Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Емпірична гносеологія природного права у Давній Індії.

Емпірична гносеологія природного права у Давній Індії формувалась в особливих умовах ментального та емоційного сприйняття оточуючого світу. Цей факт необхідно мати на увазі, коли мова йде про філософсько-правову культуру Індії як репрезентативну культуру Сходу. Про таку репрезентативність можна вести мову лише в тій мірі, в якій це можливо при співставленні найбільш загальних рис культури народів Заходу і Сходу.
При такому співставленні виявляється, що дійсно Схід і Захід у різних формах суспільної свідомості народів, у тому числі в тісно переплетених між собою релігії, праві, етиці, проявляє себе по-різному. Так, наприклад, великим західним релігіям (християнство, іслам, іудаїзм) притаманні риси, яких нема у східних релігіях (індуїзмі, буддизмі, китайському "універсалізмі" в формі конфуціанства і даосизму). Маємо на увазі той факт, що згідно з вченням західних релігій історія як суспільства, так і зв’язана з нею священна історія, є одномоментний, неповторний детермінований в кінцевому підсумку Богом процес з чітко визначеним початком (створення), а також кінцевою метою (прихід месії, страшний суд). Змістом цього процесу є драма відпавшої від Бога і впавшої у гріх людини, якій потустороннє блаженство може дати лише надприродна сила, милість Божа. Тому ця милість може бути дарована людині лише завдяки вірі у пророка, спасителя, а також у церкву, яка є посередником – носієм цієї віри. Іншими словами, західні релігії – це релігії історичного Божого відкровення, в змісті яких у трансформованому вигляді подано трактування історичного процесу. Такого трактування не спостерігаємо у східних релігіях. Всі вони не визнають ідеї, яка трактує долю всього людства, його падіння в гріх і спасіння. Всі вони не ставлять питання про рушійні сили історії людства як напрям його розвитку. Для цих релігій історія суспільства як така проявляється взагалі поза сферою їх уваги. На наш погляд, саме через це має місце факт, відзначений Й.Лукачем, що всі три східні релігії (індуїзм, буддизм і китайська філософія) історично виявились не в стані вийти поза межі досить обмеженого й густо заселеного східного регіону [78, с.75].

Звичайно, ведучи мову про особливості східної культури і, зокрема, про загальні особливості східних релігій ми акцентували увагу на тому, що всі вони є в повній мірі характерними і для Давньої Індії. Більше того, ми розпочали аналіз цих особливостей з релігійних форм свідомості саме через те, що зі всіх східних народів і країн Сходу лише Індія є в найвищій мірі істинним царством релігій. Тому й емпірична гносеологія природного права в Індії найтісніше пов’язана з релігією.

У зв’язку з цим можна стверджувати, що особливості, які були характерні для релігійних систем Давнього Сходу взагалі, у конкретному випадку їх аналізу щодо Індії проявляються ще більш чітко, яскраво, випукло. Так, наприклад, уже зазначена нами підпорядкованість богів космічним законам проявилась конкретно в індійській релігії, зокрема так званого періоду Вед, у тому, що боги наділялись тими ж рисами, що і сили природи, антропоморфне ставлення до яких виникло ще до появи цивілізації, сформувалось уявлення про створення світу, згідно з яким при сприянні бога (Брахми) і відповідно до вічних законів із наявної "першоматерії" сформувалось "світове явище". Воно загинуло разом з Брахмою, щоб потім знову виникнути із хаосу за допомогою нового Брахми і, таким чином, реалізувати закон циклічного розвитку світу. При чому центральними фігурами цього процесу були так звані фігури тримурки: Брахма – Творець, Вішну – спаситель, а пізніше охоронець правового і морального порядку, і Шіва – персоніфікований принцип заперечення. Ці фігури були вираженням циклічності руху.

У результаті такі уявлення вели до певної автономності нерелігійного мислення давніх індусів, яку ми пропонуємо назвати парадоксальною. Суть парадоксу можна сформулювати так: чим більше такої релігії, тим менше у ній самої релігії. Тобто, чим більше такої релігії, у якій боги підпорядковуються законам, що є більшими за них, тим менше в такій релігії залишається місця самим богам. Адже й сама віра у них як творячих і керуючих світом перестає бути обов’язковою у порівнянні з вірою в закон, що є над богами і ними керує.

Наслідком такого уявлення було те, що релігійні системи Давньої Індії – якщо порівнювати їх з близькосхідними чи середземноморськими монотеїстичними – у ряді аспектів, особливо у зв’язку з проблемами онтогенезу, початкової єдності макро- і мікросвіту, природи і людини і т. п., виявляється більш глибокими, філософсько насиченими. У цих системах розум (хай хоч і злитий з інтуїцією і емоціями) явно домінує над часто властивою монотеїзму сліпою вірою у всемогутність великого Бога. Цей розум, глибоко опутаний міфологічними уявленнями і містичними таїнствами, йому ще далеко до, наприклад, раціоналістичного аналізу, античних філософів, все ж для нього був характерним пошук, який у свою чергу, формував іншу важливу особливість релігійно-філософського мислення давніх індусів – інтровертність. Тобто, явне звернення в середину себе, акцент на індивідуальному ставленні до світу, власному шляху свого визволення й індивідуальному пошуку цього шляху [29, с.175].

Зазначені особливості проявлялися вже на другому етапі розвитку держав Давнього Сходу, у тому числі й Індії, коли в умовах розвинутішої цивілізації й більш гуманного соціального порядку автономність розуму, інтелекту поступово зростала, хоча, звичайно, першоджерелом філософії залишались релігійно-міфологічні, а не раціональні уявлення давніх індусів. Як зазначає В.Бачинін, людина цього часу не відокремлювала себе від природного космосу, вважала себе його частиною. Закони, правила, за якими жив космос, були і її законами. Зміст цих загальних правил вона формулювала мовою міфів. Нічого іншого, крім смислів універсальних вимог вона не чула і ніщо не бентежило її душу, не вносило в неї дисонансних засад. Оскільки її критична свідомість ще дрімала, вона з готовністю додержувала міфологічно оранжированих нормативних законам [18, с.61].

Поступово вона, ця свідомість, прокидалася, і це не могло не позначитися на відкритті метафізики. І позначалося, бо з часом виникало завдання: людині необхідно було з’ясувати відносини не тільки з чуттєво сприймаючою, фізичною реальністю, але й з надчуттєвим, метафізичним світом сутностей і першопричин. Складність полягала в тому, що ці два світи так органічно переплелися, так глибоко ввійшли один в один, що розмежувати їх на дві предметні сфери філософського аналізу було практично неможливо [18, с.89]. Тому, як справедливо зазначає А. Багнюк, до загальної характеристики східної філософської парадигми належить конкретний (предметний) світ, який є лише видимістю, а не реальністю; цілісність світу панує над індивідуальністю, як загальне над конкретним і дух над душею; головна потреба – не вдосконалення світу, а самовдосконалення людини, тому моральна проблематика важливіша за натуралістичну [16, с.2].

В індійській філософії існувало три періоди: ведичний, класичний, індуїстський. Майже вся наступна за Ведами ("знання" – від кореня "відати" – знати) філософська література пов’язана з тлумаченням й коментарями авторитетних ведичних текстів. Вважалось, що у знаннях візуальна природа і "взнати" щось про неї значить "побачити". Першою Ведою за часом і найбільш важливою за значущістю є Рігведа. Гімни Рігведи – це спроба древніх індійців осягнути таємниці буття. Основним способом осягнення світу є міф. Модель світу в Рігведі орієнтована на Космос [57, с.13-15].

Давні індійці схилялися перед силами природи, ідеєю гармонійної відповідності життя кожної істоти "ритму буття" [12, с.287]. Філософське осмислення процесів у природі давало можливість побачити за аналогією процеси в суспільстві, у поведінці людини. І якщо необхідна відповідність спостерігалась, то така поведінка людини вважалась природною (гармонійною до природи). У цьому й полягає основна суть природного права та динамічна космологія Рігвед.

Ідеї такої гармонійної поведінки людини закладені у багатьох різноманітних нормативно-правових актах Давньої Індії. Це, зокрема, "Артхашастра Каутільї", "Ману – смріті", "Нарада – смріті", "Вишну – смріті", "Бріхаспаті – смріті", "Катьяяна – смріті" та ін. Зміст цих правових норм в основному ґрунтується на природній логіці, відповідності онтології людини. Тут відсутній примус до необґрунтованих дій, панують споконвічні благорозумні звичаї, традиції суспільних груп, етнічні особливості. Така природність в індійців (зокрема, завдяки істині гріє Сонце, світить Місяць, віє Вітер, існує Вода і т. д.) відносилась до релігійного обов’язку.

Однак у деяких випадках передбачаються "природні" санкції. Наприклад, тому, хто плюне, – відрізати губи, хто ображає – відрізати язик, за пияцтво ставити тавро у вигляді чарки, за крадіжку – у вигляді собачої лапи і т. д. Такі суперечності з природними нормами обмежували можливості людини-порушника стати повноцінною людиною, оскільки вона ніяково себе почувала серед інших, з нею інші люди повинні були поводитися стримано. А в більшості випадків позитивне право ґрунтувалось на переконанні, схилянні до природної поведінки.

Зміни в духовному кліматі Індії започаткувала поява літератури упанішад ("сидіти біля вчителя"). Упанішади завершують ведійську літературу, тому їх ще називають ведантою – "кінцем Вед". Автори упанішад були філософами, мудрецями [70, с.415]. У текстах упанішад (як філософської частини Вед) підкреслюється, що вони є таємним вченням і це знання неприпустимо повідомляти широкому колу людей [57, с.17].

Згідно з давньоіндійською філософією, існує природа (пракріті) і Вищий Дух (Параматма). До природи вона відносить як те, що ми називаємо матерією, так і те, що є духовним – душа людини, почуття, думки тощо. Матерію вона називає грубу форму природи, а те, що духовне – тонкою. Вищий Дух – понад природою. Природа не має на нього жодного впливу. В упанішадах він називається або Брахман, або Атман, або пуруша або Праджапаті, або Бог чи ще по-іншому. Людина, згідно з цією філософією, має як матеріальне тіло, так і душу (психіку); крім того в людині перебуває Вищий Дух. І такий Дух в людині – не єдиний. Їх два: один знаходиться біля фізичного серця, а другий – у тімені [122, с.3-4].

Як бачимо, природа розвивається за законами, на які впливають інші – Вищі Закони. Вищі Закони – це вічні та незмінні, чого не можна сказати про природні закони. Природні закони змінюються Вищими Законами, а також їх може змінювати й сама людна, оскільки в ній перебуває Вищий Дух. Зміна природних законів здійснюється як почуттями, так і думкою, розумом. Тому для цілісності світу, його гармонійності не достатньо лише праведних (синхронних з природою) вчинків людини, а потрібні також праведні (природно-синхронні) почуття і думки.

Закономірним змістом філософії в упанішадах стає обговорення таких фундаментальних проблем, як місце і призначення людини в системі оточуючого буття, природа зовнішнього світу і людини, характер її життя і психіки, межі і можливості її пізнавальних здібностей, норми її поведінки і т. п. Значна увага приділена поясненню походження всіх явищ природи і людини [12, с.332].

Основними твердженнями упанішад є такі: 1) у людині поєднане Над-Духовне, духовне і матеріальне; 2) Вищий Дух (Бог) не тільки створив світ, а й підтримує його, перебуваючи в кожній людині, кожній живій істоті. Це Атман – вище "Я" кожного; 3) Людина може пізнати Атмана в собі. Для цього треба займатися духовним розвитком, який веде спочатку до розкриття Чакр, а пізніше – до розкриття і пізнання Атмана (у двох видах) [122, с.5].

Так, в "Айтарея Упанішада" зазначається: "те, що є серцем і розумом, свідомість, розуміння, розпізнавання, пізнання, мудрість, проникненість, стійкість, мислення, розмірковування, прагнення, пам’ять, уявлення, намір, життя, любов" піддається пізнанню. Пізнанню піддається Бог "і п’ять великих елементів: земля, вітер, повітряний простір, вода, світло; і ці різноманітні маленькі істоти від того чи іншого сімені – народжені з яйця, і народженні з черева, і народжені з поту, і народжені з паростка; і коні, корови, люди, слони; і все, що дихає, і рухається по землі, і літає, і непорушне. Все це проводиться пізнанням, утверджено в пізнанні". Тобто, закони серця, розуму, свідомості, розуміння і т. д., а також закони розвитку землі, вітру, повітряного простору і т. д., і закони розвитку "різноманітних маленьких істот" – це закони змінної природи, які людина може зрозуміти. В сукупності – це змінне природне право. Причому його розуміння чисто індивідуальне, оскільки залежить від ступеня інтелектуального розвитку людини, рівня її духовності тощо.

Упанішади породили (чи відродили) віру в переселення душ – сансару. Згідно з цією релігійною ідеєю, Всесвіт – це сансара ("колесо життя"), тобто нескінченний цикл народжень і смертей, у якому смерть є переселенням душі в іншу матеріальну субстанцію. Долю кожної душі в її новому породженні визначає карма (яку образно порівнюють з річкою із тисячами струмків) – сукупність вчинків, слів, помислів у кожному з попередніх життів. Відповідно до непорушного закону карми, якому підлягає все, що живе в сансарі, душа праведника відроджується в представникові тієї самої, а то й вищої касти, душа ж грішника – в якійсь нікчемній істоті [70, с.415]. Поняття "переселення душі" можна трактувати як генетичні коди, що передаються спадково. Тому карма – це одночасно і природні спадкові задатки людини і теперішні надбання почуттів та думок щодо власної поведінки.

Це означає, що процес перевтілення регулює закон карми, у якому враховується кількість скоєних людиною добрих і злих поступків. Іншими словами, закон карми – це закон збереження моральної (й духовної) енергії. Згідно із цим законом, кожна людина отримує віддачу (відплату) відповідно до своїх вчинків: добрих чи поганих. У кожній людині є своя драхма, закон способу життя, встановлений зверху. Ухилення людини від виконання своєї драхми може призвести до того, що її душа відродиться в тілесній оболонці якоїсь іншої, гіршої істоти. При неухильному виконанні драхми душа може відродитися в людині вищого суспільного становища [57, с.22].

Таким чином, карма – одне із центральних понять індійської філософії, свого роду "природний" закон, який у найбільш загальному вигляді означає вплив суми скоєних індивідом дій (тілесних, мовленнєвих, ментальних) на все наступне життя й характер майбутнього народження. Доктрина карми передбачає, по-перше, морально вимальовану оцінку вчинків людини (драхма, адхарма), по-друге, утвердження причинно-наслідкового зв’язку між діяннями істот в минулому, теперішньому і майбутньому, і, по-третє, віру в переродження душі, яка призводить до перетворення земного світу в місце морального відшкодування і до розвитку ідеї моральної віддачі в інших світах [89, с.219-220].

У даній системі уявлень всі люди ніби поставлені в рівні умови, відмінність їх доль залежить не від якихось випадковостей, а від них самих, від їх вчинків. Всі "нагороди" і "покарання" тимчасові і точно відповідають характеру скоєного. Діє свого роду закон "дзеркальності", у силу якого людина появляється в тих же ситуаціях, яких перебували ті, кому вона робила добро чи зло, і вимушена пережити все те, що у свій час пережили вони. Відплата неминуча і "запрограмована" у самій будові світу [57, с.22].

Природний закон карми займає головне місце в індійському варіанті природного права. Як бачимо, він змінний, індивідуальний, але вічний, оскільки діє протягом життя людини і, навіть, передається генетично.

Упанішади подарували людям омріяну надію на "самоспасіння", виразили (в теологічній формі) прагнення людини самостійно визначати свою долю. Вже тому вони мали колосальний вплив на світогляд і поведінку індійців. Проте упанішади не давали вичерпної відповіді на запити людини, яка у своїх духовних шуканнях прагнула не лише виявити зло у світі, а й віднайти шляхи його подолання. Тому в середині І тис. до н. е. у країні з’явилися й інші реформаційні вчення, які на свій лад вирішували це завдання. Одне з них, Йога, пропонувало як вихід поєднання життя індивідуальної душі з Абсолютом. Вирватися з проклятої сансари, розчинитись у природі можна, згідно з Йогою, шляхом спеціальних фізичних і психологічних вправ, містичного екстазу, трансу, завдяки яким людина перестає сприймати довколишній світ [70, с.416].

Йога – це філософська традиція Індії, яка "надбудовувала" над собою ієрархізовану систему психотехніки. Серед філософських тем йоги виділяються такі: "реалістична" концепція сприйняття; типологізація причинності – відрізняються причини виникнення, стійкості, проявленості, модифікації, "презентації" об’єкта, досягнення результату, роз’єднання, трансформації і стабільності [89, с.192].

Йогічна практика є доказом часткової зміни природного права людини. Адже людина може в більшості випадків реально керувати собою, що дає змогу зберігати цілісність світу, підтримувати його природно-правову гармонію.

Практика йоги, по суті, призначена для контролю над почуттями. Головним чинником, який здійснює контроль над почуттями, є розум, тому передусім необхідно намагатися контролювати свій розум. Груба діяльність розуму проявляється через зовнішні почуття. Тонка діяльність розуму полягає у роздумах, відчуттях і бажаннях. Якщо розум людини зосереджений на Кришні, все, що б вона не робила – на тонкому чи грубому плані – благо. Зосередження на Кришні означає також оцінювання Його трансцендентальної діяльності. Регулюючи принципи і правила йоги, різноманітні статичні пози і дихальні вправи, які виконуються з метою відвернути почуття від об’єктів почуттів, призначені для тих, хто занадто поглинув тілесну концепцію життя. Розумна людина, яка перебуває у свідомості Кришни, не намагається насильно відділити почуття від діяльності. Навпаки, вона віддає свої почуття у служіння Кришні [144, с.14].

Тобто, зосередження на правильно сприйнятих законах природи приводить психіку й організм людини у відповідність до законів Всесвіту. Адже людина тим самим приводить свої почуття в онтологічний стан, у такий, який передбачений природою. При цьому потреба в матеріальному – мінімальна, а бажання – лише необхідні для життя.

У природному праві Давньої Індії існували ще й джайністські закони. Як пише О.Крижанівський, джайнізм вважає мирське життя неминучим злом, перемогти яке, досягти вічного блаженства можна триєдиним шляхом: беззастережною вірою у Джіну (історична особа), знанням його догм та неухильним виконанням установлених ним правил. Ця релігійно-філософська система вважала все суще в природі духотвореним й рішуче пропагувала ідею ахімси – непошкодження живих істот [70, с.417].

Джайністи, які вважали, що карма давала про себе знати лише після смерті, при переселенні душі пропагували формувати власний світогляд, виходячи з реалій. Наголос робився при цьому на обітниці, стримуванні від матеріальних благ, пості, каятті тощо. У цьому вбачалося природне право, природна поведінка людини. При цьому живі істоти, які також розвивалися за природними законами, повинні були також існувати у Всесвіті. Вийняток становили ті, які необхідні людині для підтримання життєдіяльності. Тобто припинення життя живим істотам може розцінюватись двояко: бути порушенням природного права, а може й не бути порушенням – все залежить від умислу й потреби людини.

Наріжним каменем ранньобуддійського природно-правового вчення були "чотири благородні істини": 1) життя – це духовне й тілесне страждання; 2) існує причина страждань; 3) можна покласти край стражданню; 4) є шлях, який веде до припинення страждань [70, с.419]. Оскільки людина живе за законами природи, то страждання як головний закон життя можна зменшити або припинити. Це залежить від вимог людини від природи, від життя. Очевидно, підвищені вимоги до матеріального (інколи навіть духовного життя), настирливі пошуки щастя, призводять до мук і страждань. Правильне життя – це позбавлення будь-яких природних потягів шляхом концентрації зусиль волі, творення добра будь-яким чином.

Звідси й випливає "восьмимірний шлях", який звільняє від страждань; вибір правильного шляху (належне розуміння "чотирьох істин"); правильна рішучість (воля до перетворення свого життя, згідно з усвідомленими "чотирма істинами"); правильна мова (утримання від брехні, наклепів, грубощів); правильна дія (не нанесення шкоди живому, утримання від злодійства, утримання від злих дій); правильний спосіб життя (жити за рахунок чесної праці); правильні зусилля (боротьба зі спокусами і поганими думками); правильне мислення (розуміння плинності й нетривкості явищ світу); правильне зосередження (відмова від чуттєво-тілесного, що прив’язує людину до життя) [16, с.6].

Сучасна людина вважає, що її життя, бажання, воля належать їй самій, обумовлені її тілом та психікою. Давня людина думала, що сама людина могла лише сприяти чи чинити опір цим силам, і не більше. Є закони природи і суспільства, які пізнаються науковим шляхом. Але архаїчна людина думала інакше: є Божий чи космічний закон і йому повинна підкорятися людина, на тому ж ґрунтувалась упевненість у завтрашньому дні [106, с.37].

Тому однією з найважливіших концепцій буддизму була колачакра – ідея про органічний взаємозв’язок природи й людини. Все, що відбувається у Всесвіті, повторюється у психіці й тілі людини. І навпаки, пульс людини б’ється в унісон з пульсацією Всесвіту, впливаючи на Всесвіт. Тому людина має пройнятись почуттям відповідальності за долю природи, не повинна бути її стороннім спостерігачем [70, с.423]. Іншими словами, зміст природного права полягає в єдності людини з природою. Дотримання законів природи не заперечує ефективну життєдіяльність людини, а недотримання порушує цілісність Всесвіту, наносячи тим самим шкоду власному здоров’ю, приносячи нещастя та горе. Про це свідчать як доля людини, яку, до речі, формує сама людина та попереднє покоління в основному близьких людей, так і її успіхи в житті.

Отже, філософська логіка Давньої Індії зводиться до сприйняття, яке має різновиди та умовивід, який може бути застосованим "для себе" і "для інших" [146, с.100-106]. На основі почуттєвого сприймання та логічних висновків про староіндійську гносеологію природного права філософія права має невичерпне джерело досліджень, які необхідні для сучасної науки.

А вони необхідні як з теоретичної, так і з практичної точок зору. Адже, наприклад, розглядаючи проблеми психологічних концепцій Аюрведи у тісному зв’язку зі всім культурним комплексом Давньої Індії, вчені чітко визначають дворівневий характер Аюрведи, тобто існування в ній одночасно не тільки філософсько-теоретичного, але й надзвичайної ваги медико-практичного аспекту [5, с.155].

У цьому зв’язку виглядає невипадковою та велика увага сьогоднішньої світової цивілізації, з якого вона придивляється до індуїстських законів карми та системи йоги.

Різне розуміння закону карми індійцями дає можливість всебічно підійти до пізнання природного права, осягнення таємниць буття, наблизитись до самовдосконалення, вибрати правильний спосіб життя. Кармічні парадигми дають змогу зрозуміти, що людина є мікрочастиною Космосу, що вона повністю не належить сама собі, що врятувати від всяких бід шляхом високої духовності і любові можна не тільки себе, а й оточуючих, що високе знижується, а низьке підвищується і т. д. У світі немає нічого зайвого, тому людина повинна бути доброчесною, безмежно милосердною до всього живого й неживого, щедрою на добрі думки та вчинки, пам’ятати, що після зустрічі є розлука, а після народження – смерть як один із постулатів закону необхідності та причинності.

При цьому, виявляється не смертю, а особливим станом душі за межами буття, цілковите звільнення свого "Я", повне згасання емоційної активності. З переходом у нірвану перестає діяти невблаганний закон карми, індивідуальна душа розчиняється у природі, зливається із вселенською душею, до чого прагне все суще [70, с.420-421].

Система йоги дозволяє людині звільнитися від страждань шляхом самозаглиблення у природне право, перемоги над своїми почуттями, відходу від тілесного, шляхом чистого осмислення законів природи, належним чином пов’язуючи їх з власними потребами та життєвими проблемами. Йогічні принципи дають можливість отримувати духовну радість, духовний спокій та свободу щодо чуттєвих насолод. Особливо цінним у ній для філософії права є те, що система йоги дає можливість зрозуміти функціонування як вічних, незмінних законів, так і природних, частково змінних законів.

Заслуговує на увагу в сьогоднішньому неспокійному світі і відзначувана дослідниками та особливість індійської суспільної свідомості, що проявляється в толерантності, пристосуванні, халізмі в уявленнях і ставленні до проблем єдності світу, нероздільності матеріального і духовного життя, сакрального і світського світорозуміння [97, с.9].

В цілому духовно-правовий клімат Давньої Індії допомагає нам сьогоднішнім у поясненні багатьох явищ природи, Всесвіту, де людина живе ще, на жаль, не за єдиними з природою законами.

⇐ Предыдущая 1 234 Следующая ⇒