Інтервенція більшовиків на Україну.

З північного сходу рухалися 12-тисячні більшовицькі сили на чолі з талановитим командувачем Володимиром Антоновим-Овсієнком і його кривавим поплічником Михайлом Муравйовим. Проти.них український військовий міністр Симон Петлюра мав розкиданих по різних місцях 15 тис.вояків, що складалися з селянського ополчення «вільних козаків», січових стрільців Коновальця(самої дисциплінованої військової одиниці (2 500 бійців) сформованої на 75% із колишніх військовополонених галичан та свідомих наддніпрянців), кількох невеликих загонів із фронту та Декількох сотень київських гімназистів, що пішли на фронт прямо від шкільної лави. Тут якраз може виникнути питання: де ж поділися 300 тис. бійців українізованих загонів, що влітку заприсягнули Центральній Раді? Більшість з них повернулися по своїх селах, зайнявши «нейтральну» позицію,— між іншим, як і деякі з тих, котрі лишилися під рушницею. Частина перекинулася до більшовиків. Настрої цих українських солдатів (що виглядали різким контрастом на тлі героїчних зусиль відносно невеликої групи людей, що боролися за Центральну Раду) в основному пояснювалися ефективністю більшовицьких агітаторів. Як зауважив Річард Пайпс, «у перші місяці громадянської війни все населення було збите з,пантелику, дезорієнтоване й не знало, за ким іти. Добрий агітатор був вартий сотень озброєних солдатів: він міг привернути на свій бік війська супротивника й тим самим вирішити долю важливих боїв». Більшовики не шкодували ні грошей, ні людей для того, щоб проникнути в українські загони, які значною мірою складалися з надзвичайно наївних у політиці селян, і переконати останніх або не брати участі в боях, або ж приєднатися до більшовиків. Унаслідок цього їхні сили на Україні до грудня зросли до 40 тис. чоловік.

Іншою перевагою більшовиків на Україні були організовані їхніми прибічниками
майже в кожному великому місті диверсійні повстання проти Центральної Ради. Найнебезпечніше з них вибухнуло 29 січня 1918 р. у Києві, коли російські робітники захопили «Арсенал», на кілька днів скувавши українські війська. Водночас трохи на схід від містечка Крути в останній великий бій із силами Муравйова, що наближалися, вступили загони Петлюри. Після запеклих боїв українці були змушені відступити. В оточення потрапив загін із 300 гімназистів, які всі загинули.(героїчний бій під Крутами).Тим часом Центральна Рада, що засідала вдень і вночі, похапцем прийняла закон про радикальну земельну реформу, тобто націоналізацію великих землеволодінь. Вона видала свій Четвертий і останній універсал (цей важливий документ хоч і датований 22 січня, фактично було складено в ніч з 24 на 25), проголосивши, що Українська Народна Республіка розриває зв'язки з більшовицькою Росією й відтак стає вільною і самостійною державою.

Угода в Брест-Литовську. Перед лицем неминучої поразки останньою надією
Центральної Ради була чужоземна допомога. Взагалі симпатії Ради схилялися на бік
Антанти, і з самого початку вона наполегливо домагалася визнання її членів, і
особливо Франції. Але Франція, рішуче стояла за відновлення «єдиної та неподільної Росії». Проте 22 грудня 1917 р. виник цілком новий набір можливостей, коли Ленін розпочав мирні переговори у Брест-Литовську з Центральними державами, заявивши про те, що він репрезентує всі народи колишньої Російської імперії. Щоб не дати більшовикам представляти на мирних переговорах Україну, Центральна Рада вирядила до Бреста власну делегацію. 9 лютого 1918 р., лише за кілька годин до того як надійшла звістка про відступ Центральної
Ради з Києва перед військами Муравйова, її представники у Бресті підписали угоду
з Центральними державами.