загальні символи. У змістовному плані конфуціанський ритуал тримається на двох основах: синівська шанобливість і виправлення імен [38, с.48-49].

Конфуцій зазначає: того, що не відповідає ритуалу, не можна ні споглядати, ні слухати, ні говорити, ні робити. Він доводить, що із доброї природи людини не випливає вини її природних якостей у недобрих вчинках. Із почуттів жалісливості випливає людинолюбство, із сорому й обурення – справедливість, увага та шанобливість – це основа ритуалу. При цьому почуття правди й неправди – є основою пізнання. Тобто елементи природної логіки відображають деякі принципи природного права.

Ритуал у давніх китайців виступав символічним законом природи, про появу якого ніхто не задумувався, оскільки його потрібно було повністю виконувати і в абсолютній покірності. Зокрема, син міг змінити батьківський ритуал, але не швидше, ніж за три роки після смерті батька. Нове потрібно було виводити зі старого, не порушуючи культуру предків, класичної традиції світогляду. Така міцна природність ритуалів нагадує певний консерватизм (аналогічно до законів природи), хоча це є швидше формою соціальної організації та контролю, а також саморегулюючим процедурам природної поведінки людини.

Незважаючи на те, що в етичному вченні Конфуція прямо про вихованість не йдеться, така категорія простежується.

Так, він пише, що коли в людини природність перевищує вихованість, то вона подібна селянщині. Якщо ж вихованість перевищує природність, то вона подібна вченому-книжнику. Після того, як вихованість і природність в людині врівноважать одне одного, вона стає благородним мужем [38, с.51]. Це означає, що китайці не відкидали природне право, а вважали його другорядним. Головним було для них засвоїти, вивчити це право, виховати себе в дусі природності і бути взірцем у поведінці. Покора природному праву через силу волі у поведінці забезпечувало благополуччя.

Поняття благородного мужа має у Конфуція два взаємопов’язані смисли: належність до аристократії та людська досконалість. Благородний муж – зосередження всіх високих якостей, ідеальна особистість, як її розумів Конфуцій. Він намагається пізнати правильний шлях (Дао); завжди і у всьому людинолюбець; думає про те, щоб у всьому дотримуватись ритуалу, бути сердечним і правдивим у словах, чесним і шанобливим у вчинках; постійно вчиться. Зазначається, що у людей з красивими словами, але притворними манерами мало людинолюбства [38, с.52].

Іншими словами, благородний муж поклоняється законам Неба, заповітам предків, шанує і дотримується природних законів, має власну природно-моральну думку, поводить себе шляхетно тощо. Спостерігається певна консервативність (як і в природі), менше уваги приділяється новаторствам, щоб не порушити давні моральні приписи та "волі Неба", оскільки благородний муж знає натуральний порядок природи.

Наступну філософську систему Давнього Китаю заснував Лао-цзи, яка отримала назву даосизм. Даосизм давав полярні до конфуціанства знання. Зокрема, він висвітлював внутрішні процеси поведінки людини – глибинний закон Всесвіту, який людина усвідомити не може. У даному випадку слід виконувати не волю Неба, а природний закон (Дао).

В даосизмі Дао – це всезагальний Закон Природи, Початок і Кінець Творіння. Дао – це все і ніщо. Ніхто не створив Дао, але всі повертаються до нього і все походить від нього. Дао нікому не відоме, воно недоступне для органів чуттів. Воно постійне і невичерпне [57, с.32]. Дао має подвійну природу: безіменне Дао (постійне і вічне, начало Неба і Землі; його коріння в небутті), іменоване Дао (джерело конкретних речей, його вершина – в бутті). Через подвійність природи Дао має суперечливі характеристики: Дао водночас незмінне і рухоме, одиничне і множинне; Дао безтілесне, але в глибині його сховані тілесні частинки; Дао невизначене, але в цій порожнечі – його невичерпність [16, с.13].

Таким чином, морально-етичному конфуціанству було протиставлено духовно-правовий даосизм або вище духовно-етичне розуміння Природи людини, де відстоювали, по суті, ідеї природного права, вічного права. Не заглиблюючись у наукову суть, даосисти інтуїтивно відчули, що людина сама не в змозі створити моральні закони для власного вдосконалення, що основне в людині не тільки поведінка, а й думки, почуття. Існує ірраціональне право, на якому утримується Всесвіт, зміни у світі відбуваються, згідно з принципами природності, функціонує людське буття, визначається доля окремої людини. Однак глибше пояснити зміст Дао, природного права китайці не зуміли, хоча були переконані в його існуванні і також у тому, що людина і суспільство не існують самі по собі, а є частиною Всесвіту. Тому даосисти заперечували будь-яку штучність, а навпаки закликали звіряти свої думки та дії з природою, жити за природою, оскільки людське буття є нерозривною єдністю зі всім світом, а духовні засади людини та її фізична природа – єдині.

Поява філософської школи легістів (законників) означала заперечення моральних норм і водночас вивищення позитивного права, законів імператора (фа), перед якими всі повинні бути рівні. Проте легісти внесли значний вклад у розвиток природного права.

Так, основними ідеями легістів є такі: все у світі відбувається згідно з природними законами (людина своїм розумом, пізнаючи закони світу, може здобути владу над світом, а розум, у свою чергу, тільки тоді дає владу над світом, коли діє згідно з законами Дао); відповідно до того, як діють у природі її власні закони (закони "лі"), мають бути виробленими і діяти закони суспільства (закони "фа"), які чітко розмежовували б добро і зло у вчинках людей [16, с.14-15]. Тобто, Дао – це всезагальний закон і основа всіх законів, завдяки якому можна осягнути речі і оволодіти ними. Сукупність природних законів, спрямованих на розвиток речей, є "лі". В суспільстві ж повинні бути вироблені закони "фа", які встановлюються і змінюються людьми. Мораль має залежати від закону "фа" [52, с.116].

Відповідно до цих тверджень можна виробити схему: Дао – лі – фа. У цій простій схемі є своя складність. Йдеться про місце природних законів і моралі, які залежать (в одному розумінні) і не залежать (в іншому розумінні) від творінь людини. Але так чи інакше легісти визнають природне право, підкреслюють його як джерело позитивного права. Помилкою легістів слід вважати те, що, на їхню думку, людина може цілісно охопити своїм розумом всі природні закони, що й вело до раціоналізації природного права.

Отже, давньокитайська філософія не є однозначною. У ній відсутня струнка, логічна послідовність щодо світобудови, природно-правового розуміння суспільних відносин тощо. Сильний дух китайського раціоналізму, персоніфікована сила Неба, сліпа покора імператору, як Сину Неба, небачений культ предків породжували тверді морально-правові підходи, дозволяли зосереджуватись на основному (на їх погляд) – соціальних проблемах, відсуваючи природне право на другий план.

Однак не можна сказати, що китайці не цікавились природним правом. Так, обожнення явищ природи, небесної галактики, природних ресурсів, розуміння гармонізації Неба і Землі, схиляння перед Небом як зразком для людини і суспільства, тлумачення, що життєва сила та енергія Всесвіту підпорядковується розумній волі людини, та інші ідеї призвели до формування різноманітних понять природних законів, хоча й утворювали, на перший погляд сучасних дослідників, певне безладдя. Але підвищена увага природі морально-етичних проблем була постійною.

Давні китайці виходили з того, що людина є частиною природи і підкоряється її законам, що в житті людини відбувається природне втілення, що люди рівні перед природою, і те, що існує, є призначеним для блага людської душі. Єднання, злиття з природою давали підстави інтуїтивно відчувати космічний порядок у житті, елементарно розуміти універсальні закони космічного життя. З цією метою китайці утворювали етично-моральні норми, які мали космічну основу.

Так, у добрі є частина зла (і навпаки), зло в людини протиприродне. Це твердження сприяло підходам до незмінності природних речей, до певного консерватизму. Зміни уявлялись як цикли, що доповнювали один одного. Але ці зміни до кращого не ведуть, можуть навіть призвести до загибелі людей. Фактично, всі біди людей китайці пов’язували з відступами від природних законів, порушенням принципів природності, самовільністю дій проти природи, егоїстичністю міркувань. Тому система морально-етичних норм хоча й ґрунтувалась на принципах макрокосмосу, на загадках людського існування, але повинна була бути підконтрольною найвищій владі імператора, відповідати політико-державній практиці. Тим самим, філософія, природознавство бул підпорядковані державознавству, Сину Неба, який настановляв, що природне і людське не повинні перемагати одне одного.

У Давньому Китаї існували ряд філософських шкіл: конфуціанство, даосизм, легізм, моїзм, матеріалізм та деякі інші, які поділяли натурфілософські погляди, розвивали етичні вчення, здійснювали історизацію міфів тощо. Деякі з цих шкіл припинили своє існування, інші міцно вкоренилися в китайське суспільство й до сьогодні. Але так чи інакше у китайській філософії природного права відсутні чіткі визначення понять, існують багатозначні терміни, основна увага приділялась етиці природного права.

Найбільше впливовою філософсько-правовою школою було конфуціанство. Етика конфуціанства, його канонізація не дозволяла проникненню філософських ідей інших народів. Тому китайська філософія, етизація поведінки народу була відірваною від інших світових філософій. Навіть філософська система конфуціанства не сприяла зниженню іншій національній філософії – даосизму, оскільки церемонії конфуціанства заперечували даосизм.

З іншого боку – даосисти вважали, що мудрою людиною є та, яка прямує за Дао, за законами природи і не звертає уваги на хаос, оскільки розвиток у Всесвіті відбувається довільно, спонтанно. Даосисти уособлювали верховні закони Неба, поєднували (як синонім) єдине світове ціле в ході суспільних подій та людського життя. Вічне джерело руху (у даосистів) не давало можливості відступати від моральної сили, оскільки це вважалося блудом для людей.

Не вдалося завоювати конфуціанський Китай також і буддизму, оскільки його егоцентризм не відповідав загальновживаним нормам конфуціанської моралі. Йдеться про те, що вихований у конфуціанському дусі китаєць понад усе цінував земне життя, свою сім’ю, культ предків. До того ж, перекласти на китайську мову буддійські терміни й поняття було нелегкою справою. Тому в Китаї буддизм поступово китаїзувався [70, с.529].

У цілому пізнавальний процес природного права у Давньому Китаї створив міцні етичні вчення, які забезпечували створення тодішнього належного суспільного порядку. У відомому розумінні, ці етичні вчення продовжують здійснювати свій вплив на рівень організованості й досконалості китайського суспільства і в умовах сьогоднішніх.

⇐ Предыдущая 1 2 34