Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Навчальних дисциплін магістерського циклу підготовки правника

Лекція 1.

Тема. Вступ

Метою лекції є осмислення головного призначення (ролі) нормативного курсу «Верховенство права», його конкретних завдань та місця серед навчальних дисциплін магістерського циклу підготовки правника; аналіз етимології і семантики слів право і закон в українській мові та тлумачення аналогічних понять у правові системі України; ознайомлення з етимологією та семантикою слів право і закон в англійській мові і тлумаченням понять право і закон у правовій системі загального права; осмислення слів закон і право в контексті словосполучення принцип верховенства права на прикладі праці Альберта Дайсі «Вступ до вивчення конституційного права».

План

Вступ до лекції.

1. Мета і завдання курсу «Верховенство права» та його місце серед навчальних дисциплін магістерського циклу підготовки правника.

2. Етимологія та сентиматика слів право і закон в українській мові, тлумачення понять право і закон у правовій системі України.

3. Етимологія та семантика слів право і закон в англійській мові, тлумаченням понять право і закон у правовій системі загального права.

4. Слова закон і право в контексті словосполучення принцип верховенства права: «Верховенство «закону» versus «верховенство права»».

Висновки.

Література

1. Головатий С. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 1. Верховенство права: від ідеї – до доктрини. – К.: Вид-во Фенікс, 2006. – С.1-60.

2. Серьогін С.В. Верховенство права в Україні: проблеми розуміння та застосування. Монографія. – Дніпропетровськ: Середняк Т.К., 2014. – 124 с. Електронне видання.

Мета і завдання курсу «Верховенство права» та його місце серед

навчальних дисциплін магістерського циклу підготовки правника

1.1. Найбільш концентровано та стисло мета викладання студентам та вивчення ними навчальної дисципліни «Веоховенство права» може бути охарактеризована як досягнення останніми адекватного сприйняття та розуміння феномену верховенства права в цілому та принципу верховенства права насамперед засвоєння ними основних європейських та західних в цілому, а також вітчизняних доктрин, концепцій, інститутів та судових прецендентів з верховенства права, практичного досвіду їх творчого застосування до мінливої та суперечливої української правової дійсності; осмислення еволюції верховенства права від ідеї та окремих концепцій через доктрину до появи принципу верховенства права та його квінтенсенції; розкриття закономірностей та особливостей паралельної теоретичному осмисленню верховенства права його поетапної позитивації (юридизації) в основоположних правових актах західних соціумів; засвоєння змісту, способів та методів аргументації та тлумачення принципу верховенства права Венеційською комісією; набуття студентами необхідних умінь та навичок обгрунтування, оцінок та критики відповідних правових доктрин, концепцій, систем і інститутів, правової практики та методів пізнання як феномену права, так і феномену верховенства права їх категорійно-понятійного апарату. На досягнення цієї мети і спрямована навчальна дисципліна «Верховенство права».

1.2. Ця стратегічна мета реалізується шляхом поетапного вирішення цілого ряду конкретних завдань. Першим з них є досягнення розуміння студентами природи верховенства права та його основоположних властивостей. Критеріями успішного вирішення цього завдання є настання ситуації, коли кожен студент засвоїть навчальну програму так, що зможе аргументовано відповісти принаймні на наступні запитання: Як тлумачить і з допомогою яких ключових аргументів верховенство права доктрина природного права? Як обгрунтовує появу та тлумачить квінтесенцію верховенства права юридичний позитивізм? В чому саме студент бачить переваги, а в чому недоліки тлумачення верховенства права кожного з цих доктрин? Чи має під собою належну наукову аргументацію так званий інтегративний підхід до тлумачення верховенства права? В чому полягають соціальна роль та функції принципу верховенства права? Яке місце належить принципу верховенства права серед інших основоположних принципів права? Відповіді на ці питання студент повинен ілюструвати як загальноєвропейською в цілому, так і українською практикою застосування принципу верховенства права.

Другим у логічному ланцюгу тактичних завдань є прищеплення студентам умінь та навичок оцінювати кожну конкретну правову ситуацію з позицій принципу верховенства права, а також досягнення стану самоозброєння їх хоча б оптимальним набором типових підходів (іншими словами – філософсько-методологічних, світоглядних і нормативно-правових матриць) до вирішення з позицій атрибутивних вимог принципу верховенства права типових правових ситуацій. Потреба в останньому випливає з того, що право у незрівнянно більшій мірі, ніж інші соціальні феномени, є полем перманентних суперечок та дискусій, різних і навіть протилежних тлумачень його природи чи змісту або вимог у конкретних правових ситуаціях. Зазвичай з приводу чинних норм права чи його принципів у суспільстві професіонали-правники та пересічні громадяни висловлюють не лише плюралістичні, але й взаємовиключні думки. При цьому зазначимо, що обгрунтування – це виведення насамперед властивостей права та інших його усталених характеристик з феноменів чи реалій, що породжують саме право та зумовлюють його верховенство.

Третє із завдань – це вироблення у студентів достатніх знань, практичних вмінь та навичок оцінювати конкретні правові ситуації на предмет втілення у них чи навпаки принципу верховенства права, з одного боку, та знань, умінь і навичок застосовувати цей принцип для розкриття адекватності, функціональної спроможності та ефективності відповідних правових засобів та інструментів. Загальновідомо, що оцінка будь-якого суспільного феномена можлива та необхідна як на основі загальнолюдських, так і прийнятих у певному соціумі критеріїв. Принцип верховенства права тут не є винятком. Крім того, цей принцип можна оцінювати з позицій логічних підходів до нього, з погляду відображення у ньому ідей справедливості, етичних і релігійних цінностей, з точки зору його ефективності тощо. Але при цьому завжди осмислено чи підсвідомо, мимовільно постають запитання про критерії цих оцінок, про співвідношення даних критеріїв з цінностями й ідеалами права зокрема та цінностями й ідеалами соціуму в цілому. Будь-яка оцінка принципу верховенства права та його ролі і призначення у суспільстві, що претендує на глибину та значущість, відкрито чи приховано виходить із наявного в соціумі ідеалу права. Ось чому кожна розвинута правова концепція чи доктрина права не може обійтись без конструювання та обгрунтування ідеалу права в цілому.

Четверта із задач вивчення студентами навчальної дисципліни «Верховенство права» - це конструктивна критика типових юридичних конструкцій та узвичаєних правових матриць, за допомогою яких реалізується принцип верховенства права, виявлення його прихованого від першого, поверхового спряйняття глибинного потенціалу і з’ясування водночас його соціокультурної обмеженості. Це зумовлено тим, що неодмінно передумовою досягнення справедливого правового устрою є аргументована конструктивна критика права і його принципів. Ця критика стосується як власне філософсько-методологічних та світоглядних постулатів та феноменів права, так і практики його застосування, оскільки останнє, взяте само по собі, ніколи не є адекватним відображенням та втіленням теоретичних ідеалів, а тому, взяте само по соіб, зазавичай неспроможне подолати глибоку прірву між ідеалами, які право декларує, та їх практичною реалізацією у будь-якому соціумі.

П’ята із задач викладання навчальної дисципліни «Верховенство права» полягає у потребі проілюструвати студентам, що як і право в цілому, принцип верховенства права онтологічно укорінений в індивідах, а не у державі, яка сама позбавлена власного онтологічного укорінення та одержує його знову ж таки в індивідах. Звідси студенти повинні зрозуміти і винести у формі власних світоглядних матриць переконання про те, що етатизація принципу верховенства права властива лише оркемим правовим культурам на чітко окреслених етапах їх функціонування та еволюції. Тим більше неприродною і нестійкою є на сучасному етапі розвитку людства абсолютизація цієї етатизації. До складу цього завдання входить також вирблення у студентів стійких вмінь та навичок знаходити у повсякденному житті втілення у правове буття принципу верховенства права, узгоджувати імперативи цього принципу з власною правовою позицією та поведінкою. Останні вимоги реалізуються через засвоєння студентами на рівні світоглядної цінності принципу верховенства права.

1.3. Місце навчальної дисципліни «Верховенство права» у структурі освітніх програм підготовки магістрів. Вказана навчальна дисципліна належить до фундаментальних і світоглядних дисциплін підготовки магістрів усіх спеціалізацій, глибоко пов’язана із вивченням студентами усіх інших фахової підготовки правника в університеті. Саме дисципліна «Верховенство права» об’єднує філософсько-методологічно та світоглядно усі дисципліни фахової підготовки правника в єдине ціле, у систему, виступає засадничою основою і водночас є вінцем вивчення студентами права.

1.4. Уміння і навички. Навчальна дисципліна «Верховенство права» належить до однієї із дисциплін завершального – магістерського циклу підготовки правника, формування його умінь і навичок. Зокрема, за допомогою цієї дисципліни у студентів завершується формування та закріплення наступних умінь; навичок: а) правильно знаходити і бачити та розуміти ментальні витоки і корені права, світоглядне значення та наслідки ідей, концепцій, доктрин і принципу верховенства права, самостійно міркувати, аналізувати, порінвювати, узагальнювати, спостерігати, виділяти тощо право із соціальної дійсності у найрізноманітніших його проявах, критично його осмислювати, впевнено брати участь у дискусіях, дебатах з приводу права, переконливо аргументувати власні думки щодо права, визначати та обирати з-поміж альтернативних рішень і підходів вирішення правових ситуацій найоптимальніші, спілкуватися у малих та великих групах з приводу права, працювати у командах правників;

б) вільно оперувати на письмі та в усному мовленні правовими концепціями, доктринами, інститутами, категоріями та поняттями, адекватними судовими прецендентами, що мають стосунок до теоретичної та практичної юриспруденції в цілому та принципу верховенства права насамперед;

в) довершити засвоєння способів самостійного одержання та переробки інформації щодо верховенства права, в тім числі з англомовних джерел;

г) використовувати світоглядні та доктринальні знання щодо принципу верховенства права під час аналізу і вирішення конкретних правових ситуацій та правових спорів;

д) захищати права та представляти права і законні інтереси людей, інших суб’єктів правовідносин як у публічному, так і в приватному праві.

1.5. В результаті вивчення студентом навчальної дисципліни «Верховенство права» останній повинен:

а) знати основні етапи еволюції принципу верховенства права від ідеї через концепції та доктрини до власне принципу; основні вітчизняні і зарубіжні природно-правові та позитивно-правові концепції і доктрини принципу верховенства права, його властвості та ознаки, категорійно-понятійний апарат, зміст, способи та методи тлумачення цього принципу Венеційською комісією;

б) вміти застосовувати вищезазначені знання до вирішення конкретних правових ситуацій, як типових, так і нетипових, використовувати європейський, увесь західний і національний досвід утвердження принципу верховенства права у своїй повсякденній професійній діяльності у майбутньому, а також для поглиблення своїх знань про природу та властивості права;

в) володіти стійким розумінням природи та властивостей принципу верховенства права, сформованим правовим світобаченням, достатньою та належною аргументацією теоретичного відстоювання принципу верховенства права та вміннями і досвідом застосовувати цей принцип у повсякденній професійній діяльності правника; належними навичками здійснення та впровадження у практику правових експертиз з позицій принципу верховенства права; достатніми навичками захисту прав та представництва законних інтересів людей у правоохоронних та правозастосовних інституціях суспільства.

2. Етимологія та сентиматика слів право і закон в українській мові,

тлумачення понять право і закон у правовій системі України

Слова “ право ” і “ закон ” в українській мові є одними з найбільш широковживаних не лише серед юристів, але й в цілому у суспільстві. Обидва слова є полісемантичними (багатозначними). При цьому порівняння значень, що мають ці слова в українській правничій мові, та значень, в яких вони застосовуються в повсякденному житті, виявляє, що існує істотна асиметрія між їх загальновживаними, так би мовити, неформальними значеннями та їх значеннями в юридичному сенсі.

Так, у Великому тлумачному словнику сучасної української мови зібрано такі загальновживані значення слова “право”:

1) тільки одн. Законодавство; здійснювана державою форма законодавства, залежна від соціального устрою країни.

2) Система встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил (норм) поведінки,що виражають волю панівногокласу або всього народу. || Інтереси певної особи, суспільної групи і т. ін., які спираються на закон, релігійні постулати, давні звичаї і т. ін. ||Обумовленийпостановою держави, установи і т. ін. захист інтересів і можливостей особи щодо участі в чому-небудь, одержання чогось і т. ін. || Сукупність міжнародних угод, договорів, що регулюють взаємовідносини держав у певних питаннях.Міжнародне право. Морське право. Банківське право. Вексельне право. Земельне право. Корпоративне право. Майнові права.

3) чого, на що або з інфін. Обумовлена певними обставинами підстава, здатність, можливість робити, чинити що-небудь, користуватися чим-небудь.

|| на кого – що, над ким – чим і без додатка. Мати у своїй владі. || Перевага, привілей, надані кому-, чому-небудь. || Офіційний дозвіл, допуск до виконання якихось обов'язків, до зайняття певної посади, вступу до вищого навчального закладу і т. ін. Права людини. Право вето. Право голосу.

4) Наука, що вивчає юриспруденцію; правознавство; суд [1].

У вітчизняній юриспруденції слово “право” також є багатозначним, проте спектр його значень дещо вужчий. Юридична енциклопедія під загальною редакцією Ю. Шемшученка, яка на цей час є найбільш авторитетним енциклопедичним юридичним виданням в Україні, наводить такі визначення права: “Право – система соціальних загальнообов'язкових норм, дотримання і виконання яких забезпечуються державою. Це втілення позитивістського підходу до праворозуміння, згідно якого держава відіграє особливу конститутивну роль щодо права, бо тільки вона здатна забезпечити загальнообов'язковість соціальних норм у масштабах усього суспільства. Саме в цьому полягає головна відмінність права від норм моралі та інших неправових норм, згідно даної доктрини, які не забезпечуються методами державного примусу.

Специфічною формою виявлення права є законодавство. Але законодавство не збігається з правом як за обсягом регульованих ним суспільних відносин, так і за внутрішньою структурою. На відміну від права, яке у відповідності з доктриною позитивізму є сукупністю правових норм, законодавство - це сукупність законодавчих актів. Право співвідноситься із законодавством як зміст і форма.

Право – складна соціальна система. Її складовими є галузі права, правові інститути тощо. Галузі права поділяються на традиційні (цивільне право, кримінальне право, адміністративне право) та комплексні (господарське право, екологічне право). Особливе місце належить міжнародному праву, джерелами якого є не внутрішнє законодавство, а міжнародні договори та угоди, якими регулюються відносини між державами.

На відміну від об’єктивного розуміння права як системи загальнообов’язкових норм, термін “право” застосовується і в значенні суб'єктивних прав особи, закріплених у конституціях та інших актах національного законодавства і міжнародно-правових актах (право людини на життя, право на працю, право на відпочинок, право на освіту тощо)” [2].

Наведена дефініція права відображає два його основні прояви, які у вітчизняній юридичній науці дістали назву об’єктивного та суб’єктивного права і визначаються наступним чином:

- об'єктивне юридичне право - система діючих у державі правових норм

і принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін“об'єктивне”означає,що вониодержали об'єктивацію в офіційних державних актах і тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб'єкта права;

- суб'єктивне юридичне право - правові норми і принципи як певні юридично визнані можливості (свободи) суб'єкта права задовольняти власний інтерес. Термін“суб'єктивне”означає,що наданими можливостями(правами і свободами) суб'єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися.

Слід зазначити, що в юридичній науці щодо визначення змісту поняття “право” та сутності права існують різні підходи праворозуміння. М. Козюбра підкреслює, що “право є явищем багаторівневим і багатовимірним. Право існує на рівні відповідних ідеалів, принципів, причому загальнолюдських та загальноцивілізаційних, у тому числі на рівні ідей справедливості, гуманізму, свободи, рівності.

Другий рівень – це рівень конкретних моделей юридичних норм з їхніми суб'єктивними правами і юридичними. Це те, що ми називаємо законодавством у широкому розумінні цього слова.

І третій рівень – це рівень права реального життя, рівень правовідносин. Тому право можна визначати через принципи, норми, можна визначати і через певний порядок суспільних відносин, який захищається державою, через систему правовідносин. Так що дійсно, з одного боку, право не можна зводити лише до системи норм, але з іншого не варто розпорошувати його, вважаючи, що право і справедливість це одне і те саме”. Вчений зауважує, що він “насамперед розглядає право як регулятор нормативний. Це не значить, що воно зводиться до системи норм, нормативність мають і принципи та ідеали, тим більше якщо вони зафіксовані у міжнародно-правових документах” [3].

Досліджуючи поняття, типи та рівні праворозуміння, М. Козюбра зазначає, що “багатоманітність підходів до праворозуміння зумовлює множинність і критеріїв його типології. Проте чи не найпоширенішим із цих критеріїв залишається “ідеологічний”, тобто вихідні концептуальні ідеї, які визначають зміст праворозуміння. Відповідно до нього виокремлюються природно-правовий (юснатуралістичний), юридико-позитивістський (нормативістський) і соціологічний типи праворозуміння.

Природно-правовий тип праворозуміння акцентує на праві як духовному феномені, на ідеалах справедливості, індивідуальної свободи, рівності, суспільної злагоди та інших цінностях, без яких право просто немислиме.

Юридико-позитивістський тип праворозуміння...зосереджує увагу на нормативно-інституціональних аспектах права, без яких такі його вимоги, як визначеність, передбачуваність, упорядкованість, стабільність тощо – недосяжні.

Прихильники соціологічного типу праворозуміння переносять акцент з абстрактних ідеалів і нормативно-правових текстів у площину конкретного, динамічного функціонування права, його дії в реальному житті, насамперед у правовідносинах та юридичних рішеннях, без чого ідеали та юридичні тексти перетворюються на декларації й перестають бути правом” [4].

Відповідаючи на питання про можливість поєднання основних типів праворозуміння і формування на їх основі єдиного інтегративного (багатоаспектного) розуміння права, вчений указує, що “із світоглядно-ціннісних методологічних позицій, на яких ґрунтуються природно-правовий, юридико-позитивістський і соціологічний типи праворозуміння, це зробити неможливо.

Ці позиції настільки різні, навіть антагоністичні, що будь-які спроби здолати розбіжності між ними приречені. Проте, якщо абстрагуватись від світоглядних установок, на яких базуються відповідні концепції, й зосередитись на формах буття права, на яких фокусується увага цих концепцій, то його розуміння як феномену, що існує в різних проявах, формах та іпостасях, безперечно, збагатиться. І в цьому відношенні синтез здобутків зазначених концепцій не тільки можливий, а й необхідний” [5].

На думку Н. Пархоменко, особливістю сучасних концепцій права є запозичення із природно-правової концепції пошуку відмінностей між правом і законом, критеріїв правового закону; із соціологічного – розгляд суспільства як джерела, критерію та мети, реалізації права; із позитивістської концепції – визнання державно-владного характеру норм. Іншими словами на сучасному етапі не існує концепцій, які б у “чистому” вигляді походили або засновувались на природному або соціологічному праворозумінні, прослідковується тенденція до інтеграції класичних концепцій в одну (всеохоплюючу).

Право, вважає автор, має розглядатись як складне цілісне явище, що має об’єктивно-суб’єктивну природу. Множинність підходів у праворозумінні відбиває множинність наукових поглядів дослідників його окремих властивостей. Відповідно єдиного поняття права немає і не може бути [6].

Водночас Ю. Шемшученко зазначає, що “у вітчизняному праворозумінні спостерігається тенденція відходу від класичних визначень права, наповнення його непритаманним йому змістом, розмивання поняття права в системі інших регуляторів суспільної поведінки. Право є категорією, так би мовити, віртуальною, тобто сукупністю “плаваючих” регулятивних норм, зафіксованих у різних законах та інших нормативно-правових актах.

Щодо природного права, то для сучасного праворозуміння становить інтерес не природне право як таке, а лише його морально-гуманістичний аспект. Саме природне право, яким би гуманістичним воно не було, не може замінити позитивного права як загальнообов’язкового засобу регулювання суспільних відносин” [7].

Незважаючи на множинність підходів у праворозумінні, визначення об’єктивного права, як системи соціальних загальнообов'язкових норм, дотримання і виконання яких забезпечуються державою, на цей час продовжує домінувати у вітчизняній правовій доктрині, і саме така його дефініція наводиться у більшості вітчизняних підручників з теорії держави і права.

У цьому зв’язку, на нашу думку, важливим є те, що такий підхід до визначення об’єктивного права піддавався жорсткій критиці з боку видатних учених-правників ще на початку ХХ століття. Так, професор Московського і Оксфордського університетів П. Виноградов*, критикуючи визначення права як сукупності правил поведінки, встановлених та примусово здійснюваних суверенною владою, зазначав: “Ця теорія підходить до права з чисто формального його боку. Вона не допускає жодного дослідження юридичних норм з боку їх внутрішнього змісту і зовсім не розглядає характеру тієї політичної влади, яка є верховним авторитетом у державі. Право для неї – це посудина, яку можна наповнити будь-якою рідиною. Жорстока, несправедлива норма є настільки ж правомірною, як і найбільш справедливий закон”.

Слабкість позитивістської доктрини П. Виноградов вбачав у тому, що вона є незастосовною до таких явищ, як міжнародне право, канонічне право та інших, безпосередньо не пов’язаних з державною владою. Учений підкреслював, що “ істина полягає в тому, що основою права слугує не однобічний наказ, а угода. Досліджуючи ланцюг санкцій кільце закільцем, ми неминуче маємо прийти до тієї точки, де залишається тільки довільна влада. Адже парламент, вочевидь, не підлягає каральній діяльності судів; так само і король у будь-якій монархічній державі не є відповідальним перед законом, “не може вчиняти зла”. (The King can do no wrong.)

Отже, якщо сутністю закону є примус, то закон є обов’язковим тільки для підданих та підлеглих, найвищі ж особи держави стоять над законом та поза ним. Ці заперечення змушують нас визнати, що норми права доводиться розглядати не тільки з точки зору судового примусу; в кінцевому підсумку їх сила залежить від їхнього визнання.

Інше утруднення виникає з особливого положення, що займає міжнародне право. Існує ряд норм, що визнаються найбільш могутніми та цивілізованими державами світу і такими, що призводять до незліченних практичних наслідків, проте елемент прямого примусу в них відсутній. При спонуканні до виконання цивільних обов’язків право безсиле дати санкцію настільки повну, щоб вона була гарантією проти заподіяння збитків та втрат: закон може лише втрутитись на користь сторони, що наполягає на своїх правах, але питання про те, чи може це домагання фактично бути задоволене чи ні, вирішується в масі випадків такими обставинами, які вислизають із сфери дії закону.

Розглянувши елемент прямого спонукання в праві, ми, вочевидь, повинні дійти висновку, що хоч зазвичай цей елемент і є в наявності, він не є абсолютно необхідною ознакою юридичної норми. Ми можемо дивитись на нього як на найбільш зручний засіб спонукання до виконання закону, але ми не можемо вбачати в ньому сутності юридичних відносин. Вочевидь його доводиться доповнювати спонуканнями, заснованими на особистому визнанні та на суспільній думці. Тому неможливо поміщати право в рамки такого суто формального визначення, яке розглядає його як ряд повелінь, незалежно від внутрішнього змісту цих останніх. Закон має на меті здійснення права та справедливості. Якщо миупустимо з нашого визначення цю внутрішню ознаку, для нас виявиться вельми трудно провести різницю між законом та будь-яким свавільним наказом, що стосується поведінки людей.

У кожній системі права повинна існувати певна рівновага між справедливістю та силою. А з цього витікає, що визначення права не може бути засновано виключно на понятті державного примусу. Загалом ми повинні пам’ятати, що рано чи пізно ми неодмінно прийдемо до такої точки, де закону підкоряються не в силу матеріального примусу, а з інших підстав, в силу свідомого визнання або в силу інстинктивного підкорення чи звички, або відсутності організованого спротиву. Якщо б це було не так, то держава та юридичні системи не могли б існувати. Кількість людей, які можуть звертатися до наказу або спонукання, є, зазвичай, нескінченно малою порівняно з кількістю тих, якими доводиться керувати і яких доводиться іноді спонукати.

Закон є всесильним тільки доти, поки злочинці знаходяться в меншості, і нація в більшості своїй залишається лояльною. А це означає, що вирішальним моментом в існуванні закону є не стільки матеріальна можливість примусу, скільки психологічна звичка визнавати обов’язковість норм, встановлених суспільною владою, та підкорятися їм”. Остаточний висновок П. Виноградова щодо сутності права полягає в тому, що “метою права є регулювання розподілу та здійснення людської могутності над особами та речами в процесі соціального спілкування”.

Відповідно до такого розуміння мети права вчений зазначав: “Закони – це норми. Юридичні норми містять у собі вказівку щодо правильної або неправильної поведінки, сформульовану згідно з волею суспільства. Якщо це так, то право є таким, що легко відрізняється від моралі. Мета права – підкорення індивіда волі організованого суспільства, в той час як мораль прагне підкорити індивідуума велінням його власної совісті. Тому закон можна визначити як ряд правил стосовно розподілу та здійснення могутності над особами та речами, - правил, що встановлені та виконання яких спонукається суспільством”.

На думку П. Виноградова, “запропоноване визначення права підходить усім стадіям історичного розвитку. Воно охоплює як муніципальні постанови, звичаї, постанови автономних організацій, так і common law й розроблене парламентське законодавство. В ньому знаходить собі місце зобов’язуюча сила конституційного та міжнародного права. Воно приймає в розрахунок кримінальне та цивільне право, покарання й санкцію нікчемності. Головна його перевага в тому, що воно надає більшого значення меті права, ніж засобам, за допомогою яких спонукається його здійснення” [8].

Переконливі, на нашу думку, аргументи на користь підходу до визначення об’єктивного права як системи (сукупності) норм, які визнані та підтримуються суспільством, наводять події новітньої історії України, зокрема, коли так звані “диктаторські” закони від 16 січня 2014 року, що ними були введені обмеження прав і свобод громадян, введена відповідальність за наклеп і жорстко регламентувалась діяльність засобів масової інформації, не були визнані суспільством, спровокували численні протестні заходи, що привело до їх скасування.

Отже, у вітчизняній юриспруденції поняття “право” використовується для позначення системи соціальних загальнообов'язкових норм, дотримання і виконання яких забезпечуються державою, а також для позначення складного явища, яке пов’язується, зокрема, з ідеалами справедливості, свободи, рівності та іншими духовними цінностями. При цьому в українській мові, на відміну, наприклад, від англійської, немає окремого слова для позначення можливостей особи як міри її можливої поведінки (right), і для цього також використовується слово “право”, а відповідне поняття дістало назву “суб’єктивне право”. Водночас у загальновживаному значенні слово “право” має додаткове значення законодавства та застосовується для позначення інтересів певної особи, суспільної групи тощо, які спираються не лише на закон, а також на релігійні постулати, давні звичаї тощо.

Слово “закон” в українській мові як і слово “право” також багатозначне. Великий тлумачний словник сучасної української мови вказує на наявність таких його загальновживаних значень:

1) про що і без додатка, юр. Встановлене найвищим органом державної влади загальнообов'язкове правило, яке має найвищу юридичну силу. || Сукупність таких загальнообов'язкових правил та державних постанов,щовизначають суспільні відносини людей; втілення найвищої влади в суспільстві. || Те, що сприймається як незаперечне розпорядження, веління, обов'язкове для неухильного виконання. Закон Божий. Закон вартості. Закон попиту і пропозиції. Іменем закону. Поза законом бути (перебувати і т. ін.). Сухий закон.

2) кого, чого, чий і без додатка. Загальноприйняте, усталене правило співжиття, норма поведінки. ||Звичай,обряд.Закони Ману.

3) чого, перев. мн. Основні правила в якій-небудь ділянці людської діяльності, що випливають із самої суті справи.

4) чого і без додатка. Об'єктивно існуючий, постійний і необхідний взаємозв'язок між предметами, явищами або процесами, що випливає з їх внутрішньої природи, сутності; закономірність (у 2 знач.). || Основне положення якої-небудь науки, що відбиває причинно-наслідковий зв'язок між явищами, характеризує перебіг певних процесів у природі або суспільстві. || Що-небудь неминуче, незаперечне, що є виявом певної закономірності. Закон великих чисел. Закон збереження енергії.

5) Сукупність догм (основних положень) якої-небудь релігії, віровчення [9].

Слово “законодавство” в українській мові відповідно до Великого тлумачного словника сучасної української мови означає: 1. Встановлення, видання законів (у 1 значенні). 2. Сукупність усіх законів (у 1 значенні),що діють у якій-небудь державі. ||Сукупність законів, що належать до окремої ділянки права [10].

Таким чином, слова “право”, “закон”, “законодавство” в загальновживаному значенні сукупності (системи) загальнообов’язкових правил поведінки в українській літературній мові фактично є синонімами.

Проте у вітчизняній юридичній науці термін “закон” вживається у більш вузькому значенні, яке ґрунтується на положеннях Конституції України, в якій встановлено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, до повноважень якої належить прийняття законів (ст. 75, ст. 85), а також, що законопроект про внесення змін до розділу I “Загальні засади”, розділу III “Вибори. Референдум” і розділу XIII “Внесення змін до Конституції України” затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України (ст. 156) [11].

З урахуванням приписів Конституції України термін “закон” у сучасній вітчизняній правовій доктрині визначено таким чином: “ Закон – нормативний акт вищої юридичної сили, який регулює найважливіші суспільні відносини. Приймається органом законодавчої влади або референдумом.

Теорія закону сформулювала такі основні його ознаки:

1) Закон приймається лише законодавчим органом представницького характеру або населенням держави в порядку референдуму.

2) Закон у межах своєї дії регулює найважливіші суспільні відносини, що зумовлює його високу ефективність.

3) Закон має найвищу юридичну силу в системі нормативних актів країни.

4) Закон має загальний характер. Він не враховує особливостей життєвих випадків у регульованій ним сфері суспільних відносин. Усі інші акти приймаються з метою конкретизації та деталізації законоположень.

5) Як різновид нормативних актів закон встановлює загальнообов'язкові правила поведінки, має належну форму, породжує юридичні наслідки та гарантується державою.

6) 3акон є стабільним нормативним актом. У разі необхідності він доповнюється, змінюється чи відміняється чітко визначеним колом органів та у певному порядку.

7) 3акон має відповідну структуру, тобто організацію змісту, доцільне розміщення нормативних приписів та правові атрибути.

8) 3акон є нормативним актом, що приймається в особливому процесуальному порядку, який називається законодавчим процесом.

9) 3акон охороняється і гарантується державою, яка забезпечує необхідні умови для виконання закону і застосовує заходи примусового характеру до суб'єктів, які не виконують або порушують вимоги закону.

10) 3акон приймається відповідно до вимог логіки, стилю і мови, що сприяє однаковому і точному його розумінню та застосуванню, підвищенню ефективності системи нормативних актів у цілому” [12].

Аналіз загальновживаних визначень слів “право” та “закон”, що наведені у Великому тлумачному словнику сучасної української мови, дозволяє дійти наступних висновків.

По-перше, в українській мові основним загальновживаним значенням слова закон є правило (норма), яке або встановлене найвищим органомдержавної влади, або є загальноприйнятим, або є звичаєвим, або визначеним певними релігійними догмами.

По-друге, у загальновживаному значенні слово “закон” означає також сукупність загальнообов’язкових правил поведінки, і в цьому значенні вонозбігається зі значенням слова “право”, яке, в свою чергу, є синонімом слова “законодавство”.

При цьому важливим є те, що Великий тлумачний словник сучасної української мови не містить такого значення слова “закон” як нормативного акту вищої юридичної сили, що приймається органом законодавчої влади або референдумом. Дефініція слова “закон” лише доповнена фразою, що закон є втіленням найвищої влади в суспільстві.

Проте у формальному юридичному значенні слово “закон” означає лише назву нормативного акта (документа) вищої юридичної сили і не має ані значення правила поведінки (норми), ані значення сукупності таких правил поведінки.

Отже, в повсякденному житті слово закон застосовується в широкому значенні, як, наприклад, у таких виразах, як “Закон Божий” - сукупність правил поведінки, встановлених християнським віровченням, “сухий закон” - правило, що забороняє вживання алкогольних напоїв, а також “закон джунглів”, “закон попиту і пропозиції”, “закон природи”, “закон збереження енергії” тощо, в той час як формально це слово означає лише назву нормативно-правового акта вищої юридичної сили, що приймається органом законодавчої влади або референдумом.

Виявляється, що така асиметрія між загальновживаними та юридичними значеннями слів “право” та “закон” існувала не завжди.

Так, у передмові до 1-го видання Повного зібрання законів Російської імперії (до складу якої входила й Україна), що було видане у 1830 році, формальне (юридичне) поняття слова “закон” було визначено так: “ В составе сего Собрания под именем Законов вмещены все постановления, ко всегдашнему исполнению от Верховной Власти или Именем Ее от учрежденных Ею мест и Правительств происшедшие, по всем частям Государственного управления, без всякого изъятия.

Судебные решения имеют силу Закона единственно в тех случаях, по которым они состоялись; поэтому они не могли вместиться в Собрание Законов общих. Но в этом правиле допущены следующие изъятия: есть судебные решения, которых сила распространена в самом их изложении на все случаи им подобные; есть другие, которые, бывши в начале частными, приняты впоследствии примером и образцом других решений, и таким образом стали общими; есть решения частные, но в них сделано изъяснение Закона общего, установлен точный смысл его, и отвергнуты толкования с разумом его несообразные. Все таковые и сим подобные судебные решения допущены в состав Собрания. Подобное сему изъятие сделано и в решениях дел уголовных. Важнейшие из оных, особенно по преступлениям Государственным, признано полезным сохранить в Собрании” [13].

Таким чином, за часів Російської імперії формальним, юридичним значенням слова “закон” не була назва певного виду нормативного акта, а це слово було загальним синонімом для всіх видів нормативних актів, що приймалися верховною владою в особі монарха, або від імені верховної влади іншими державними органами.

У Повному зібранні законів Російської імперії немає жодного нормативного акта, який би мав назву саме “закон”, а це слово охоплювало всі різновиди законодавчих актів: маніфести, положення, статути, уложення, рескрипти, “найвище затверджені” думки Державної Ради, іменні укази тощо.

Словом “закон” охоплювалися й судові рішення, які встановлювали загальні правила (норми) або в яких давалися тлумачення інших законів.

Звідси й загальновідомий вислів: “судове рішення набрало законної сили”, тобто не юридичної сили, визначеної законом, а саме сили закону.

12 3 4 Следующая ⇒