Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Слово “закон” також мало значення встановленого правила (норми), а також поряд зі словом “право” мало значення сукупності таких правил.

Саме тому П. Виноградов зазначав, що закони – це норми, які містять у

собі вказівку щодо правильної або неправильної поведінки, а також, під час аналізу сутності об’єктивного права, визначав закон як ряд правил, що встановлені та виконання яких змушується суспільством, тобто словом “закон” фактично замінював слово “право” [14].

Кардинальні зміни у значенні слова “закон” відбулися 23.04.1906 року коли іменним Указом імператора Миколи ІІ були затверджені “Основні Державні Закони”, які являли собою зібрання основних загальнодержавних правил (норм), затверджених імператором, які регулювали найважливіші аспекти державного устрою та управління.

Таким чином, слово “Закони” у назві вказаного Указу було вжито не в значенні назви нормативних актів, а в значенні загальнообов’язкових правил.

Водночас в Основних Державних Законах було зазначено наступне: “Империя Российская управляется на твёрдых основаниях законов, изданных в установленном порядке. Государь Император осуществляет законодательную власть в единении с Государственным Советом и Государственною Думою. Государь Император утверждает законы и без Его утверждения никакой закон не может иметь своего совершения. Государственный Совет и Государственная Дума пользуются равными в делах законодательства правами. Государственному Совету и Государственной Думе в порядке, их учреждениями определенном, предоставляется возбуждать предположения об отмене или изменении действующих и издания новых законов, заисключением Основных Государственных Законов, почин пересмотра которых принадлежит единственно Государю Императору. Законодательные предположения рассматриваются в Государственной Думе и, по одобрении ею, поступают в Государственный Совет. Законодательные предположения, предначертанные по почину Государственного Совета, рассматриваются в Совете и, по одобрении им, поступают в Думу. Государь Император, в порядке верховного управления, издает, в соответствии с законами, указы для устройства и приведения в действие различных частей государственного управления, а равно повеления, необходимые для исполнения законов” [15].

Таким чином, в Основних Державних Законах уперше в історії Російської імперії слово “закон” було вжито як назву нормативного акта вищої юридичної сили, що приймався вищим органом законодавчої влади та встановлено, що імператор видає відповідно до законів укази та повеління, тобто підзаконні нормативні акти. З того часу слово “закон” фактично втратило значення загального синоніму для будь-якого нормативного акта і формально стало означати лише назву нормативно-правового акта вищої юридичної сили. Частковим замінником слова “закон” у цьому значенні став термін “нормативно-правовий” акт, який юридичною наукою визначається як офіційний письмовий документ, що приймається уповноваженим органом держави і встановлює, змінює, припиняє чи конкретизує певну норму права [16].

Крім того, слово “закон” в юриспруденції також втратило й своє основне значення - встановленого правила поведінки. В цьому значенні його частковим замінником став термін “норма права”, що визначається як формально-обов'язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний характер і встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин та забезпечується відповідними державними гарантіями його реалізації [17]. Слово “законодавство” також втратило своє первісне значення сукупності правил (норм) і в сучасній юридичній науці воно означає “систему нормативних актів, якими регулюються суспільні відносини”.

При цьому в Україні даний термін вживається у кількох значеннях:

1) Система законів України. Формується Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади. Складовою частиною законодавства є й міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України шляхом прийняття закону про ратифікацію відповідного договору.

2) У широкому значенні – система законів та інших нормативних актів, що приймаються Верховною Радою України та вищими органами виконавчої влади, - постанови Верховної Ради, укази Президента України, постанови і декрети Кабінету Міністрів України. Складовою частиною законодавства у цьому розумінні є і міжнародні договори, ратифіковані законом чи постановою Верховної Ради України.

3) У найширшому значенні – система законів і постанов Верховної Ради України, указів Президента України, постанов, декретів і розпоряджень Кабінету Міністрів України, а також нормативних актів міністерств і відомств, місцевих рад та місцевих державних адміністрацій. До законодавства у цьому тлумаченні належать також Конституція Автономної Республіки Крим, закони Верховної Ради і постанови Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України [18].

Отже, в українській мові стосовно слів “закон” і “право” існує значна асиметрія між їх загальновживаними та юридичними значеннями. При цьому найбільш істотною є асиметрія в значеннях слова “закон”, спричинена тим, що з 1906 року в Російській імперії та в подальшому в СРСР для позначення нормативного акта вищої юридичної сили не було запроваджене окреме слово, а було використано слово “закон”, що на формальному рівні звужувало значення цього слово лише до назви такого нормативного акта.

Конституція України не виправила цей недолік, шляхом запровадження спеціального терміну на зразок “універсал”, “статут” тощо, а для позначення нормативно-правового акта вищої юридичної сили, що приймається органом законодавчої влади або референдумом, в ній також було застосовано саме слово “закон”.

Отже, в сучасній українській правничій мові немає спеціального терміну, що є загальним синонімом для будь-якого джерела права. Термін “нормативно-правовий акт” не є таким синонімом, оскільки ним не охоплюються такі джерела права, як міжнародні договори, судові рішення, що містять норми права, а також джерела, що містять норми-звичаї та релігійно-правові норми.

Виправити ситуацію можливо шляхом внесення змін до Конституції України, визначивши, що нормативно-правовим актом вищої юридичної сили, що приймається Верховною Радою України або референдумом, є не закон, а нормативно-правовий акт з іншою назвою, і таким чином відновити історичне значення слова “закон” як синоніма для назви будь-якого нормативного акта.

Інший шлях – це запровадження на вітчизняному доктринальному рівні нового терміну, який би виконував функцію загального синоніма для всіх джерел норм права, яким, на думку деяких правознавців, може стати таке нове слово, як – “правотвір”. При визначенні поняття “правотвір” видається необхідним врахувати той факт, на їх думку, що слово “закон”, яке в минулому застосовувалось для позначення будь-якого нормативного акта, одночасно мало значення правила (норми), що встановлювалось такими нормативними актами.

З урахуванням викладеного, поняття “правотвір” може мати таку дефініцію: “Правотвір – нормативно-правовий акт, а також будь-яке інше джерело правил фізичної поведінки, які мають загальнообов’язковий характер (звичай, релігійний канон, правова позиція суду (судовий прецедент), міжнародний договір); окреме загальнообов’язкове правило поведінки, встановлене нормативно-правовим актом, звичаєм, релігійним каноном, правовою позицією суду (судовим прецедентом), міжнародним договором” [19].

Характерним для сучасної української юридичної мови є також відсутність спеціального терміну для позначення системи всіх джерел норм права. Термін законодавство стійко асоціюється безпосередньо з системою законів і вживання цього терміну в іншому, розширеному сенсі супроводжується необхідністю вживання додаткових означень (“у широкому значенні” або “у найширшому значенні”) та відповідних пояснень. При цьому поняттям законодавство навіть у найширшому значенні не охоплюються такі джерела норм права як звичай, релігійні канонічні тексти та судові прецеденти.

З огляду на викладене, видається доцільним запровадження в національну правову доктрину спеціального терміну для позначення поняття, яке б охоплювало всю систему джерел норм права, яким, на нашу думку, може бути слово “праводавство”, яке в українській мові в минулому було широковживаним і використовувалось замість слова “законодавство”.

Так, М. Грушевській в “Історії України-Руси” вживав слово праводавство саме в тому значенні, яке можна назвати “законодавством в найширшому розумінні”: “Прикре, безправне становище холопа супроти самоволї його „господина” мало результатом численну втікачку. На се натякає вже Руська Правда,... праводавство щиро старалося оборонити інтереси панів від таких страт. …Зповним роскладом давньої Руської держави розповсюднення київського праводавства по иньших землях ледви значно утруднилося.Не займаєтьсястатутове праводавство і правами непохожих, очевидно вповнї віддаючи їх в роспорядженнє пана”....Державне праводавство міщан не дотикає: вони на все мають тільки свій кодекс нїмецького міського права” [20].

Іван Франко у своїх творах також вживав саме слово праводавство, а не законодавство. Так у статті “Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах. Шкідливість москвофільства” І. Франко пише: “ Правда руська також цікава для лінгвістів яко пам’ятник мови,а дляісториків і правників – яко пам’ятник нашого давнього праводавства ” .

В статті “Знадоби до вивчення мови і етнографії українського народу. Суд громадський в селі Добрівлянах” письменник зазначає: “Та тільки, звісна річ, що всі тонкості нашого бюрократичного праводавства не швидко можуть вміститися і вжитися в чий-не-будь здоровий і пустою діалектикою та казуїстикою не перекручений розум…”

У творі “Півстоліття. Стан Австрії бл. 1840 р.” І. Франко вказує: “Тільки реформи …вивели Австрію з сумерків середньовіччини і ввели її в число новочасних держав. Такими реформами ми вважаємо головно слідуючі: праводавство …урбаріальне; праводавство церковно-політичне…” [21].

За таких умов можлива наступна дефініція поняття “праводавство”: “Праводавство – система правотворів, якими регулюються суспільні відносини. Праводавство складається із системи законів(законодавства),а такожохоплює сукупність постанов Верховної Ради України, указів Президента України, постанов, декретів і розпоряджень Кабінету Міністрів України, нормативних актів міністерств, місцевих рад та місцевих державних адміністрацій, а також Конституцію Автономної Республіки Крим, постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України. Крім вказаних вище значень терміна “праводавство”, під ним також розуміється один з основних методів здійснення правотворчої функції держави, який полягає у діяльності відповідних державних органів з розробки, розгляду, прийняття і оприлюднення законів та інших нормативних актів. До праводавства також належать звичаєві, канонічні та інші правотвори”.

2. Етимологія та сематика слів право і закон в англійській мові,

тлумачення понять право і закон у правовій системі загального права

Потрібно зазначити, що спеціальні терміни для позначення таких явищ, як “право” та “закон” існують не лише в українській мові, але й у латинській та більшості мов країн романо-германської (континентальної) правової сім’ї. Так, у латинській мові існують мовні аналоги для слів закон та право, якими є відповідно слова lex та ius (jus). У більшості європейських мов існують також відповідні мовні аналоги для вказаних слів, наприклад:

Російська право закон Німецька Recht Gesetz

Французька droit loi Італійська diritto legge

Угорська jog törvény Датська recht wet

Латвійська tiesības likums Литовська teisė įstatymas

Португальська direito lei Шведська rätt lag

Що стосується англійської мови, то виявляється, що такі слова, як “право”, “закон”, “законодавство” позначаються не різними словами, а одним й тим же словом – “law”. Так, Тлумачний словник англійської мови Вебстера наводить, зокрема, такі визначення слова “law”:

1. a) усі правила поведінки, встановлені і охоронювані владою; законодавство або звичай даної громади, держави або іншої групи;

b) будь-яке з таких правил;

2. умови існування, коли підкорення таким правилам є загальним;

3. галузь знання, що вивчає такі правила, юриспруденція;

4. система судів, в якій до таких норм звертаються для захисту чиїхось прав, забезпечення справедливості;

5. усі такі правила, що стосуються певної сфери людської діяльності (business law – господарське право).

У розділі статті словника, в якій подаються значення слова “law” як синоніма до інших слів, його упорядники не пояснюють що слово “law” означає, а, так би мовити, вказують, які терміни це слово охоплює: statute - це law, прийняте законодавчим органом; ordinance – це локальне, зазвичай, місцеве law; canon – це, строго кажучи, law церкви [22][13].

У такий спосіб, на нашу думку, упорядники словника воліли підкреслити, що слово “law” не є назвою для якогось конкретного джерела норм права, а є загальним синонімом для будь-якого джерела норм права. Слово “law” у наведених значеннях повністю збігається з українським словом “закон” у його сучасному загальновживаному неформальному значенні, а також в історичному значенні, яке було втрачено після затвердження 23.04.1906 року “Основних Державних Законів”.

Водночас в англійській мові, на відміну від української, для позначення поняття права як міри можливої поведінки особи (суб’єктивне право) існує окреме слово - “right”. Тлумачний словник англійської мови Вебстера наводить такі визначення слова “right”: “те, на що особа має справедливі претензії; влада, привілей тощо, що належить особі за законом, природою або традицією” [23].

Аналіз наведеної статті словника, що відведена тлумаченню слова “law”, дозволяє дійти наступних висновків: По-перше, слово “law” у значенні всіх норм (правил) поведінки, встановлених і охоронюваних владою, відповідає українському слову “право”, проте, лише в значенні системи загальнообов'язкових норм. По-друге, слово “law” має значення конкретного правила (норми). По-третє, слово “law” означає систему всіх джерел норм права, тобто законодавство в його, так би мовити, най найширшому розумінні, оскількиним охоплюється не лише безпосередньо законодавство, еквівалентом якого в англійській мові є слово “legislation”, яке походить від латинського слова leges (закони), але й інші джерела правових норм, такі як звичай, релігійний канон, судовий прецедент тощо. По-четверте, слово “law” є загальним синонімом для всіх джерел правових норм, тобто,на відміну від української правничої мови,є синонімомне лише для закону як нормативному акту, що приймається органом законодавчої влади або референдумом, а й для нормативних актів, що приймаються іншими органами влади, а також для таких джерел права як звичай, релігійний канон, судовий прецедент тощо.

Така значна асиметрія між англійською мовою та українською мовою й більшістю мов континентальної Європи щодо термінів “закон” та “право” має глибокі історичні коріння і пов’язана з особливістю становлення та розвитку правової системи Англії, яка має назву системи загального права.

Професор школи права Колумбійського університету м. Нью-Йорк Дж. Флетчер, досліджуючи співвідношення між англійським словом “law” та його еквівалентами в мовах країн континентальної Європи, зазначає: “Подорожуючи Європою, ми стикаємось з двома окремими термінами для англійського слова “law”. Існує типово один термін, що відповідає законодавчому акту та другий термін, що має ширше значення та охоплює принципи справедливості разом з правилами, що встановлені законодавцем. Перший охоплюється термінами Gesetz, loi, ley, legge та закон, другий – ідеями Recht, droit, derecho, diritto, право. Умовно кажучи, ми можемо розглядати перший набір термінів як такий, що стосується law, що легітимоване владою законодавця, а другий набір як такий, що стосується law, що легітимоване його сутнісною розумністю. На Заході ми вперше стикаємось із таким розрізненням у латинських термінах lex та ius. Lex встановлюється чинною владою. Ius претендує на внутрішню сутнісну цінність. Певний час в англійській мові застосовувався термін Right для позначення того, що в німецькій мові передається словом Recht (право).

У відомій судовій справі сімнадцятого століття лорд Кок*² писав, що “закон (statute) є нечинним тому, що він порушує принципи загального права (common Right) або розуму”. Це значення слова Right вийшло з обігу безумовно на початку дев’ятнадцятого століття. Як результат ми, американські правники, ніколи не опрацьовували системної неоднозначності при застосуванні терміна “law” або фраз на зразок “верховенство права” (“rule of law”). Слово “law”, звісно, походить від lex та loi. Термін Right відповідає німецькому кореню Recht. Латинський корінь витіснив німецький дериватив. Law витіснило Right.

Якби я насмілився б висловити здогадку чому так сталося, я б припустив, що в історії загального права термін “закон” став асоціюватися з ідеєю хорошого або справедливого закону. Не було різниці між “загальним правом” (“common right”в оригіналі), як його застосовував лорд Кок, і “загальним законом” (“common law”в оригіналі), як про нього писав Блекстоун в середині вісімнадцятого століття. “Загальне право” і “загальний закон” означали ідею закону як розуму”.

Автор зауважує, що в польській юридичній мові еволюція була прямо протилежною.

Російська мова виробила розрізнення між словами “закон” та “законодательство”, з одного боку, та словом “право” з іншого боку.

Проте у сучасній польській мові немає терміну, що кореспондує слову “закон” та його різноманітним деривативам. Слова, що мають спільний корінь з терміном “право”, зайняли їхнє місце. Наприклад, термін для законності (legality) типово базується на Gesetz (Gesetzlichkeit) або закон (законність), проте, у польській мові ідея законності (legality) виявляється словом одного кореня зі словом право (praworzadnosc). Важливим є те, що як польська, так і англійська мови репрезентують цікаве відхилення від норми підтримання чіткого лінгвістичного позначення різниці між встановленим законом з одного боку та правом, яке виявляється для нас як питання принципу, з іншого боку.

Досліджуючи варіації поняття “право”, автор зазначає, що “ідея Recht або ius існує в багатьох правових культурах поза межами індо-європейських мов. В більшості цих мов термін “law-як-принцип” тотожний терміну для особистих прав. Отже, можна зробити розрізнення між об’єктивним Right та суб’єктивними rights, об’єктивним правом в однині та суб’єктивними правами в множині. Більш того, на Заході поняття суб’єктивних прав (subjective rights) з’явилося до того, як термін Право (Right) отримав значення об’єктивного Права або Law”.

На думку вченого, поняття об’єктивного Права не з’являлося приблизно до шістнадцятого століття. Поява цієї нової концепції в пантеоні правових ідей завдячує долі “ius”. Нащадки “ius” були піднесені до всесвітнього розуміння справедливості, а відповідальність за право на Землі була залишена поняттю Right” [24].

Що стосується походження слова “law”, яке, як стверджує Флетчер, походить від латинського “lex” та від французького – “loi”, то слід зазначити, що переважна більшість тлумачних словників англійської мови зазначає інший варіант такого походження: “середньоанглійське law < з староанглійського lagu < з англо-норманського lagu, споріднено зі старонорвезьким log, мн. lag – те, що встановлено або визначено” [25]. Проте походження слова “law” не від латинського слова “lex”, а від інших слів не означає, що воно не відповідає цьому слову.

Так, англійський філософ Т. Гоббс* у відомій праці “Левіафан або Матерія, форма і влада держави церковної та цивільної” (1651 р.) писав:

“Природне право (“the right ofnature”в оригіналі), яке письменники, зазвичай, називають jus naturale, є свобода будь-якої людини використовувати власну силу за своїм розсудом для збереження своєї власної природи, тобто власного життя, та, відповідно, свобода робити все те, що за її с удженням та розумом, вона знайде найбільш відповідним для цього. Закон природи (“аlaw of nature”в оригіналі), lex naturalis, є припис, або винайдене розумом загальне правило, яким людині забороняється робити те, що є згубним для її життя, або те, що позбавляє засобів для його збереження, та нехтувати тим, що вона вважає найкращим засобом для збереження життя” [The right of nature, which writers commonly call jus naturale, is the liberty each man hath to use his own power as he will himself for the preservation of his own nature; that is to say, of his own life; and consequently, of doing anything which, in his own judgement and reason, he shall conceive to be the aptest means thereunto. A law of nature, lex naturalis, is a precept, or general rule, found out by reason, by which a man is forbidden to do that which is destructive of his life, or taketh away the means of preserving the same, and to omit that by which he thinketh it may be best preserved.] [26].

⇐ Предыдущая 123 4 Следующая ⇒